1 В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 11.

На Україні в першій половині XIX ст. панівною була перша тенденція. Саме тоді тут пожвавлюється національне життя, національний рух. Передова частина суспільства виступає за розвиток своєї культури, літератури, мистецтва з усіма притаманними їм національними особливостями і специфікою. Зростає почуття національної гідності, яке стимулює вивчення історії свого народу, його мови, культури. З’являються перші реалістичні твори національною мовою, видаються фольклорні збірники, робиться спроба унормувати особливості української мови. В 1816 р. починають видаватися перші на Україні журнали «Украинский вестник» і «Харьковский Демокрит», які вміщують, головним чином, матеріали з української історії, географії, етнографії, літератури. Такі ж завдання ставив перед собою і «Украинский журнал», що почав виходити 1824 р.

Досвід боротьби російського народу за свою національну культуру та результати цієї боротьби були зразком для українського народу. Передова російська література уже в XVIII ст. набула виразних ознак реалізму і народності. Це в першу чергу стосується творчості таких письменників і громадських діячів, як Радіщев і Новиков, у яких, скажемо словами І. Франка, «почали світати думки про права кождої людини на свобідне і самостійне життя, на розвій, освіту і повноправність». «Нема сумніву, — пише далі Франко, — що й на Україну заходила течія тих самих /7/ думок і що під їх впливом і тут на тлі козацьких традицій зародилась думка про нове письменство в народній мові» ¹.

Життя цього періоду пред’явило свої вимоги і до таких суспільно значимих галузей мистецтва, як театр і драматургія. «Дух віку, — писав Пушкін, — вимагає важливих перемін і на сцені драматичній» ². У Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах України засновуються професіональні театри. Порівняно з існуючим до того часу вертепним театром та шкільною драмою це був рішучий крок по шляху дальшого розвитку народного театру. Зрозуміло, що про національний український театр ще не доводиться говорити. Це було явище загальноросійського сценічного мистецтва. Мішані російсько-українські і польсько-українські театральні трупи ставили переважно російські п’єси. Але важливо, що заснування таких театрів певною мірою сприяло створенню українського національного репертуару. Російська література допомагала засвоювати передові суспільні ідеї, нові літературні напрями і форми. Великий Щепкін був першим творцем сценічних образів виборного і Михайла Чупруна в п’єсах Котляревського.

¹ І. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910, стор. 84.

² А. С. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. II, вид. АН СРСР, М. — Л., 1949, стор. 141.

Розвиток тогочасного театру являє собою складний, повний внутрішніх суперечностей процес. Постави п’єс різних напрямів, стилів вимагали і різної манери гри. Творчі можливості театру сковувались тим, що в репертуар потрапляла значна кількість безідейних фарсів і водевілів.

Однак поступово театр ставав активним учасником громадського життя, з його кону все сміливіше починала звучати правда про класову нерівність у тодішньому суспільстві. Разом з приходом у мистецтво важливих тем культурно-історичного і морального змісту ростуть і міцніють акторські сили. На сцені українських театрів виховуються такі таланти, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. В тісній творчій співдружності з артистами Росії, Білорусії, Польщі, які гастролюють у цей час на Україні, вони створюють міцні підвалини для народження українського реалістичного національного театру.

Перші паростки такого українського театру нерозривно зв’язані з творчістю І. П. Котляревського, який визначив нові шляхи розвитку вітчизняної драматургії. Рівно через двісті років після /8/ першої української вистави в Кам’янці Струмиловій (дві інтермедії до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сцені Полтавського театру з’явилася «Наталка Полтавка». Цій п’єсі судилося стати початком нового, вищого, якісно відмінного етапу в історії української драматургії.

За чверть століття, що відділяє від «Наталки Полтавки» «Назара Стодолю», була створена значна і по кількості і по якості драматургія, яка, розвиваючись, головним чином, під знаком традицій Котляревського, кращими своїми творами сприяла демократизації літератури, утвердженню її самобутніх начал. П’єси В. Гоголя, Я. Кухаренка, і особливо Шевченка й Квітки-Основ’яненка, не просто варіювали сюжети творів свого великого попередника, а відображали реальне життя, вони допомогли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української літератури.

Не всі п’єси, звичайно, були рівноцінні за своїм ідейно-художнім рівнем. Частина з них має виразно консервативний характер і позбавлена мистецької цінності. Але певне історико-літературне значення вони зберігають і до сьогоднішнього дня. В них зібрано чимало популярних на той час пісень, які будили любов до народної мови, відтворено окремі побутові деталі, звичаї, звернена увага на життя простого народу.

Своєрідне романтичне захоплення авторів усім вітчизняним, самобутнім багато в чому зашкодило критичному підходу до змалювання життя, але, з другого боку, це явище заслуговує на увагу як реакція на нівелювання української мови і літератури.

Показово, що саме в драматургії почали найбільш сміливо пробиватися нові смаки і тенденції. Всупереч традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову, як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все більше виявляється прагнення до більш широкого застосування української літературної мови.

Дуже часто письменники фіксували конкретні епізоди із навколишнього життя, не турбуючись про глибоку типізацію, про зв’язок даного епізоду з тим середовищем, яке породило його. П’єса В. Гоголя «Простак», як свідчить дружина письменника М. І. Косяровська, розповідає про конкретні факти з життя однієї сім’ї, що служила в маєтку Трощинського. «У цій п’єсі, — читаємо в «Записках о жизни Николая Васильевича Гоголя», — показані чоловік та жінка, які жили в домі Трощинського, дістаючи утримання чи якось інакше, і належали, як видно, до вищого лакейства. Вони з’явились у комедії з своїми власними прізвищами, /9/ тільки в простому селянському побуті, і хоч грали мало що не те ж саме, що траплялось у них у дійсному житті, але не пізнавали себе на сцені» ¹.