Перша антифранцузька коаліція

Уряд Вільяма Пітта-молодшого зберігало нейтральність по відношенню до французької республіці до червня 1793 р., але в листопаді попереднього 1792 вже прийняло ряд репресивних заходів, спрямованих на запобігання революції в Британії: він обмежив свободу політичних дискусій і друку, і організувало кілька судових процесів проти особливо радикальних діячів на кшталт Томаса Пейна (хоча той у цей час вже переховувався у Франції). Страта Людовика XVI 21 січня 1792 в цілому не змінило насторожений нейтралітет британського уряду, але тієї, ж самої взимку французькі республіканці, сп'янілі першими своїми перемогами, проголосили свій намір допомогти всім народам знайти свободу, позбувшись від антиреволюційних урядів, і під цим приводом вступили військами в Савойю, долину Рейну і австрійські Нідерланди, і приготувалися йти війною на Голландію. Британське уряд наполягав, щоб революційне уряд вивів війська з сусідніх держав, але у відповідь він оголосив про війну проти Британії та Голландії. Британія в червні 1793 р. склала антифранцузьку коаліцію, до якої також увійшли і Пруссія, Австрія, Північні Нідерланди, Іспанія, Сардинія і Неаполь 1.

Так почалася війна з Францією, яка тривала з перервами протягом більш ніж двадцяти років, суттєво перекроївши світову карту і до межі нагрівши соціальні суперечності всередині самої Британії. Протягом більшої частини війни французи демонстрували незрівнянне перевагу національного духу і організації військ над управлінськими механізмами старого режиму, що призводило до поразки будь-якої коаліції, яку становила Британія. До війни на Піренейському півострові і народного руху в Росії та Німеччині Францію вдавалося зупинити тільки на морі - на морі англійці не з меншим героїзмом захищали свої торговельні інтереси. Коаліції, що складаються Піттом, натикалися на численні внутрішні протиріччя і суперництво, які заважали надати дружне організований опір Франції.

Британія намагалася воювати з Францією на чотирьох фронтах: у Фландрії, західної Франції, Середземномор'ї та на морі, але континентальні задуми британського уряду терпіли поразку за поразкою: в 1795 р. пруссаки уклали мир з французами, залишивши їм територію на захід від річки Рейн, австрійці були вигнані з Бельгії та Ельзасу, армія герцога Йоркського була відтіснена від Дюнкерка (1793), потім з Фландрії в Ганновер (1794 р.). Зірвалися і британські плани допомоги французьким роялістам: Тулон привітав британський флот, але Неаполь і Іспанія не поспішили на допомогу повсталим, і тому в 1793 р. французи захопили фортецю. Це був перший блискучий успіх корсиканці Наполеона Бонапарта, за яке він отримав звання генерала. Сильним ударом для коаліції та Пітта був перехід Іспанії на бік французів - це дало можливість Наполеону в 1796 р. завдати удару по Сардинії, а в 1797 р. піти військовою кампанією на Італію, і до кінця XVIII століття тримати під своєю владою всю Європу від Голландії до Риму. Єдино тільки флоту, незважаючи на повстання моряків і жахливі умови існування моряків, вдавалося утримати панування над морями: у 1797-1798 рр.. Британії загрожувало вторгнення французьких військ з будь-якого порту Нідерландів, Франції та Іспанії, які зірвали шторми і своєчасні дії англійських судів. У грудні 1796 р. французи вислали флот до Ірландії, щоб підтримати там повстання проти англійців, але в дорозі флотилію застиг шторм, тому він не зміг дістатися до Ірландії. У феврале1797 р. флот під командуванням Джервіс і Нельсона розбив іспанську ескадру, що збиралася напасти на Британію, неподалік від порту Кадіс.

Пітт намагався укласти мир з французами з 1795 р., так як війна лягла важким фінансовим тягарем на Британію, збільшивши державний борг. Але державний переворот 18 фрюктидора (4 вересня) 1797 р., організований групою членів Директорії та республіканські налаштованих генералів, серед яких був і Наполеон Бонапарт, продемонстрував амбіції Наполеона і сміливий всі надії на мир - послу Британії Мамсбері було наказано виїхати з країни, якщо Британія не віддасть всі території, завойовані у Франції. «Велика Нація» була в руках Директорії, яка не приховувала свого наміру поправити фінансове становище Франції пограбуванням всієї іншої Європи. У 1798 р. французи зайняли Рим, уклали папу римського під варту і анексували Швейцарію 2. Після цього Наполеон відклав завоювання Британії, так як для цього потрібен був сильний флот - замість цього він захопив Мальту і почав завоювання Єгипту.

№2

В 1788-1789 гг. склалася революційна ситуація. Людовик скликав у травні Генеральні штати. Депутати 3-го стану оголосили себе 17 червня 1789 р. Національним, а 9 липня - Установчими зборами. Спроба розгону зборів викликали народне повстання.

Штурм 14 липня 1789 р. Бастилії з'явився початком революції. У революційній боротьбі, незважаючи на розходження класових інтересів об'єдналися буржуазія, селянство й міське плебейство. Керівником виступала буржуазія.

На першому етапі (14 липня 1789 - 10 серпня 1792 р.) влада захопила велика буржуазія й ліберальне дворянство. Після повалення монархії в результаті народного повстання 10 серпня 1792 р., очоленого Паризькою Комуною,

на другому етапі революції (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.) політичне керівництво перейшло до жирондистів, що составили в Конвенті більшість. 22 вересня 1792 р. Конвент установив у Франції республіку. Жирондистам протистояли якобінці на чолі з Робеспьером, стремившиеся до поглиблення революції.

Спроби жирондистів загальмувати подальший розвиток революції викликали народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., приведшего до встановлення якобінської диктатури - третього етапу революції (2 червня 1793 - 28 червня 1794 р.) Революційний уряд якобінців, мобілізувавши народ, забезпечило перемогу над вторгшимися у Францію військами європейських монархічних держав Пруссії й Австрії, придушило контрреволюційні мятежы усередині країни.

Коли минула погроза реставрації монархів, більша частина буржуазії, незадоволена обмежувальним режимом і "плебейськими методами" якобінської диктатури, стала переходити на позиції контрреволюції, захоплюючи за собою значні маси селян. У липні 1794 р. термидорианский переворот скинув революційний уряд. Білий терор зайняв місце червоного.

Закон усякої великої революції полягає в тім, що вона має потребу в каналізації своєї руйнівної енергії в зовнішню експансію Французька революція вносить у міжнародні відносини ще один фактор: вона радикально змінює фактор сили, найважливіший інструмент зовнішньої політики. Французи створюють армію, об'єднану національною ідеєю, національним духом, що виявляється на порядок боеспособнее інших європейських армій. 1792 р. - початок революційних воєн і перші перемоги. В 1793 р. установлюється нова революційна армія, у якій злилися волонтери й рекрути.