Томас стернз еліот

(1888-1965)

То́мас Е́ліот (26 вересня 1888, Сент-Луїс — 4 січня 1965, Лондон) — американський поет, драматург і літературний критик.

Народився в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в родині Генрі і Шарлотти Еліотів. Генрі був бізнесменом, а Шарлотта — поетесою. Мати поета була дуже обдарованою жінкою. Томас Еліот спочатку навчався в Академії Св. Луїса Сміта, де вивчав латинську, грецьку, французьку та німецьку мови, а після цього продовжив навчання в академії Мільтон в Массачусетсі.

У 1906 р. поет став студентом Гарвардського університету, в якому навчався до 1909 р., тоді він отримав диплом магістра. У той же час у «Гарвард Адвокет» були опубліковані його перші вірші. Його життя різко перевернулося у грудні 1908 р., коли йому в руки потрапила книжка А.Симонса «Символістський рух в літературі» (1895), присвячена творчості поета Ж.Лафорга. У 1910 р. Томас Еліот поїхав навчатися далі до Сорбони. Там він познайомився з Ж.Верденалем, якому він присвятив свою «Любовну пісню Дж.Альфреда Пруфрока» та який пізніше загинув в битві при Дарданеллах. Поет увійшов в коло творчого життя, яке в той час крутилося навколо Е.Дюркгейма, П.Дженета, Р. де Жормонта, П.Пікассо та Анрі Бергсона.

1911 р. Еліот повернувся до Гарварду, щоб написати дисертацію з філософії, присвячену англійському філософу Ф.Х.Бредлі.

У 1914 р. поет улаштувався в Англії завдяки премії на навчання, там він почав реформувати поетичний стиль.

З 1917 р. Еліот працював у журналі «Егоїст». Він також почав працювати спочатку в школі Хайгейт вчителем, а пізніше в Банку Ллойдс у відділі зарубіжних рахунків. Його перша книга віршів — «Пруфрок та інші спостереження» (1917 р.) та відразу зробила Еліота головним поетом авангарду. Стан здоров'я не дозволив поетові вступити до Військово-морських сил США. Його творче дозрівання супроводжувалося хвилюваннями, пов'язаними з родиною. Його батько помер в 1919 р., і ця смерть викликала відчуття провини в поета.

У 1919 р. вийшла друга книга Еліота під назвою «ARA VOS PREC» (в США вона була опублікованою під назвою «Вірші»).

У 1921 р. після візиту його матері та сестри в поета трапився нервовий зрив, і він поїхав разом з дружиною на лікування до Лозанни (Швейцарія), де закінчив «Пустельну землю». За рекомендаціями Езри Паунда поет скоротив роботу наполовину. У 1922 р. Еліот заснував журнал «Крайтеріен».

Через три роки (1925) Жофре Фабер запросив Еліота у фірму «Фабер і Гвайер» (пізніше — «Фабер і Фабер») на роботу в якості літературного редактора. У 1927 р. поет прийняв англіканство та одержав громадянство Британії. З цього часу релігія стала важливою темою творів поета. До 1930 р. він став найвизначнішою фігурою в поетиці та літературній критиці англомовної частини світу та залишався нею близько тридцяти років. У 1932-1933 рр. працював в Гарварді.

У 1939 р., з початком Другої Світової Війни, видання «Крайтеріен» зупинилося, а Еліот почав служити уповноваженим з цивільної оборони. Багато часу він проводив в Гілфорді, де написав ще три вірші, які лягли в основу твору «Спалений Нортон». У 1948 р. він був нагороджений Нобелівською Премією з літератури та орденом «За заслуги». У 1964 р. поета було нагороджено Президентською Медаллю Свободи.

4 січня 1965 р. Томас Еліот помер від емфіземи, його прах було відвезено до Церкви Св. Майкла в Іст Кокер.

В англомовній культурі Томас Стернc Еліот (1888-1965) займає особливе місце. Якщо на початку ХХ ст. Еліот вважався експериментатором в області англійського вірша, творцем авангардного мистецтва, то із середини 40-х рр. ХХ ст. він стає «метром» англійської поезії.

Для найбільшого метафізичного поета нового часу поезія – це не лише прекраснодушна доброта, що відкривається людині в її зіткненні зі світом, але й «інтимне таїнство реальності», що виявляється в надрах авторського «я». Кожне слово, кожен образ, кожна метафора – ціле нашарування: філософій, релігій, етик і одночасно – правд життя з усіма її бруднотами й вульгарностями. Тут необхідна здатність поринути в цей круто заварений інтелектуальний світ, насититися цим гірко-солоним розчином нескінченних нашарувань, натяків, недомовок, ремінісценцій, відкритих й замаскованих цитат, найскладнішої системи відсилань, ретельної імітація різних поетичних технік, віртуозної асоціації, поліфілософських метафор, парафраз, речитативів, асонансів, розширених видів рим, змішання аргосакральних текстів, збільшення до крайніх меж натяковості слова – ось з якого «сміття» зроблені його вірші. І при цьому – рідкісна обмеженість, незвичайна глибина, зв’язок із традицією.

Основна тема поезії Еліота – скорбота, переживання злиденності світу й людини, неминучість відплати за розтрату життя. Велика значущість природи, де суїні еректус творить марну історію, де все неправда й обман. Ні не зневір’я в людині, не настирлива ідея загибелі світу, не розпад людяності – крик розпачу.

Творчість Еліота - це переосмислення філософії, історії, культури, зміст свідомості. Як уважав він сам, поява нового твору мистецтва впливає як на все майбутнє, так і на минулі твори.

