1. Баронін А., Колпаков А. Євросоюз стане конфедерацією / Анатолій Баронін, Андрій Колпаков // Коментарі. – 2011. - № 47 (9 грудня) . – С. 7.

2. Близький Схід: міжнародна безпека, регіональні відносини та перспективи для України: Монографія /Рада національної безпеки і оборони України, Нац. ін.-т проблем міжнародної безпеки /Відп. Редактор Б.О.Парахонський . – К. : ПЦ «Фоліант», 2008. – 591 с.

3. Буряк П.Ю. Євроінтеграція і глобальні проблеми сучасності. Навч. посібник для студ. вузів. – К.: Хай –Тек Прес, 2007. – 335 с.

4. Вонсович О.С. Контури євробезпеки: процес створення / О.С. Вонсович. Нац. центр з питань євроатлантичної інтеграції України. – К.: Знання, 2007. – 23 с.

5. Гнатюк М. М. Роль політики асоціювання в стратегії Європейського Союзу / М. М. Гнатюк // Сучасна українська полтика. – 2011. – Спецвипуск: Україна як суб’єкт сучасних цивілізаційних процесів. – С. 61-67

6. Дэвид Смит. Холодний ветер из Франции дует на восток // Международный курьер. – 2009. - № 44 (2-9 декабря). – С. 12.

7. Журкин В.В. ЕС: внешняя политика, безопасность, оборона. – М., 1998. – 58 с.

8. Заворітня Г. П. Міжнародно-політичні основи становлення і розвитку Спільної європейської безпекової та оборонної політики. – Автореф. дис. канд. політ. наук. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка. – 20 с.

9. Їжак О. Антанта з розрахунку/ Олексій Іжак // Дзеркало тижня. – 2010 - № 42 (13 листопада). - С. 5.

10. Каган В. Минск стоит миссии / Владислав Каган // Коммерсантъ-Украина. – 2012. – № 54 ( 2 апреля). – С. 4.

11. Карташов П. І. Проблеми і перспективи розширення Європейського Союзу на Схід за рахунок країн Центральної та Східної Європи // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 55 (Ч. І). – К., 2005.

12. Кафтан О., Самусь М. Біполярна асиметрія // Коментарі. – 2007. - № 45.

13. Коваль О. Паризьке відлуння арабських революцій // Дзеркало тижня.- 2011. - № 8 (5 березня). – С. 5.

14. Коваль О. Старі пісні про старе / Олексій Коваль // Дзеркало тижня.- 2012. - № 4 ( 4 лютого). – С. 5

15. Коваль О. У ЄС намагаються урезонити країну-голову // Дзеркало тижня.- 2011. - № 3 (29 січня). – С. 5

16. Копійка В.В. ЄС: Заснування і етапи становлення: посібник. – К.: Ін Юре, 2001. – 447 с.

17. Кравченко О. П. Еволюція становлення і перспективи спільної зовнішньої політики ЄС : концептуальний та регулятивний аспекти :автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук / Олександр Петрович Кравченко.. - К., 2007. -  17 c.

18. Летнее рандеву в Сочи – Меркель и Медведев подыграли друг другу // Международный курьер. – 2009. - № 30 (19-25 августа). – С. 1-2.

19. Лісовенко Р. Турецький фактор у розширенні ЄС // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. - Вип. 69. - Част. 2 (у 2-х част.). - Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ін-т міжнародних відносин, 2007. – С. 30-32.

20. Миронова м. А. Сша та проблеми військово-політичної інтеграції в єс // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 41. – к., 2003.

21. Носенко В. Западная Європа и Исламизм: противостояние усиливается //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 2. – С. 94-103.

22. Політика європейської інтеграції: Навч. посібник для ВНЗ / За ред. В.Г.Воронкової. – К.: Професіонал, 2007. – 509 с.

23. Посельський В. Оновлені договори чи ерзац-конституція // Дзеркало тижня. – 2007. - № 40.

24. Сагайдачний І. Росія і ЄС: співпраця без порозуміння // Дзеркало тижня. – 2007. - № 19.

25. Самусь М. ”Західний фронт” в очікуванні змін // Коментарі. – 2007. - № 45.

