2. Наукознавство та його розвиток.

Наукознавство - це наука, яка вивчає розвиток різних наук, координуюча їх діяльність.

Одним з основних завдань наукознавства є розробка класифікація наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук.

Найпоширенішими є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мислення.

Основні задачі наукознавства полягають в наступному:

І) вивчення законів і тенденцій розвитку науки;

2) аналіз взаємодії науки з виробництвом:

3) прогнози пози в науці:

4) структура наукових знань.

5) організація науки та управління її розвитком.

06'єктом науки є те, на що направлений процес досліджування, а сфера предмета - ті сторони, зв'язки та відношення, що складають об'єкт вивчення.

3. Структура і класифікація наук.

Наука виникла й розвивалася під дією своїх внутрішніх законів і в зв'язку з потребами виробництва й суспільної практики.

Людина в усі часи цікавилася навколишнім світом, намагаючись пояснити його. Насамперед вона намагалася шукати істину про явища, які піддавалися визначенню. При цьому й запитання ставилися просто: "Як падає предмет? Як тече вода в трубі?" тощо.

Проте пошуки відповідей на такі поодинокі запитання призводили, як правило, до важливих узагальнень, завдяки яким наука безперервно розвивалася.

Звичайно, не можна вважати, що на етапі первісно - общинного ладу наука розвивалася в сучасному розумінні. І це не тільки тому, що знання людини були недосконалими, а й тому, що на тому етапі здобуті людські знання чітко не систематизувалися.

Розумова праця ще не була відокремлена від фізичної, і люди здобували нові знання лише в процесі безпосередньої трудової діяльності у вигляді відокремлених фактів.

Питання про чітку систему наукових знань не стояло й під час рабовласницькою ладу. Але саме тоді античні філософи, насамперед Арістотель / IV ст. до н.е./, виділили три галузі людських знань:

• фізику як знання про явища природи;

• етику як знання про явища суспільного життя;

• логіку як знання про закони мислення.

Багато істориків і наукознавців називають саме серед діячів античної культури родоначальників майже всіх сучасних галузей науки: математики - Піфагора, механіки - Архімеда та Герона, акустики - Архіта Таренського, астрономії — Птоломея та Гіппарха, історії - Геродота та Фукідіта, географії - Страбона, ботаніки — Теофранка і та ін. При цьому „батьком усіх наук” одностайно вважають Арістотеля.

Правда, останнім часом висловлюється думка, що джерела сучасних знань лежать у глибині тисячоліть, віддаленій від античного періоду принаймні на 1,5—2 тисячоліття. Серед намагань пояснити це "диво" зустрічаються найфантастичніші — аж до приходу на землю інопланетян.

Так чи інакше, але виявилося, наприклад, що ряди Грегорі - Лейбніца для л/4, відкриті, як вважалося, у XVIII ст., знайшли в стародавніх індійських манускриптах; трикутник Паскаля - у китайських рукописах. Теорема Піфагора була відома єгиптянам за два століття до нього. Та й не тільки єгиптянам, а й стародавнім китайцям.

Ще більш дивовижним є те, що квадратні, кубічні, біквадратні рівняння, від’ємні, ірраціональні, трансцендентні числа, системи невизначених рівнянь, криві третього та четвертого порядків тощо – усе це сучасні вчені знаходять у народів Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю за 1,5-2 століття до піфагорійців.

От уже дійсно – наука повна чудес. Ще загадковішим є те, що радіус земної кулі /6310,5 км/ був обчислений індусами в V 7т.. до н.е з точністю до 0,3 – 0,5 %. А календарі народів Єгипту, Месопотамії та доколумбівської Америки, в яких тривалість сонячного року розрахована з точністю до 0,0001 дня!

Досить глибокими були й медичні пізнання стародавніх народів. Відомо, що в Стародавньому Єгипті та Китаї ще за 5 тисячоліть до н.е. знали функції серця і мозку, закон кровообігу, пломбували зуби і навіть робили трепанацію черепа.

Такі приклади можна було б наводити й далі. Не всі їх вдається пояснити, але незаперечним є те, що стародавні народи, які К.Маркс назвав „по – старечому розумними дітьми», започаткували нашу цивілізацію.

Інформаційне «диво» найстародавніших народів, безумовно, потребує свого подальшого вивчення та пояснення. Проте наукознавці сьогодні поки що виходять з того, що наука в сучасному розумінні почала інтенсивно розвиватися в епоху Відродження \ XIV – XVI 7т..\ , коли були зроблені найвизначніші відкриття і люди, за висловлюванням А.Ейнштейна, з подивом приходили до висновку:

«найнезбагненіший” факт полягає в тому, що природа відчутна. Саме в цей період прозвучали й пророчі слова Галілея, що книга природи написана мовою математики.