Центральна проблема творчості Томаса Стернса Еліота – криза духу.   «Поезія, - говорить Еліот, - це не вибух почуттів, а втеча від них, не вираження особистості, а втеча від них». Але відразу додає, немов би прислухаючись до нашіптування демона своєї душі: «Безумовно, лише той, хто має почуття і є особистістю, розуміє, що це - бажання втекти від них».       І хоча Еліот був переконаний, що поетом може той лише бути, хто тікає від своєї особистості, сам він не завжди досягав у цьому успіху.

Поема «Порожні люди», що вийшла друком 1925 р., показала рух без мети і сенсу, у ній автор дійшов висновку про абсурдність руху взагалі, досить послідовно розвинув ідею смерті, з якої почалося нове життя. У творі поет відмовився від побудови складних цитатних поліфоній та контрапунктів, від умисної ускладненості семантики й фрагментарності оповіді.

Назва та обидва епіграфи поеми вказують на пустку та "опудальність" буття, котре втратило певний сакральний сенс і врешті стало "недобуттям".

Еліот вважав, що сучасний світ прямує у безвихідь через спустошену землю і людину, яка виснажила себе сама. Порожні люди митця нічого не робили і тому не існували:

Ми люди порожні,

Спустошені люди,

Соломою випхані,

Купчимось

І мозки солом'яні хилим.

Як шелести, шепоти наші

Тихенько й подібно

Тріщать шарудінням безсилим,

Як лапки щурів на побитому склі

У нашій коморі.

Причину спустошеності та бездуховності сучасної людини автор передусім бачив у руйнівній силі цивілізації. Саме вона знищила культуру як цілющу основу духовності, природу як естетичний ідеал, саму людину як прояв Божественної суті.

Поема "Порожні люди" побудована на зорових асоціаціях. Вищий прояв безглуздості існування порожніх людей - це "контур без форми, без кольору тінь". Головним парадоксом твору стала відсутність очей у головних персонажів - порожніх людей. І справді, що ж можуть віддзеркалювати очі, якщо відсутня душа?

Я не відважусь зустріти очі в снах

У приспаному царстві смерті.

їх тут немає:

Тут за очі править

Блиск сонця на пощербленій колоні.

... В останньому з місць зустрічей

Ми зійдемось,

Притишуючи кроки,

Там, де потоки струмують широкоплинно.

Невидющі, доки

Очі в нас не воскреснуть,

Чи троянда зі ста пелюстками.

В королівстві присмерку й смерті

У людей зі зруйнованою душею не залишається надії, віри, любові. На них чекає лише смерть. Мотив умирання став головним у творі. Перший її прояв - смерть душі - люди вже пережили. Залишилося лише тілесне знищення, як позбавлення від безглуздого існування. На початку поеми з'явилися ремінісценції з літературних та міфічних творів, що взагалі характерно для творчої манери поета. "Приспане царство смерті", "троянда зі ста пелюстками" (католицький символ Церкви невидимої, а також Матері Божої), "одвічна зоря" - це образи з дантівських "Пекла", "Раю" та "Чистилища". В епіграфі звучало посилання на легенду про змовника Гая Фокса, опудало якого кожен рік носили по вулицях, а діти просили милостиню словами: "Шеляг для старого Гая". Інший епіграф направив до повісті Дж. Конрада "Серце темряви". Словами: "Міста Куртц - він умер" - чорний слуга повідомив про смерть Куртца, білого торговця у конголезьких джунглях, котрого автор назвав "порожнім у серцевині". З цього літературно-міфічного нашарування Еліот витворив світ з деградованими людьми, котрі схожі на опудала, напхані соломою, з порожніми душами і серцями.

Єдина істина тут полягає в тому, що світ "порожніх людей" пустий, позбавлений сенсу, й існував в якомусь "фантазійному королівстві смерті". У відчаї ідолопоклонства "порожні люди" танцювали навколо кактуса, який сміховинно претендував на те, щоб посісти місце Бога, котрий так і не з'явився. Страшний танок, що ведуть напівмерці навколо кактуса, пророслого з мертвого ґрунту, вирішився у ритмі дитячої співанки:

Світ кінчається саме так,

Світ кінчається саме так,

Світ кінчається саме так,

Не вибухом, а вищанням.

Еліот віщував апокаліпсис, виплеканий порожніми людськими душами. Але "порожнім людям" дарувалася певна надія; вони, подібно до пана Куртца, вмирають для неістинного життя у "безплідній землі", однак про те, яке "життя по смерті" їх очікує і хто його дарує, автор "Порожніх людей" не говорить.

Тема деградації та загибелі людини перебуває у центрі поеми «Порожні люди»:

Ми видовбані люди

Ми солом'яні незграби

Разом хитаємось

Голови наповнює нам солома

Наша мова не значить нічого

Коли шепотом озиваємось до себе

Наш голос як шелест сухої трави

Яку наскрізь продмухує вітер

Як скрегіт лапи пацюка

На розбитому склі

В сухій нашій пивниці.

Поема закінчується пророцтвом про кінець світу, проте автор зумисно змальовує апокаліптичні мотиви без трагізму:

І саме так кінчається світ

Не гуком великим тільки скиглінням.

Традиційне мистецтво, за Еліотом, це спосіб поєднання культури суспільною історією. В його очах поет - це медіум, через якого протікає потужний струм мови-історії-культури, а поетична свідомість стає "сприймаючим пристроєм", що вловила і організувала цей потік.

РАНОК БІЛЯ ВІКНА

Вони гуркотять тарілками, сніданок готуючи

В кухнях підвальних уздовж вичовганих тротуарів, -

Зрозумілі мені душі смутні покоївок,

Що проросли без надії за ворітьми…

Коричневі хвилі туману набігають на мене

Круговоротом облич на дні вулиці,

Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,

Безпричинну усмішку, що висне в повітрі

I щезає над низкою дахів.

Переклад: М.Стріха