1.Позиції єс у глобальній економіці.

2.Галузева структура торгівлі між країнами ЄС

Блок ІV. Тематика рефератів:

1. Особливості створення зони вільної торгівлі України з ЄС

2. Євроінтеграційний вектор розвитку: вигоди та загрози

3. Сучасні виклики та можливості європейської економічної інтеграції.

4. Нова угода ЄС «країни сусіди» 2009 року.

Додаток А

Загальні концепції

Розвиток інтеграційних процесів у середині ХХ ст. став поштовхом до появи концепцій інтеграційного розвитку. Сучасні концепції повністю стирають межі між різними школами. Вважаємо за доцільне розглянути погляди щодо на розвиток інтеграційних процесів провідних економістів-представників різних шкіл.

Вони різняться, передусім, оцінками інтеграційного механізму і ґрунтуються на трьох концепціях: ліберальній, неоліберальній і неокейнсіанській (дирижистській). Булатов А.С. запропонував повну класифікацію концепцій розвитку інтеграційних процесів:

1. Неолібералізм. Прибічники цього напрямку (В. Репке, М. Алле) розглядають повну інтеграцію як єдиний ринковий простір в масштабі декількох країн, де дія стихійних ринкових сил не залежить від політики урядів та національних, міжнародних економічних угод. Представники пізнього неолібералізму (Б.Баласса) більшу увагу приділяли еволюції інтеграції, яка базувалася на розвитку економічних та політичних процесів у різних країнах.

2. Корпораціоналізм. Представники (С. Рольф, У. Ростоу) вважали, що інтегрування міжнародної економіки здатні забезпечити не ринковий механізм і державне регулювання, а міжнародні корпорації, функціонування яких сприяє раціональному та збалансованому розвитку світогосподарських зв’язків.

3. Структуралізм. Прибічники (Г.Мюрдаль) цього напрямку економічну інтеграцію розглядають як процес структурних перетворень в економіці країн, що є центрами її розвитку, яких у цілих галузях промисловості, результатом яких стане якісно новий інтегрований простір із досконалішим господарським механізмом.

4. Неокейнсіанці (Р.Купер) вважали, що для створення різних вигод від широкої міжнародної економічної взаємодії та однозначного збереження у максимального ступеню свободи необхідна узгодженість внутрішньої та зовнішньої політики сторін, що інтегруються, оптимальне поєднання двох варіантів розвитку економічної інтеграції враховує:

1. об’єднання держав з поступовою втратою ними суверенітету і взаємне узгодження економічної політики;

2. інтеграція з максимальним збереженням національної автономності.

5. Теоретики дирижизму (Я.Тинбергер, Р. Санвальд, І.Штолер) заперечували вирішальну роль в інтеграційних процесах ринкового механізму. На їх думку, функціонування міжнародних інтеграційних структур можливе шляхом розробки їх учасниками загальної економічної політики й узгодженого законодавства для створення оптимальної структури міжнародного господарства, яка знищує штучні перешкоди і усвідомлено вводить бажані елементи координації та уніфікації.

Ця класифікація концепції не дає повного уявлення про те, чи це ранні, чи сучасні теорії. Приміром, на почату 70-х рр. представник ліберального напрямку М.Алле звертає увагу на недостатність здійснення для інтеграції лише митного союзу та проведення єдиної економічної політики, введення єдиної валюти, уніфікації різних галузей права. Окрім того, неоліберальна і дирижистська теорії дотикаються, адже багато науковців звертаються до постулатів економічних концепцій. уже наприкінці 50-х – початку 60-х рр. межа між останніми двома концепціями зникає..

Представники дирижистського напрямку (Р. Купер, А. Маршал, Г. Мюрдаль, Ф.Перу, Дж. Піндер, П. Стрітен, Ян Тіненберг, А. Філіп) також розходяться у поглядах на теоретичне обґрунтування процесу інтеграції. До цього напрямку приєднуються неокейнсіанці і інституціалісти. Вони критично сприймають неокласичну теорію міжнародного поділу праці, яка лежить в основі ринкових (неоліберальних) поглядів на інтеграцію, вважаючи сумнівною саму ідею “ринків”, про те, що вільний рух товарів і факторів виробництв на об’єднаному ринку є основною перевагою і рушійною силою інтеграції.

