«Речі манципні і неманципні речі» ( Гай І. 2.14 а.).

Складна та цікава історія появи поділу речей на манципні та неманципні. З давніх часів людство дійшло до того, що для суспільної користі потрібно встановити загальний для всіх порядок переходу права власності на деякі речі, які є важливими для нормального існування людини, оскільки хаотичний перехід прав на такі речі зумовлював загострену атмосферу незахищеності прав власника від насильницького заволодіння річчю. Такий порядок отримав назву mancipium, або у пер. з латини «манципація», від лат. слів manu „рука” та capere „беру”. Існування такого порядку переходу права власності на річ мала виключно важливе значення для нормального обігу речей у давньому римському суспільстві, оскільки вона певним чином обмежувала насильницьке загарбання речей, а також захищала добросовісного володільця речі, попереджувала хаотичний перехід прав на речі в суспільстві.

Виникає питання як саме виникла та сформувалася ця ідея та які саме речі відносили до тих, що мали бути манципними. Перш за все, до манципних речей віднесли ті речі, які виділялися за своїм призначенням для належного господарювання та існування римського громадянина. Мова йде про землю, тварин, рабів тощо. Неупорядкований перехід права власності на ці речі спричиняв конфлікти у суспільстві і унеможливлював захист прав законного власника, тому з давніх часів існували певні церемонії або ритуали, які опосередковували перехід права власності на ці речі.

Формування інституту реєстрації права власності відбувалося поступово. Манципація стала суто римським винаходом. Відповідно речі, право власності, на які переходило обов’язково у процесі манципації, називалися res mancipi, всі інші – res nes mancipi.

Ульпіан зазначав, що res mancipi – це маєтки на італійській землі, сільські та міські будинки, права цих маєтків, раби та тварини. Всі інші речі він вважав неманципними. Але слід враховувати, що цей уривок належить до посткласичних текстів. Можна підсумувати, що до res mancipi відносяться: 1) земля в Італії, 2) раби, 3) домашні тварини, які ходять під ярмом і під сідлом, 4) сільські предіальні сервітути.¹

Розподіл речей на манципні і неманципні зберігався до часів абсолютної монархії, у кодифікації Юстиніана були навіть внесені відповідні інтерполяції до оригіналів текстів.

«Родові та індивідуально визначені речі».

Цей поділ має дуже важливе значення для цивільного права, оскільки має вплив на майже всі його інститути. Є речі, які мають притаманні тільки їм ознаки та властивості, а є речі, які мають ознаки, притаманні цілій сукупності речей. Тобто, якщо взяти одну звичайну вівцю, вона за своїми ознаками відповідає всім ознакам овець уявного стада, але в такій ситуації може існувати два види відхилень: перше, ця вівця від народження має певні відмітні характеристики, зокрема - інший колір, фізичні відхилення тощо, власне те, що відрізняє її від всіх інших овець у стаді; а по-друге, - це набуті властивості, зокрема прищеплені навички робити щось, вести за собою стадо тощо. Все це формує низку індивідуальних ознак, які виділяють одну окрему вівцю з усього стада. У першому випадку, коли вона з народження має такі ознаки, у другому – вона стає такою, набуваючи індивідуальних ознак. Так відбувається майже з усіма іншими речами, які можуть бути родовими, тобто такими точно як і всі інші в своєму роді, або такими, що мають або отримали індивідуально-визначені ознаки. Питання постає про те, які саме ознаки будуть домінуючими при визначенні родової або індивідуально-визначеної природи речі. Найважливішим уявляється значення цих ознак для власника речі, тобто значення цих ознак для застосування речі за її основним призначенням. У разі цінності вівці іншого кольору, для, наприклад, справляння релігійних обрядів, власник її виділяє із всього стада і пріоритетом стають її індивідуальні ознаки. Якщо колір вівці не має значення для її призначення, вівця залишається родовою річчю і для неї встановлюється відповідний правовий режим.

