2. Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального

пізнання у працях Демокрита, Платона і Аристотеля.

Соціальне знання епохи Середньовіччя та Відродження.

В античну епоху поряд з емпіричними соціальними дослідженнями з'являються спроби створення соціальних теорій, що мали місце у творчості Демокрита, Платона і Аристотеля.

Демокрит, якій жив близько 460-370 р. до н.е., давньогрецький філософ-матеріаліст, вчив, що суспільство виникає у лоні природи. Первісні люди вели стадний спосіб життя, але поступово, завдяки наслідуванню природі, потребам у їжі, одязі, житлі, використанню знарядь праці прийшли до цивілізованого життя. Демокрит свої висновки про наслідування людиною природи підкріпляв оригінальними прикладами. Так, за його думкою, у павуків люди навчилися ткати, у ластівок - будувати житло, у солов'їв та інших співучих птахів - співати. В основі всього цього навчання була потреба, яку Демокрит називав вчителькою життя.

Систему соціальних відносин Демокрит розглядав через зв'язок, аналогічний тому, що існує частиною і цілим, - людина є мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що відбувається в мікрокосмі характерно і для макрокосму. Земля виникає з космосу і на ній роз-вивається життя, з'являються різноманітні види тварин, а потім і людина. Люди розселились на Землі; вони об'єднувалися і допомагали одне одному, щоб вижити в боротьбі з хижаками, природою, потім навчилися членороздільній мові. Оскільки люди жили об'єднаннями в різних місцях Землі, то й мови в них були різні; від первіс­них об'єднань людей виникли всі народи.

Твори Демокрита не збереглися. До нас дійшли лише їх фраг­менти, цитовані різними авторами. Та і в цих фрагментах трапляли­ся цікаві думки про значення поділу праці, про виробничу діяльність та багато іншого. Найцікавіші для нас здогадки та гіпотези, що стосу­ються соціальної проблематики. Вони містять багато раціонального. Головною заслугою Демокрита в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження людини шляхом природного розвит­ку космосу через еволюцію матерії завдяки різним комбінаціям атомів.

У творчості Демокрита вперше поставлена проблема еволюцій­ного розвитку світу, частиною якого є людина. Це - вже філософсь­ка теорія суспільства, в якій суспільство та людина (мікрокосм) мислення як елементи космічного цілого. Проте ця теорія досить довільна й абстрактна; вона не спирається на достовірні факти соціального життя, а будується на гіпотетичних припущеннях. Тут емпіризм історичного дослідження суспільства підмінено абстрактно-теоретичним, дедуктивним аналізом.

Таким чином, можна сказати, що в дослідженні соціальної проблематики з часів Демокрита чітко визначилися дві лінії - емпірична та абстрактно-теоретична. Для першої було характерно "заземлене" описування, в якому набір фактів не піднімався до рівня теоретичного узагальнення, для другої притаманною рисою був абстрактно-теоретичний аналіз, що не спирався на дослідження фактичного матеріалу. Теорія пізнання ще не піднялася до розуміння діалектичної єдності емпіричного та теоретичного в науковому дослідженні, що й зумовило тривалість існування цих напрямів в науці та гносеології як співіснуючих, але не взаємозв'язаних.

Платон (427-347 р. до н.е.) відомий давньогрецький філософ який зробив великий внесок у розвиток математики, вчення про політичні відносини, сутність світу. Нас цікавить в першу чергу те, що так чи інакше відбиває соціологічні погляди Платона. Соціологічна, а точніше, протосоціологічна система суспільства у Платона заслуговує на увагу з точки зору її побудови як системи теоретичного знання. В цьому відношенні певний інтерес викликає спроба обґрунтування Платоном такого соціального явища, як нерівність між людьми. Він виділяє три верстви (класи) у суспільстві, які мають не однаковий статус. Це клас філософів, клас воїнів та клас людей, що займаються виробництвом необхідних матеріальних благ. Індивіди відносяться до того чи іншого класу в залежності від типу душі, притаманному кожному з них.