У цілому ж представники дирижистської школи, що укріпили свої позиції у другій половині 60-х років, обґрунтували необхідність конструктивного втручання держав в інтеграційний процес.

Так, неолібералісти М.Алле й Б.Баласса погодилися з коригуванням їх поглядів на інтеграцію як на процес усування будь-яких бар’єрів на шляху до вільної гри сил конкуренції та створення спільного і визнали необхідність регулювання окремих сторін розвитку такого ринку шляхом погодження політики урядів у певних сферах економічної діяльності. Мета такого регулювання полягає у запобіганні небажаних наслідків неконтрольованої конкуренції, спадам виробництва, структурним кризам тощо. Представники неокейнсіанського напрямку запропонували розглядати інтеграцію як складне явище, що охоплює інтегруючу дію економічних зв’язків.

Важливим є той факт, що А.Маршал та значна частина дослідників і політичних діячів заходу вбачали реальну можливість реалізації цілей економічної інтеграції на міждержавній основі, а не на принципах наднаціональної влади.

Прибічники двох підходів федералістського та функціоналістського А.Спінеллі і Ж.Моне, впровадили концепції економічної інтеграції в межах ЄС. За основу було взято ідею, що місцеві, регіональні, національні та європейські уряди мають співпрацювати та доповнювати один іншого. Функціоналістський підхід передбачає поступовий перехід національного суверенітету до суверенітету співтовариства. У процесі становлення ЄС обидва підходи об’єдналася думка, що національні і регіональні уряди мають залучатися до незалежних демократичних європейських інституцій, опікуючись сферами, в яких спільна діяльність є ефективнішою, ніж діяльність окремих держав, а саме: єдиний ринок, монетарна політика, заробітна плата, безпека, охорона довкілля, зайнятість тощо.

Практичною реалізацією концепції регіональної економічної інтеграції було створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Аналіз досвіду західноєвропейської інтеграції являє практичний інтерес для держав, які залученні або мають намір приєднатися до європейського регіонального інтеграційного процесу, зокрема для України. Узагальнення цього досвіду, виявлення нових тенденцій є певним розвитком теоретичних засад економічної інтеграції, спричинених розвитком ЄС.

Політика Західноєвропейської інтеграції базується на теоретичній основі, що є синтезом неолібералізму, неокейсіанства і різних технократичних поглядів. Так, зокрема, на початковому етапі інтеграції теорія диржиризму А.Маршала перепліталася з концепціями вільного ринкового господарства В. Ойкена і доповнювалася поглядами Дж.К. Гелбрейта про створення потужних промислових груп і впровадження планування. Створення митного союзу, як першого етапу організації господарських комплексів, базувалося на різного роду концепціях і моделях «географічної спільноти» та «великого господарського комплексу». Згідно з концепції Ф.Перу, в новому економічному просторі мали діяти «домінуючи одиниці» – держави або окремі фірм, чия діяльність переростає національні кордони і вони стають «фактором тяжіння» товарів, капіталу та робочої сили. В результаті економічна діяльність окремих націй переростає політичні кордони.

Концепція «великого господарського простору» була породжена намаганням розв’язати протиріччя між ростом продуктивних сил і так званого «дрібно державністю» в Західній Європі. Вона спрямована на ліквідацію митних і валютних обмежень, лібералізації руху товарів, послуг і робочої сили.

Прибічники ліберальної концепції – французи Алле й Рубен та німець Рьопке розглядають інтеграцію переважно як злиття ринків, що забезпечує вільну гру цін і конкуренцію у взаємодоповнюючих економіках і під інтеграцією розуміють уніфікацію в галузі торгових і валютних бар’єрів. Дирижистська школа запропонувала «структурну» теорію інтеграції, згідно якої лише вільна конкуренція, ринкові відносини є достатніми для ринкової інтеграції – необхідне державне і наднаціональне втручання в структуру господарства, а злиття ринків повинно доповнюватися злиттям економік в цілому.

Прибічники кейнсіанської концепції стверджували, що ринкове регулювання не може забезпечити нормальне функціонування митного і валютного союзу. Так, французький економіст М.Бійо вважав, що використання наднаціонального регулювання лише в сфері ринку може спричинити невиправдане зростання виробництва або витіснення однієї галузі господарства іншою.

