7. Соціологічна думка України (кінець. Хіх – потаток хх ст.)

Соціологічна думка в Україні пов'язана з теоретичними уза­гальненнями та ідеями багатьох мислителів минулого, яких мож­на віднести до вітчизняної протосоціології. Це Михайло Драго­манов, Олександр Потебня, Іван Франко, Федір Вовк, Микита Шаповал та ін. У своїх соціально-філософських роздумах, куль­турологічних та історичних дослідженнях вони торували шлях соціології в Україні у контексті загальноєвропейського науково­го і культурного руху. Розвиток соціологічної думки визначався двома головними тенденціями — універсальною і національною.

Універсальне, загальнонаукове в руслі спільної європейської традиції виявлялось у поширенні, аналізі й розвиткові передо­вих на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей, застосуванні їх на вітчизняному ґрунті, у власному внеску мис­лителів у вирішення кардинальних проблем наукової дисципліни, що постали перед нею на початку XX ст.

Національною особливістю розвитку соціології на терені Укра­їни було тісне переплетення її із соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, їй приділяли увагу видатні пред­ставники наукової і громадської діяльності. Це визначило не лише загальнонаукове, наднаціональне значення доробку укра­їнських мислителів, а й певну специфічність їхнього підходу до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань.

Незалежно від національної належності (серед перших соціо­логів України ми знайдемо росіян, поляків, євреїв, німців) та країн, де вони навчались і працювали (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, а в діаспорі переважно розвивалася українська соціологія пожовтневого періоду), усі вони представляють нашу вітчизняну історію соціології, її досягнення, особливості, історично зумов­лені риси й тенденції розвитку, що є складовою світової соціоло­гічної думки.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841-1895)

Мислитель і суспільний діяч, людина енциклопедичних знань М. Драгоманов є найпомітнішою фігурою в українській прото­соціології. Він чи не перший привніс у наукові кола України соціологічне бачення світу, принципи і поняття нової дисциплі­ни, ознайомив з нею студентство Київського університету. Характерною ознакою його наукової діяльності був прогресив­ний європеїзм — активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів і теорій західноєвропейських мис­лителів, у тому числі фундаторів соціології — Конта, Спенсера, Маркса та ін.

У сфері інтересів М. Драгоманова були проблеми влади, дер­жавності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймає "політична соціологія". Соціологію він розумів як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує усі га­лузі суспільствознавства, тобто у руслі класичної європейської традиції позитивізму. Водночас пропонувалися власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикувалися слабкості органістичних теорій, наголошувалося на особливому значенні історико-соціологічних чинників в аналізі фактів.

Багато уваги приділялося проблемам соціологічного мето­ду (таким його складовим, як системність, багатофакторність розгляду, конкретно-історичний характер), об'єктивності історич­ного процесу, взаємозв'язку розвитку матеріальних потреб і про­гресу ідей. Позитивістські принципи науковості реалізувалися у М. Драгоманова через запропонований ним метод "логічної семантики": аналітичного групування суспільних явищ, їх кла­сифікації та типологізації. Суспільство у нього постає багаторів­невою структурою, дослідження якої має доповнюватись історич­ною компаративістикою. Аналіз М. Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, використовувані ним поняття клас, соціальний стан, політична організація тощо були наси­чені соціологічним змістом, відзначалися новаторським на ті часи характером.

Соціологічні ідеї М. Драгоманова невід'ємні від його основ­них соціально-політичних поглядів. У публіцистичних творах, зокрема в "Чудацьких думках про Українську національну спра­ву", розмірковуючи над проблемами соціального розвитку, про­гресу, влади, порівнюючи соціально-класові структури різних регіонів, він обстоював принципи лібералізму, свободи совісті, духовного прогресу, виступав за невіддільність України від за­гальноєвропейського історичного процесу, проти національного відособлення.

У руслі драгоманівського розуміння завдань розбудови укра­їнської державності значна увага приділялась принципам феде­ралізму і централізму в політичному житті. Перевага віддава­лась "федерації вільних громадян" та "федерації автономних країв" як передумові буржуазно-демократичних реформ. Драго­манов завжди залишався відданим ідеалам лібералізму.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934)

Визначний історик, соціолог, державний і громадський діяч, голова Української Центральної Ради, перший президент Украї­ни М. Грушевський багато зробив для вітчизняної соціології як її фундатор, теоретик, організатор. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут (1919—1924), головним зав­данням якого була культурно-просвітницька, лекторська та ви­давнича (видруковано 13 книг) діяльність.

