4. Класичний період у розвитку світової соціології(к.Маркс, е.Дюркгейм, м.Вебер)

В історії соціологічної науки є вчені, імена яких навічно залишаться в пам'яті людства, як імена визначних мислителів, представників класичного напрямку в розвитку світової соціології. До таких вчених належать Карл Маркс, Еміль Дюркгейм та Макс Вебер.

Соціологічна теорія К.Маркса (1818-1883) стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалекти ки до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Як відомо, К.Маркс негативно поставився до контівської класифікації наук і його проекту "соціології". Конта вів вважав лише спеціалістом у галузі математики і фізики. Переворот у поглядах на суспільство К.Маркс пов'язував насамперед не з появою соціології, а з принципово новим, як він вважав розумінням субстанції, першооснови суспільного життя ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками, мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія - наука про економічну структуру суспільства. Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії, система матеріально-виробничих відносин складає першооснову, «базис», на якому ґрунтуються всі інші відносини людей - правові, політичні, ідеологічні. Марксистська концепція соціальної структури пов'язана насамперед з аналізом антагоністичних відносин між буржуазією та пролетаріатом як головними класами суспільства (інші елементи класової структури, як вважав К.Маркс, мають схильність тяжіти до того чи іншого полюсів, і їх соціальні функції можна вважати другорядними). Головною структворчою ознакою класу у марксовому розумінні виступає правоволодіння засобами виробництва.

У дослідженні суспільних явищ К. Маркс використовував критерій повторюваності, завдяки чому він виділяв спільне в соціальному устрої різних країн. Такий підхід наштовхнув Маркса на застосування поняття «суспільно-економічна формація», яким він називав історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва - це органічна єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась Марксом як закономірний процес розвитку прогресуючих з кожною епохою способів виробництва - постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється в боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією результатом якої є перехід від однієї суспільно - економічної формації до іншої.

Слід зауважити, що раціональне зерно марксистського «історичного матеріалізму» полягає насамперед у вивченні впливу систем матеріально-виробничих відносин на функціонування інших соціальних систем. Багато нового Маркс зробив і для розуміння впливу матеріальних інтересів класів і груп на їх менталітет, психологію, а також для пояснення конкретних особливостей класових конфліктів, свідком яких він був. В той час марксизм відрізнявся від інших суспільних теорій своїми претензіями на єдність теорії та практики. Якщо інші соціальні концепції не претендували на їх втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись лише його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про роль пролетаріату також виявилось утопічним.

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький вчений Е.Дюркгейм (1857-1917). Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «патологічний» його стан, метод соціального дослідження і статус соціології як науки

Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність і ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: «соціальні факти потрібно розглядати як предмети». Сутність його в тому, що суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами. Дюркгейм проводить різницю між соціальними фактами як формами колективної дії і соціальними фактами як формами колективного буття. Останні він називав фактами анатомічного або морфологічного порядку, або «елементами з яких складається суспільство». До таких елементів він, зокрема, відносить політичну структуру, розподіл населення на територіях, число характер шляхів сполучення, форму життя та ін. Факти такого роду є не чим іншим, як викристалізуваними формами соціальних дій, і принципової різниці між обома категоріями немає. Найповніше визначення яке Дюркгейм дає поняттю соціального факту таке: «соціальним фактом є всякий спосіб дій, установлений або ні, який здатний створювати на індивіда зовнішній примус, або інакше спосіб дій, який поширений на всьому просторі даного суспільства і якому притаманне власне існування, незалежно від індивідуальних проявів».

Важливої методологічної ваги у вивченні соціальних фактів Дюркгейм надавав поняттям соціальної норми і соціальної патології. Він звертає увагу на різницю онтологічного статусу різних соціальних фактів. Одні є такими, яким їм і належить бути, інші ж мали бути другими, Дюркгейм вважав можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і був переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв такого розмежування.

При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспільного життя, підкреслював автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і відстежувати змінність, або, навпаки стабільність останніх. Так нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання економічний лад не може лишатись незмінним, інакше він втрачає «нормальні» ознаки.

Торкаючись проблеми злочинності Дюркгейм виступав проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати і за нормальний факт. Підтвердженням цього є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі. В цьому випадку Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояснював він. про інше - про історичну відносність рівнів соціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і моральних норм.

