Диспозитивні – норми, що діють остільки, оскільки суб’єкти не встановили своєю угодою інших умов своєї поведінки.

13.Юридична відповідальність та її види

Юр відповідальність – це вид соціальної відповідальності, що полягає у застосуванні державою до правопорушника певних заходів примусу, передбачених санкціями правових норм.

Підстава юр відповідальності – правопорушення.

Види юр відповідальності:

1. Дисциплінарна – полягає у накладенні на винного дисциплінарного стягнення за правопорушення у сфері трудових правовідносин (догана).

2. Адміністративна – накладається судом і органами держуправління до осіб, винних у вчиненні адміністративного проступку, наприклад, попередження, позбавлення спеціального права.

3. Цивільна – настає за невиконання або неналежне виконання зобов’язань, що виникають із договору чи закону, а також у випадку вчинення шкоди здоров’ю чи майну особи.

4. Кримінальна – встановлюється лише судом за вчинення злочину фізособою. Цей вид юр відповідальності є найбільш жорстким і передбачає таке покарання, як: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі і навіть смертну кару – довічне позбавлення волі.

9. Правовідносини та їх склад

Правовідносини – це такі суспільні відносини, які врегульовані нормами права.

Структура (елементи) правовідносин:

1. Суб’єкти правовідносин – це окремі індивіди. Які відповідно до норм права є носіями суб’єктивних юр прав і обов’язків. Міра участі суб’єктів управовідносинах визначається ї право- і дієздатністю.

   • Правоздатність – це закріплена в законодавстві здатність суб’єкта мати юр обов’язки. Вона починається з моменту народження і припиняється смертю.

   • Дієздатність – це встановлена нормами об’єктивного права здатність суб’єкта самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати юр права і обов’язки.

2. Об’єкти правовідносин – це сукупність різноманітних матеріальних і нематеріальних благ, які знаходяться у сфері інтересів учасників правовідносин.

3. Суб’єктивне право – це закріплена в юр нормах можливість певної поведінки щодо здійснення тих прав і задоволення тих інтересів, які передбачені нормами об’єктивного права.

4. Юридичний обов’язок – це передбачена законодавством необхідність певної поведінки учасника правовідносин в інтересах уповноваженого суб’єкта.

10. Система права та система законодавства

Система права – це система всіх чинних юр норм певної держави. Система права означає також зовнішню подобу (будову) права, його поділ на галузі, інститути і норми права.

Галузь права – це сукупність юр норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

До основних галузей сучасного права України належать: державне (конституційне), адміністративне, цивільне, кримінальне, сімейне, трудове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне.

Інститут права – це сукупність юр норм, які регулюють певну групу або сферу однорідних суспільних відносин і становлять частину галузі права.

Види інститутів права:

• Галузеві – група норм всередині галузі, наприклад, інститут виборчого права у державному праві;

• Міжгалузеві – поєднують норми, що належать до різних галузе права, наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення.

Система законодавства

Структура законодавства: галузі, комплексні галузі та нормативно-правові акти.

Відміна внутрішньої структури систем законодавства від відповідної системи прав зумовлена головним чином тим, що засадами будування законодавства є структура не тільки систем права, але й систем здійснення державного керівництва в цілому.

Галузі законодавства в деяких випадках співпадають з галузями права (кримінальне, цивільне), в інших – з підгалузями права (авторське, водне законодавство) чи міжгалузевими комплексами (закон про охорону природи, морське законодавство).

Вертикальна структура законодавства України: Конституція і конституційні закони – поточні органічні надзвичайні закони України і АРК – постанови ВРУ і ВРАРК – укази ПУ – постанови КМУ і Ради Міністрів АРК – розпорядження представників ПУ і т. д.

Горизонтальну структуру законодавства складають його галузі.

12. Правопорушення: поняття, склад і види

Правопорушення – це протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність деліктоздатної особи), яке завдає шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом і тягне за собою юр відповідальність.

Склад (структура) правопорушення

1. Об’єкт правопорушення – це суспільні відносини, що регулюються і охороняються нормами права.

2. Суб’єкт правопорушення – це фізичні чи юр особи, здатні нести юр відповідальність.

3. Об’єктивна сторона складу правопорушення включає саме протиправне діяння і його наслідки.

4. Суб’єктивна сторона – виражається у психічному ставленні правопорушника до вчиненого ним протиправного діяння (вина), а також у меті і мотивах правопорушення.

Види правопорушення

1. Злочин – це передбачене кримінальним законодавством суспільно-небезпечне винне діяння , що посягає на суспільний лад України, її політичну та економічну систему, власність. особу, основні права і свободи громадян.

2. Проступок – це суспільно-шкідливе протиправне діяння, що посягає лише на окремі сторони правопорядку, існуючого в суспільстві.

   • Адміністративний – посягає на державний або громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління.

   • Дисциплінарний – правопорушення у сфері трудових правовідносин.

   • Цивільний – у сфері майнових і особистих немайнових відносин.

14.Конституція України: загальна характеристика

КУ –це установчий документ, який юр закріпляє незалежність, самостійність держвлади і суверенітет України.

