2. Робота з літературознавчими словниками

(Знайти визначення у словнику і записати в зошит визначення вітаїзму)

Вчитель (продовження лекції):

Збірка „Сонячні кларнети” вийшла у 1918 році. Вона містила 44 поезії і 37 віршованих розмірів. Кажучи про винайдені ним нові принципи музичного вірша, треба згадати, що сам він грав на флейті, бандурі, піаніно, мав диригентські здібності, залишив ряд малярських робіт. Тичина відзначався органічним мисленням музичними образами. Він мав здатність сприймати звуки у барвах, а барви у нотних рядах. (Гудок паровоза − видається густого жовтавого кольору. Поєднання тонів паровозного гудка: соль − сі, ре − до, до − ми, до − фа. В ньому звучить сусідство кольорів − синього , червоного й білого − Щоденник П.Тичини).

Вірші дихають фольклором, поет показав найдосконаліше знання мови. Василь Стус про збірку „Сонячні кларнети”: вона поділена на три сфери: перша сфера − почування або чекання самого себе і світу

Я був − не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо − дзвонні згуки

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я − і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

− друга сфера: схрещено золоті ключі двох поетових прагнень − неба і землі (поезія „Енгармонійне”)

„Вітер”

Птах − ріка − зелена вика −

Ритми соняшника.

День біжить, дзевенить-сміється,

Перегулюється.

Над житами− йде з медами−

Хилить келихами.

День біжить, дзевенить-сміється,

Перегулюється.

„Туман”

Над болотом пряде молоком...

Чорний ворон замисливсь.

Сизий ворон задумавсь.

Очі виклював. Богзна-кому.

„Дощ”

А на воді в чиїйсь руці

Гадюки пнуться... Сон. До дна.

Війнув, дихнув, сипнув пшона −

І заскакали горобці!..

− третя сфера − виключного драматизму (поема „Золотий гомін”). Ця поема стала тріумфом сподівань, але й важких передчуттів

„... Предки встали з могил,

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять −

І того золотий гомін!...

...Я − дужий народ! Я молодий.”

„Одчиняйте двері −

Наречена йде...”

„Сонячні кларнети” − стали книгою передчуттям сподіваного щастя, передчуттям, яке так і не справдилося.

Літературознавці відзначають, що провідною у стильових шуканнях раннього Павла Тичини була символістська течія. Образи-символи переповнюють поезію митця, допомагають усвідомити контекст його творів.

Вершиною розкриття поетом трагедії України стала поема „Скорботна мати”, де розіп’ята імперськими силами Україна асоціюється з розіп’ятим Христом. Україна захлинулась у крові революції.

Збірка „Замість сонетів і октав” (1920). Побудована на елементах давньогрецької поетики: строфа − антистрофа. Назву збірки можна пояснити так: „замість” тому, що нова соціалістична „краса” сонетів не потребує. На зміну їм прийдуть марші. Поема „Прометей” узагальнила прикмети прийдешнього (1917 − 1923 рр.) казарменого соціалізму. Збірка „Замість сонетів і октав” відкривається пророчими словами:

Ой не фанфари то, а сурми і гармати.

Лежи, не прокидайся моя мати!..

Прокляття всім, прокляття всім,

хто звіром став!

На сторінках збірки розсипано багато афористичних висловів, якими поет хотів ніби достукатися до людей, щоб переконати їх: будьте людьми, вгамуйте у собі звіра: Звір звіра їсть. − Нащо аероплани, техніка, коли люди не дивляться один одному у вічі („Терор”); Все можна виправдати високою метою, та тільки не порожнечу душі („Порожнеча”); Стріляють серце, стріляють душу − нічого їм не жаль. − Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи? („Кукіль”).

Тичині треба було зробити вибір: з ким він. Остання строфа - інакомовлення, що засвідчує смиренність і покірність перед владою.

Злам поета відбувся не відразу. На нього тисли і врешті він не витримав. Його наступні поетичні збірки „Плуг” (1920 р.) та „Вітер з України” (1924 р.) містили чимало поезій, гідних видатного таланту, проте відчувалося й інше, те, що з часом знищить його як митця – він починав писати в унісон владі, навіть вгадувати і попереджати її бажання.

Євген Маланюк у 1924 році після виходу збірки „Вітер з України” висловив своє розуміння ранньої творчості П.Тичини як явища виняткової своєрідності і культурної значущості:

На межах двох епох, староруського золота повен,

Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр, -

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест…

Констатував же злам Тичини він такими словами:

Від кларнета твого пофарбована дудка осталась.

Дуже тонкою, вразливою, делікатною людиною був П.Тичина. Про нього говорили як про довершену скрипку Страдиварі і запитували: невже така довершена, винятково чутлива скрипка буде грати, якщо по ній гатити молотом? По Тичині дійсно „гатили молотом” – перековували у зразкового радянського поета. Він зламався. Про це свідчила збірка „Чернігів” (1931 р.), сповнена тогочасних партійних лозунгів. Поет немовби вирішив пародіювати самого себе. Він немовби говорив вождям комуністичної тоталітарної системи: ви хочете, щоб я прославляв вас – будь ласка. Тільки це були не геніальні поезії, а безпорадні, графоманськівірші, читання яких викликає усмішку й душевний біль.

Влада віддячила поетові орденами, преміями, званнями, посадами. Він мав звання академіка, відзначений найвищими літературними преміями, займав посади директора Інституту літератури ім. Тараса Шевченка, міністра освіти, Голови Верховної Ради.

Кілька разів П.Тичина робив спроби піднітися до самого себе колишнього. Вперше це відбулося у роки другої світової війни. Працюючи у 1942 році над поемою „Похорон друга”, П.Тичина немовби відчув свою колишню владу над словом. Досить довго, впродовж кількох десятиріч він працював над симфонією „Сковорода”. Це лебедина пісня поета і водночас книга його життя, яку він не встиг належно завершити. Видається глибоко показовим оце пронесене крізь усе життя захоплення Григорієм Сковородою. Поет, зловлений і уярмлений жорстоким тоталітарним режимом, пильно аналізує душу того, предметом гордощів котрого було: „Світ ловив мене, але не спіймав…”

Помер П.Тичина недільного теплого ранку ранньої осені – 16 вересня 1967 року. Іван Драч написав „Реквієм Павлові Тичині”, у якому є такі слова:

…Як закотилось за вечірній круг

Тичинине золотооке сонце,

На серце впала божевільна тиша

Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша,

Як без Тичини тиша громом вибухає!

Яка на світі тиша без Тичини!

„Поетично-філософський кларнетизм став не тільки вершиною українського модернізму перших десятиріч ХХ століття, але й яскравим, глибоко оригінальним та самобутнім новаторським внеском у всю світову поезію”, - констатував літературознавець А.Погрібний.