Існують й інші думки, зокрема, проф. Ю.Барон виділяє індивідуальні речі як такі, що є предметом зобов’язання, оскільки, на його думку, предметом володіння та речових прав можуть бути тільки речі індивідуально визначені.²

Цей поділ речей на родові та індивідуально-визначені має важливе значення для речового та зобов’язального права. Принципами „рід не гине” та „власник несе ризик випадкової загибелі речі” регулюються відносини, пов’язані із правовим режимом речі. Зокрема, при передачі у користування родової речі, користувач зобов’язаний був повернути річ такого ж роду, у випадку втрати або загибелі предмета договору. При втраті, загибелі індивідуально визначеної речі позичальник або користувач не несуть відповідальності перед власником, оскільки повернути таку ж саму річ вони не в змозі.

У зв’язку з цим, слід також зазначити, що римському праву більше притаманні визначення „замінні” і „незамінні” речі. Саме з огляду на правовий режим речі – чи може вона бути замінена без втрат чи ні, і поширилося таке визначення.

«Споживчі і не споживчі речі».

Сам термін лат. fungibiles – „споживча” пішов від терміна лат. fungi – „споживати”, і був введений значно пізніше у XVI ст. Ульріхом Цазієм.³ Якщо у процесі використання річ втрачала свої основні властивості або навіть гинула, її називали споживчою. Основне призначення такої речі – споживання, внаслідок якого вона або втрачала свої властивості, як, наприклад, одяг, посуд тощо, або взагалі гинула, як, наприклад, їжа, фарба тощо.

Визначення споживчого або неспоживчого характеру речі впливало на її правовий режим, зокрема передача у найм споживчої речі неможлива, оскільки основна мета найму – використання речі за її основним призначенням за плату і повернення її власнику, суперечить природі цієї речі. Повернути споживчу річ після повного її використання неможливо.

«Рухомі та нерухомі речі».

Необхідність поділу речей на рухомі та нерухомі була викликана пожвавленням торгового обігу в римській державі, але детального урегулювання та розповсюдження так і не отримала. У Законах ХІІ таблиць було закріплено різні правові режими набуття права власності за набувальною давністю для речей нерухомих та рухомих, але тут мова йде лише про земельні ділянки. До нерухомих речей у першу чергу відносилися землі, будинки тощо. Оскільки в процесі манципації необхідно було візуально оглянути землі, відчужувані покупцеві, або із рук в руки передати будинок, тварину або раба, - це вимагало присутності всіх суб’єктів і об’єкта правочину. Встановлення правового режиму речей, які вважалися складовими частинами землі та приносили врожай тощо, призвело до появи поділу речей на рухомі та нерухомі. Таким чином, нерухомими речами або res immobiles визнавалися такі, які неможливо переміщувати без пошкодження - це нерухомі ділянки, та все те, що з ними пов’язане: рослини, будинки, окрім тих частин, які можуть бути відокремлені від них без пошкодження. Серед рухомих речей виділяються такі, що можуть самостійно рухатися - це тварини і раби, а також такі, що рухаються за допомогою прикладення сили – це всі інші речі.

«Тілесні та безтілесні речі».

Поділ речей на тілесні і безтілесні відбувався не за властивістю матеріалізованності речі, як це здається на перший погляд. До безтілесних речей належать права – це, передусім, спадкові або речові права. У римському праві права, які пов’язані із речами, містилися певний час у речовому праві, але згодом стало зрозуміло, що вони за своєю природою є окремими правовими інститутами, і тому скоро вони виокремилися із інституту речового права. В Інституції Гая зазначено наступне: «Крім того, деякі речі є тілесними, фізичними, інші є безтілесними, ідеальними. ...фізичні речі – це ті, які можуть бути відчутні, як-от: земля, раб, сукня, золото, срібло і, нарешті, численні інші речі. ...безтілесні – це речі, які не можуть бути відчутні; до них належать ті, які закріплюються правом, наприклад, спадок, узуфрукт, користування, зобов’язання, що укладаються будь-яким способом, і не важливо те, що до спадку входять фізичні речі, бо і плоди, які збираються із землі, мають фізичний характер, а також і те, що нам належить за яким-небудь зобов’язанням, більшою мірою є фізичний предмет, як, наприклад, земля, раб, гроші; але саме право спадкування, право користування, зобов’язальне право вважаються res incorporales, тобто безтілесними речами. У цій групі також перебувають права міських і сільських маєтків, що ще також називають службовостями» (Гай І. 2.12-14).