КУ – єдиний нормативно-правовий акт, який має вищу юр силу, встановлює головні принципи устрою суспільства та держави, закріплює основи правового статусу людини і громадянина, систему і структуру держвлади і місцевого самоврядування та механізм їх здійснення, а також територіальний поділ держави.

КУ має низку юр властивостей, які відрізняють її від інших нормативно-правових актів:

1. КУ наділена вищою юр силою, верховенством у правовій системі держави, що означає її пріоритетне становище в системі законодавства країни.

2. КУ має властивості установчого характеру в її функції входить заснування основних інститутів держави і суспільства).

3. КУ – юр база поточного законодавства.

4. Для КУ характерним прийняття та внесення змін до неї.

5. Важливою властивість КУ є її стабільність (це передбачає значну тривалість дії норм КУ без внесення в неї суттєвих змін, коли для цього нема об’єктивних політичних та соціально-економічних чинників).

6. КУ має якість програмного документа (закріплює не тільки досягнуте у суспільстві, але й відображає цілі, завдання і перспективи розвитку основних інститутів держави і права).

15.Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина

Існує 5 головних груп прав і свобод людини і громадянина – політичні, громадянські, економічні, соціальні, культурні, а також окрема група обов’язків.

1. Громадянські права і свободи людини складають першооснову її правового статусу. Більшість із них мають абсолютний характер, є невідчужуваними і не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недоступність посягання держорганів і посадових осіб на життя, здоров’я, честь і гідність людини.

   Стаття №	Загальні права і свободи
   21	Вільність і рівність у гідності і правах. Невідчужуваність прав і свобод
   22	Гарантованість конституційних прав і свобод
   23	Право на вільний розвиток своєї особистості
   24	Рівноправність громадян України, їх прав і свобод
   25	Неможливість бути позбавленим громадянства
   26	На законних підставах іноземці та апатриди мають ті самі права і свободи, що і громадяни України
   -----------	Особисті права і свободи
   27	Право на життя
   28	Право на повагу до гідності
   29	Право на особисту недоторканність
   30	Право на недоторканність житла
   31	Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграу та іншої кореспонденції
   32	Право на невтручання в особисте і сімейне життя
   33	Право на свободу пересування

2. Політичні права і свободи громадян України дають можливість громадянину брати активну участь у політичному житті суспільства. Особливість політичних прав і свобод полягає в тому, що їх суб’єктами у деяких випадках є тільки громадяни України.

   Стаття №	Політичні права і свободи
   34	Свобода думки і слова
   35	Свобода віросповідання
   36	Право на об’єднання у політичні партії
   37	Заборона підривної діяльності об’єднань
   38	Право брати участь в управлінні держсправами, у всеукраїнських та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним
   39	Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації
   40	Право на письмові або особисті звернення до держвлади

3. Окрему групу основних прав і свобод людини і громадянина становлять економічні –певні можливості людини брати участь у виробництві матеріальних чи нематеріальних благ.

   Стаття №	Економічні права і свободи
   41	Право на власність
   42	Право на підприємницьку діяльність
   43	Право на працю
   44	Право на страйк

4. Соціальні права і свободи людини та громадянина пов’язані з концепцією соціальної держави. Це означає, що людина має певні можливості користуватися соціальними благами в сферах матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоровя, відпочинку.

   Стаття №	Соціальні права і свободи
   45	Право на відпочинок
   46	Право на соціальний захист
   47	Право на житло
   48	Право на достатній життєвий рівень
   49	Право на охорону здоров’я
   50	Право на безпеку для життя і здоров’я довкілля
   51	Право на сім’ю, дитинство, материнство і батьківство
   52	Право на рівність дітей у правах

5. У системі прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ, окрему групу становлять культурні права і свободи. За своїм змістом вони є мірою духовності, передбачають певні можливості доступу до духовних здобутків людства.

Конституційні обов’язки людини і громадянина:

• Обов’язок громадян України щодо захисту вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів.

• Обов’язок усіх громадян не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки;

• Обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом;

• Обов’язок кожного неухильно додержуватися КУ та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

16.Громадянство України

Правовою підставою наділення конституційними правами, свободами і обов’язками людини і громадянина є наявність у особи громадянства. Володіння громадянством означає передумову поширення на громадян або громадянина повною мірою всіх прав і свобод, які визначаються законом.

В Україні існує єдине громадянство.

Громадянство України (закон 18.01.2001) – це правовий зв'язок між фізособою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Це означає, що правовий зв'язок між громадянином України та Україною є стійким, він виникає з моменту набуття особою громадянства, продовжується до настання юр факту його припинення.

Право на громадянство – невід’ємне право людини. Згідно статті 25 КУ, громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Таким чином КУ гарантує громадянам України збереження громадянства незалежно від будь-яких життєвих обставин та захист її інтересів з боку держорганів не тільки на території держави, але й за її межами.

Документи, що підтверджують громадянство України: паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина для виїзду закордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу і посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України набувається:

1. За народженням.

2. За територіальним походженням.

3. Внаслідок прийняття до громадянства.

4. Внаслідок поновлення у громадянстві.

5. Внаслідок усиновлення.

6. Внаслідок встановлення над особою, визначеною судом недієздатною, опіки.

7. У зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.

8. Внаслідок встановлення батьківства.