У науковій творчості "історика-соціолога", як називав себе М. Грушевський, втілилося його розуміння суспільних функцій соціології, її органічного поєднання із громадсько-політичною діяльністю, що виявилося в увазі до практично-політичних про­блем розбудови Української держави, а також у наголошенні на її універсальних функціях як науки "найбільш соціально вихо­вуючої". Він приділяв значну увагу аналізові соціально-класо­вої структури міста і села, динаміці суспільно-політичних на­строїв, державному устрою, етносоціології та етнополітиці тощо.

Виразною ознакою його соціологічних праць є позитивізм. Він ґрунтується на контівському розумінні близькості соціології та історії, фактологічних підвалинах обох дисциплін, а також дюркгеймівській теорії пізнання з наголосом саме на соціальне, а не на індивідуальне, на здобутках порівняльної психології. Сприйняття передових соціологічних та психологічних ідей Еміля Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля, Вільгельма Вундта та ін., з якими М. Грушевський познайомився під час перебування у Па­рижі, Лондоні, Лейпцизі, сприяло побудові власної соціологічної концепції — концепції "генетичної соціології". Так називався теоретичний курс, який він читав в Українському соціологічно­му інституті та виклав у праці "Початки громадянства (генетична соціологія)" (Відень, 1921). Головна її тема — виникнення суспіль­ності ("Що таке суспільство та завдяки чому воно можливе?") — була в центрі соціологічного теоретизування того часу. Розгля­дались універсальні соціокультурні зрушення періоду модерні­зації, індустріалізації, що спостерігалися в країнах Європи, про­блеми соціального порядку, трансформації ціннісних і норма­тивних систем, традицій, колективних уявлень, тобто ставилося завдання дослідити систему базових цінностей на матеріалі етно­графії, порівняльної антропології, історії України.

Заслугою М. Грушевського є також популяризація поглядів провідних соціологів. Водночас він запропонував оригінальну концепцію законів еволюції суспільства, методологічні підходи до вивчення "колективності і солідарності" суспільності, вико­ристання цієї концепції на українському Грунті. Він обґрунто­вував вирішальну роль у трансформації людського суспільства конкуренції індивідуалістичних та колективістських традицій, періодичного чергування їх як основи ритму соціальної еволюції.

М. Грушевський дотримується такого розуміння законо­мірності соціальних процесів, яке не зводилося до визнання ви­рішальної дії одного чинника (біологічного, економічного, етно­культурного), а передбачало врахування чинників психології та "свідомої волі", "обов'язкового неавтоматизму" закономірних тенденцій тощо. Наголошує, що без встановлення й аналізу пев­них законів суспільного розвитку соціологія як наука немож­лива. Його розуміння завдань соціології виходило з необхідності виявлення основного і постійного, такого, що становить основу соціальних процесів і, таким чином, співзвучне теорії "ідеаль­них типів" Макса Вебера.

У руслі практичного застосування соціологічних знань чільне місце у творчості першого президента України посідали пробле­ми формування громадянського суспільства. Завдання органі­зації й самоорганізації української спільноти, первинних форм громадянськості, поєднання національних і соціальних завдань у процесі відбудови державності були в центрі уваги теоретика-аналітика й активного політичного лідера. За умов браку націо­нальної свідомості, нерозвиненої соціальної структурованості суспільства всі свої надії М. Гру шевський покладав на "народну Україну", на "громадянську солідарність" як рису, притаманну українському народові. Грушевський був прихильником "серед­ньої політичної платформи", яка б об'єднала людність України без різниці верств і народностей, захисником принципів соціаль­ної єдності та гармонії на демократичних засадах, прагнув дове­сти можливість побудови "держави-громади" на ґрунті солідаризування соціальної спільноти. Ці положення мали лягти в основу нового громадянського суспільства України.