26. Черненко Е. Европа зовет Россию на перевыборы // Коммерсантъ-Украина. – 2011. – № 210 (15 декабря). – С. 4.

27. Чубарова Р. Р. Регіональна політика Турецької Республіки // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. праць. - Вип. 73. - Част. 1(у 2-х част.). - Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ін-т міжнародних відносин, 2008. – С. 250-253.

28. Швед в.О. Близькосхідний регіон у сучасних стратегіях трансатлантичної спільноти: Монографія. – Київ: Національний інститут стратегічних досліджень , 2006. – 214 с.

29. Швейц м. Єс пожертвував білоруською демократією /Максим Швейц // Коментарі. – 2012. - № 14 ( 6 квітня) . – с. 7.

1. З початком 90-х років стартував новий рівень європейської інтеграції. Створення ЄС передбачало формування економічного, політичного і валютного союзу. Зокрема, політичний союз мав опікуватис проведенням спільної зовнішньої політики та політики безпеки (скорочено СЗПБ) у межах ЄС.

Розвитку інтеграції в галузі СЗПБ сприяли певні зовнішні фактори. По-перше, із розпадом СРСР і соціалістичного блоку зменшилася вірогідність глобального збройного конфлікту між Заходом та Сходом, як наслідок, – послабла залежність західноєвропейських країн від США, які протягом тривалого часу виступали гарантом безпеки та миру в західному світі. По-друге, економічна міць інтеграційного об’єднання потребувала більшого політичного виміру для захисту своїх інтересів на міжнародній арені. По-третє, друга половина ХХ сторіччя ознаменувала процес розпаду країн і формування нових, що призвело до посилення територіальних претензій і збройних конфліктів на європейському континенті. Саме СЗПБ була покликана вирішити ці питання.

Офіційним документом, який започаткував нововведення, став Договір про ЄС (ДЄС), що належить до комплексу Маастрихтських угод 1992 р. Враховуючи зміст попередніх документів, – Римську угоду та Єдиний Європейський акт, автори Угоди внесли до її складу все, що стосувалося спільного підходу до вирішення питань зовнішньої політики та безпеки. Передбачалося, що СЗПБ повинні будуватися на концепції єдиної довготривалої оборонної політики, розвитку процесу роззброєння, контролі над озброєнням в Європі, а також на узгодженні позицій відносно інших країн і ситуації у світі в цілому.

У Договорі про Європейський союз було передбачено, що в 1996 р. буде скликана конференція представників урядів держав-членів ЄС, щоб переглянути застарілі положення ДЄС і прийняти низку нових ідей .

Завершенням роботи Міжурядової конференції стало засідання Європейської ради 16-17 червня 1997 р. у Нідерландах, на якому був підписанийновий договір – Амстердамський. Здебільшого мова в ньому йшла про можливість повної інтеграції ЗЄС у ЄС, тобто в майбутньому Євросоюз мав стати організацією, яка володіє військово-політичними функціями.

Цілі спільної зовнішньої та безпекової політики, визначені Амстердамським договором, наступні: оберігати спільні цінності, інтереси, взаємозалежність та єдність Союзу; зміцнювати безпеку Союзу всіма можливими засобами; зберігати мир і зміцнювати міжнародну безпеку відповідно до принципів, визначених у Статуті ООН, Гельсінському заключному акті та Паризькій хартії; розвивати міжнародну співпрацю; зміцнювати демократію та сприяти дотриманню принципів верховенства права, поваги до прав та основних свобод людини (ст. 11 ДЄС) .

Згідно з Амстердамським договором основою для спільних дій і позицій повинні стати напрями спільної стратегії, яку приймав Євросоюз. Під час вироблення спільної стратегії були визначені мета, тривалість і засоби, які мають бути в розпорядженні ЄС і держав-членів підчас проведення спільних акцій (ст. 12 ДЄС).

Новим елементом, впровадженим Амстердамським договором, є розроблення спільних стратегій, що їх ухвалює Європейська Рада й реалізує Союз у сферах, які мають важливе значення для Союзу в цілому. Стаття 13 Договору про ЄС чітко зазначає, що на основі загальних положень, визначених Європейською Радою, Рада міністрів ухвалює рішення, необхідні для визначення і здійснення спільної зовнішньої політики та політики безпеки .