9. За іншими обставинами, передбаченими міжнародними договорами.

У вирішенні питань, пов’язаних з громадянством країни, беруть участь: ПУ, комісія при ПУ з питань громадянства, спеціальний уповноважений центральний орган з питань громадянства і підпорядковані йому органи, міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України.

17. Виборче право та виборча система в Україні

Виборча система – порядок формування держорганів та посадових осіб. Конституційно-правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері виборів в об’єктивному розумінні становлять виборче право. Суб’єктивне виборче право – це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах.

Основні джерела виборчого права: КУ, окремі закони про вибори.

Вибори і виборчі системи поділяються на види залежно від часу, об’єктів виборів, територіальних ознак.

За об’єктом, що передбачає органи або посади, вибори можна кваліфікувати:

1. Вибори парламенту – ВРУ.

2. Вибори на посаду президента – ПУ.

3. Вибори представницького органу територіальної автономії – ВРАРК.

4. Вибори представницьких органів самоврядування сільських, селищних, міських, районних у містах, районних і обласних рад.

5. Вибори на посаду сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяються на: чергові, позачергові або дострокові, повторні, вибори замість депутатів сільських, селищних, міських голів, які вибули.

За порядком визначення результатів виборів розрізняють: мажоритарну, пропорційну і змішану виборчі системи.

Мажоритарна система, в основі якої лежить принцип більшості, передбачає, що депутатські мандати (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а всі інші кандидати вважаються необраними.

Пропорційна система передбачає розподіл депутатських мандатів у парламенті або інших представницьких органах самоврядування між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди є багатомандатними.

Змішана система поєднує правила мажоритарної та пропорційної систем. Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина парламенту обирається за мажоритарним, а інша за пропорційним принципом.

Вибори до органів держвлади та органів місцевого самоврядування є вільними, які відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Вимоги до нардепа:

1. Вік – 21 рік.

2. Наявність права голосу.

3. Останні 5 років проживає на території України.

4. Бажання працювати і представляти інтереси українського народу.

Вимоги до ПУ:

1. Вік – 35 років.

2. Право голосу.

3. Останні 10 років живе в Україні.

4. Володіння державною мовою – тест.

18. Правовий статус нардепа України

Виразниками суверенної волі народу у ВРУ є нардепи, що обираються на 4 роки. Нардеп здійснює свої повноваження на постійній основі. Він не може мати іншого представницького мандату. Статус депутата несумісний з отриманням винагороди, за винятком викладацької, художньої, літературної, мистецької діяльності.

Є два види мандатів:

1. Принцип імперативного мандату пробачає право виборців надавати депутатам обов’язкові для них накази, достроково їх відкликати, підтримувати тісні зв’язки з виборцями, виступати зі звітами перед виборцями про свою депутатську діяльність.

2. Вільний мандат передбачає відповідальність парламентарія не перед конкретними виборцями, а перед нацією, народом. Нині мандат нардепа України має змішану форму.

Форми діяльності нардепа України виявляються у роботі під час сесійного періоду та поза сесійним часом.

У сесійний період нардеп бере участь у пленарних засіданнях ВРУ, у засіданнях комітетів, комісій ВРУ, їх підкомітетів, підкомісій, робочих та підготовчих груп; у виконанні доручень ВР та її органів; у роботі над законопроектами, документами ВР; виконує повноваження у складі депутатських об’єднань чи індивідуально.

Значне місце в діяльності нардепа України займає робота у виборчих округах.

19. Правовий статус пу

Днем офіційного заснування поста ПУ є 5 липня 1991 року, коли ВРУ прийняла ряд документів, які накреслили статус ПУ:

1. Закон «Про заснування поста ПУ і внесення змін і доповнень до К (Основного Закону) У».

2. Закон «Про ПУ».

3. Закон «Про вибори ПУ».

КУ визначає статус ПУ, його роль, функції в системі виконавчої влади, повноваження в різноманітних сферах держдіяльності, взаємовідносини з іншими органами, форму актів, порядок фінансового та матеріального забезпечення держдіяльності ПУ.

ПУ – глава держави і виступає від її імені. ПУ є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання конституційних прав ісвобод людини і громадянина(ст. 102 КУ).

Вимоги до кандидата в ПУ (ст. 103 КУ):

1. Вік – 35 років.

2. Право голосу (дієздатна особа).

3. Активне виборче право і необмежений у виборчих правах (судове покарання, вирок).

4. Останні 10 років живе в Україні.

5. Володіння державною мовою – тест.

6. Громадянин України.

7. Відсутність відкритих судових справ.

Вимоги до ПУ:

1. Не може бути більше, як 2 строки поспіль.

2. Не може одночасно бути нардепом, займати будь-яку посаду у держорганах і громадських об’єднаннях, і інших організаціях, займатися комерційною діяльністю.

3. Не забороняється займатися науковою і викладацькою діяльністю.

Вибори ПУ: за принципами загального, рівного, прямого, вільного виборчого права шляхом таємного одноосібного голосування. Проводяться в останню неділю жовтня останнього 5-го року повноважень ПУ. Дострокові вибори відбуваються за 90 днів в останню неділю 90-го дня.

