Системи вищої освіти в світі
Науковці та політики дуже цікавляться впливом структур управління вищою школою та окремих ВЗО на основні результати їхньої діяльності, зокрема, ефективність використання наявних фінансових та матеріальних ресурсів.
Спеціалісти вважають, що переважна більшість сучасних систем вищої освіти належить до централізованих, коли державі так чи інакше належать економічні чи політичні важелі управління закладами. В Європі високою централізацією і громіздкими бюрократичними структурами вирізняються системи вищої освіти Франції (Міністерство освіти цієї країни налічує понад 6000 штатних працівників), Італії, Швеції, всіх екс – соціалістичних країн тощо. Дуже централізовані системи освіти Японії, Тайваню, Південної Кореї, Сінгапуру.
На протилежному полюсі – майже повністю децентралізована система освіти США, де уряд практично не втручається навіть у дуже важливі питання академічного життя. Втім, це не заважає освітній системі цієї країни належати до кращих у світі, свідченням чого є не лише наукові відзнаки дослідникам США, а й досить велика кількість іноземних студентів й аспірантів.
Окрему групу утворюють федеративні системи вищої освіти (Канада, Німеччина, Індія). Наприклад, кожна з 16 земель ФРН має власне Міністерство освіти, що керує всіма закладами на своїй території. Для координації програм і навчальних планів створені загальнодержавні структури (з 1969 р. діє федеральне Міністерство освіти).
Світова практика показала, що максимальна ефективність систем освіти в країнах, що перебувають на стадії переходу до інформаційного суспільства, реалізується не у випадку застосування одного з двох граничних способів впливу на них (жорсткого державного чи м’якого ринкового), а при використанні проміжного варіанта, конкретні характеристики якого визначаються умовами даної країни.
Підвищення ролі вищої освіти у забезпеченні конкурентоспроможності виробів даної країни на світовому ринку таке очевидне, що практично всі розвинені країни (навіть США) переходять до дедалі більшого державного фінансування насамперед тих вузів та лабораторій, які можуть виконати вказане завдання. В управлінні вузами ця тенденція виявляє себе у створенні урядових структур і законодавчих механізмів для ефективного використання цих коштів, отже, в певному посиленні державного впливу на університети та інші вузи за збереження їх автономії у вирішенні проблем навчання й внутрішнього життя.
Можна навести чимало конкретних прикладів (Швейцарія, Англія, Нідерланди, Німеччина тощо), та досить вказати, що навіть США винайшла спосіб державного впливу на вищу освіту без створення Міністерства освіти з численним штатом працівників. Для цього використовуються кошти федерального бюджету й існуючі механізми розподілу й контролю. Не дивно, що «грошовиті» міністерства ( сільського господарства, оборони тощо) й ряд державних агентів цілком успішно керують у стратегічному плані всією «ринковою» системою вищої освіти США, формуючи її дослідницькі й навчальні пріоритети.
Отже, за умови збереження ( інколи й посилення) автономії університетів та інших закладів вищої освіти, застосування ринкового змагання між ними у розвинених країнах світу триватиме посилення державного управління стратегічними процесами в освіті. Водночас у деяких країнах (скажімо, у Франції, Італії) зменшується централізація управління вузами, здійснюється пошук оптимального співвідношення «анархії й порядку» у вищій освіті.
Усі ці явища додатково ускладнюються браком коштів на фінансування масової вищої школи на рівні стандартів недавнього минулого, коли вищу освіту отримувала лише керівна еліта нації. Тема пошуку нових ресурсів та їх кращого використання постала перед більшістю розвинених країн. Узагальнені рекомендації експертів щодо фінансування вищої освіти виглядають так:
державне фінансування має домінувати і включати безпосередню передачу частини коштів у ВЗО на їх поточну навчальну роботу і розподіл решти на конкурсній основі під конкретні наукові та інноваційні проекти;
субвенційні державні стипендії призначаються менший частині студентів, більшість має навчатися на державні позики з їх поверненням на вигідних для випускників умовах;
студенти повинні відшкодувати частину витрат ВЗО на навчання та додаткові послуги з власних коштів;
законодавча і податкова системи країни мають сприяти благодійницькій і неприбутковій діяльності у сфері освіти, скеровувати якомога більшу частину приватних ресурсів безпосередньо у вищу школу;
необхідно звернути особливу увагу на здешевлення вищої освіти шляхом належного використання досягнень інформаційної революції.
Зі сказаного випливає, що розвинені країни, вимагаючи від власних систем освіти виконання дуже складних завдань з інтелектуального забезпечення розвитку економіки й нових технологій в умовах відкритого світового ринку, не можуть гарантувати збільшення витрат на вищу освіту, яке було б пропорційним до вказаних вимог. Тому в багатьох розвинених країнах досить гостро стоїть проблема пошуку шляхів досягнення максимальних освітніх і суспільних результатів за стабільності чи дуже повільного зростання фінансування освіти.
Для обґрунтування можливих кроків на шляху вирішення цієї складної проблеми експерти пропонують насамперед створити системи дослідження стану власної системи вищої освіти, доручити їй порівняння з кращими світовими зразками й вироблення рекомендацій щодо підвищення якості навчання й науково – технологічних досліджень. Таку структуру запропоновано назвати «системою кваліфікаційного забезпечення (system of quality assessment)».
Власне кажучи, її елементи існують практично в кожній розвиненій країні. Нове полягає в тому, що ставиться завдання вийти на вищий рівень кваліфікаційного забезпечення в кожній окремо взятій країні, а також приступити до створення регіональних і глобальних мереж кваліфікаційного забезпечення.
У двох регіонах світу – Північній Америці (США, Канада і Мексика) та в Західній Європі процес створення регіональних систем кваліфікаційного забезпечення (очевидно, що одночасно йдеться й про полегшення вирішення проблеми взаємовизнання дипломів) зайшов досить далеко, хоч у широкому розумінні «проблема підвищення якості» вищої освіти знаходиться лише на початку серйозного наукового дослідження, а не повного вирішення.