На підставі спільних стратегій зручно знаходити стратегічні відповіді на міжнародні кризи та підвищувати ефективність діяльності Союзу, оскільки в рамках спільних стратегій рішення можна ухвалювати більшістю голосів. Стає зрозумілим, що визначення спільних стратегій залежить від окреслення спільних інтересів більшості держав-членів. Спільні позиції, що їх ухвалює Рада, визначають підхід Євросоюзу до окремих питань, що випливають з географічної наближеності або проблемності іншого характеру. Національна політика країн Союзу має відповідати основним засадам спільних позицій (ст. 15 ДЄС) .

Значна увага в новому документі надавалася систематичній співпраці, яка передбачала інформування державами-членами один одного, а також проведення спільних консультацій у рамках Ради щодо питань СЗПБ, які становлять загальний інтерес, щоб забезпечити якнайефективніший спільний вплив держав-учасниць Союзу (ст. 16 ДЄС) .

На відміну від попередніх договорів, цей документ чітко зазначав зобов’язання країн-членів ЄС на активну і беззастережну підтримку в галузі СЗПБ. Держави-члени мають координувати свою діяльність у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях (ст. 19 ДЄС) . Зміни торкнулися інституційної структури спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

Згідно з Амстердамським договором була впроваджена нова посада – Високий представник Євросоюзу з СЗПБ, який водночас був Генеральним секретарем Ради ЄС. До його повноважень належало здійснення координації і забезпечення функціонування всієї системи СЗПБ, а також від імені Ради ЄС ведення переговорів з країнами, що не належали до ЄС (ст. 26 ДЄС). Детальніше завдання Високого представника Союзу з питань СЗПБ розроблені на Гельсінському саміті Європейської Ради (10-11 грудня 1999 р.) і полягають у наступному: допомагати Голові ЄС у координуванні роботи Ради ЄС з метою забезпечення узгодженості різноманітних аспектів зовнішньополітичної діяльності Союзу; сприяти підготуванню політичних рішень і формулювань для Ради з питань зовнішньої та безпекової політики з метою постійного зосередження на ключових питаннях, що потребують швидкого розв’язання або політичного контролю; докладати зусилля до реалізації рішень у сфері СЗПБ, тісно співпрацювати з Комісією, державами-членами й іншими органами, що відповідають за ефективну імплементацію цих рішень.

Новації торкнулись «Трійки Спільноти». Після Амстердамського договору вона складається з держави, що головує в ЄС, Високого представника з питань СЗПБ і представника Європейської Комісії (ст. 21 ДЄС). Крім того, до її складу можуть входити голова держави, що головуватиме наступною та/або призначений Радою спеціальний представник, який має мандат стосовно конкретних питань зовнішньої політики.

У прийнятті рішень зі СЗПБ продовжував діяти принцип одноголосності, проте утримання або неучасть у голосуванні окремих представників не має перешкоджати їхньому прийняттю. Утримуючись від голосування, будь- який член Ради знімає з себе зобов’язання виконувати дане рішення, але визнає, що таке рішення є обов’язковим для Союзу, отже – не вживати жодних дій, які можуть перешкоджати або суперечити діяльності ЄС (ст. 23 п. 1).

Всі процедурні питання, рішення щодо спільної позиції, спільних дій, спільної стратегії відтепер приймаються кваліфікованою більшістю.

Неспроможність держав-членів Союзу діяти у світовій політиці єдиним фронтом, не дозволяла Євросоюзу повноцінно впливати на міжнародні справи. Різниця у зовнішньополітичних курсах продовжувала поділяти європейських партнерів на табори.

Разом з тим у грудні 2007 р. глави держав і урядів країн-членів Європейського Союзу підписали Лісабонський договір, укладений на основі Конституційного договору Європейського Союзу 2004 року. Він почав діяти з грудня 2009 р.