Думки видатного вченого, які ми знаходимо під рубрикою "Українські переживання", є прикладом застосування ідей "ге­нетичної соціології" на вітчизняному етнокультурному матері­алі, прагнення вивчити доробок українознавства соціологічними методами, зробити "соціологічні акценти", аналізуючи історію українського населення. Ці "переживання" не було закінчено. Вони тільки накреслили напрями української гуманітарної науки і є, скоріше, науковим заповітом М. Грушевського.

БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ (1868-1920)

Всесвітньо відомий соціолог, автор оригінальних концепцій Б. Кістяківський поєднував плідну наукову і видавничу діяль­ність з політичною. З юних років він зазнав утисків, тюремних ув'язнень за ліберально-демократичні погляди, прихильність до українського національного руху.

Аргументи Б. Кістяківського на підтримку наукової соціо­логії, модель якої на межі століть натрапила на труднощі, виріз­нялись оригінальністю й філософською глибиною. Він захищав тезу про універсальність законів суспільного життя, пропонував методологічний інструментарій соціального пізнання за часів відмови від ідеалів наукового знання, витіснення принципів об'єк­тивності істини інтуїцією та класовим підходом, обстоював у руслі баденської школи неокантіанства (а саме у провідних тео­ретиків її він навчався) наукову орієнтацію в аналізі соціально­го життя. Проблеми переоцінки підвалин соціології, підведення нового, відмінного від природничо-наукового фундаменту пов'я­зані з іменами М. Вебера, родоначальників феноменології. До них приєднувався у своїх роздумах український соціолог.

Над подоланням засилля психологізму в соціальних науках працював і Б. Кістяківський. Щоб уникнути в дослідженні люд­ської поведінки впливу мінливих настроїв, очікувань, гри оцінок і намірів, слід зосередитися на констатаціях закономірностей, не-упередженому аналізові соціальних явищ, додаючи здобутки те­оретичної й описової психології. Б. Кістяківський еволюціону­вав від позиції соціального психологізму (викладена у праці "Суспільство і особистість", опублікованій в Берліні 1899 p., і захищена як дисертація у Страсбурзькому університеті), згідно з яким суспільство є результатом взаємодії індивідів на ґрунті спільних почуттів, ідей, бажань тощо, до розуміння обмеженої ролі психологічних чинників у суспільному житті, до тлумачен­ня суспільства як суспільності, що породжує почуття й прагнен­ня, які не існують поза цією спільністю, як певної однорідності, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною інди­відуальних психічних станів.

Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення соціологією науковості. Перша пов'язана з формулюванням ос­новних наукових понять "суспільство", "держава", "право", "куль­тура" тощо. Особливий акцент було зроблено на розгляді кате­горії "можливість", ступенів історичної релевантності, на кри­тиці формально-логічних методів, на з'ясуванні зв'язку між тео­ретичними поняттями, схемами інтерпретації і реальним повсяк­денним світом. Друга умова передбачає виявлення причинних відносин у соціальній сфері, аналіз питань необхідності й випад­ковості соціальних процесів, можливості й дійсності. Б. Кістя­ківський наголошував на тому, що головним при аналізі соціаль­них явищ є виявлення відношень причинності, застосування кате­горії закону. Хоча застосування категорії закону в соціальних науках відрізняється від застосування цього закону в природни­чих, його слід використовувати в поясненні окремого явища, події. Завданням соціології, за Б. Кістяківським, є встановлення при­чинних зв'язків, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа необхідних відносин, які, переплітаючись, ство­рюють конкретний образ його. Користуючись цією мережею, можна пояснити окремі процеси. Звідси Б. Кістяківський виво­дить можливість використання абстрагованих формул причин­них співвідношень для дослідження соціальних процесів. За­пропонований Б. Кістяківським соціологічний атомізм з опорою на емпіричні узагальнення знайшов чимало послідовників. Він і донині залишається одним із досить поширених підходів теоре­тичної соціології.