Однак, і дирижисти, і прихильники неоліберальної школи виходили з того, що інтеграція має базуватися на ринковому механізму розширення географічної зони ринку, поєднання «конкурентного ринку» з «ринком плановим».

Критикуючи лібералів за статичний характер (демонструє розширення теорії тарифів на багатонаціональні диференційовані системи. Ця теорія аналізує статичні, одноразові зміни в торгівлі і добробуту, зумовлені формуванням митного союзу або зони вільної торгівлі) оцінювання інтеграційний процесів. А.Маршал, Ж.-Ф.Деніо і ряд інших науковців запропонували динамічну модель інтеграції, за якою асоціюватися мають не взаємодоповнюючи економіки, а однорідні і конкурентоспроможні економіки, що створюють принципово нові економічні комплекси, де повинні відбутися структурні зміни, взаємопроникнення, диверсифікація і модифікація виробництва.

Попри принципову відмінність сутність окремих концепцій інтеграції, з огляду на їх різні базові економічні теорії, з часом відбулося певне зближення точок зору на інтеграцію представників різних теоретичних течій. Так представники неолібералізму – М.Алле, Б.Балашша погодилися з думкою, що їх погляд на інтеграцію лише як на процес усування будь-яких бар’єрів на шляху вільної гри сил конкуренції створення спільного ринку потребує серйозного коригування, визнали необхідність регулювання окремих сторін розвитку такого ринку за допомогою погодження політики урядів в певних сферах економічної діяльності. Мета такого регулювання – запобігти небажаним наслідкам неконтрольованої конкуренції, спадам виробництва, структурним кризам тощо. Представники неокейнсіанського напрямку запропонували розглядати інтеграцію як складне явище, що охоплює в собі інтегруючу дію ринкових сил, і виступальний процес узгодження економіки політики країн.

Концепції форм інтеграції

Теоретики західноєвропейської інтеграції передбачали певну стадійність в її розвитку: першим щаблем повинен стати митний союз, на його основі створюються спільний ринок робочої сили, послуг і капіталу та економічний і політичний союз. Ці послідовні етапи створення Європейського Економічного Союзу відповідали логіці розвитку інтеграції від найпростіших до найбільш складних форм або стадій.

Класичною стала схема етапів інтеграції, запропонована Б.Баласса. Він розрізняє 5 форм інтеграції:

1. Зона вільної торгівлі, де скасовані тарифи та кількісні обмеження між країнами-учасницями;

2. Митний союз, де, окрім того, введений єдиний тариф у торгівлі з третіми країнами;

3. Загальний ринок, де усунені не лише торгові обмеження на рух факторів виробництва;

4. Економічний союз, де свобода руху товарів і факторів виробництва доповнюється угодою національних політик для усунення дискримінації, що викликає через невідповідність цих політик;

5. Повна економічна інтеграція, при якій уніфіковані національні економічні політики засновуються органами національної влади.

Однак, практика розвитку західноєвропейської інтеграції внесла певні корективи до цієї концепції. З’ясувалося, що найнижчим рівнем економічної інтеграції є преференційна торгова угода, що передбачає встановлення нижчих бар’єрів у відносинах з членами угруповання, ніж у співробітництві з третіми країнами.

Вищим рівнем економічної інтеграції, згідно сучасних концепцій, є політичний союз, у рамках якого координуються не лише господарська діяльність держав-членів, але й політичні питання. Члени такого об’єднання передають частку свого суверенітету до сфери компетенції наднаціональних інститутів влади. Ця форма успішно здійснюється на практиці у найбільш впливовому інтеграційному угрупованні ЄС.

Отже, можемо погодитися з тим, що інтеграція починається з підписання преференційних угод, потім формується зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок та економічний союз. Проте досить складно усвідомити, що таке “повна економічна інтеграція”. Якщо більшість концепцій дослідження інтеграції базувалися на особливостях розвитку ЄС, то після економічного союзу відбувається формування валютного союзу та виникають передумови для створення політичного союзу або федерації. Наступним етапом має стати континентальна інтеграція.