Відповідно до теорії Платона у кожної людини душа перебуває у трьох частинах тіла: голові, грудині і животі. Ці частини душі філософ назвав розум, мужність і хтивість. Але не у всіх ці три частини душі функціонують однаково. У одних переважає розум, у інших - мужність, у третіх - хтивість. Таких, у кого переважає розум небагато - це філософи. Воїном може стати далеко не кожен, адже для цього треба, щоб домінувала та частина душі, що розташована у грудині, тобто мужність. І нарешті, клас виробників до якого відносяться землероби, ремісники, будівельники, торговці, перекупники - це люди, в яких домінує та частина душі, що розташована в животі.

Для душ, переважаючим елементом яких є розум, розсудливість хто здатний споглядати істину, керувати на основі справедливості і доброчесності, Платон відводить найвищий щабель у соціальній ієрархії. На чолі держави мають стояти філософи-правителі і царі повинні філософствувати, а філософи - царювати. Клас філософів - правителів нечисленний, бо лише незначна кількість людей здатна на споглядання істини і мудре керівництво державою.

Тут слід зауважити, що в античному світі філософами називали всіх, хто мудрував. Та й сам термін «філософія» походить від двох старогрецьких слів phileo - люблю і sophia - мудрість. Таким чином філософія - це любов до мудрості. В старовину філософами назива-ли всіх, хто займався науками. Зберігся переказ про те, що давньог-рецький математик Піфагор був першою людиною, яка назвала себе філософом. Традиція називати філософами людей, які займалися науками, збереглася в багатьох країнах світу до нашого часу. Наприклад в Західній Європі, США, Канаді, Австралії аспіранти після захисту дисертації отримують ступінь доктора філософії (в області математики, фізики, хімії, біології, чи іншої області знань, з якої була написана дисертація).

Другим класом платонівського суспільства є воїни, для душ яких притаманна ефективність, мужність, запал. Таких людей значно більше ніж філософів, але ж знову таки воїном може стати далеко не кожен. Якщо філософи управляють суспільством, то воїни захищають його. Це клас, якій стоїть нижче в соціальній ієрархії, ніж філософи, але він також наділений певними привілеями, адже для того, щоб стати воїном, треба мати певний тип душі.

Тип прагнучої душі, для якої характерна поміркованість, самовладання, здатність до контролю власних пристрастей, становить третій клас платонівського суспільства. Його доброчинність полягає у тому, щоб забезпечувати життєві потреби держави та підкорятись філософам - правителям і воїнам.

Таким чином, суспільство за Платоном - це була афінська ідеалізація кастового ладу. Його суть у поділі громадян на три розряди - верстви. Кожен розряд мусить займатися тим, на що він здатний і не-втручатися у справи інших розрядів. Гармонійне ієрархічне поєднання верств, що доповнюють одна одну своєю діяльністю з урахуван­ням внутрішніх якостей кожної з них, створює ідеальний державний і суспільний лад. Раціональному началу - філософам – відводиться панування, зальному началу - стражам - бути озброєним захис­том від внутрішніх і зовнішніх ворогів, підкорятись раціональному началу. Обидва ці начала - раціональне та запальне – управляють ірраціональним, хтивим началом, тобто селянами, ремісниками.

Творчість Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) є найвищим досягнен­засновник логіки, психології, ряду інших областей пізнання він залишив велику творчу спадщину відносно суспільства та влади. Визнаючи вічне існування світу та вічність руху, Аристотель прийшов до висновку про існування споконвічної причини. Сенс життя людини полягає у досягненні вищого блага через діяльність. Умовою досягнення блага є доброчесність, яка полягає в умінні визначитись у виборі доброго вчинку. Правильні норми поведінки, на думку Аристотеля, забезпечує етика, яка дає можливість досягнення щастя та доброчесності. Філософ виділяє два види доброчесності (арете):

1) "епічні арете", що походять від звичок, характеру і є «серединою Між двома пороками» (наприклад, мужність є серединою між боягузтвом і відчайдушністю);

2) «діаноетичні арете» інтелектуальні доброчесності, які полягають в діяльності розуму, теоретичного інтелекту у відшукуванні істини заради самого пізнавального процесу чи для практичної діяльності й поведінки людини. Чим віщий рівень досягається у доброчесності, тим більше щастя від успіху.