Дюркгейм активно займавсь аналізом змін, що відбуваються у суспільстві, намагаючись розглядати їх з точки зору розвитку розподілу праці. Він вважав, що розподіл праці значно ослаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди стають залежнішими між собою, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей. А процеси і зміни в світі настільки швидкоплинні та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швидкого оновлення життя розривається традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає все більше людей, які живуть без усвідомлення мети і відчувають свою непотрібність. З цим процесом Е.Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища «аномії» - такого стану суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових для них норм, ставиться для них негативно, або байдуже. За своєрідну аномалію Е.Дюркгейм вважав самогубство, розглядаючи його як дію людини спровокованим невдоволенням життям (нещастям), породженим соціальним середовищем.

Завершуючи огляд соціологічних концепцій Дюркгейма, слід сказати, що його творчість справила великий вплив на розвиток соціолології. Важко знайти таку її галузь, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей Е.Дюркгейма.

Значний внесок у соціологію кінця XIX - початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864-1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміший його внесок у розвиток методологічних аспектів соціологічної науки. Вебер є засновником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Соціологію він визначав як науку, яка прагне «зрозуміти соціальну дію і таким чином казуально (без узагальнень) пояснити її процес». Соціологія, як і інші суспільні дисципліни, у своїй дослідницький практиці не може обійтись без опори на певні загальні принципи і категорії. Однак узагальнення, як підкреслював М.Вебер, не є сам.оціллю соціологічної науки: адже чим загальніший обсяг поняття тим абстрактніший, бідніший його зміст. Категорії соціальних наук - це не прямі адеквати реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальні типи - це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрямки аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християнство» та ін. Явища реальної дійсності ніколи не можуть бути тотожними із змістом ідеального типу, однак існує більша або менша міра адекватності між першим і другим. Капіталізму або феодалізму у чистому вигляді не існує, та процеси і явища господарського життя розвинених західноєвропейських країн відповідають змістові цих ідеальних типів більшою мірою, аніж, скажімо, явища і процеси господарського життя Індії чи Китаю. Поняття ідеального типу виступає тим знаряддям, яке допомагає досліднику зрозуміти специфіку соціального явища і запобігти ототожненню понять науки з реальними процесами.

На відміну від К.Маркса М.Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації суспільства. Він виділив три основні компоненти нерівності, які, на його думку, взаємопов'язані і водночас незалежні. Багатство означає щось більше, ніж заробітна плата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомого майна, акцій та облігацій представники різних соціальних класів - селяни, робітники, купці - мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Вебером, не все залежить від багатства, оскільки різні групи людей різною мірою користуються повагою, мають неоднаковий престиж, він ввів поняття «статусні групи», які виражає другий компонент нерівності.

Члени статусних груп ведуть тільки їм властивій спосіб життя (проведення вільного часу, заняття «елітарними» видами спорту, вживання певного класу напоїв, тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного статку.

На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш важливим є престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так професор коледжу має більший престиж у суспільстві, ніж власник порнографічного кінотеатру доходи якого значно вищі. Окрім багатства і престижу Вебер виділяє третій тип стратифікації - владу, маючи на увазі здатність людини чи групи здійснювати значний вплив на політичні процеси в суспільстві.

Цікавими є міркування Вебера щодо загального значення ідеології як чинника суспільного розвитку. Вивчаючи історію економічного розвитку Німеччини, він звернув увагу на те, що переважна більшість представників великого бізнесу у цій країні належать до протестантської конфесії. Свої міркування з цього приводу М.Вебер виклав у праці, яка називається «Протестантська етика». Автор тут доходить висновку, що своєрідний склад психіки, привитий вихованням і, зокрема; тим його напрямком, який зумовлений релігійною атмосферою країни і сім'ї, визначає вибір професії і подальший напрямок професійної діяльності. Ціннісне ядро протестантської культури складають норми і правила, котрі вимагають від віруючих аскетичної поведінки. Завдяки цьому, на думку соціолога, і виникає та «унікальна здатність повністю віддаватись діяльності у рамках своєї професії». Таким чином, найбільш продуктивними стосовно капіталізації суспільства виступають чинники, пов'язані зі впливом протестантської етики, котра на відміну від аналогічних норм католицизму чи православ'я вимагає «вищою мірою обтяжливої і жорстокої регламентації усієї поведінки, що проникає в усі сфери приватного і публічного життя».

Отже, М.Вебера як дослідника цікавили насамперед питання про те, як виникла і формувалася система раціональної взаємодії людей в економічній, правовій та політичній сферах. Його гіпотеза про вибіркову спорідненість між раціональною етикою і «духом капіталізму» здобула обґрунтування фактами із історії і культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.