3. Огюст Конт і його погляди на соціологію.

Соціологічні школи кінця XIX - початку XX ст.

Огюст Конт (1798-1857) увійшов в історію науки як основоположник соціології. В молоді роки він був учнем і секретарем французького філософа — просвітителя Анрі Сен-Сімона. Як і Сен-Сімон,

Конт мав чітку й однозначну орієнтацію на природознавчі науки, з їх конкретними об'єктами, та явищами, достовірними і точними методами. Ця природнича орієнтація Конта чітко простежується в сисистемі класифікацій наук.

Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки у відповідності з історією їх виникнення і розвитку, та в зв'язку із залежністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною передумовою для розвитку і знання наступної. Крім того, система класифікації наук Конта будується таким чином, що розташування наук одна за одною йде по мірі зменшення їх простоти й абстрактності. Графічно схему Конта можна зобразити так:

Математика, як найбільш проста й абстрактна наука започатковує, а соціальна фізика (соціологія) як найскладніша й конкретна завершує систему класифікацій наук. Ця система являє собою порядок, котрий виражає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до специфічного. Кожний щабель у розвитку знання - це наука більш високого порядку, що має на увазі попередню як свою необхідну передумову, яка, одначе, недостатня для пояснення специфічного змісту науки більш високого рівня. Із контівської схеми видно, що соціологія опирається на закони біології, але й має дещо відмінне, що видозмінює закони біології в результаті взаємодії індивідів. Ця

взаємодія особливо ускладнюється в людському суспільстві в результаті впливу кожного нового покоління на наступне. Конт висунув вимогу щодо соціології вивчати закони за якими функціонує суспільний організм, а не шукати трансцендентних причин, обґрунтувати вірогідність своїх висновків на фактах і зв'язках, а не на філософській інтерпретації змісту історії. Виходячи з досвіду природознавства, яке вивчало певні системи явищ, Конт за аналогією доходить висновку, що і соціальна фізика має вивчати суспільство як систему. Це означало, що в процесі досліджень необхідно розрізняти вивчення умов існування суспільства, явищ, пов'язаних зі збереженням факторів суспільного порядку (соціальна статика) і законів еволюції розвитку суспільства та його зміни (соціальна динаміка).

Таким чином, у системі соціології О.Конт виділяє два розділи - соціальну статику та соціальну динаміку. Ці поняття він запозичує з природничих наук й сподобляє першу анатомії, а другу - фізіології. Соціальній статиці відповідає поняття «порядок» (вона вивчає будову суспільства, його структурні компоненти), тоді як соціальній динаміці - поняття «прогрес» (вона займається дослідженням процесу соціальної життєдіяльності, вивчає його «технологію» і наслідки того процесу, що відбувається в соціальному організмі).

Соціальна статика аналізується Контом досить поверхнево. її пред­метом є сталі «природні» умови існування соціальної системи. Тут Конт підходить до розуміння соціальних інститутів як особливих об'єктів дослідження в соціології. Він виділяє такі явища, як сім'я, власність, держава, релігія, суспільний поділ праці і розглядає їх як взаємозв'язані між собою елементи системи, завдяки яким існує соціальний консенсус, причому багато уваги приділяється сім'ї як найбільш стабільному елементу суспільства.

Суспільний поділ праці Конт розглядає теж як фактор соціаль­ної статистики, оскільки завдяки йому відбувається внутрішня диференціація суспільства на різноманітні професійні групи та класи, а водночас це сприяє процесу кооперації людей, їх взаємодії між собою і утворює передумови для існування суспільства як організованої системи.

Соціальна динаміка відіграє в системі Конта роль суспільного прогресу. В основу суспільного прогресу він поклав принцип інтелектуального розвитку людства, який сформулював у «великому основному законі трьох стадій». З допомогою цього закону О.Конт характеризує основні етапи прогресу людського розуму: теологічну, метафізичну та позитивну стадії.