Ще на початку 90-х років економісти Світового банку дійшли висновку, що менш розвинені форми інтеграції, відповідно, і в економічному плані є менш ефективними і що потрібний перехід від менш розвинених форм до наступного етапу забезпечується більш раціональним розподілом та використанням факторів виробництва, заощадженням матеріальних та фінансових ресурсів тощо. Так, наприклад, митний союз дає значно більше економічної вигоди країнам-членам, ніж зона вільної торгівлі, зокрема, до цього призводить значне скорочення адміністративних витрат на утримання митних та прикордонних органів, скорочення попиту на імпорт з країн, що не входять до союзу (оскільки аналогічні товари можна придбати за меншу ціну у його рамках). Отже, створення митного (значною мірою економічного союзу) уможливлює використання країнами-членами переваг спільного ринку, зокрема отримання економії витрат та ресурсів внаслідок збільшення масштабів виробництва.

У зоні вільної торгівлі скасовані усі митні обмеження лише серед країн-членів, у той час, як для третіх країн встановлений єдиний митний тариф. Митний союз, “вища” ступінь інтеграційного розвитку, більш автономна у порівнянні з зоною вільної торгівлі. У зоні вільної торгівлі та у митній зоні навіть різний рівень зайнятості: у митній зоні уже існує вільне переміщення факторів виробництва, що змушує встановити спеціальний режим вільного пресування товарів у межах цієї зони.

Усі товари, які переміщуються у межах цієї зони повинні супроводжуватися відповідними документами (сертифікатами якості із зазначенням виробника). При відсутності такого регулювання відбулося б збільшення імпортних товарів із третіх країн, оскільки самі члени об’єднання створили б такі умови. Із-за скасування внутрішніх бар’єрів це торгове відхилення могло б підірвати економіку країн-членів об’єднання.

Отже, можна зробити висновки, що:

1) ЗВТ не є повністю ефективною у ліквідації торговельного відхилення;

2) ЗВТ стимулює зменшення тарифних обмежень внаслідок витрат на соціальні потреби та нерівного розподілу прибутку і втрат серед її членів.

Угоди про зону вільної торгівлі, зокрема в рамках Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), сучасних угод Європейського союзу (ЄС) із країнами Центральної Європи (угоди про асоціацію), показує, що численні вилучення з режиму вільної торгівлі стосуються не лише багатьох продуктів сільського господарства, а й цілої низки промислових і сировинних товарів, зокрема одяг, текстиль, метали, ядерні матеріали, енергоресурси тощо. Обмеженість угод про вільну торгівлю, їх недостатня ефективність порівняно з угодами, спрямованими на більш високий рівень інтеграції, призводить до того, що деякі існуючі у світі зони вільної торгівлі нині фактично розвиваються у напрямку перетворення на митні союзи, або навіть на економічні союзи. Так, наприклад, більшість членів ЄАВТ закономірно перейшла до Європейського союзу, тобто відмовилась від частини національного суверенітету заради тіснішої економічної інтеграції для отримання вагоміших економічних вигод. Окрім того, приєднання нових країн до ЄС підняло питання про поглиблення процесу інтеграції.

Концепції «ефектів»

Ще однією істотною необхідністю теорії економічної інтеграції є її розгляд з погляду економічних та соціальних ефектів. Насамперед, йдеться про існування статичних доходів і витрат, що трапилися внаслідок перерозподілу існуючого капіталу, праці та інших ресурсів економік країн-учасниць.

Критикуючи лібералів за статичність інтеграційних процесів, А.Маршал, Ж.-Ф.Деніо та інші науковці запропонували динамічну модель інтеграції. За основу аналізу було взято порівняння торгівлі між країнами за умов існування у кожній із них свого мита, де при утворенні митного союзу вони скасовують усі митні обмеження у взаємній торгівлі. На базі теорії митного союзу Вайнера виникають два типи ефектів – статичні (економічні наслідки, які проявляються одразу після утворення митного союзу) та динамічні ефекти (економічні наслідки, які виявляються на пізніших стадіях функціонування митного союзу).

До виникнення теорії митного союзу вважалося, що свобода торгівлі як модель торгової політики однозначно забезпечує підвищення сукупного благоустрою всіх країн світу. Теорія ж митного союзу показала, що такі союзи підкріплює позитивний ефект політики вільної торгівлі, за умов, що митний союз гарантує не підвищувати тариф стосовно третіх країн. Скасування тарифів митного союзу у його середині розглядається як регіональний крок на шляху вільної торгівлі. Хоча, як було зазначено Вайнером, при створенні митного союзу, крім позитивного ефекту й можливе виникнення негативного ефекту відхилення торгівлі, який може перевищити позитивний ефект.

