27

Питання самостійного опрацювання курсу “Нова історія країн Європи та Америки 1870-х – 1918 рр.” (ііі курс) Старший викладач Боровець і.І.

1. Діяльність і Інтернаціоналу у 70-х роках, його розпуск.

Заснована в 1864 р. міжнародна робітнича організація (І Інтернаціонал) на початку 70-х рр. була настільки впливовою, що її стали називати “сьомою великою державою” (малися на увазі США, Великобританія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина, Росія). Часто її впливу приписувалися навіть стихійні виступи робітничого класу. Новий етап діяльності Інтернаціоналу пов'язаний із Паризькою комуною, яка стала своєрідною демонстративною рекламою практичного втілення його ідей. Одразу ж після падіння комуни Генеральна рада Інтернаціоналу опублікувала написаний Марксом маніфест ”Громадянська війна у Франції”. В ньому коммуна характеризувалася як політична влада робітничого класу, діяльність якої спрямовувалася на ліквідацію капіталістичної експлуатації. Вважаючи себе послідовником комунарів, І Інтернаціонал на закритій Лондонській конференції (вересень 1871 р.) прийняв резолюцію про необхідність організації робітничого класу в окрему політичну партію, яка мала протиставлятися всім іншим партіям “експлуататорських класів”. Це рішення дало поштовх до утворення робітничих партій в різних країнах (1875 р. – у НІмеччині, 1879 р. – у Іспанії, 1880 р. – у Франції)

Під впливом комуни та в зв'язку із рішеннями Лондонської конференції окреслилися протиріччя в І Інтернаціоналі. З критикою комуни та позиції керівництва Інтернаціоналу виступили помірковані лідери англійських тред-юніонів Д.Оджер та Б.Лекрафт, які разом зі своїми прихильниками були виключені з Інтернаціоналу. Робітничі групи у США на чолі з Вудхолом не визнавали верховенство Генеральної ради І Інтернаціоналу в керівництві робітничим рухом за океаном і створили окрему секцію №12.

Ліворадикальну опозицію склали прихильники М.Бакуніна, який став головним ідеологом анархістської течії у робітничому русі. Він вважав, що з капіталізмом може бути покінчено лише із цілковитою руйнацією держави, як інструменту пригнічення працюючих верств експлуататорськими класами. Відтак, анархісти відкидали тезу про завоювання робітниками політичної влади, формування ними окремої партії, вважали непотрібною боротьбу за удосконалення існуючих політичних інститутів, наприклад за загальне виборче право. Бакунін вірив у стихійну революційну силу народу, особливо селянства, люмпен-пролетаріату, декласованих маргінальних елементів. Анархісти створили Міжнародний альянс соціалістичної демократії та планували завоювати своїми ідеями І Інтернаціонал. Під їх впливом перебували секції Інтернаціоналу у Іспанії, Італії, Швейцарії. Анархісти критикували також надто централізовані методи керівництва Інтернаціоналом. Маркс та його прихильники нібито авторитарним чином провели Лондонську конференцію лише у складі Генеральної ради без загального конгресу представників всіх секцій Інтернаціоналу. Суперечності досягли апогею на Гаагзькому конгресі 1872 р. Анархісти на ньому виявилися в меншості. Було затверджено резолюцію Лондонської конференції та включено її до статуту Інтернаціоналу. Було розширено повноваження Генеральної ради а Бакуніна та його прихильників виключили з Інтернаціоналу.

На Гаагзькому конгресі за пропозицією Маркса було прийнято рішення про перенесення місця знаходження Генеральної ради з Лондона в Нью-Йорк. Це було зроблено з кількох причин: на лідерів Інтернаціоналу тиснули як реформістські лідери тред-юніонів, так і радикал из числа емігрантів-комунарів; у Європі переслідування діячів Інтернаціоналу були більш інтенсивні, ніж за океаном, що мало поліпшити роботу організації. Однак скоро Генеральна рада втратила зв'язок зі своїми європейськими і керувала фактично лише американськими секціями І Інтернаціоналу. До того ж вони переважно об'єднували лише недавніх робітників-емігрантів з Європи і майже не охоплювали робітників, які вважалися “корінними американцями”. Після Гаазького конгресу в Інтернаціоналу поглибився розкол. З нього вийшли радикально налаштовані комунари, оголошено поза Інтернаціоналом анархістські секції. Втім останні продовжували від імені Інтернаціоналу скликати міжнародні конгреси (Женева – 1873 р., Брюссель – 1874 р., Берн – 1876 р., Верв'є – 1877 р.). Зрештою, втративши контроль над робітничим рухом в Європі, скликана Генеральною радою конференція у Філадельфії прийняла рішення про розпуск І Інтернаціоналу.