Теологічна (або фіктивна) стадія розпочинається з найдавніших часів існування людства і триває до 1300 року. В ній Конт виділяє три періоди: період фетишизму (обожнювання людиною явищ і предметів природи); період політеїзму (коли життям і чудесними властивостями надприродного наділялись «фіктивні істоти»); період монотеїзму (віра в єдиного Бога).

Метафізична стадія охоплює період з 1300 по 1800 р. Вона характеризується руйнацією старих вірувань і уявлень про природу і суспільство і є перехідною. В цей час місце Бога займає природа, зростає частка раціонального мислення і зменшується частка емоційного сприйняття . Збільшуються елементи критицизму, що готує передумови для переходу до вищої стадії наукового світосприйняття.

Позитивна стадія пов'язана з виникненням наукового менталітету, науковим розумінням природи та суспільства внаслідок утворення позитивної науки і теорії. Наука служить гармонії, рівновазі і благу людства, оскільки вона виявляє порядок і закони розвитку природи й історії. На позитивній стадії зникають суперечності між теорією і практикою, а пізніше вивчення закономірностей розвитку минулого і сьогодення створює можливості для передбачення тенденції розвитку майбутнього.

Що ж дала соціологічна система О.Конта для розвитку соціологічного знання? Перш за все, Конт поставив завдання – створити нову науку про суспільство - соціологію. Він увів у науковий вжиток дуже вдалий термін «соціологія», який сам по собі був активним каталізатором для пошуків предмета і методів нової науки.

По-друге, орієнтація Контом соціології на "позитивне знання" тобто на предметну і методичну визначеність, науковість при всіх недоліках самого позитивізму, безумовно, відіграла прогресивну роль і стимулювала пошуки нових шляхів і засобів у розвитку соціального пізнання, розкриття соціальних законів, поглиблення знань про людину. 1

Плідними виявилися спроби Конта розглянути суспільство як систему з її статичними і динамічними елементами, що стимулювало в соціології розробку системозберігаючих факторів (соціальні інститути, норми, відносини, тощо). В цілому ж, соціологічні погляди О.Конта зіграли прогресивну роль у стимулюванні пошуків нових шляхів та засобів у розвитку соціального пізнання. Можна сказати, що соціологія Конта значно прискорила у науці перехід до соціальної проблематики. Під її впливом у соціологічній думці з'являються різні напрямки: натуралізм, соціал-дарвінізм, географічна та расово-антропологічна школи та ін.

В рамках натуралізму та соціал-дарвінізму складається органічна або біолого-еволюційна школа, яскравим представником якої був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Спенсер вважав, що в основі розвитку суспільства лежать ті ж самі закони, що і в основі розвитку природи, тобто закони еволюції. У праці «Основи соціології», обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біологічним організмом він виділяє кілька подібностей між ними: 1) соціальний та біологічний організми в процесі розвитку збільшують масу та об'єм; 2) з їх розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури; 3) ускладнення структури зумовлю диференціацію функцій в обох типах організмів; 4)в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та 6ioлог ічної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціонування одного з елементів системи не можливе без взаємодії із системою решти структурних елементів; 5) існування обох типів організмів пов'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові елементи, хоча і останні можуть певний час існувати при порушенні життєдіяльності цілого.

Проте між біологічними і соціальними організмами є істотні відмінності: суспільство не має чітко окресленої форми, яка утворюєть­ся відносно локальними групами елементів, що розсіяні у просторі, тоді як біологічний організм є певною цілісністю тісно пов'язаних між собою елементів. Дискретність цілісного суспільного організму, його «нестала цілісність», розміщена в просторі, вимагає кооперації, взаємодії різних структурних елементів, яка здійснюється за допомогою символічної комунікації (мова, звичаї, обряди), чого не має біологічний організм. У біологічному організмі почуття і свідомість концен­труються в окремих спеціалізованих органах, тоді як здатність відчувати і мислити притаманна усім складним елементам суспільства. В організмі його складові елементи підпорядковані цілому і існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради суспіль­ства, а суспільство існує заради блага своїх окремих членів.