Третя умова ґрунтується на вирішенні проблеми цінностей у соціологічному пізнанні. Кістяківський ставив її як проблему аналізу норм і ціннісних регуляторів, що впливають на соціальне життя. У розумінні місця ціннісних міркувань у процесі пізнан­ня, тобто розведення "віднесення до цінності" й оцінки, Б. Кістя-ківський ішов за М. Вебером. Разом з тим він сповідував онто-логізацію поняття цінності в неокантіанському дусі. Б. Кістяків-ськнй обстоював передову на той час думку, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки в суспільному житті дослід­ник стикається зі сплетінням не тільки причинно-наслідкових зв'язків, а й певних уявлень про добро, справедливість, красу тощо.

Соціологія права

У соціології права реалізовувалися теоретико-методологічні принципи українського соціолога. Як показав Б. Кістяківський, право за своєю природою є цариною соціально-належного, ціннісно­го. Водночас воно належить і до сфери соціальних відносин, оскіль­ки є сукупністю норм, що встановлюють компроміс між різними вимогами, груповими інтересами, соціальними силами. Отже, пред­мет потребує різних методів дослідження. Серед них Б. Кістяків­ський виокремив соціологічний, причинно умовлений, пов'яза­ний з наявними соціальними відносинами, структурою певного суспільства, законами розвитку його, та психологічний, пов'яза­ний з імперативно-атрибутивною природою правових пережи­вань, або правосвідомістю. Правомірні також догматичний (юри­дичний) і нормативний (телеологічний) підходи.

В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-1931)

Визначний український громадський діяч та вчений В. Ли-пинський залишив філософські обґрунтування політики, укра­їнської державності, оригінальні соціологічні концепції. Він був провідником ідей консерватизму в соціальній організації у руслі думок Жоржа Сореля, Вільфредо Федеріко Нарето, Роберта Міхель-са та ін., використавши їх для осмислення історії українського державотворення, його краху та перспектив відродження. "Тра­диція", "аристократія" та "нація" — ключові поняття соціальної філософії В. Липинського.

У його праці "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організа­цію українського монархізму" (Відень, 1926) викладено основні соціологічні ідеї: підкреслення творчого начала у розумінні історії та сучасного йому стану українського суспільства; доведення незавершеності історії і відкритості її в майбутнє; значення волі, розуміння власного призначення і пов'язані з цим завдання державотворення; політико-практичне спрямування соціологіч­ного аналізу; використання історичних студій для накреслення орієнтирів побудови Української держави і проект конструювання останньої на ґрунті концепції утвердження української трудової монархи. Всупереч домінуючим на той час віровченням, перед­усім соціалістичному, в центр своєї моделі майбутньої держави Липинський ставить клас, який зміг би об'єднати і політично зорганізувати українську націю, клас, згуртований спільним еко­номічним інтересом, традиціями, культурою, а саме клас хліборо­бів (тоді як ні буржуазія, ні пролетаріат не набули таких якостей).

Тільки клас хліборобів, аргументував В. Липинський, може витворити нову еліту, нову селянську аристократію, яка висуне лідера, персоніфікованого носія влади — монарха, тобто гетьмана відповідно до української традиції. В основі його розуміння суспільного розвитку лежить теорія еліт. Активна меншість "дає провід і править", тоді як пасивна більшість залишається об'єктом управління. Водночас еліти змінюють одна одну під дією об'єктивних і суб'єктивних факторів, наявних передумов. Це насамперед права володіння, управлінська здатність, стихійне прагнення до влади. Сума цих якостей має визначати "творчу еліту", різні типи її складаються з "войовників", "продуцентів" та "інтелігентів". Останніх він піддавав нищівній критиці за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо. Для вико­нання державотворчих функцій найбільш придатна хліборобська аристократія — перехідний тип між "войовниками" і "проду­центами".

Наголосимо, що аристократія, у розумінні В. Липинського, — це найкращі індивіди зі своєї верстви, найактивніша її частина, "класократія". Класократична організація суспільства спроможна поєднати порядок і свободу, традиції і прогрес, авторитет силь­ної влади зі свободою економічної і культурної самодіяльності широких верств населення, здатна бути перепоною на шляху революційного хаосу, "безголової революційної демократії" (остання часто рівнозначна охлократії).

Перешкоди в побудові української державності Липинський вбачав у нерозвиненості національної еліти, низькій політичній культурі. Він наполягав на необхідності поєднання на нашому ґрунті західних і східних культурних начал, побудови класократичної (близької за всіма ознаками до правової) держави в Україні.