14.Сутність і особливості дивідендної політики корпорації.

Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами і кор­порацією. Основною проблемою в розподілі прибутку на той, що розподіляється серед акціонерів, і той, що не розподіляється, є можливість його реінвестування за більш високою ставкою. У західній літературі відомий так званий маржинальний принцип нерозподіленого прибутку. Його сутність полягає в тому, що капітальні проекти, які фінансуються за рахунок нерозподіленого прибутку, повинні приносити вищу ставку прибутку, ніж той капітал, котрий одержують акціонери у вигляді дивідендів. У даному випадку мова йде про альтернативні доходи (opportunity cost — «ціну шансу»), тобто одержання більш високого доходу за альтернативним видом інвестицій.

Західні економісти розглядають дивідендну політику як найважливішу частину довгострокової фінансової стратегії корпорації.

В американській літературі зазначається, що дивідендна політика є «міцним горішком» для фінансових менеджерів корпорації. Річ у тім, що їм необхідно поєднати дві протилежні мотивації: акціонерів, що претендують на зростання дивідендів, і корпорації, які повинні забезпечити зростання прибутку та економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел, зокрема через реінвестування прибутку.

Складність проблеми полягає в тому, що прийняття рішень про виплату дивідендів перебуває під впливом, з одного боку, інвестиційної, з іншого — фінансової політики, яку проводить корпорація. Дивідендна політика, яку розробляють менеджери корпорації, передбачає досягнення певної рівноваги або поєднання інтересів корпорації та її акціонерів, що виражається у визначенні пропорцій між частинами прибутку, який не розподіляється і який розподіляється. Така рівновага може бути досягнута через зростання нерозподіленого прибутку за рахунок зменшення дивідендних виплат, з тим щоб збільшити внутрішні джерела фінансування певного проекту. У даному разі рівновага визначатиметься інвестиційною політикою. На практиці може бути інший підхід. Корпорація приймає рішення не знижувати частки дивідендів у чистому прибутку, а профінансувати ухвалений проект за рахунок випуску боргових зобов’язань; у цьому випадку менеджери корпорації вважають можливим випустити акції. Отже, рів­новага визначатиметься фінансовою політикою.

Складність проблеми полягає також у тому, що спроможність корпорації сплачувати дивіденди визначається не тільки її прибутковістю, а й ліквідністю. Корпорація має у своєму розпорядженні прибуток для дивідендних платежів, але її грошові потоки в даний час обмежені. Тому фінансові менеджери повинні в касовому бюджеті визначити відповідні суми для платежів у відповідні терміни.

З приводу дивідендної політики точаться дискусії, формуються протилежні концепції.

15. Теорії дивідендної політики.

Теорії ММ (Міллера—Модільяні)

У розвитку теорії дивідендної політики значну роль відіграє концепція Мертона Міллера та Франко Модільяні (ММ). Вона ви­пливає з їх гіпотези про те, що вартість капіталу не залежить від його структури. З цього вони роблять висновок, що рішення корпорації про нові інвестиції (скільки вкладати нового капіталу і куди) не зумовлене тією політикою, яку проводить корпорація щодо дивідендів. Вартість корпорації визначається грошовими потоками, одержаними в результаті інвестицій. Якщо частину прибутку корпорація не розподілила у вигляді дивідендів, а інвестувала в нові проекти, то в майбутньому прибуток корпорації збільшиться. Зміцнення економічного становища фірми приведе до того, що її акції на фінансовому ринку будуть котируватися за високою ціною. Отже, цей майбутній прибуток збільшує вартість звичайних акцій і, відповідно, капітал акціонерів.

Можливий інший варіант прийняття рішень, пов’язаних з фінансуванням інвестицій. У разі недостатності нерозподіленого прибутку та інших внутрішніх джерел для фінансування нового проекту адміністрація фірми вирішує збільшити власний капітал, тобто емітувати нові акції. Нові капіталовкладення принесуть додатковий прибуток, вартість фірми зросте. Однак випуск додаткових акцій призведе до того, що дохід і дивіденд на одну акцію знизяться. Це може спонукати деяких акціонерів компанії продати свої акції. У цьому випадку вони продали б свій майбутній приріст капіталу за негайно одержуваний дивіденд.

Мертон Міллер і Франко Модільяні доходять висновку що загальна сума доходу, який одержить кожний акціонер фірми, буде та ж сама відносно виплати дивідендів. Дивіденди на акцію, що зросли внаслідок зростання прибутку за новими інвестиціями, збільшують дохід акціонера, але скорочують майбутній приріст капіталу на ту саму суму. Акціонери не беруть до уваги характер розподілу прибутку, оскільки коли прибуток, який розподіляється, скорочується і вони менше одержують у вигляді дивідендів, завдяки збільшенню частини нерозподіленого прибутку зросте їх капіталізований дохід. Це виражатиметься в підвищенні курсу акцій. Міллер і Модільяні виводять нерівність: Ri = f (pi), де Ri — прибуток на інвестиції у звичайну і-ту акцію; рі — виплачені дивіденди на звичайну акцію; f — показник функціональної залежності.

Нерівність показує, що прибуток на інвестицію у звичайну акцію не є функцією дивідендної політики. З критикою теорії Міллера—Модільяні виступили М. Гордон, Е. Брігхем, Дж. Лінтнер та інші економісти. На їхню думку, дивіденди є менш ризикованими, ніж приріст капіталу. Для акціонера завжди вигідніше одержати високі дивіденди (поточні доходи), ніж очікувати в майбутньому приросту капіталу, тобто «краще синиця в руці, ніж журавель у небі». Звідси й назва цієї теорії — «синиця в руці» («Bird-in-the-Hand»). Приріст капіталу невизначений, а дивіденди капіталізуються за вищою ставкою. Інвестиційний дохід є функцією виплачених дивідендів. М. Гордон, Е. Брігхем, Дж. Лінтнер виводять рівність

Ri = f (pi), яка показує, що загальна сума доходу акціонера стає функцією дивідендної політики.