В руслі натуралістичного напрямку в соціології XIX ст. виникає расово-антропологічна школа. Вона виникає не скільки як намаган­ня наукового осмислення проблеми людських рас, скільки як спроба використати науку для ідеологічного обґрунтування расизму. Умов­но тут можна виділити два напрямки. Перший пов'язаний із розк­риттям глобальних рушійних сил розвитку всесвітньої історії (Ж.A.Гoбіно), другий обмежується аналізом більш локальних процесів (в основному в межах Європи) і виходить із соціал-дарвіністського розуміння законів природного відбору та боротьби за існування.

Одним із основоположників соціал-давіністської школи в соціо­логії був французький філософ Жозеф Артюр де Гобіно (1816-1882), автор чотиритомної праці «Нариси про нерівність людських рас».

Гобіно вважає головні причини розвитку суспільства в расових особливостях народів, оскільки соціальні інститути, культура, на його, походять з расових, біологічних джерел. При цьому чистота раси розглядається як головна умова розвитку цивілізації. Чим раса біологічно, тим значнішими є її природжені здібності і тим інтенсивніше вона історично розвивається. Змішування рас Гобіно розглядає як суперечливий процес: з одного боку, воно стає причиною виникнення цивілізацій, а з іншою - причиною їх загибелі. Завжди з появою нової цивілізації у інших рас обов'язковим чинником її становлення є елемент присутності (змішування) білої раси.

Цивілізація може успішно розвиватись тільки тоді, коли на чолі її стає біла раса. Гобіно розглядає її як «історичну расу», якій природже- на притаманна монополія на розум, фізичну силу та красу. Високо-розвинений інтелект, енергійність, надзвичайно велика здатність внут-рішньої і зовнішньої організації, почуття гумору, хоробрість, мужність, войовничість - усе це перетворює білу расу в провідний елемент роз-витку цивілізації. Проте і сама біла раса неоднорідна. Частина її зміша-лася з чорною та жовтою расами («хаміти» та «семіти»), а найбільш «пихата» частина білої раси представлена «яфетидами», з якої Гобіно виділяє сімейство «арійців» - расу володарів, що завдяки жорстокій ієрархії зберегла свою прадавню расову чистоту.

Представники жовтої раси, за характеристикою Гобіно, відзнача-ються середнім зростом, темним волоссям, витримкою, відсутністю ідеалізму і фантазії, їм не притаманні високі поривання та героїчні вчинки, це - «раса природжених купців».

Чорну расу Гобіно характеризує як «жіночу». Він наділяє її таки-ми рисами, як чуттєвість, відсутність раціонального контролю та са-моконтролю, нездатність до організації ні власного, ні суспільного життя. Ця раса малотворча, слабовільна, з розвиненою фантазією і художніми здібностями, з представників якої виходять хороші слуги.

Слід зауважити, що доктрина Гобіно з її однозначною расистсь-кою спрямованістю, науково некоректними маніпуляціями, ніким з відомих учених не сприймалась як серйозна наукова розробка про-блеми людських рас.

Досягнення природознавства XIX ст. вплинули на інтерес нау-ковців до географічного фактору і його значення в розвитку суспіль-ства. Типовим представником географічної школи в соціології XIX ст. був Генрі Томас Бокль (1821-1862). Своє вчення він виклав у праці «Історична цивілізація в Англії».

Бокль вбачав залежність між ландшафтами країни й інтелекту-альними та психологічними особливостями народу. Могутність і велич природи, її стихії породжують почуття страху і пригніченості у людини, зумовлюють існування забобонів і придушують розум та раціональне сприйняття дійсності. Для народів цих регіонів прита-манна домінанта уяви над розумом. Це він ілюструє на прикладі Індії, де пишна природа накладає відбиток на розвиток релігійних уявлень, побут і загалом на культурний процес.