«Подільні і неподільні речі».

З розвитком відносин спільної власності, а передусім спадкування, за допомогою якого речі могли переходити одразу до кількох власників, виникає необхідність у розподілі речей на подільні та неподільні. Суть цього розподілу полягає у наступному: за можливості фізичного поділу речі на частини без втрати цією річчю своїх основних властивостей, її можна назвати подільною. Якщо річ не можна розділити безпечно для неї, вона буде неподільною. Як зауважує проф. Д.В. Дождав відносно подільних речей: „..такими є ті речі, частини яких утримують якість та функції початкової речі”⁴. Найважливіше при визначенні подільності та неподільності речі – це основне призначення речі та кількість частин, на які її можна поділити.

Отже, подільні речі – це такі, які можна поділити на частини без порушення їх сутності та зниження їх вартості.

Поряд із подільними речами мають місце і неподільні, які можна поділити тільки уявно на ідеальні або інтелектуальні частки, що, на думку проф. Ю.Барона, є частинами поділеного між кількома особами права на річ, яке може бути подільним та неподільним.⁵ До подільних прав на річ належать право власності, узуфрукти, суперфіції, заставне право тощо, до неподільних – речові сервітути, неподільні зобов’язання.

«Прості, складні та складені речі».

За фізичним складом речі ділилися не лише на подільні та неподільні, а й на прості та складні, залежно від свого фізичного складу. Якщо річ фізично складалася з однієї матерії, вона була простою за своєю правовою природою. Складні речі, або ті, які утворювалися з кількох матерій, поділялися ще на головну річ та її складові, природні та цивільні плоди тощо.

Складені речі, на думку проф. Д.В. Дождєва, представляють собою сукупність предметів, які утримують свою індивідуальність, але сприймаються як складові частини одного цілого.⁶ До таких речей римляни відносили стадо, таверни, маєтки із сільськогосподарським приладдям.

«Основні та побічні речі».

Поділ речей на основні і побічні має важливе значення при її використанні, зокрема, як це вдало описав в своїх Інституціях Гай: «...але якщо хто-небудь намалює на моїй дошці, наприклад, картину, то застосовується інше правило; саме у цьому випадку прийнято більшістю, що дошка у відношенні до картини є побічна річ; проте ця протилежна думка з трудом може бути виправдана. Звичайно, якщо ти в той час, коли дошка в моїх руках, вимагатимеш передачі картини у власність, не заплативши вартості дошки, то згідно з цим правилом я можу відхилити твою вимогу запереченням про обман; але якщо ти володієш картиною, то з цього виходить, що мені подається проти тебе аналогічний позов; якщо я в цьому випадку не сплачу витрат живопису, то ти матимеш право відсторонити мене запереченням злого наміру, аби лише ти володів добросовісно; очевидно і те, що якщо ти або хто-небудь інший викрав дошку, то я можу користуватися позовом про крадіжку. З тієї ж причини прийнято правило, що якщо хто-небудь напише на моєму папері або на моєму пергаменті, хоч би навіть золотими літерами, то все-таки написане моє, на тій підставі, що літери поступаються паперу або пергаменту. Отже, якщо я зажадаю книг і пергаментів і не заплачу витрат написання, то моя претензія може бути усунена шляхом заперечення про обман» (Гай І.2.78).

