1. Літературна мова.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності.

За функціональним призначенням – це мова держ.. державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній та культурній сферах, мова освіти, науки, міністерства, ЗМІ.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська мова належить до слов'янських мов. Вона є єдиною національною мовою українського народу.

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч.

Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський. Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови став Т. Г. Шевченко.

2. Мовна норма.

Українська літературна мова характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Унормованість - головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил мовної системи, якими користуються мовці в усному і писемному мовлені.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови й суспільства.

Розрізняють різні типи норм:

• орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень);

• акцентуаційні (правильне положення слів);

• лексичні (слововживання);

• граматичні (передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень);

• стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

• орфографічні (написання слів);

• пунктуаційні (вживання розділових знаків).

3. Культура мови.

Культура мови – це досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення – передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

• нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

• адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

• естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

• поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Шляхи підвищення особистої культури мовлення означають тільки наполегливу і віддану працю. Їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником; навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань;

• читати художню літературу – джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам’ять афоризми, вірші;

• оволодівати жанрами інших стилів;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

• удосконалювати фахове мовлення, для цього читати фахову літературу, постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики;

• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;

• не піддаватися впливам “модних” тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, “демократизувати” жаргонізмом; уникати мовної агресії;

• намагатися не впадати в крайнощі – не бути ні сором’язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.