Порівнюючи Грецію з Індією, Бокль підкреслює, що природні особливості Греції не викликали такого жаху перед природою, як у жителів Індії. Спокійний ландшафт, помірний клімат не придушува-ли їхню уяву, а це спряло більш раціональному, а не емоційному сприйманням навколишнього світу. Греки менш залякані, ніж індійці, тому розвиток цивілізації у них пов'язаний з виникненням наук, з вивчення фізичних причин явищ. Таким чином, природні умови - ландшафт, стихії - зумовили підкорення людини природі у відпов­ідних регіонах і природи - людині в Європі. Але це, в свою чергу, сприяло зростанню інтелектуального потенціалу її жителів, наслідком чого було збільшення розумового фактору і його впливу на природ­ний, фізичний світ.

Визначне місце в історії географічної школи займає географ і філософ Лев Ілліч Мечников (1838-1888), брат видатного біолога Іллі Мечникова. Головна соціологічна праця Л.І.Мечникова «Цивілізація та великі історичні ріки».

В центрі соціологічної концепції Мечникова лежить ідея суспільного прогресу історії людства. Аналізуючи історію і культуру різних цивілізацій і народів, вчений приходить до висновку, що таким об'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище – всезагальний елемент і умова буття суспільства безвідносно простору і часу.

Із сукупності природно-географічних та фізичних явищ Мечников виділяє гідрологічний (водний) компонент як головний детермінуючий у житті і культурі кожного народу, кожної цивілізації. Народи, які жили в басейнах тропічних річок, мали багату фауну і флору, що забезпечувало їм необхідні засоби існування і менше стимулювало до кооперації, прикладання сумісної праці, а отже і до солідарності. Це гальмувало розвиток культури й уповільнювало темпи прогресу. У суворих природних умовах, наприклад у середніх і нижчих районах рік Єнісею, Обі, Лени та інших люди витрачали багато енергії на виживання, пристосування до середовища і не завжди виходили переможцями у цій боротьбі. Такі процеси теж уповільнювали темпи суспільно-історичного розвитку. Саме тому цивілізації виникають і розвиваються в помірних широтах з температурою по­вітря + 15° - +22° С.

Слід зауважити, що серед прихильників географічного детермінізму, надзвичайно популярного і досить впливового у XIX ст., було багато представників різних галузей наукового пізнання. Так, вплив концепції географічного детермінізму чітко простежується у працях відомих російських істориків С.М.Соловйова та В.О.Ключевського. Німецький зоолог, географ, етнограф і соціолог Фрідріх Ратцель (1844-1904) вважав, що фактори географічного середовища мають визначальний вплив на економіку, політичний устрій, культуру і психологію народів. Так, землеробським народам притаманна слабкість, відсутність мужності; просторова замкнутість того чи іншого народу породжує традиціоналізм, а степи - дух економії і централізовану владу.

Прогрес наукового знання XIX ст. привів до того, що в цей час в самостійну галузь відокремлюється психологія яка поступово переходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів між індивідуальної та групової діяльності і поведінки. У цей період у психології, як і в інших науках, спостерігаються спроби визначити головні механізми та детермінанти індивідуальної та групової поведінки, через які можна було пояснити загальні й універсальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю механізмів соціального розвитку. Найвідомішими в цей час були концепції «психології народів» та «психології натовпу», де перевага віддавалася аналізу спільностей - етносів, великих груп і теорії наслідування, інтеракціоналізму, інстинктивізму, де найбільш відомою різновидністю останнього був психоаналіз З.Фрейда.

Оскільки всі психологічні теорії спирались на певний емпіричний матеріал, то кожна з них містила певні раціональні елементи наукового знання, що збагачувало соціологію і психологію. Одними з найперших концепцій психологічного напряму в соціології були концепції групової поведінки, «психології народів» зокрема. їх автори німецькі вчені Морітц Лацарус (1824-1903) та Хейнман Штейн-таль (1823-1899). Головним суб'єктом історії ці вчені вважали народ як уособлення «духу цілого». Народний дух виявляється у спільності рис, характеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднує лю-дей в одне ціле, в народ. Кожна людина виступає як представник даного народу і має спільні з ним риси. Пізніше ідеї «психології народів» розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ Вільгельм Вундт (1832-1920). Він не поділяв думки Лацаруса та Штейнталя про те, що індивіди - лише продукт загального «народного духу». Вунд підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна повністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особисті воля, відчуття, уявлення, тощо.

Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надівідуальної діяльності - побуті, моралі, мові, міфології.

Особливою популярністю в кінці XIX ст. відзначалася концепція "психології натовпу", яку обґрунтував італійський кримінолог Сціпіо Сігельє (1868-1913). Далі ця концепція була розвинена французьким археологом, лікарем і антропологом Гюставом Лебоном (1841-1931). В центрі уваги Лебона була констатація очевидного факту: відмінність у поведінці та діяльності особи в звичайних умовах і в натовпі, де під впливом натовпу індивід здійснює такі дії та вчинки, які ніколи не зробив би на самоті. Такі дії Лебон пояснює поведінкою індивіда внаслідок впливу гіпнозу натовпу. Він ототожнює масу з натовпом, групами і навіть із соціальними класами.

Лебон також вводить свою класифікацію натовпів, виділяючи з них два типа: 1) гетерогенний (різнорідний);

2) гомогенний (однорідний). Гетерогенний натовп може бути анонімною юрбою (вуличний натовп) чи неанонімним (суд, парламент, тощо). Гомогенний натовп може складатись з груп людей, об'єднаних на основі якихось спільних ознак чи інтересів (наприклад, секти як вид юрби існують за ознаками єдності віри, касти - спільної професійної діяльності, класи - основі спільності інтересів, умов ЖИТТЯ І Т.Д.).

Лебон розглядає масу («натовп», «юрбу») як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Маса гіпнотизує індивідіві, і ті починають діяти ірраціонально, несвідомо, під впливом емоційного збудження. В юрбі індивідом керує нетерпимість, догматизм, відчуття непереборної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних вожаків, серед яких часто, на думку Лебона, трапляються особи з аномальною психікою, анігілюється, деперсонізується в анонімній юрбі, де всі перетворюються в щось безлико єдине, з єдиною волею і метою.

На рубежі ХІХ-ХХ століть в рамках соціологічного тлумачен­ня соціальних процесів набула значного поширення психоаналітична теорія З.Фрейда. Зигмунд Фрейд (1856-1939) - відомий австрійський лікар, психолог, соціолог, філософ приділяв велику увагу соціологічним проблемам психоаналізу. На думку З.Фрейда такі чинники, як соціальні та моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль та репресивність, подавляючи та витісняючи вихідні потяги та потреби людини, ведуть до прогресуючого відчуження, деформації характеру, розвитку неврозів і т.д. Поряд з цим індивід вимушений маскувати, приховувати свої дійсні егоїстичні почуття, бажання, помисли заради власного комфорту, позбавлення від стану напруги та конфлікту із собою та зовнішнім середовищем. З цією метою людина виробляє спеціальний захисний механізм, за допомогою якого утаємнює справжні мотиви, завуальовує їх для себе й для інших соціально сприятливими доказами та мотивами, які не мають нічого спільного з реальними. Цей процес самозахисту завдяки раціоналізації забезпечує індивіду можливість збереження почуття власної гідності, поваги та авторитету, позбавляє від страху, тривоги й інших явищ природного психологічного дискомфорту. Раціоналізація у цьому аспекті може розглядатись як своєрідний варіант індивідуальної ідеології, що спирається на фіктивні засоби захисту і виправдання власної діяльності.

Отже прогрес наукового пізнання в кінці XIX - на початку XX ст., особливо розвиток біології та природознавства зумовили появу в соціологічній науці ряду шкіл, які спирались на методи та дані природничих наук в поясненні соціальних явищ. Деякі з них, такі як расово-антропологічна були реакційними та антинауковими, інші ж, наприклад, географічна школа не втратили свою актуальність і в наш час. Адже географічний фактор у житті суспільства дуже істотний. Без природи немає суспільства. Цю аксіому людство усвідомило лише в другій половині XX ст.