Така ситуація свідчить про те, що митний однозначно не розглядається як позитивне явище у міжнародній економіці. Після політики вільної торгівлі не виникає інша альтернативна торгова політика, вплив якої на міжнародний благоустрій був би однозначно позитивним. На цьому побудована ідея Дж. Міда “другого кращого”.

Теорія “другого кращого”, вказує, що крім вільної торгівлі, яка призводить до росту сукупного благоустрою, ще одного варіанту торгової політики, яка також би могла забезпечити ріст сукупного благоустрою, не існує. Хоча інтеграція є найкращим варіантом торгової політики, багаточисельні її дослідження показують, що у більшості випадків позитивні ефекти, які виникають у результаті її розвитку, перевищують ефекти негативні.

Концепції розширення ЄС

Можливість постійного збільшення членів європейського інтеграційного об’єднання була закладена самою його ідеєю і зафіксована у Римському договорі 1957 р. Різниця у рівнях економічного розвитку країн ЄС призвела ще у 80-х рр. до появи ідеї «концентричних кіл» та Європи зі «змінною геометрією».

Теорію «концентричних кіл» запропонував прем’єр-міністром Франції Е.Балладюр, за якою Європа будуватиметься по принципу трьох «кіл». Перше коло складає обмежену кількість країн з найбільш інтегрованою структурою у валютній та військовій галузях. Друге – економічна організація, яка об’єднує всі країни-члени ЄС. Третє – Європа у цілому, включаючи країни, які не входять до ЄС.

Найбільшої актуальності теорія здобула, коли постало питання про приєднання до ЄС країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ).

Якщо розширення ЄС шляхом приєднання країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) підняло середній рівень валового внутрішнього продукту (ВВП), то розширення шляхом приєднання країн ЦСЄ (Центрально-Східної Європи) сприймалося як сприяння його зниженню навіть за умов економічного розвитку, оскільки виникне конкуренція з країнами Південної Європи та Ірландією за доступ до структурних фондів ЄС. Інші країни будуть змушені збільшувати свої внески до бюджету союзу. Це, у свою чергу, може загальмувати процес інтеграції у цілому. Таким чином, виникла ідея про «гнучку» інтеграційну систему, ядро якої становить валютного, економічного, а також політичного союзу із спільною зовнішньою та оборонною політикою, європейським громадянством. Оскільки поставлені цілі можуть бути реалізовані одразу лише серед деяких країн, то для досягнення цілей Маастрихтського договору використали ідею «гнучкої Європи»: тверде ядро якої активізує і решту країн ЄС.

Це «тверде ядро» повинно взяти на себе завдання консолідованого центру, який спроможний забезпечити рух суспільства до інтеграції. Діяльність його, перш за все, зосереджуватиметься на приєднанні Італії, Іспанії та Великобританії. Створення такого ядра повинно вирішити одразу два завдання – посилення інтеграційних процесів в ЄС усередину та ушир. Крім того, відмова від Маастрихтської догми, за якою претенденти на вступ до ЄС повинні прийняти всі її постанови, посилило ідею німецької стратегії інтеграції – федералізація «твердого ядра» країн ЄС.

Професор Неаполітанського університету П.Гверріері вважає, що Європа повинна розвиватися з різною швидкістю. На його думку різні групи країн об'єднуватимуться для досягнення різних цілей, водночас залишаючи двері відкритими для інших країн ЄС. Найбільш розвинені країн на чолі з Німеччиною та Францією першими перейдуть до єдиної валюти і почнуть формування загальної зовнішньої політики, а інші країни, які утворюють «другий ешалон», підключаться до лідерів після того, як будуть готові до переходу на наступний етап.

Слід зазначити, що перспектива розширення ЄС на Схід не тільки загострювала і вимагала рішення старих комунітарних проблем, але й ставила перед Співтовариством якісно нові задачі, пов’язані з практичним аналізом майбутніх стратегій розширення в нових умовах. Серед країн ЄС не було єдиної точки зору щодо стратегій нового розширення. Існувало два підходи. Першій, передбачав початок переговорів одночасно з усіма країнами-кандидатами і можливість отримати рівні можливості в проведенні економічних та політичних реформ. Такий підхід викликав питання більше технічного характеру, оскільки вимагав від Комісії підготовки рекомендацій, а Раді Міністрів вести переговори з усіма кандидатами. Другий, передбачав диференційований підхід до кандидатів та їх формування по групам, враховуючи відповідні об’єктивні критерії.