Повноваження ПУ припиняються достроково у разі:

1. відставки

2. неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я

3. усунення з поста в порядку імпічменту (держ зрада або злочин)

4. смерті

Основні обов’язки ПУ:

1. Представник держави в міжнародних відносинах, веде міжнародні переговори, укладає договори.

2. Підписує закони, прийняті ВРУ.

3. Проголошує позачергові вибори ВРУ.

4. Подає закони.

5. Пропонує осіб на посади Прем’єр-Міністра, та особисто звільняє Прем’єр-Міністра

6. Призначає міністрів, місцеву держадміністрацію за поданням Прем’єра та припиняє їхні повноваження на цих посадах.

7. Призначає за згодою ВРУ Ген прокурора та звільняє його з посади.

8. Призначає 1\3 складу КСУ.

9. Призначає амністію, суди.

10. Головнокомандувач ЗСУ.

11. Очолює Раду Нацбезпеки і оборони.

12. Вносить подання до ВРУ про оголошення воєнного стану і вводить воєнний стан.

Адміністрація ПУ – допоміжний орган, в складі якого є кваліфіковані наукові консультанти, політики, правознавці та економісти. Склад : Глава адміністрації, перший помічник ПУ, перший заступник, та заступник глави адм ПУ, помічники ПУ, радники ПУ, референти ПУ, постійний представник у ВРУ і КСУ, наукові консультанти, консультанти, управлінці, службовці і т. д.

РНБО: ПУ, Прем’єр-Міністр, міністр оборони, голова СБУ, міністр внутрішніх справ, міністр зовнішніх справ, міністр закордонних справ, секретар ПУ.

21) Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідає перед ПУ, підконтрольний і підзвітний ВРУ.

Склад: Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається ПУ за згодою більш ніж половини від конституційного складу ВРУ. Персональний склад КМУ призначається ПУ за поданням Прем’єр-міністра України.

Повноваження:

1. забезпечує держ. суверенітет і економічну самостійність України, здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконання Конституції і законів України, актів ПУ;

2. вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3. забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сфері праці і зайнятості населення, соц. захисту, рсвіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4. розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного і культурного розвитку України;

5. забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами держ. Власності відповідно до закону;

6. розробляє проект закону про держ. Бюджет України і забезпечує виконання затвердженого ВРУ бюджету України, надає ВРУ звіт про його виконання;

7. здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і нац. безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочиннітю;

8. організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи.

КМУ у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

28) Стаття 2 ЦК присвячена визначенню кола суб’єктів цивільних правовідносин: фіз. чи юр. особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Таким чином розрізняють ІІ види суб’єктів цивіл. відносин: особи приватного права і особи публічного права. Суб’єкти приватного права – учасниками цивіл. правовідносин є: 1) фіз. особи – громадяни України, а також іноземні громадяни і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятком, встановленим законом; 2) юр. особи – вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземним и інвестиціями тощо. Суб’єкти публічного права: держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави тощо.

Цивіл. правоздатність – це здатність особи мати цивіл. права і обов’язки. Цивіл. дієздатність - це здатність особи своїми діями набувати для себе цивіл. права і створювати цивіл. обов’язки. Об’єктами цивіл. прав є те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів цивіл. правовідносин. Об’єкти: 1) речі, включаючи гроші і цінні папери, інше майно, майнові права; 2) результати робіт і послуг; 3) інформація; 4) результати інтелектуальної і творчої діяльності; 5) матеріальні та нематеріальні блага.

24) Судову систему в Україні складають суди загальної юрисдикції та Конституційний суд України. Система судів загальної юрисдикції відповідно до КУ будується за принципом територіальності та спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний суд України. Відповідно до КУ в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій.

Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворюються відповідно до закону. Голова суду, заступник Голови суду призначається на посаду строком на 5 років з числа суддів та звільняються з посади ПУ за поданням Голови Верховного суду на підставі рекомендацій Ради суддів України.

Місцеві загальні суди: районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими амін. сулами є окружні суди, що створюються в округах відповідно до указу ПУ. Склад місцевого суду: судді місцевого суду, Голова та заступник Голови. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, амін. і кримінальні справи, а також справи про амін. правопорушення.

Апеляційні загальні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд Військово-морських Сил України, а також Апеляційний суд. Склад апеляційного суду: судді, як правило, обрані на посаду судді безстроково, Голова суду і його заступники. Повноваження апеляційного суду: 1) розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону; 2) розглядають по І-ій інстанції справи визначені законом.

Касаційний суд України діє у складі суддів обраних на посаду безстроково, Голова суду і його заступники. Структура: 1) судова палата в цивільних справах; 2) – в кримінальних справах; 3) військова судова палата. Повноваження: розглядає в касаційному порядку справи віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках визначених процесуальним законодавством.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є: Вищий господарський суд України, Вищий амін. суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються ПУ в порядку встановленому законодавством. Вищі спец. суди склад. з суддів, обраних на посаду безстроково, Голови суду та його заступників (м. Київ). Повноваження: 1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції; 2) надає методичну допомогу судам нижчого рівня.

