1 П. Кулиш, Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, т. 1, спб, 1856, стор. 13.

До того, щоб зображати картини повсякденності, списувати все те, що трапиться на очі, закликав Квітка-Основ’яненко, Його п’єса «Щира любов» має в своїй основі дійсний факт, а в «Сватанні на Гончарівці» зображено, за словами самого автора, декілька «головних тутешніх характерів». Та сама думка висловлена і в передмові К. Тополі до п’єси «Чари»; драматург пише, що зобразив факти, яких сам був очевидцем. Конкретні побутові картини з життя села визначили і зміст п’єси «Чорноморський побит» Якова Кухаренка.

У всіх цих випадках реалістичні тенденції в тій чи іншій мірі виявляються уже хоч би в тому, що зображені конкретні факти чи явища мають свою об’єктивну логіку, яка відбивається і в художньому творі. Зміст образів мистецтва, як відображення реальної дійсності, може бути незмірно ширший від авторських уявлень про зображуване. В ньому виявляємо не тільки те, що суб’єктивно хоче бачити художник, але і те, що існує в даному конкретному явищі незалежно від того, чи наголошує на ньому письменник, чи ні.

Прагнення зв’язати твір з конкретними, баченими письменником фактами, наповнити його елементами побутової сатири сприяло активному втручанню мистецтва в життя. В період боротьби за створення самобутньої національної культури, за утвердження національного стилю і мови, за вироблення нових художніх форм це ще більше підносило значення драматургії в процесі становлення реалізму в українській літературі.

Нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. Незалежно від того, чи таке зображення грунтувалось на вірі в моральну гідність простої людини, чи ні, уже сам цей факт був дуже показовим. Так чи інакше драматургія не могла хоч би частково не відбити народну точку зору на дійсність, на деякі істот-/10/ні соціальні явища. Це позитивно позначилось на ідейному змісті творів, на їх мові і стилі.

«Наталка Полтавка», ще й досі чарує нас своєю глибокою народністю, іскристим українським гумором, хвилюючими піснями. Вся вона перейнята щирою любов’ю до народу, вірою в благородство простої людини.

В гущі життя знайшов письменник своїх героїв. Всякі спроби пояснити появу «Наталки Полтавки» тільки літературними впливами будуть марними. П’єси Котляревського з’явилися в першу чергу під впливом самого життя. В них бачимо органічне поєднання знання письменником тодішньої соціальної дійсності з успадкованими кращими традиціями старої української драми та творчим засвоєнням досягнень російської літератури.

Як талановитий художник, Котляревський помітив і майстерно відтворив типові для того часу явища соціальної нерівності, що стоять на перешкоді до щастя людини. На перший погляд може здатися, що сфера дій його героїв не виходить за межі любовного конфлікту, проте перед нами постають цільні життєві характери. Образи «Наталки Полтавки» настільки повнокровні й колоритні, що ми ясно бачимо їх з усіма радощами й болями, інтересами й прагненнями, розуміємо їх погляди на родинне і суспільне життя.

Письменник високо підніс моральні якості народу. Образи Наталки, Петра, Миколи зворушують своєю задушевністю, людяністю, дотепністю. Такими ж морально чистими і чесними людьми змальовані Михайло та Тетяна у водевілі «Москаль-чарівник». В умовах, коли на сцені були ще сильні традиції класицизму з його неодмінною героїзацією тільки людей вищих станів, це було явищем справді визначним.

Не менш важливим був і критичний елемент у п’єсі «Наталка Полтавка». Котляревський висміяв такі суспільні пороки, як хабарництво, здирство, сутяжництво. Ряд місць п’єси звучить своєрідним закликом до свободи людської особистості.

Котляревський не дає прямих відповідей на важливіші суспільні питання, але він прагне пробудити у своїх читачів (глядачів) глибоку людяність і своїми кращими образами вселяє віру в можливість іншого, кращого життя. Пафос його творчості не в поверховому милуванні світом, а в прагненні проникнути у внутрішній світ людини, розкрити приховані пружини людських вчинків. Здебільшого письменник не виносить остаточного вироку над /11/ героями, він ніби постійно апелює до людської совісті, але читач сам виносить цей вирок безпомилково.