Плоди або лат. fructus – це ті блага, які приносить плодоносна річ своєму власникові внаслідок використання. Плоди є похідними від плодоносної речі. Добросовісний володілець такої речі стає власником зібраних ним плодів.

Існує система поділу плодоносних речей:

· плоди, що «висять на гілці» або такі, що невідділені від материнської речі;

· відділені плоди;

· зібрані та освоєні плоди, які знаходяться в майні;

· споживчі плоди.⁷

Особливий режим плодів встановився для виділення особливих, але не тих плодів, що вживаються, – реальні плоди fructus extantes. Ці плоди є окремими речами, але право на них залежить від прав на основну, тобто плодоносну річ.

До плодів відносять також плоди цивільні – доходи або лат. redditus. Такі доходи могло принести здавання в оренду або проценти від ренти тощо. Проценти як різновид речей виділяє проф. Ю.Барон, який вважає, що це винагорода, що належить комусь за надання ним у користування визначеної кількості замінних речей.⁸ У визначених правом або договором випадках боржник зобов’язаний сплатити ці проценти кредиторові, зокрема правом визначено обов’язок сплатити проценти у разі прострочення виконання зобов’язання, несплати визначеної ціни за договором купівлі-продажу, незаконного користування чужими грошима тощо.

Юридична практика зумовила виникнення та розвиток ще одного різновиду речей – це майно, яке представляє собою сукупність речей. Римські юристи розглядали майно як сукупність різних речей, об’єднаних спільним господарським призначенням або належністю.⁹ Єдність майна найкраще всього характеризується тим, що воно захищається одним позовом, про що зазначав проф. Ю. Барон.¹⁰ З часом до поняття «майно» почали включати й певні права та обов’язки, безпосередньо з ним пов’язані. Тому в поняття «майно» було включено актив і пасив, сукупність речей, пов’язані з ними борги, вимоги тощо.

Проф. Ю. Барон зазначає, що під терміном «майно» слід розуміти речі, як такі, що належать особі, складають її активне майно, або bona; що іноді також ототожнюють із поняттям «майно»; але, зазвичай, під майном розуміють і актив і пасив як одне ціле, або тільки актив не враховуючи пасиву.¹¹

6.2. Поняття та види речових прав

Цивільне право є сукупністю правових інститутів, серед яких основні - це інститути речового та зобов’язального права. Як слушно зазначив проф. І. О. Покровський, основним завданням цивільного права є розподіл майнових благ у суспільстві між його членами, який відбувається шляхом надання їм суб’єктивних речових прав.¹² Римське речове право – це досконале правове явище, яке сформувалося з простого тримання речі до інституту абсолютної влади власника над річчю. Майже всі науковці вважають за найбільше досягнення римського права розвиток та формування інституту права приватної власності – центрального інституту цивільного права. Як наголосив відомий знавець приватної власності К.Маркс: «Римляни, власне, вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості»¹³.

Речові права представляють собою правову владу або абсолютне владарювання власника над річчю. Основним інститутом речового права є право власності, що є основним і найвищим речовим правом. Право власності надає власникові повну владу над річчю: це проявляється в передачі власникові всіх елементів права власності – права володіння, права користування та права розпорядження.

Речове право, яке безпосередньо пов’язане із річчю, – це правовий зв’язок речі з її власником. Абсолютний характер речового права проявляється в тому, що власник має право на річ, а всі інші оточуючи його особи повинні його дотримуватися, тому у разі зазіхання або порушення права власності на річ він має абсолютний захист. Обмеження права власності підкреслюється тим, що тільки закон або суд можуть його встановлювати. Зобов’язальне право регулює відносини між сторонами зобов’язання, тому має відносний характер. Боржник має обов’язок тільки перед кредитором, який тільки до боржника має право вимоги, тому особистий позов надається тільки до визначеного кола осіб.

