11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Духовне джерело Стародавньої Індії є Веди 1,5 тис. р до Р.X. — міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін., людське Я стає ключовим предметом осмислення. нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану мокші — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям, йога подібну мету, але шлях досягнення — впорядкування, гармонізація фізичного, психічного та духовного станів та буддизм життя — це страждання, причиною страждань є бажання і жага життя, уникнути страждань: просвітлення, шлях, дякуючи якому можна уникнути страждань

Провідна філософська школа Стародавньої Індії — санкхя Капіла VII ст. до Р. X., питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях пракріті природа, пуруша свідомість.

Школу чарвака-локаята Бріхаспаті, VII-VI ст. до Р. X. не існує ні бога, ні визволення від карми, ні дхарми, ні недхарми, а також: немає винагороди за благочинне життя. Все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Отже, потойбічного світу і життя не існує.

Питання логіки та пізнання — школа ньяя Готама, III ст. до Р. X.. основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін.

Духовний канон життя Стародавнього Китаю — Пятикнижжя У-цзінь — найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення.

Порівняно з давньоіндійською стрункіша, деталізованіша та більш занурена у глибину суперечливого, парадоксального мислення.

Конфуціанство Конфуцій 551-479 pp. до Р. X. школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон або повеління Неба. обовязковими для шляхетноъ людини є: жень — людинолюбство; сяо — повага до батьків старших; лі — виконання ритуалів. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань. основний принцип: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль.

Інша важлива школа Стародавнього Китаю Лао-Цзи VI-V ст. до Р. X. на першому плані ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи дао єдиний і універсальний початок буття. У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності.

12. Філософія Античності: загальна характеристика.

Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи.

I етап розвитку – 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія – це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.

Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Засновник мілетської школи Фалес(640-562 рр. до н.е) здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції – першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі – це перетворення води.

Фалес запропонував нову модель мислення – від загального ( правил, формул, принципів) до одиничного.

Піфагор( бл. 584 – 500 рр. до н.е) та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття «філософ», «філософія».

Демокріт ( бл. 460 -370 рр. до н.е) висловив думку про те, що всі речі складаються з найдрібніших частинок атомів, які мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.

II етап розвитку давньогрецької філософії (класичний період) – це 4 – 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

Увага мислителів цього періоду перейшла від об’єкта до суб’єкта, від світу до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

Основним своїм завданням філософи вважали не набувати знань про світ, а виховувати людей, а виховувати людей, навчати їх жити.

Платон (427 – 347 рр. до н.е ). Його філософія характеризується своєрідним протиставленням смертного тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.

Арістотель ( 384 – 322 рр. до н.е). Арістотеля вважають батьком формальної логіки, який відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.

III етап розвитку (філософія епохи еллінізму) 3 ст. до н.е – 5 ст. н.е. Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.