Життєвість «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» обумовлюється ще й тим, що в них мистецьки освоєні ідейні та художні багатства фольклору. Письменник з великим художнім тактом і доцільністю використовує пісні, приказки, афоризми тощо. Пісенно-фольклорні елементи «Наталки Полтавки» настільки значні, що дозволяють вважати її першим збірником усної народної творчості.

Таким був початок української класичної п’єси.

Першим, хто підхопив традиції Котляревського-драматурга, був В. Гоголь. На початку 20-х рр. він написав комедії «Простак, или хитрость женщины, перехитренная солдатом» і «Собака-овца», які виставлялися на сцені домашнього театру поміщика Трощинського.

Своїм сюжетом «Простак» нагадує «Москаля-чарівника». Це давало привід ставити п’єсу В. Гоголя в безпосередню залежність від п’єси Котляревського. Тимчасом головним джерелом для обох творів було навколишнє життя. Неважко помітити, що подібні сюжети в тому чи іншому варіанті часто зустрічаються і в народній творчості, і в стародавній українській літературі.

«Москаль-чарівник» міг бути, звичайно, певним літературним стимулом для В. Гоголя, але шукати повної тотожності ситуацій, образів у цих двох п’єсах, як це робив П. Куліш у передмові до першодруку «Простака», не доводиться. Написаний на матеріалі дійсного факту, водевіль В. Гоголя не повторює «Москаля-чарівника» ні характером конфлікту, ні своїми образами. В ньому нові персонажі, нова мотивація їх вчинків. Параска — це не Тетяна, як і Роман — не Михайло Чупрун. Якщо Тетяна зустрічає і частує Финтика тільки для того, щоб поглумитися над ним, то зустрічі Параски з дяком сприймаються як своєрідний протест проти зневажання людської гідності.

Комізм В. Гоголя сумний, він змушує співчувати долі багатьох Парасок. Молода, дотепна, кмітлива жінка занапастила своє життя, бо підкорилась нерозумній волі батьків. Такий мотив у водевілі Котляревського зовсім відсутній. У водевілі ж В. Гоголя він становить не тільки найбільш цінний реалістичний штрих, а й значною мірою умотивовує поведінку всіх персонажів п’єси. Якби не ця обставина, важко було б зрозуміти і вчинок Параски, і співчутливе ставлення до неї з боку солдата. Мабуть, для того, щоб /12/ ще більше підкреслити тяжке життя Параски з нелюбом, загострено негативними рисами наділений і образ Романа.

У п’єсі немає виразних натяків на те, що саме змусило батьків видати Параску за недорікуватого Романа. Очевидно, в цьому не було потреби, оскільки глядачам домашнього театру Трощинського, для якого призначалася п’єса, була добре відома змальована в п’єсі родина. Тим більше, що автор навіть зберіг прізвища прототипів. Із слів Марії Косяровської можемо догадуватися, що Роман належав до «вищого лакейства» в домі Трощинського, і цього, очевидно, було досить, щоб батьки Параски видали за нього свою доньку.

Образ дяка поданий у сатиричному плані, дарма що він — коханець Параски, позитивної героїні. Йдучи від життя і віддаючи певну данину традиціям, В. Гоголь наділяє цього служителя церкви рисами корисливості, лицемірства — такими дяки були насправді і такими їх змальовує народна творчість. Своєю ламаною книжно-канцелярською мовою герой нагадує возного з «Наталки Полтавки» та Финтика з «Москаля-чарівника»: «Ей-ей не знаю, какими глаголами вскрыть мне страсти сердца моего» і т. д. Як і Наталка на залицяння возного, Параска відповідає дякові, що не розуміє його мови. Зображенням душевної убогості дяка письменник ще різкіше відтіняє здорову мораль трудової людини.

«Простак» зберігає всі прикмети водевіля. Орієнтація на легкий жанр і гумористичну спрямованість поєднуються в ньому з зображенням реальних картин. Як і «Москаль-чарівник» та російські водевілі М. Хмельницького, О. Писарєва, водевіль В. Гоголя позбавлений широких соціальних узагальнень, але в свій час він сприяв розвитку реалістичної комедії.

Під значним впливом водевіля Котляревського були написані пізніше водевілі «Бой-жінка» Квітки-Основ’яненка і «Куммірошник» В. Дмитренка.