Діяльність у поєднанні з доброчесністю є блаженним і становить мету людського життя. Але блаженство як ідеал споглядання істини можливе лише для божества. Оскільки у людини є момент божественного, то вона мусить прагнути до блаженства, але так як вона не божество, а земне творіння, то потребує земних благ, таких як фізичне здоров'я, їжа, житло, розваги, тобто всього того, що потрібне для життя і спілкування, що становить смисл буття та доброчесності (арете) па Землі.

Заслуга Аристотеля в розвитку пізнання соціальних явищ, полягає насамперед у тому, що він досить глибоко розглянув таку суто соціологічну проблему, як дозвілля і вільний час. Дозвілля - це початок усього і умова розвитку доброчинності. Аристотель розглядає дозвілля як невід'ємну складову частину життя людини у зв'язку з використанням благ, відчуттям задоволення, щастя, блаженства того, що користується дозвіллям. При цьому дозвілля - це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями, - філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, що викликають відчуття приємності й задоволення, мистецтвом, музикою, бесідами, спілкуванням, тощо. У дозвіллі потрібна поміркованість. Воно вимагає розумного користування, а невміння цього ганебне для людини. Дозвілля потребує багато предметів широкого вжитку, тому раби не мають його.

Кількість і якість дозвілля залежить від форм державного устрою. Щастя царів - у дозвіллі; тирани ж зацікавлені у відсутності його. Аристотель пов'язує відсутність дозвілля з бідністю, тому що багатство сприяє наявності дозвілля. В цілому він розглядає цю проблему стосовно політиків, воїнів і дуже мало і обережно говорить про дозвілля нижчих верств населення - землеробів, ремісників, будівельників, бо їх заняття не створюють можливостей для благородних і високих форм діяльності, а отже і дозвілля не може дати їм блаженства.

Підсумовуючи аналітичний огляд соціального знання та пізнан­ня в Стародавньому світі можна сказати, що в цю епоху людство зробило великий стрибок від наївних уявлень, що базувались на емпіричних, тобто добутих практикою знань про дійсність до теоретичних схем, що опирались на соціально-філософські та природничо-наукові знання.

Розпад античного суспільства в Європі і формування нової системи суспільних відносин, нового світосприймання і способу життя призводять до появи нових підходів і роблять справжній переворот у логіці розвитку соціального пізнання.

Як відомо, з V ст. н.е. бере початок епоха Середньовіччя, у якій виділяють три періоди:

1) раннє середньовіччя (У-ХІ ст.);

2) період розвиненого феодалізму (ХІ-ХУ ст.);

3) пізнє середньовіччя (кінець XV - середина XVII ст.).

Порівняно з епохою античності середньовіччя - це крок назад у розвитку наукового пізнання про оточуючу дійсність. Тому даний період дуже бідний на відомості про соціо­логічні дослідження, до речі як і про дослідження в будь-якій іншій галузі наукового пізнання. Схоластика і теологія, які панували в цей час у суспільній свідомості (особливо в період раннього середньовіч­чя), на цілі століття загальмували розвиток наукових знань. В цей час усе було під опікою християнської церкви, яка спираючись на християнську філософію, розглядала світ, людину, суспільство як продукт божого творіння.

Політичною особою, що прагнула з позицій християнства пояснити сутність світу, в тому числі і суспільства був Аврелій Августин, прозваний Блаженним (345-430). Він розглядав людину, як малий світ - мікрокосм, що поєднує в собі природу матеріальних тіл - рослин, тварин і містить живу, розумну і безсмертну душу, тому людина є посередником між вічним царством духу і земним царством матерії.

