3.3.2. Способи комутації і передачі даних

Через здешевлення процесорів на початку 60-х років з'явилися нові способи організації обчислювального процесу, що дозволили краще враховувати інтереси користувачів. Почали розвиватися інтерактивні багатотермінальнІ системи поділу обчислювального часу. У таких системах центральний комп'ютер (майнфрейм) віддавали в розпорядження відразу декільком користувачам. Для цього кожен користувач одержував у своє розпорядження термінал, за допомогою якого він міг вести діалог з комп'ютером. Причому час реакції обчислювальної системи був достатньо малим для того, щоб користувачу була не занадто помітна одночасна робота з комп'ютером інших користувачів. Розділяючи в такий спосіб центральний комп'ютер, користувачі одержали можливість за порівняно невелику плату користуватися перевагами комп'ютеризації.

Термінали можна було розміщувати за межами обчислювального центра, розподіляючи їх по всьому підприємству чи організації. І хоча обчислювальна потужність залишалася цілком централізованою, деякі функції - такі як введення і виведення даних - стали розподіленими. Такі багатотермінальнІ централізовані системи вже були зовні дуже схожі на локальні обчислювальні мережі. Дійсно, кожен користувач працюючи за терміналом мэйнфрейма сприймав роботу приблизно так само, як зараз він сприймає роботу за підключеним до мережі персональним комп'ютером. Користувач міг одержати доступ до загальних файлів і периферійних пристроїв, при цьому в нього підтримувалася повна ілюзія одноосібного володіння комп'ютером, тому що він міг запустити потрібну йому програму в будь-який момент часу і майже відразу одержати результат. Деякі, далекі від обчислювальної техніки, користувачі навіть були впевнені, що всі обчислення виконуються всередині їхнього дисплея.

Таким чином, багатотермінальнІ системи, що працювали у режимі розподіленого часу, стали першим кроком на шляху створення локальних обчислювальних мереж. Але до появи локальних мереж потрібно було пройти ще великий шлях, тому що багатотермінальнІ системи, хоча і мали зовнішні риси розподілених систем, усе ще зберігали централізований характер обробки даних. З іншого боку, і потреба підприємств у створенні локальних мереж у цей час ще не дозріла - в одному будинку просто не було що поєднувати в мережу, тому що через високу вартість обчислювальної техніки підприємства не могли собі дозволити розкіш придбання декількох комп'ютерів. У цей період продуктивність комп'ютера була пропорційна квадрату його вартості, звідси випливало, що за ту саму суму грошей було вигідніше купити одну високопродуктивну ЕОМ, ніж дві менш високопродуктивних, тому що їх сумарна продуктивність виявлялася набагато нижчою від продуктивної дорогої ЕОМ.

Проте потреба в з'єднанні комп'ютерів, що знаходяться на великій відстані одинх від одного, з часом все ж цілком назріла. Почалося усе з рішення простішої задачі - доступу до комп'ютера з терміналів, віддалених від нього на багато сотень, а то і тисячі кілометрів. Термінали з'єднували з комп'ютерами через телефонні мережі за допомогою модемів. Такі мережі дозволяли численним користувачам одержувати віддалений доступ до поділюваних ресурсів декількох високопродуктивних комп'ютерів класу супер-ЕОМ. Потім з'явилися системи, у яких поряд з віддаленими з'єднаннями типу термінал-комп'ютер були реалізовані і віддалені зв'язки типу комп'ютер-комп'ютер. Комп'ютери одержали можливість обмінюватися даними в автоматичному режимі, що, власне, і є базовим механізмом будь-якої обчислювальної мережі. Використовуючи цей механізм, у перших мережах були реалізовані служби обміну файлами, синхронізації баз даних, електронної пошти й інші, що стали тепер традиційними мережевими службам.

Таким чином, хронологічно першими з'явилися глобальні обчислювальні мережі. Саме при побудові глобальних мереж було вперше запропоновано і відпрацьовано багато основних ідей і концепцій сучасних обчислювальних мереж. Такі, наприклад, як багаторівнева побудова комунікаційних протоколів, технологія комутації пакетів, маршрутизація пакетів у складених мережах.

На початку 70-х років відбувся технологічний прорив в області виробництва комп'ютерних компонентів - з'явилися великі інтегральні схеми. їх порівняно невисока вартість і високі функціональні можливості дозволили створити міні-комп'ютери, що стали реальними конкурентами майнфреймів. Десяток таких комп'ютерів виконував деякі задачі (як правило такі, що добре розпаралелюються) швидше від одного мэйнфрейма, а вартість такої міні-комп'ютерної системи була меншою. Навіть невеликі підрозділи підприємств одержали можливість купувати для себе комп'ютери. Міні-комп'ютери виконували задачі керування технологічним устаткуванням, складом та інші завдання рівня підрозділу підприємства. Таким чином, з'явилася концепція розподілу комп'ютерних ресурсів по всьому підприємству. Однак при цьому всі комп'ютери однієї організації як і раніше продовжували працювати автономно. Та йшов час, потреби користувачів обчислювальної техніки росли, їм стало недостатньо власних комп'ютерів. Виникла потреба одержати можливість обміну даними з іншими близько розташованими комп'ютерами. Щоб їх задовільнити, підприємства й організації стали з'єднувати свої міні-комп'ютери разом і розробляти програмне забезпечення, необхідне для їхньої взаємодії. У результаті з'явилися перші локальні обчислювальні мережі. Вони іде багато в чому відрізнялися від сучасних локальних мереж, у першу чергу - своїми пристроями сполучення. Спочатку для з'єднання комп'ютерів один з одним використовувалися найрізноманітніші нестандартні пристрої зі своїм способом представлення даних на лініях зв'язку, своїми типами кабелів і т.п. Ці пристрої могли з'єднувати тільки ті типи комп'ютерів, для яких вони були розроблені, наприклад, - міні-комп'ютери PDP-11 з мэйнфреймом 1ВМ-360 чи комп'ютери "Наірі" з комп'ютерами "Дніпро". Така ситуація створила великий простір для творчості студентів - назви багатьох курсових і дипломних проектів починалися тоді зі слів "Пристрій сполучення...".