Третій розділ цього документа присвячений питанням Загальної зовнішньої політики і політики в області безпеки. Порівняно з нормами, які сьогодні визначають межі коммунітарної зовнішньої й оборонної політики, загальна зовнішня політика і політика безпеки більшою мірою є інституалізованими: введення поста міністра закордонних справ ЄС увінчує еволюцію зовнішньополітичних органів Союзу.

Конституції надає Європейському Союзу статус юридичної особи, що спрощує його відносини із третіми країнами й міжнародними організаціями.

Підсумки самітів у Брюсселі (червень 2007 р.) і в Лісабоні (грудень 2007 р.) продемонстрували скромність і складності інтеграційної перспективи ЄС у сфері зовнішньої політики. Сфера Загальної зовнішньої політики і політики безпеки не потрапила під законодавче регулювання. Національна безпека залишається повністю у веденні держав-членів. Проте із затвердженням Високого представника ЄС і Ради із зовнішньої політики ЄС інституалізація загальної зовнішньої політики триває.

2011 рік розпочався для Європейського Союзу бурхливо. Формально головування Угорщини в СЄ є продовженням програми, яку в попередні роки узгодили, а потім виконували Іспанія і Бельгія. Щоправда, реалізація значної частини її заходів дісталася саме угорцям. У представленій в середині січня 2011 р. стратегії країни-голови йдеться про плани нового етапу розширення ЄС, посилення східної політики сусідства (у тому числі й відносин з Україною) і вирішення гострих для Європи демографічних проблем та проблем нацменшин.

Криза в Північній Африці дедалі істотніше позначається на окремих європейських держав та ЄС загалом.

Крім операції в Лівії, яка затягується і може надовго стати непосильним тягарем, потік біженців, що прибуває до берегів Європи з Африки, виявився ще однією серйозною проблемою – оскільки це може призвести до того, що позиція Брюсселю та країн Європи в питаннях міграції стануть більш жорсткою, а також спричинити перегляд візової політики ЄС.

2. Історичний розвиток Європи засвідчує, що гарантування безпеки було і залишається завданням різного типу міжнародних політичних блоків та організацій. Із загостренням нетрадиційних загроз постала потреба зміцнення інституційно-функціональної ролі міжнародних організацій у сфері гарантування безпеки.

Європейською Радою у Лісабоні (26-27 червня 1992 р.) та у Брюсселі (28-29 жовтня 1993 р.) були чітко визначені основні принципи та умови, які можуть бути використані для спільних дій ЄС: географічна близькість регіону; наявність значних інтересів у регіоні чи країні; загроза інтересам ЄС у сфері безпеки. Були виділені такі регіони, де ЄС має намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна та Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор’я та Магриб, у тому числі Близький та Середній Схід; Південна Африка.

Що стосується політики безпеки, то ЄС виділив чотири сфери, де моливі спільні дії:

1) робота ОБСЄ;

2) політика роззброєння і контролю за озброєннням в Європі, у тому числі заходи щодо поглиблення довіри;

3) питання, пов’язані з нерозповсюдженням ядерної зброї;

4) економічні аспекти безпеки, у тому числі контроль за переданням військових технологій третім країнам та експорт озброєння

Враховуючи особливості становлення концептуально-теоретичної бази та практичного втілення, сформулювано наступне визначення Європейської безпекової та оборонної політики як зовнішньополітичної діяльності ЄС, спрямованої на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки. Системотворче значення для реалізації ЄБОП мають принципи: цілісності, когерентності та коопераційності.

Безпекова політика Союзу спрямована на зменшення ризиків і джерел небезпек, що можуть загрожувати територіальній цілісності й політичній незалежності Євросоюзу та його держав-членів, їхній демократичній природі, економічній стабільності, а також стабільності сусідніх з ЄС регіонів. У цій сфері важлива роль відведена Західноєвропейському Союзу. Одинадцять держав-членів ЄС є членами ЗЄС; Ірландія, Данія, Швеція та Фінляндія отримали статус спостерігачів у цьому утворенні. Інші європейські держави-члени НАТО – Норвегія, Туреччина та Ісландія – мають статус асоційованих членів, тоді як Угорщина, Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія вважаються асоційованими партнерами.

