Жди меня

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души...

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: - Повезло.

Не понять, не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой,-

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

Юлія володимирівна друніна

(1924-1991)

Ю́лія Володимирівна Дру́ніна (10 травня 1924 - 21 листопада 1991) — російська радянська поетеса.

Юлія Друніна народилась 10 травня 1924 р. у Москві. З 1931 р. Юля навчалась у московській школі № 131. З дитинства вона любила читати і не сумнівалась, що буде літератором. В 11 р. почала писати вірші.

«В школьные годы я была, так сказать жрицей чистого искусства. Писала только о любви, преимущественно неземной, о природе, конечно экзотической, хотя не выезжала никуда дальше дачного Подмосковья. Замки, рыцари, прекрасные дамы вперемешку с ковбоями, лампасами, пампасами и кабацкими забулдыгами — коктейль из Блока, Майна Рида и Есенина. Всё это мирно сосуществовало в этих ужасных виршах. Мы пришли на фронт прямо из детства. Из стихов моих сразу как ветром выдуло и цыганок, и ковбоев, и пампасы с лампасами, и прекрасных дам.

Я ушла из детства в грязную теплушку,

В эшелон пехоты, в санитарный взвод.

Дальние разрывы слушал и не слушал

Ко всему привыкший сорок первый год.

Я пришла из школы в блиндажи сырые,

От Прекрасной Дамы в «мать» и «перемать»,

Потому что имя ближе, чем «Россия»,

Не могла сыскать.»

Після початку Великої Вітчизняної війни, у 17-річному віці Юлія Друніна записалась до добровільної санітарної дружини.

Восени 1941 р. евакуйована до Сибіру. Згодом поїхала до Хабаровська, де стала курсантом Школи молодших авіаційних спеціалістів.

У 1943 р. Друніна була тяжко поранена - осколок снаряду увійшов у шию зліва і застряг всього у парі міліметрів від сонної артерії. Не підозрюючи серйозність поранення, вона просто обв'язала шию бинтами і продовжила працювати – рятувати інших. Приховувала, доки не стало зовсім погано. Опритомніла вже у шпиталі, саме там написала свій перший вірш про війну:

Я столько раз видала рукопашный,

Раз наяву.

И тысячу — во сне.

Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне.

Після шпиталю повернулася на фронт, але після чергового поранення 21 листопада 1944 р. вже не могла нести військову службу.

Пережите на війні стало відправним пунктом у розвитку поетичного світосприйняття, саме війна стала наскрізною темою її творчості.

У грудні 1944 р. Юлія Друніна повертається в Москву. Відвідує заняття першого курсу в Літературному інституті.

У 1948 р. вийшла перша збірка віршів Юлії Друніної «У солдатській шинелі». Чи не щороку Друніна видає нові збірки віршів: «Розмова з серцем» (1955), «Вітер з фронту» (1958), «Сучасники» (1960) та інші.

Активно друкується у 70-ті рр.: «У двох вимірах», «Я родом не з дитинства», «Не буває кохання нещасного»

Друніна пробує свої сили і у прозі: повість «Аліска» (1973), автобіографічна повість «З тих вершин…» (1979).

Чесна, мужня, непохитна у своїх рішеннях і послідовна у діях, вірна ідеалам юності, красива, ніжна, зворушливо наївна, не вельми придатна до ролі домогосподарки, романтична, вразлива, сильна і... слабка. Ці характеристики аж ніяк не завершують портрет цієї найулюбленішої в СРСР поетеси. Неоднозначно сприйняла Друніна перебудову, і навіть трагічно розвал СРСР.

Ухожу, нету сил. Лишь издали

(Всё ж крещёная!) помолюсь

За таких вот, как вы, — за избранных

Удержать над обрывом Русь.

Но боюсь, что и вы бессильны.

Потому выбираю смерть.

Как летит под откос Россия,

Не могу, не хочу смотреть!

Юлія Друніна трагічно пішла з життя, покінчивши собою 20 листопада 1991 р. Вона зрозуміла, що люди, які переконали народ, що еліта - це саме вони, виявилися зрадниками. Вона відчула себе на полі бою... покинутою, зрадженою. Людина сильна, вона могла б перемогти відчуття самотності й боротися. Але вона була бійцем і гостро відчувала, що ідеали, за які воювала й жертвувала життям, зраджені командирами. Не бачила смислу у подальшому житті і добровільно пішла з поля бою. Та справа не тільки у ній: вона не може спокійно спостерігати, «як летить під укіс Росія».

Про всенародну любов до поетеси говорить хоч би й той факт, що кримські астрономи Микола та Людмила Черних відкрили малу далеку планету, яка отримала порядковий номер 804, і назвали її іменем Юлії Друніної.

* * *

Убивали молодость мою

Из винтовки снайперской,

В бою,

При бомбежке

И при артобстреле...

Возвратилась с фронта я домой

Раненой, но сильной и прямой -

Пусть душа

Едва держалась в теле.

И опять летели пули вслед:

Страшен быт

Послевоенных лет -

Мне передохнуть

Хотя бы малость!..

Не убили

Молодость мою,

Удержалась где-то на краю,

Снова не согнулась,

Не сломалась.

А потом -

Беды безмерной гнет:

Смерть твоя...

А смерть любого гнет.

Только я себя не потеряла.

Сердце не состарилось

Ничуть,

Так же сильно

Ударяет в грудь,

Ну, а душу я

В тиски зажала.

И теперь веду

Последний бой

С годами,

С обидами,

С судьбой -

Не желаю

Ничему сдаваться!

Почему?

Наверно, потому,

Что и ныне

Сердцу моему

Восемнадцать,

Только восемнадцать!