Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Національний авіаційний університет

Інститут заочного та дистанційного навчання

РЕФЕРАТ

З предмету: «Педагогіка»

тема: «Сутність виховання, його основні закономірності»

Виконала: студентка V-го курку ІЗДН,

направлення 8.03040101.05

«Правознавство»

група ПР-502 МЗ

Корж-Лозова Юлія Дмитрівна

Київ 2013

ПЛАН

Вступ                                                                                                                          1. Поняття виховання…………………………………………………………… . 2. Теорії виховання ………………………………………………………………. 3. Напрями виховання …………………………………………………………… 4. Виховання як процес ………………………………………………………….. 5. Способи виховного впливу на людину……………………………………….

Висновок ………………………………………………………………………….

Література…………………………………………………………………………..

Вступ

Цінність освіти в сучасному суспільстві неухильно зростає. Від рівня компетентності людини залежить його кар'єрний ріст, становище в соціумі, добробут його родини. Навчання та виховання молоді - важливе державне завдання, відповідальне громадські справи. Проблеми виховання і навчання нерозривно пов'язані, оскільки дані процеси спрямовані на людину як ціле. Тому на практиці важко виділити сфери виняткового впливу навчальних і виховних впливів на розвиток людини. А саме як його емоцій, волі, характеру, так і мотивацій,ціннісних орієнтації та інтелекту. Ще Платон писав: «... найважливішим у навчанні ми визнаємо належне виховання». Проте в науковому розумінні та організації процесівнавчання і виховання є свої особливості. Тому поділ даних процесів проводиться нами з метою пояснення їх суті. Теорія і методика виховання є розділами загальної педагогіки, в яких уточнюється сутність, принципи і методи, цілі і зміст процесу виховання. Протягом історичного розвитку педагогічної думки вищезазначений процес перебував у фокусі уваги вчених і практиків. Тому і в наш час виховання залишається основною категорією педагогіки. Зміст даного явища оновлюється по мірі розвитку практичного досвіду, педагогічної науки і її провідної доктрини. Суспільна практика передачі соціального досвіду від старшого покоління до молодшого склалася набагато раніше позначає її терміну. Тому сутність виховання трактується з різних точок зору. У будь-якому випадку в якості предмета виховання розглядається людина, що відчуває відповідний вплив. Сутність виховання полягає в такій взаємодії, що вихователь навмисно прагне вплинути на воспитуемого: «чим людина як людина може і має бути» (К. Д. Ушинський). Тобто виховання є одним з видів діяльності з перетворення людини або групи людей. Це практико-перетворююча діяльність, спрямована на зміну психічного стану, світогляду та свідомості, знання і способу діяльності, особистості та ціннісних орієнтації воспитуемого. Свою специфіку виховання виявляє у визначенні мети і позиції вихователя по відношенню до вихованця. При цьому вихователь враховує єдність природного, генетичної, психологічної та соціальної суті воспитуемого, а також його вік і умови життя. Як показує практика, функція виховного впливу може реа-лізовиваться різними способами, на різних рівнях, з множинними цілями. Наприклад, сама людина може цілеспрямовано впливати на себе виховний вплив, керуючи своїм психологічним станом, поведінкою й активністю. У такому випадку можна говорити про самовиховання. При цьому від позиції людини відносно себе (ким би він хотів бути у цьому і стати в майбутньому) залежить вибір виховної мети та способів її досягнення.

1. Поняття виховання

Поняття виховання в російській педагогіці стало виділятися з другої половини XVIII століття. У цьому специфічному значенні, зокрема, воно вживалося в таких документах, як «Генеральний план московського виховного будинку» (1763), «Статут народних училищ у Російській імперії» (1786). У 1806 році слово «вос-живлення» як особливе педагогічне поняття було включено до словника Російської Академії. Однак аж до середини XIX століття воно асоціювалося з поняттям «про-разования» і фактично було його синонімом. З розвитком ж педагогічній теорії і практики воно набуло самостійного значення. Досить чітко розмежовувала виховання і навчання Н. К. Крупська. Вона підкреслювала, що навчання направляється головним чином на придбання знань і умінь застосовувати їх на практиці, і в цьому сенсі воно забезпечує обученност' учнів. Виховання ж вона пов'язувала з формуванням особистісних рис та якостей, які характеризують вихованість людини. Виховання є процесом цілеспрямованого впливу на людину і, отже, може розглядатися як механізм управління процесом соціалізації особистості. Отже, основними функціями виховання є: регуляція впливу соціуму на особистість; створення умовдля оптимальної соціалізації особистості. У широкому сенсі виховання зазвичай розглядається як суспільне явище, як вплив суспільства на особистість. Тому виховання тісно пов'язане з соціально-політичною структурою суспільства, що виступає по відношенню до системи освіти в якості замовника на відтворення певного типу особистості. У вузькому сенсі виховання характеризується як спеціально організована діяльність з реалізації цілей освіти в умовах педагогічного процесу, де обидва суб'єкта (педагог і вихованець) виявляють активність у досягненні цих цілей. С.Л. Рубінштейн зазначав, що метою виховання має бути не зовнішнє пристосування людини до соціальних вимогам, а формування у нього внутрішньої моральної позиції, тобто виховання можна розглядати як соціально організований процес інтеріоризації (перекладу «у внутрішній план») загальнолюдських цінностей. Психологічні дослідження показують, що успішність такої інтеріоризації здійснюється за активної участі й інтелектуальної, і емоційної сфер особистості. Тобто, конструюючи і організовуючи виховний процес, педагогу необхідно стимулювати у вихованців не тільки усвідомленням ними загальносоціальних вимог та відповідності / невідповідності своєї поведінки, але і чуттєве проживання пошуку власної морально-етичної, громадянської позиції. І тоді стає зрозумілим, що виховання як процес інтеріоризації загальнолюдських цінностей може здійснюватися двома способами. 1. За допомогою повідомлення та роз'яснення «готових» суспільно корисних цілей, ідеалів, моральних норм поведінки. Цей спосіб рятує вихованця від стихійного пошуку, часто пов'язаного з безліччю помилок. Він спирається на змістовно-смислову переробку наявною у нього мотиваційної сфери і свідомо-вольову роботу з переосмислення свого ставлення до дійсності. 2. За допомогою створення спеціальних психолого-педагогічних умов, які актуалізували б природні ситуативні спонукання й інтереси (наприклад, пізнавальний інтерес) і тим самим стимулювали суспільно-корисну діяльність. Обидва ці способу результативні за умови їх системного застосування, взаємодоповнюваності та інтеграції.

Вітчизняна педагогіка наділяє великими виховними можливостями колектив, який, з одного боку, надає особистості можливість виявлятися і отримувати зворотні зв'язки для корекції власної поведінки, а з іншого боку, обмежує особистісну індивідуальність. На будь-якій стадії онтогенезу (але особливо на стадіях становлення самосвідомості) колектив незамінний як фактор формування моральних орієнтирів, громадянської позиції, соціально значущих умінь і навичок суспільної поведінки.