З точки зору соціології, певний інтерес являє собою спроба Августина створити вперше у християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії. Відповідно, за цією концепцією суспільство, держава, влада дані Богом. Бог знає все наперед, він керує вчинками людей, всім їхнім життям. Тільки Богу відомо, хто досягне спасіння,, а кого спіткає кара Господня. Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія, при цьому основні етапи розвитку суспіль­ства він сподобляє віковим періодам життя людини. В історії людини Августин виділяє шість періодів, що символізують шість днів творіння Богом світу:

перший - дитячий - від Адама і Єви до потопу;

другий - дитинство - від потопу до Авраама;

третій - отроцтво - від Авраама до Давида;

четвертий - юність - від Давида до вавилонського полону, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Єрусалим і переселив усіх іудеїв, крім бідноти, до Вавилону (597 р. до н.е.);

п'ятий - зрілість - від вавилонського полону до Різдва Христового;

шостий - від пришестя Христа до виникнення християнства і Страшного суду.

В Історії діють два начала: суспільство земне та суспільство небесне. Одні люди живуть за людськими стандартами, другі - у відповідності з божественними. Августин символічно називає ці два типи людей двома суспільствами людських істот; одному з яких визначено наперед царствувати у вічності з Богом, другому – піддаватися вічній карі разом з дияволом.

Отже, теософія Августина Блаженного в ідеологічному плані обґрунтувала право церкви та її претензії на панівне становище в суспільстві і примат святого престолу над світською владою. Пізніше ці теоретичні обґрунтування уособляться в боротьбі папства за державну владу, приведуть до виникнення протестантизму. З наукової точки зору ця теорія може розглядатись як спроба створити концепцію, яка давала відповідь на питання відносно соціальних процесів з позицій Біблії, тому вона не може бути віднесена до суто наукових.

В період розвиненого феодалізму на зміну світоглядному теократичному мисленню приходить система мислення в центрі якої стоїть людина з її потребами, прагненнями, бажаннями. Почалася епоха розкладу фео­далізму і становлення буржуазного суспільства яка одержала назву епохи Відродження. Філософські і соціологічні вчення, що розвива­лись у Європі, насамперед у Італії, були наповнені повагою до дос­тоїнств та прав людини, піклуванням про благо, всебічний розвиток Світське вільнодумство епохи Відродження, що в історії одержало назву гуманізму яке протистояло схоластиці і духовному пануванню церкви було пов'язане з вивченням знову відкритих творів антич­ності. В цей час у філософській і соціологічній думці виділяється три етапи:

1) гуманістичний (середина XIV ст. - середина XV ст.), що протиставляв середньовічному теоцентризму людиноцентризм;

2) неоплатонівський (середина XV ст. - перша третина XVI ст.), який пов'язувався з осмисленням проблем буття;

3) натуралістичний (се­редина XVI ст. - початок XVII ст.), характерною рисою цього пері­оду було прагнення до застосування законів природи в пізнанні соц­іальної дійсності.

Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамсь-кий, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томазо Кампанела та інші відмовлялись визнавати пзіховною тілесну природу людини. Гуманісти вважали ненормальним і протиприродним теїзм, що проповідувала церква, який зводився до того, що в кожного є свій Бог, який управляє розумом та волею, таємно діє на всі матеріальні і духовні процеси, на особу та суспільне життя людей. Гуманісти підкреслювали, що всі люди народжуються однаковими і потребу­ють рівності у реальному житті. Вони вбачали ідеальне в поєднанні людини з природою, шукали гармонію такого поєднання, захищали необхідність сприйняття усіх радостей земного життя, відстоювали принципи визнання та захисту достоїнства особи, прославляли куль знань, освіченості, духовності і праці. Мислителі епохи Відродження не тільки продовжували і відроджували традиції античних філософів, але і розвивали їх. Вони вважали, що доля людини визначається не її здатним походженням, конфесійним статусом, а виключно активністю, благородством, чесністю, мудрістю. Завдяки їхнім зусиллям починає зароджуватись критично-раціоналістичний підхід до вивчення суспільних явищ. Простий перелік подій змінюється концептуальним аналізом фактів, явищ, процесів. Ідеї гуманістів дали поштовх для активізації суспільного життя, розвитку літератури, мистецтва, науки, в тому числі і соціології, значна заслуга в чому належить Огюсту Конту.