ВСУ очолює Голова ВС, а судді ВС обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом ПУ з погодженням Ради суддів України. Склад ВС: 1) судова палата в цивільних справах; 2) – кримінальних справах; 3) – в господарських справах; 4) - в амін. справах. У складі ВС діє Військова судова колегія. ВСУ є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. ВСУ здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства судами загал. юрисдикції.

КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і дає офіційне тлумачення КУ та законів України. КСУ склад. з 18 суддів КСУ. ПУ, ВРУ та з’їзд суддів України призначають по 6 суддів КСУ. Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юр. Освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє держ. мовою. Суддя КСУ призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Голова КСУ обирається на спец. пленарному засіданні КСУ зі складу суддів КСУ шляхом таємного голосування лише на один 3-річний строк. До повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність КУ (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів КМУ; правових актів ВР АРК. Ці питання розглядаються за зверненнями: ПУ; не менш як 45 нардепів України; ВСУ; Уповноваженого ВРУ з прав людини; ВР АРК; 2) офіційне тлумачення КУ та законів України. З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. КСУ за зверненням ПУ або КМУ дає висновки про відповідність КУ чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов’язковість. За зверненням ВРУ КСУ дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту.

25) Органи Прокуратури в Україні – це єдина система прокурорів з підпорядкованістю тільки вище стоячим прокурорам і Ген прокурору України. Прокуратуру України очолює Ген прокурор України, який призначається на посаду ПУ за згодою ВРУ і звільняється ПУ. Ген прокурор і підпорядковані йому прокурори здійснюють прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабміном, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами держ. і господарського управління та контроль Радою міністрів АРК, місцевими органами та їх виконавчими органами, військ. частинами, політ. партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості та незалежності, посадовими особами та громадянами.

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:1) підтримання держ. обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами М/С, їх посадовими і службовими особами.

Система органів прокуратури: Генеральна прокуратура України, Прокуратура АРК, прокуратури областей, міст Києва і Севастополя ( на правах обл.), міські, районні, міжрайонні і інші, прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать: військ. прокуратури регіонів і військ. прокуратура Військово-морських Сил України (на правах обл.), військ. прокуратури гарнізонів (на правах міських). Міліція – єдиний держ. озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. На міліцію покладаються такі завдання: 1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; 2) запобігання правопорушення та їх припинення; 3) охорона і забезпечення громадського порядку; 4) виявлення і розкриття злочину, розшук осіб, які їх вчинили; 5) забезпечення безпеки дорожнього руху; 6) захист власності від злочинних посягань; 7) виконання кримінальних покарань і амін. стягнень, участь у наданні соц. і правової допомоги громадянам; 8) сприяння в межах своєї компетенції держ. органам, підприємствам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків. Міліція склад.: кримінальна міліція, міліція суспільної безпеки, транспортна міліція, держ. автомобільна міліція, міліція охорони, спец. міліція. Для виконання покладених на міліцію завдань закон надає працівникам міліції право застосувати заходу фіз. впливу, спец. засоби і вогнепальну зброю. До держ. правоохоронних органів належить СБУ. Цей орган покликаний забезпечувати безпеку держави, підпорядковується ПУ і підконтрольний ВРУ. Завдання СБУ: захист держ. суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спец. служб, від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; попередження, виявлення, припинення і розкриття злочинів проти миру, безпеки і людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Інші завдання СБУ: здійснює розвідувальну, контррозвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу, бере участь у розробленні і виконанні заходів щодо захисту держ. таємниць України, надає допомогу прикордонним військам в охороні держ. кордонів. Система СБУ: Центральне управління СБУ, підпорядковані йому регіональні органи, СБ АРК, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші установися СБ.

26) Адвокатура в Україні – це добровільне професійне громадське об’єднання, покликане згідно з КУ сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юр. осіб, надавати їм іншу правову допомогу. Вимоги до адвоката: громадянин України, вища юр. освіта, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менш як 2 роки, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатської діяльності, прийняв присягу адвоката України. Адвокат має право займатися адвокат. діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокат. бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокат. фірми, контори та інші адвокат. об’єднання, які діють відповідно до закону та статутів адвокат. об’єднань. Адвокати здійснюють такі види діяльності: 1) дають консультації та роз’яснення з юр. питань, усні та письмові довідки щодо законодавства; 2) склад. заяви, скарги та інші документи правового характеру; 3) посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; 4) здійснюють представництво в суді і інших держ. органах перед громадянами та юр. особами; 5) надають юр. допомогу підприємствам, установам, організаціям; 6) здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян та юр. осіб; 7) виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства в процесі дізнання та попереднього слідства. Професійні права адвоката:1) представництво, захист прав та інтересів громадян і юр. осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях; 2) збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних і кримінальних справах і справах про амін. правопорушення.

Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юр. значення та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юр. вірогідності. Нотаріальні дії в Україні покладаються на: нотаріусів, які працюють в держ. нотаріальних конторах, держ. нотаріальних архівах (держ. нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Вимоги до нотаріуса: громадянин України, вища юр. освіта, стажування протягом 6 місяців в держ. нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною діяльністю, склав кваліфікаційний іспит і отримав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. У держ. нотаріальних конторах вчиняються такі дії:1) посвідчуються угоди; 2) вживаються заходи щодо охорони спадкового майна, видаються свідоцтво про право на спадщину; 3) видаються свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя; 4) видаються свідоцтво про придбання жилих будинків з прилюдних торгів; 5) видаються дублікати документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори; 6) накладається заборона на відчуження жилого будинку, дачі, садового будинку, гаража, квартири, земельної ділянки та іншого нерухомого майна; 7) засвідчується вірність копій документів, перекладу документа, справжність підпису тощо.