У п’єсі невідомого автора «Любка, или сватанье в с. Рихмах», яка з’явилася і ходила в рукописі в 20-х роках, зустрічаємо те ж саме прагнення змалювати представників народу носіями благородних почуттів, добрих вчинків. П’єса розповідає про те, як дід не дозволяє внукові женитися на бідній дівчині. З допомогою піддячого Крутія Грицеві вдається обманути діда: він розпустив чутку, ніби його наречена Любка має стати спадкоємницею великого багатства дядька, який служить у війську старшиною. /13/

Є у Гриця і суперник — дяк. Довідавшись однак, що дядько Гриців служить в консисторії секретарем, полохливий дяк відступає. Драма закінчується щасливо.

У цьому творі виразно відчутний вплив «Наталки Полтавки», але загалом — п’єса оригінальна, в ній свої сюжетні ходи, свої характери. Найбільшу своєрідність і дотепність виявив письменник у висміянні потворної жадоби до багатства. Сільський багатій Мартин Рихмаченко — людина черства, обмежена — вихваляється багатством, знайомством з панами. «А хто багат, мудрий, той бідним не брат», з самозадоволенням заявляє він. Протиставляючи таким заявам гідність бідного, але чесного трудівника, автор підкреслює душевну убогість багатіїв. Бідна вдова Кулина не соромиться своєї бідності, вона знає, що «у багатих крізь гроші сльози ллються».

Саме звернення мистецтва до дійсності ще не є справжнім реалізмом, хоч і є найпершою необхідною передумовою його. В тій чи іншій мірі кожний художній твір має елементи реалізму, бо єдиним джерелом і матеріалом літератури є дійсність, світ суспільних відносин. Але неминучі елементи реалізму можуть бути так стилізовані, що твір в цілому втратить реалістичний характер. П’єси К. Тополі «Чары, или несколько сцен из народных былей и рассказов украинских» і «Чур-чепуха, или несколько фактов из жизни украинского панства» теж в основі своїй спираються на дійсні факти, але їх реалізм знижується надуживанням побутових елементів. Окремі правдиві деталі, схоплені письменником, розчинені в масі хаотично нагромадженого несуттєвого другорядного матеріалу. Часто дія зводиться до хороводів, святковості, застольних тостів. Будні, праця, боротьба людей, їх заповітні думи, переживання, прагнення — відсутні.

Конфлікт, покладений в основу п’єси «Чари», підказаний автору мотивами народних пісень, в яких оспівується вірність кохання і виправдується помста за зраду. «В сей пьесе, под названием «Чары» и проч., — говорить сам письменник, — представлены мною частию очевидные были, частию рассказы преданий народных. А доказательством чего-либо могут служить песни».

Тема твору почерпнута з відомої пісні «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці».

Як уже зазначалось, автор щедро вводить у п’єсу побутові сцени, елементи народної фантастики, обряди тощо. Це був один з улюблених художніх прийомів багатьох тогочасних письменників. У «Вечорах на хуторі біля Диканьки» М. В. Гоголя ці мо-/14/менти піднесені до високої поезії. Читачі з захопленням сприймають уміло виписані Гоголем народні звичаї та повір’я. Однак такого не сталося з п’єсою К. Тополі. Завадив цьому, звичайно, незрівняно нижчий художній хист К. Тополі. Письменник не зумів підпорядкувати великий фактичний матеріал художній доцільності, не зміг відібрати з нього найбільш суттєве і значиме. Об’єктивістське копіювання дрібниць побуту призвело до зайвого нагромадження таких картин, в яких потопає навіть сюжетна схема, і кінець кінцем до безідейності. Тому, хоч деякі картини і вірно передають окремі життєві факти, як художнє ціле, п’єса слабка, невправна.

Але реакційна критика надто вихваляла «Чари», «Библиотека для чтения», назвала їх істинно народним твором і радила автору й далі «творити» в тому ж дусі.

В «Образе сочинений, писанных на малороссийском языке» М. Костомаров відзначив слабкі сторони п’єси, вказавши, що в ній «нема єдності і закінченості в цілому», «нема розгорнутих характерів». Але етнографічно-побутова сторона п’єси у нього викликає захоплення. «Як тут все жваво, як вірно списано! всі сцени надзвичайно вірні, цікаві самі по собі» ¹.