Взявши за основу Копенгагенські критерії готовності кандидатів ЦСЄ на вступ до ЄС, та враховуючи Мадридські домовленості щодо необхідності одночасних переговорів з всією групою кандидатів, Комісія розраховувала спочатку підготувати єдиний комбінований документ з рекомендаціями для всіх десяти кандидатів як це було зроблено у 1967 р. для Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії. Однак, перспектива переговорів одночасно з великою кількістю кандидатів, високий рівень їх різнорідності змусив Комісію змінити початкові плани і погодитися на підготовку десяти окремих рекомендацій.

Необхідність використання диференційованого підходу в переговорах була зумовлена декількома особливостями:

• виключалась можливість застосування в рекомендаціях будь-якого порівняльного аналізу кандидатів;

• відсутність достатньої інформаційної про економічну та політичну ситуацію в країнах-кандидатах та відносна об’єктивність існуючих статистичних даних.

Виходячи з даної ситуації, Комісія підготувала і розіслала в квітні 1996 р. досить детальний пакет для кандидатів, відповіді на які лягли в основу підготовлених через рік рекомендацій.

Підготовлені Комісією рекомендації мали однакову структуру і складається з чотирьох блоків, що містили основні вимоги членства ЄС:

1. відповідність економічним критеріям членства;

2. відповідність політичним критеріям;

3. здатність виконувати комунітарні зобов’язання;

4. наявність адміністративних можливостей для використання комунітарних вимог.

Згідно висновків Комісії, економічним вимогам готовності кандидатів до переговорів відповідали лише шість країн ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Естонія, Словенія, Словаччина).

Підводячи підсумки готовності країн-кандидатів до переговорів, Комісія в «Порядку денному 2000» разом з рекомендаціями по іншими напрямкам комунітраної політики, пропонувала розпочати переговори лише з п’ятьма країнами ЦСЄ: Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словенією та Естонією. Рекомендації передбачали також одночасно початок переговорів з Кіпром.

Ці рекомендації фактично впроваджували стратегію «вступу хвилями», основану на диференційованому підході до кандидатів з урахуванням об’єктивної оцінки їх готовності до вступу. При цьому, країни «другої хвилі» не втрачали можливості бути залученими до процесу переговорів, оскільки Комісія передбачала впровадити щорічну оцінку їх відповідності Копенгагенським критеріям. Така політика, з точки зору Комісії, мала стимулювати реформи в країнах, що не увійшли до «першої хвилі».

Підхід Комісії, оснований на принципі диференційованої оцінки кандидатів, мав під собою досить серйозне обґрунтування:

1. результат відсутності єдиної точки зору на процес нового розширення серед країн ЄС і спробою знайти компроміс між прихильниками почати переговори з невеликою групою країн (Німеччина) та прихильниками спільного початку переговорів для всіх кандидатів (країни Північного регіону).

2. Рішення НАТО, прийняте в кінці 1996 р. про розширення на Схід та визначення на Мадридському саміті в липні 1997 р. трьох країн ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чеська Республіка), які мали стати членами НАТО.

3. оцінки Комісії результатів роботи міжурядової конференції 1996-97 рр. по інституціональній реформі ЄС та рішення Амстердамського саміту щодо подальшого реформування комунітарних інститутів, якщо нове розширення буде загрожувати зростанню кількості країн-членів ЄС більше ніж двадцять.