Концепція врахування податкової диференціації

Відповідно до цієї концепції інвестори заінтересовані в максимізації своїх доходів після відрахування податків. Тому, якщо слушне теоретичне припущення, що податки на приріст капіталу нижчі за особистий прибутковий податок, корпорація могла б успішно проводити політику тезаврації прибутку. Це означало б, що весь прибуток спрямовується на інвестиції в активи і в резервні фонди, тобто не розподіляється, а акціонери не одержують дивідендів. У результаті було б забезпечено зростання інвестицій з наступним збільшенням прибутку корпорації, що, у свою чергу, зумовило б підвищення ринкової вартості її акцій. Приріст вартості капіталу акціонерів оподатковувався б за нижчими ставками, ніж дивіденди, коли б корпорація їх сплачувала. Згідно з цією концепцією корпорація знижує ціну (cost) капіталу і максимізує його вартість (value) — оцінку капіталу. На основі цієї концепції виводиться рівність: Ri = f (pi).

Вона показує: оптимальна дивідендна політика полягає в тому, що оскільки корпорація не виплачує дивідендів (або вони дуже низькі), то загальний дохід інвесторів є функцією дивідендних платежів. Дохід і дивіденд на акцію збігаються. Після сплати податків на приріст капіталу дохід скорочується.

Модель Дж. Лінтнера. Американський економіст Дж. Лінтнер на підставі проведених інтерв’ю з фінансовими менеджерами 28-ми компаній з питань дивідендної політики виявив основні напрями рішень щодо дивідендів.

1. Менеджери вважають за краще змінювати коефіцієнт дивідендних виплат, а не визначати підвищення або зниження сум виплат.

2 Більшість менеджерів уважають, що норми дивідендних виплат повинні бути встановлені на певну перспективу.

3. Основним визначальним чинником дивідендних виплат є отриманий прибуток корпорації.

4. Інвестиційні рішення звичайно справляють невеликий вплив на дивідендну політику.

Дж. Лінтнер узагальнив думки менеджерів і відповідно до них запропонував модель дивідендної політики, виражену формулою: Dt – Dt – 1 = C (BE1 – Dt – 1), де Dt – Dt – 1 — різниця між виплаченими дивідендами в нинішньому і минулому періодах; С — прийнята корпорацією ставка регулювання; В — плановий коефіцієнт дивідендних виплат; Е1 — доходи на одну акцію в даний рік.

Модель показує, що дивіденди визначаються: розміром поточного прибутку на акції Е1;

дивідендами попереднього року D, а вони, у свою чергу, також визначаються дивідендами попереднього року, і т. д. Зміна величини дивідендів показує зміну доходів за ряд періодів, а не відображає всіх коливань прибутковості. Консервативні корпорації звичайно віддають перевагу більш помірним темпам регулювання, тому ставка регулювання С буде нижчою.

16. Види дивідендної політики. В залежності від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати наступні види дивідендної політики:

1.Політика “нульового” дивіденду. Політика “нульового” дивіденду полягає у невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про “нульову” дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою голосуючи за це фактами покупки (чи продажу) акцій компанії.

2.Політика “100%” дивіденду. Ця політика відносно рідко трапляється у практиці діяльності підприємств. Її сутність полягає у виділенні 100% нерозподіленого прибутку на виплату дивідендів. Таким чином, дана політика фактично являє собою антипод “нульової” дивідендної політики.

3.Політика фіксованого дивіденду. Цей вид дивідендної політики досить часто вживається в практиці діяльності акціонерних корпорацій. Вона полягає в виділенні однієї і тої самої абсолютної величини дивідендів з розрахунку на одну акцію.

4.Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами. Такий тип дивідендної політики дуже подібний до попереднього наведеного. Проте на відміну до останнього політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів ще і додаткові преміальні виплати у ті періоди, коли керівництво компанією вирішить їх виплатити. Преміальні виплати звикло виплачуються у ті періоди часу, коли компанія досягає особливо позитивних фінансових результатів.

5.Політика виділення на дивіденди фіксованого проценту з прибутку. Політику виділення на дивіденди фіксованого проценту з чистого прибутку традиційно вважають найбільш поширеною. Метод вирахування суми дивідендів, що належать виплаті з розрахунку на одну акцію при цій дивідендній політиці відносять до класичних, оскільки його приводять у більшості підручників з корпоративного управління та фінансів. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів з розрахунку на одну акцію.

6.Прогресивна дивідендна політика. Прогресивна дивідендна політика є однією з найбільш популярних серед акціонерів. Перш за все це тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивіденндних виплат з розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів виражається постійним темпом приросту дивідендних виплат.

7.Регресивна дивідендна політика. Регресивна дивідендна політика фактично являє собою антипод прогресивної дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від’ємним темпом. Це найменш популярний вид дивідендної політики серед акціонерів. Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери вирішують продати акції даної корпорації.

8.Політика негрошових виплат. Деколи, за відсутності необхідних фінансових ресурсів акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. В цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат вживають як правило найближчі грошові субститути.

9.Політика накопичених кумулятивних дивідендів. Деколи не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат корпорація вирішує застосувати політику накопичених грошових дивідендів. В цьому випадку дивіденди оголошуються, проте виплата їх відтерміновується до кращих часів.