АРК забезпечують виконання Конституції АРК, нормативно-правових актів ВР АРК та рішень Ради міністрів АРК.

30) Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядженням майном. Суб’єкти права власності в Україні: фіз. і юр. особи, народ України і держава. Об’єкти права власності: будь-яке майно, що представляє собою певну цінність. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Суб’єктами права приватної власності є: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Проте закон забороняє передачу іноземним громадянам та особам без громадянства у власність земельну ділянку. Суб’єктами права колективної власності є: трудові колективи держ. підприємств, колективи-орендарі, колективні підприємства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, об’єднання громадян, релігійні та інші організації, які є юр. особами. Коло об’єктів колективної власності визначається характером діяльності того чи іншого колективу.

Державна власність в Україні є ІІ видів: 1) загальнодержавна (республіканська); 2) власність амін.-терит. одиниць (комунальна). Суб’єктами права загальнодерж. власності є

держава в особі ВРУ. Суб’єктами права комунальної власності є амін.-терит. одиниці в особі обласних, районних, міських і сільських рад. Загальнодерж. власність складає: 1) земля, майно, що забезпечує діяльність ВРУ та утворених нею держ. органів; 2) майно Збройних Сил, органів держ. безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; 3) оборонні об’єкти; 4) єдина енергетична система; 5) системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодерж. значення; 6) кошти держ. бюджету; 7) Нацбанк, інші загальнодерж. банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; 8) майно вищих і середніх спец. навчальних закладів, майно держ. підприємств; 9) об’єкти загальнокультурної сфери або інше майно, що становить матеріальну цінність суверенітету України і забезпечує її економічний і соціальний розвиток. Об’єктами права комунальної власності є: 1) майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворених ними органів; 2) кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; 3) майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, побутового обслуговування, майно підприємств; 4) місцеві енергетичні системи, системи зв’язку та інформації, а також майно, необхідне для забезпечення економ. і соціал. розвитку відповідної території.

Цивіл. законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і відшкодування шкоди заподіяної йому. У випадках технологічних чи економічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, які виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовуються збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи, чи передається у власність інше рівноцінне майно. Захист прав власності можливий і в тих випадках, коли власник, володіючи річчю, не може належним чином користуватися чи розпоряджатися нею, оскільки інші особи створюють перешкоди у здійсненні цих правомочностей. Найважливішим цивіл.-правовим способом захисту права власності є право власника на витребування повернення свого майна з чужого незаконного володіння.

29) Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивіл. прав і обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб чи сторін лише у випадку встановленому законом або за домовленістю з цим особами. Дво- або багатосторонній правочин є договором. Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивіл. прав і обов’язків. Будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини. Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до іншої сторони, а інша лише обов’язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто такий, що зобов’язує лише одну сторону. До одностор. договорів належать ,так звані, реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передачі речі або вчинення іншої певної дії ( договір про довічне утримання і договір позики). Більшість цивіл.-правових договорів є двостор., тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов’язки відносно другої сторони (купівля-продаж). Багатостор. назив. договори, що укладаються більш ніж двома сторонами (договір простого товариства). Особливістю багатостор. договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов’язків сторін. Обов’язки кожної сторони у таких договорах, у більшості випадків, спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети. Відплатним є договір, у якому обов’язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов’язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Від платність у договорі може виражатись у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконанню роботи тощо.

23) До системи М/С входять: 1) територіальна громада; 2) сільська, селищна, міська рада; 3) сільський, селищний, міський голова; 4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; 5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; 6) органи самоорганізації населення.

Первинним суб’єктом М/С, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними амін.-терит. одиницями або добровільними об’єднаннями жителів кількох сіл, які мають єдиний амін. центр. Саме на місцевому рівні найповніше реалізуються права громадян на участь в управлінні громадськими справами. Основними формами безпосереднього волевиявлення терит. громад, спрямованими на забезпечення і здійснення ними самоврядування в межах Конституції, законів України є місцеві референдуми, вибори, загальні збори громадян за місцем їх проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання.

Органічними складовими частинами М/С є сільські, селищні, міські ради. До їх складу входять депутати, які обираються населенням відповідної території, на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування на 4 роки. Районні та обласні ради виступають як органи М/С, що представляють спільні інтереси терит. громад сіл, селищ, міст. Елементом системи М/С є виконавчі органи сільських, селищних, міських рад – виконавчі комітети, відділи управління тощо. Головною посадовою особою терит. громади відповідно села, села, селища, міста є сільський, селищний, міський голова, який обирається виборцями. Голови очолюють виконавчі комітети відповідних рад і головують на їх сесіях. Районні та обласні ради не створюють виконавчих комітетів (органів). Голови районних і обласних рад обираються на сесіях відповідних рад. Органи і посадові особи М/С в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти. Ради та виконавчі комітети на своїх засіданнях приймають рішення, а сільські, селищні, міські голови видають розпорядження.