Описаний період в історії науки можна розглядати як перший етап її розвитку V 7т.. до н.е. – середина XVI 7т..

Цей етап характеризувався тим, що наука ще не розділилася на окремі самостійні галузі. Їй були притаманні риси натурфілософії – природа розглядалася в цілому, без виділення частковостей. Як метод пізнання переважало безпосереднє споглядання, яке перепліталося з елементами наївної діалектики та стихійного матеріалізму.

Проте вже тоді з’являються перші паростки самостійних наук, таких як логіка, математика, астрономія, фізика, психологія, ботаніка, зоологія, естетика, етика та 7т.. Починається процес диференціації наук.

Другий етап, на думку наукознавців, охоплює період із середини XVI до кінця XIX 7т.., коли інтенсивно розвивається природознавство, нагромаджується фактичний матеріал, здебільшого отриманий експериментально, триває диференціація наук. Цей період розвитку науки, особливо XVIII 7т.., є всі підстави назвати революційним, бо саме тоді зроблені найбільші відкриття у фізиці, математиці, хімії, механіці, біології, астрономії та геології.

Характеризуючи цей період, Ф.Енгельс писав: «Ньютон своїм законом тяжіння створив наукову астрономію, розкладанням світла – наукову оптику, теоремою про біном і теорією нескінченних – наукову математику, а пізнанням природи сил – наукову механіку…»

У XVIII 7т.. фізика також набула наукового характеру, була створена хімія (Блек, Лавуаз’є, Прістлі), численними подорожами на рівень науки була піднята географія, навіть геологія стала поступово звільнятися від нашарувань фантастичних гіпотез. У цей самий час внесли свій неоціненний вклад у розвиток науки видатні вітчизняні вчені М.Ломоносов, Г.Ріхман та Л.Ейлер.

Друга половина XIX 8т.. позначена рядом епохальних відкриттів: періодична система хімічних елементів Д.І. Менделєєва, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, будова клітини.

Усі ці відкриття спричинилися до формування таких універсальних понять, як тяжіння, хвильова теорія світла, збереження енергії, тепло як форма руху, електричне та магнітне поле, жива клітина, еволюційна теорія тощо.

Диференціація наук зумовила в кінці XIX 8т.. виділення кількох груп окремих наук: природо- і суспільствознавства, технічних наук і наук про людину та її духовну культуру.

Незважаючи на значний прогрес науки в XIX 8т.. учені здебільшого вдавалися до метафізичного методу мислення досліджували тільки окремі явища й процеси, а отримані результати зводили до абсолюту і, як казав Ф. Енгельс, «за деревами не бачили лісу».

Проте створена Е. Кантом і П. Лапласом космогонічна теорія, яка встановлювала загальні закономірності розвитку природи, зламала панівні на той час метафізичні уявлення про навколишній світ.

Що ж до діалектики, то вона, як і раніше, використовувалася дослідниками стихійно, і цей етап формування науки дістав назву стихійно-діалектичного.

У XIX 8т.. з’явилися й сформувалися суспільні науки, такі, як історія, філософія та політична економія.

Другий етап розвитку науки можна вважати першим етапом науково-технічної революції, адже він проходив на фоні швидкого розвитку буржуазного суспільного виробництва, що сприяло зближення науки і техніки, посиленню їх взаємного впливу.

Третій етап розвитку науки, який розпочався з кінця ХІХ – початку ХХ ст. триває й досі. Він почався з революційних вікриттів у галузі природознавства, що особливо яскраво виявилося у фізиці.

У 1900 р. фізик Планк заклав основи квантової механіки.

З другого боку, роботи Енштейна в галузі теорії відносності відкрили людині шляхи розуміння процесів неосяжних просторів космосу.

Наука ХХ ст. характеризується у всьому світі виключно високими темпами розвитку. Вона супроводжується подальшою диференцією, і при тому, що в світі вже нараховується більш як 1300 окремих наукових дисциплін.

На фоні диференціації наук тепер відбувається зворотній процес – зближення окремих наук, проникнення однієї науки з її методами пізнання в іншу, а то й просто злиття кількох наук в одну, яке є найвиразнішим «на стиках» різних наукових дисциплін. Такий процес злиття наук дістав назву їх інтеграції. Одна з причин інтеграції – бурхливий розвиток фундаментальних наук і особливо поява диво-науки – кібернетики.

Завдяки інтеграції було створено такі, наприклад, науки, як біофізика, біохімія, радіоастрономія, біокібернетика, молекулярна біологія і т. 8т..

У середині ХХ 9т.. остаточно перемагає такий метод наукового пізнання, як матеріалістична діалектика. Кожний процес і явище розглядається тепер усебічно, комплексно.