За Ю. Бароном всі майнові права поділяються на речові та зобов’язальні або особисті права, зокрема об’єктом речових прав є тілесна річ, це право власності, речові права на чужу річ; об’єктом зобов’язального права є особа, що може вимагати від іншої особи виконання певної дії або утримання від її здійснення тощо.¹⁴ Характерним для розмежування інститутів речового та зобов’язального права може стати такий приклад. Власник володіє річчю на праві власності – це відносини речового права. Він може відчужити цю річ як власник покупцеві на підставі договору купівлі-продажу – це зобов’язальні відносини, в які вступають власник речі і покупець. За цим договором у разі передачі речі речове право перейде до покупця, який стане похідним власником речі, це знов таки відносини речового права.

Існують й інші думки стосовно природи речових прав. Проф. О. А. Підопригора відносить до інститутів речового права володіння, право власності та права на чужі речі: «Найголовнішим з них було право власності, але першим сформувався інститут possessio (фактичного володіння)»¹⁵. Проф. І.Б. Новицький вважає, що до речових прав належить право власності (у зв’язку з яким вивчається також і фактичне володіння річчю) та право на чужі речі, серед яких виділяються сервітутне та заставне право, емфітевзис та суперфіцій.¹⁶

Найдавніші форми існування людської влади над річчю – це інститути тримання речі та володіння нею. Тримання речі представляє собою фактичне утримування речі особою, яка не обтяжує себе підставами заволодіння нею. Захист такого тримання здебільшого здійснюється насильницьким способом, як і перехід прав. Володіння річчю представляє собою більш складне правове утворення, яке охоплює два важливі елементи: фактичне тримання речі, а також волю особи-утримувача речі, направлену на бажання її утримання. Виділення та урегулювання волі особи, направленої на тримання речі, стало важливим моментом у становленні інституту речових прав і дозволило сформувати інститут захисту добросовісного володіння річчю.

Так поступово розвиваються правомочності власника – право володіння, право користування та отримання плодів, право розпоряджатися річчю та право на захист. За революції Гракхів зміна правового регулювання режиму земель народу Риму ager publicus обумовила утворення інституту права власності – центрального інституту речового права та цивільного права взагалі. Цей інститут опосередковував основні владні відносини речі й власника – відносини абсолютної влади власника над своєю власністю, які включають в себе вже тільки право володіння, користування та розпорядження. Право захисту права власності виділяється в окремий інститут цивільного права.

Інститут права приватної власності є центральним інститутом речового права, який регулює відносини розподілу майнових благ або речей, які належать суспільству, між його членами на підставі визначених підстав та критеріїв.¹⁷

До речових прав також належать права на чужі речі та закладене право, які теж виникли і сформувалися в римському приватному праві. Права на чужі речі або речові права обмеженого змісту, тобто речі належать одному власнику, але інша особа має на цю річ речове право обмеженого змісту. До останніх належать сервітути – право користування чужою річчю та речові права на розпоряджання чужою річчю – закладне або заставне право.

Сервітути можуть бути особистими, тобто право користування чужою річчю передається певній особі, наприклад, право довічного користування будинком або землею. Є сервітути предіальні або речові, тобто такі, які передають користування річчю не певній особі, а будь-кому, хто стане власником речі, наприклад, право проїзду через маєток до дороги, або проходу до води для поливання тощо. Будь-якому власнику сусіднього маєтку надається право користуватися чужим маєтком для забезпечення своїх потреб.

Закладне або заставне право - це право розпорядження чужою річчю. У разі несплати боргу, кредитор мав право за рахунок заставленої речі задовольнити свої вимоги перед боржником. Кредитору надається право розпоряджатися чужою річчю у певному випадку, наприклад, у разі порушення боржником свого зобов’язання перед кредитором.

У наступних питаннях ми детально розкриємо зміст окремих інститутів речових прав у римському приватному праві, зокрема володіння, право володіння та право власності, права на чужі речі та закладне право.