27) Цивільне законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, що регулюють майнові та пов’язані з ними немайнові відносини. Загальними принципами ЦЗ є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, передбачених законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємництва; 5) можливість судового захисту прав у разі їх порушення; 6) справедливість, добросовісність і здоровий глузд.

Цивільне право - це галузь права, яка регулює майнові і особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб. 

Основи цивільно-правового регулювання у нашій країні закріплює Конституція України. Серед них:

· непорушність права приватної власності (ст.41) та рівність усіх суб’єктів права власності перед законом (ст.13);

· свобода підприємницької діяльності (ст.42);

· право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54).

Відповідність норм цивільного законодавства потребам розвитку суспільства, ринкової економіки забезпечується шляхом прийняття спеціальних законів з окремих інститутів цивільного права. Зокрема, це Закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про банкрутство”, “Про заставу”, “Про цінні папери і фондову біржу”, “Про лізинг”, “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про оренду державного та комунального майна”, “Про авторське право і суміжні права” та ін.

Цивільно-правові норми містяться у різних нормативно-правових актах, найважливішим з яких є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (набув чинності 1 січня 2004 р.).

Цивільний кодекс України умовно можна поділити на дві великі частини: Загальну та Особливу.

Загальна частина розкриває, зокрема, положення про особу (фізичну, юридичну), а також про державу, Автономну Республіку Крим і територіальні громади; об'єкти цивільних прав; правочини та представництво, а також про строки, дати та позовну давність. Положення Загальної частини Цивільного кодексу містяться у його Книзі першій. Загалом Цивільний кодекс України складається з шести книг:

· Книга перша “Загальні положення;

· Книга друга “Особисті немайнові права фізичної особи”;

· Книга третя “Право власності та інші речові права”;

· Книга четверта “Право інтелектуальної власності”;

· Книга п'ята “Зобов'язальне право”;

· Книга шоста “Спадкове право”.

Книги кодексу з другої по шосту включно складають його Особливу частину.

Крім того, Цивільний кодекс містить Прикінцеві та Перехідні положення.

Усі цивільні закони та підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють цивільно-правові відносини, мають відповідати Конституції України та Цивільному кодексу України. 

22) Виконавчу владу в областях, районах, АРК, у містах Києві і Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська і Севастопольська міські держ. адміністрації. Місцева держ. адміністрація є місцевим органом виконавчої влади. Місцева держ. адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної амін.-терит. одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцева держ. амін. в межах амін.-терит. одиниці забезпечує:

1. виконання Конституції, законів України, актів ПУ, КМУ і інших органів виконавчої влади вищого рівня;

2. законність; правопорядок, додержання прав і свобод людини і громадянина;

3. виконання регіональних і держ. програм соц.-економ. і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а у місцях компактного проживання корінних народів і нац. меншин також програм їх нац.-культурного розвитку;

4. підготовка та виконання відповідних бюджетів та програм;

5. взаємодія з органами місцевого самоврядування (М/С);

6. реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Склад місцевих держ. амін. формують їх голови, який в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь відділів та інших структурних підрозділів – накази. Голова держ. амін. призначається на посаду ПУ за поданням КМУ на строк повноважень ПУ. Місцеві держ. амін. та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед ПУ і КМУ та підзвітні і підпорядковані йому (Кабміну). Районні держ. амін. Може висловити недовіру голові відпов.адмін. на підставі чого ПУ приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру висловили 2/3депутатів від складу відповідної ради то ПУ приймає рішення про відставку голови держ.адмін

26)КСУ є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів КУ і дає офіційне тлумачення КУ та законів України. КСУ склад. з 18 суддів КСУ. ПУ, ВРУ та з’їзд суддів України призначають по 6 суддів КСУ. Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юр. Освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє держ. мовою. Суддя КСУ призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Голова КСУ обирається на спец. пленарному засіданні КСУ зі складу суддів КСУ шляхом таємного голосування лише на один 3-річний строк. До повноважень КСУ належить: 1) вирішення питань про відповідність КУ (конституційність): законів та інших правових актів ВРУ; актів КМУ; правових актів ВР АРК. Ці питання розглядаються за зверненнями: ПУ; не менш як 45 нардепів України; ВСУ; Уповноваженого ВРУ з прав людини; ВР АРК; 2) офіційне тлумачення КУ та законів України. З питань, передбачених цією статтею, КСУ ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. КСУ за зверненням ПУ або КМУ дає висновки про відповідність КУ чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов’язковість. За зверненням ВРУ КСУ дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту.