Згідно з пропозиціями Комісії, викладеними в «Порядку денному 2000», одним з основних інструментів перед-вступної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ була підготовка починаючи з кінця 1997 р. індивідуальних Угод про вступне партнерство з кожним кандидатом. Формальний початок процесу розширення був проголошений на конференції МЗС країн ЄС та 11 країн-кандидатів, що відбулося 30 березня 1998 р. в Лондоні. Першим кроком вступного процесу для всіх кандидатів стало аналітичне вивчення 31 розділу acquis communautaires та визначення відповідності кандидатів праву ЄС та іншим комунітарним вимогам. До кінця липня 1998 р. Комісією було проведено аналіз 11 розділів. Паралельно з процесом аналітичного вивчення комунітарних вимог, ЄС приступив до реалізації наступного кроку вступного процесу, який передбачав безпосередній початок переговорів з першою групою кандидатів: 1 вересня – Польща, 7 вересня – Кіпр та Угорщина, 9 вересня – Естонія, 15 вересня – Чеська Республіка та Словенія та підготовку першого річного звіту про готовність кандидатів. І вже на засіданні ЄР в Люксембурзі 5 жовтня 1998 р. було прийнято рішення про безпосередній початок переговорів про вступ з першою групою. При цьому, передбачалося, що прогрес в переговорах залежатимете безпосередньо від внутрішньої ситуації індивідуально кожного кандидата, а угоди, досягнуті під час процесу переговорів не матимуть остаточного характеру поки не будуть підписані угоди про вступ. Кандидати, що входили до другої групи, отримували можливість при відповідних умовах приєднатися до першої групи країн, що вже розпочали переговори про вступ. З цією метою затверджувався механізм багатостороннього аналізу використання кожним кандидатом комунітарних вимог, Угоди про вступне партнерство та додаткова програма передвступної допомоги. Це в свою чергу викликало хвилю активних заходів з боку кандидатів другої групи, направлених на прискорення внутрішніх реформ та переконання Комісії в їх готовності до переговорів про вступ. Одночасно, рішення Комісії визнавали значну диференціацію в процесі проведення реформ серед країн другої групи.

Значний прогрес в політиці п’яти країн другої групи (Латвія, Литва та Словаччина, Болгарія та Румунія) та Мальти щодо виконання основних політичних та економічних умов ЄС, знайшло своє відображення в підготовленому 13 жовтня 1999 р. другому регулярному звіті Комісії, в якому рекомендувалося ЄР приєднати вищезгадані країни до першої групи кандидатів і розпочати з ними переговори про вступ. Незначні попередні умови висувалися лише для Болгарії та Румунії, участь яких в переговорах обумовлювалася поглибленням економічних реформ, бюджетної політики та структурних реформ.

Запропонована Комісією нова стратегія розширення ЄС була офіційно ухвалена на саміті ЄР в Гельсінкі 10-11 грудня 1999 р., де було прийнято формальне рішення про початок 15 лютого 2000 р. в Брюсселі переговорів зі Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією та Мальтою та затвердила нову стратегію диференційованого підходу до кандидатів в процесі переговорів, яка передбачала індивідуальний підхід до кожного кандидата. Прогрес в переговорах та перехід до обговорення нових розділів acquis communautaire ЄС ставив питанням індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ. Замість стратегії розширення групами, чи «хвилями», ухваленої Люксембурзьким самітом, в Гельсінкі був прийнятий принцип “регати”, який надавав рівних можливостей в переговорах та першочерговому вступу до ЄС всім 12 кандидатам як першої так і другої «хвилі».

Крім того, з точки зору багатьох функціонерів ЄС, на сьогодні, такій підхід в більшій мірі відповідав вимогам нової політичної ситуації в Європі, підтриманню миру та стабільності в її східному та південно-східному регіоні і стимулював більш активне проведення цими країнами відповідних реформ.

В звіті Комісії також зазначалося лише, що ЄС будуть готові прийняти рішення про вступ кандидатів, що повністю виконали необхідні критерії, тільки з 2002 р. Це було схвалено на останніх самітах Європейської Ради, починаючи із саміту в Гельсінкі (Фінляндія, 1999 р.), а потім у Ніцці (Франція, 2000 р.) та в Ґетеборзі (Швеція, 2001 р.) було схвалено та підтверджено рішення про необхідність для ЄС прийняти на протязі найближчих років до складу ЄС дванадцять нових членів з числа країн, які мають угоди про асоціацію з ЄС. Зокрема, було вирішено, що у 2004 р. до ЄС будуть прийняті перші кандидати, а саме Польща, Чеська Республіка, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр.

Не дивлячись на принципове вирішення питання прийому нових кандидатів до ЄС, остаточне рішення та строки його прийняття залежатимуть від декількох основних факторів:

1. успішного проведення економічних, політичних та соціальних реформ у самих країнах-кандидатах;

2. забезпечення дієздатності та функціонування європейських інституцій у зв’язку з майбутнім розширенням;

3. консенсусу по цьому питанню серед країн ЄС.

Не лише каїни ЦСЄ прагнуть стати членами ЄС. 11 березня 2003 р. в Брюсселі ряд країн не були приєднані до складу асоційованих членів (Росія, Україна, Білорусь, Молдова) та країни Південного Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Лівія, Туніс й Палестинська автономія), їх оголосили «сусідами».

Не ввійшли до цього списку республіки колишньої Югославії, Албанія та Турція. Брюссель збирається створювати зону стратегічних інтересів, заохочуючи проведення у «сусідів» економічних та політичних реформ. Надія на вступ до ЄС слугувала основним стимулом для реформаторів у країнах Східної та Центральної Європи, які отримали членство останніми роками. А у «країн-сусідів» такої надії поки немає, а тому стимулом для них буде перспектива включення до зони «чотирьох свобод». Якщо сусіді бажають отримати доступ до цих благ, то вони будуть змушені привести своє законодавство у відповідності до європейського у соціальній сфері, в області захисту навколишнього середовища та прав людини. А в обмін на посилення своїх зовнішніх кордонів та боротьбу зі злочинністю Брюссель пообіцяв «сусідам» полегшити (або навіть скасувати) візовий режим з Європою. Це може означати приєднання до ЄС, але без можливості впливати на європейські правила.

Розглядаючи перспективи загальноєвропейської економічної інтеграції, варто врахувати специфіку орієнтації і регулювання національних економік європейських країн, особливо тих, що складають ядро європейської регіоналізації. Завдяки їм ЄС перетворилося на ядро загальноєвропейської континентальної інтеграції. У цьому ракурсі варто вказати на пропозицію президента Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) Ж. Атталі щодо створення Континентального спільного ринку з 35 європейських країн.

Саме від інтеграційної політики Європейського союзу залежить організаційне оформлення його інтеграційних процесів. Можна виділити 2 підходи:

1. Реалізація скоординованої інтеграційної політики ЄС щодо інших Європейських країн та угруповань. Концептуально така політика обґрунтована в інтеграційній моделі «концентричних кіл»;

2. Реалізація регіональної політики шляхом поетапного розширення ЄС.

У середині 90-х рр. набула суттєвого значення концепція «Європа регіонів». Один із засновників цієї ідеї англієць У. Ваннон глибоко переконаний, що швидкий розвиток Західної Європи можливий лише за умов подальшої конвергенції внутрішніх регіонів, які у перспективі дадуть соціально-економічну стабільність всьому ЄС.

В останні десятиліття ХХ ст. пов’язані з регіональною диверсифікацією виробництва в країнах-членах ЄС наукові дослідження, а також почали використовувати теорію конвергенції. Англійський економіст А.Родрігес-Посе прослідкував особливості розвитку 110 регіонів Європи у період з 1977 по 1993 рр. і визначив за допомогою 5 селективних показників (валовий регіональний продукт (ВРП) на душу населення зіставлений з національним валовим внутрішнім продуктом (ВВП), питома вага локального ВРП в межах Євросоюзу, а також динаміка питомої ваги зайнятості у сільському господарстві, промисловості та обслуговуючих галузях) загальну тенденцію до європейських локальних утворень. Окрім того, він розрахував показники щорічної конвергенції і виявив, що європейські локальні утворення мають тенденцію до зближення, яка в середньому складає 1,2% на рік. Аналогічне дослідження провів його співвітчизник Армстронг для 85 регіонів Західної Європи, і його висновки співпали з дослідженнями Родрігес-Посе. Отже, регіони рухаються на зустріч один одному.

Країни-члени ЄС не мають єдиного погляду на проблему реалізації стратегії відкритого регіоналізму. Але всі усвідомлюють необхідність проведення важливих перетворень інституціонального, правового, політичного характеру, які мали б координальне значення і враховували інтереси як існуючих країн-членів, так і країн-кандидатів. Але у цілому комплекс політико-правових, економічних, соціально-культурних, інфраструктурних передумов та інтенсифікація зовнішніх факторів зумовлюють орієнтацію європейських країн на широкомасштабну та динамічну економічну інтеграцію, причому постійно вдосконалюючи її модель.

15