27)Система органів прокуратури:

Генеральна прокуратура України, Прокуратура АРК, прокуратури областей, міст Києва і Севастополя ( на правах обл.), міські, районні, міжрайонні і інші, прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать: військ. прокуратури регіонів і військ. прокуратура Військово-морських Сил України (на правах обл.), військ. прокуратури гарнізонів (на правах міських). Міліція – єдиний держ. озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. На міліцію покладаються такі завдання: 1) забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; 2) запобігання правопорушення та їх припинення; 3) охорона і забезпечення громадського порядку; 4) виявлення і розкриття злочину, розшук осіб, які їх вчинили; 5) забезпечення безпеки дорожнього руху; 6) захист власності від злочинних посягань; 7) виконання кримінальних покарань і амін. стягнень, участь у наданні соц. і правової допомоги громадянам; 8) сприяння в межах своєї компетенції держ. органам, підприємствам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків. Міліція склад.: кримінальна міліція, міліція суспільної безпеки, транспортна міліція, держ. автомобільна міліція, міліція охорони, спец. міліція. Для виконання покладених на міліцію завдань закон надає працівникам міліції право застосувати заходу фіз. впливу, спец. засоби і вогнепальну зброю. До держ. правоохоронних органів належить СБУ. Цей орган покликаний забезпечувати безпеку держави, підпорядковується ПУ і підконтрольний ВРУ. Завдання СБУ: захист держ. суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спец. служб, від посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; попередження, виявлення, припинення і розкриття злочинів проти миру, безпеки і людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Інші завдання СБУ: здійснює розвідувальну, контррозвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу, бере участь у розробленні і виконанні заходів щодо захисту держ. таємниць України, надає допомогу прикордонним військам в охороні держ. кордонів. Система СБУ: Центральне управління СБУ, підпорядковані йому регіональні органи, СБ АРК, органи військової

контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші установися СБУ.

45) Розвязання індивідуальних і колективних трудових спорів

Трудові спори – це розбіжності між працівниками і роботодавцем з приводу застосовуння трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці, які не вдалося врегулювати при взаємних переговорах.

Порядок вирішення розбіжностей між сторонами законодавством не врегульований. Кодекс законів про працю України (далі КЗпП) визначає лише, що це відбувається шляхом безпосередніх переговорів або з участю профкому. Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановив спеціальний порядок формування вимого найманих працівників і строків їх розгляду роботодавцем.

Індивідуальні трудові спори виникають з приводу застосування трудового законодавства або з приводу встановлення умов праці.

Вони можуть виникати, наприклад, з приводу необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу, невиконання колективних договорів чи угод, невідповідних умов виробничого побуту, порушення права на відпочинок, права на оплату праці, на її охорону.

Індиівідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах та місцевими судами.

Комісія по трудових спорах – це орган досудового розгляду спорів, який обирається загальними зборами чи конференцією трудового колективу підприємства з числом працюючих не менше 15 осіб. Працівник має звернутися до комісії у тримісячний строк з дня, коли дізнався про порушення своїх прав. Комісія розглядає спір у десятиденний строк з дня подання заяви у присутності працівника і приймає відповідне рішення. Якщо працівник чи роботодавець не згодні з рішенням комісії, вони можуть звернутися до суду. Працівник може звернутися до суду і не звертаючись до комісії.

Колективний трудовий спір (конфлікт) – це розбіжності, що виникли між сторонами трудових відносин щодо: встановлення або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення си зміни колективного договору; виконання вимог законодавства про працю ( у разі невиплати зарплати тощо).

Страйк застосовується як крайній захід, коли всі інші можливості вирішення колективного трудового спору вичерпано.

Страйк – це тимчасове, колективне, добровільне припинення роботи працівниками на підприємстві з метою вирішення трудового спору. Право на страйк – це конституційне право громадян, закріплене у ст.44 Конституції України.

Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлює гарантії реалізації права на страйк, а також спеціальну процедуру проведення страйку, що включає в себе певну послідовність дій, строки і правила проведення страйку. Недотримання цієї процедури має наслідком визнання страйку незаконним. Час участі у страйку не оплачується. Участь у страйку не є порушенням трудової дисципліни і не можу бути підставою притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності. Участь у незаконному страйку теж не є порушенням трудової дисципліни, проте, слід пам'ятати, що участь у такому страйку не зараховується до трудового стажу.

46) Поняття і склад адміністративного правопорушення

Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.

В законодавстві поняття "адміністративне правопорушення" сформульоване в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний чи громадський порядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли правопорушення за своїм характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідальності.

Отож, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: суспільну небезпеку, протиправність, винність і покарання.

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія - це активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання, користування без дозволу радіопередавачем тощо). Бездія - пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов'язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян і осіб без громадянства та оформлення для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у свої нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас, адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядкові, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення є на ступінь нижчим, аніж скоєння злочину.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме:

цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці - трудове право; агрохімічних норм - земельне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. Вина виступає у двох формах; у вигляді умисної та необережної. Ступінь вини береться до уваги за накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння як адміністративного порушення.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є те, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов'язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.

47) Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх

Згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли 16-річного віку.

Кодекс встановив особливості відповідальності неповнолітніх осіб, які вчинили адміністративні правопорушення.

До осіб у віці від 16 до 18 років застосовуються такі заходи впливу:

- зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

- застереження;

- догана або сувора догана;

- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Але за деякі адміністративні правопорушення неповнолітні несуть відповідальність на загальних підставах.

До таких правопорушень належать, наприклад: незаконне вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту у невеликих розмірах, дрібне розкрадання державного або колективного майна тощо.

Адміністративні стягнення на неповнолітніх накладаються тільки міським чи районним судом.