Структурні інституції ЗЄС (Рада, Генеральний Секретаріат і Парламентська Асамблея) залишаються відокремленими від Європейського Союзу, однак мають тісно співпрацювати з ним та узгоджувати методи своєї роботи. Згідно з Амстердамським договором, ЗЄС проголошувався невід’ємною частиною розвитку Союзу, забезпечуючи йому доступ до операційних можливостей – надання гуманітарної допомоги, проведення рятувальних робіт, здійснення миротворчої місії, залучення збройних формувань до розв’язання кризових конфліктних ситуацій (ст. 17 пп.1, 2). ЄС має розвивати тісніші інституційні зв’язки із ЗЄС, із перспективою подальшої інтеграції ЗЄС до Європейського Союзу.

Певний час розвитку процесу інтеграції перешкоджала позиція деяких країн Євросоюзу. Австрія, Швеція і Фінляндія після тривалого курсу нейтралітету все ж таки стали на бік Франції і Німеччини. Наприкінці 1998 р. різкий поворот зробив Лондон, оголосивши про зміну свого зовнішньополітичного курсу. Невдовзі з’явилась спільна англо-французька декларація про європейську оборону.

У грудні 1998 р. в Сен-Мало відбувся франко-британський саміт, на якому була прийнята «Декларація про Європейську оборону». У документі зазначалося рішення ЄС поступово формувати спільну оборонну політику. Європейська безпекова та оборонна політика (ЄБОП) оголошувалася оперативною складовою СЗПБ. Декларація передбачала заміну ЗЄС на ЄС в оперативно-тактичній організації оборонної галузі, а також у структурних зв’язках з Північноатлантичним альянсом . Отже, в перспективі ставав можливим розвиток співпраці в галузі безпеки й оборони не лише в рамках ЗЄС або НАТО, а й у межах самого Союзу.

Лідери країн-членів Євросоюзу дійшли згоди, що Європа повинна мати власні автономні європейські сили, за допомогою яких ЄС зможе уникати використання сил Північноатлантичного альянсу в міжнародних кризах. Уже в травні 1999 р. у Тулузі почали вести розмови про створення спеціального підрозділу ЄС – Європейських сил швидкого реагування, які б мали стати основним елементом автономних дій Євросоюзу.

Поглиблення інтеграції в галузі безпеки й оборони пояснювалося і зовнішніми факторами: по-перше, економічне зростання і зміцнення ЄС вимагало посилення ролі союзу в політиці, безпеці й обороні; по-друге, зміни відбувалися не лише в самому союзі (його розширення), США в 90-х роках залишалися єдиною наддержавою і почали домінувати у міжнародних відносинах, ігноруючи при цьому інтереси європейських країн і підпорядковуючи їх під час розв’язання кризових ситуацій. По-третє, на перебіг подій вплинули конфлікти на Балканах у кінці ХХ ст., які продемонстрували світові недостатність можливостей ЄС для вирішення кризових явищ без допомоги США навіть у безпосередній географічній близькості від кордонів ЄС.

Попри зростання ролі інтеграційний органів в активізації європейської оборонної та безпекової інтеграції, помітною залишається роль окремих держав ЄС. Далі доволі схематично ми зупинимося на особливостях політики одного із лідерів ЄС – Франції у означеній галузі.

Національна оборонна стратегія Франції сьогодні ґрунтується на інтеграційних засадах міждержавного загальноєвропейського будівництва в оборонному секторі.

Чотири принципи стратегії національної оборони Франції включають принцип ядерного стримування, принцип попередження конфліктів, принцип реагування на конфлікти за межами держави і принцип захисту території Франції. При певному зменшенні ролі принципу ядерного стримування (що, проте, залишається фундаментальним) Франція більшою мірою наголошує на принципі попередження конфліктів, що, крім політичного, містить у собі й військовий аспект (зокрема, розвідку й контроль за дотриманням міжнародних угод).

Пріоритетним кроком для Франції є вироблення єдиної європейської політики в області експорту озброєнь. 28 січня 2001 р. набув чинності договір про створення Спільної організації із співробітництва в області озброєнь (OCCAR – L’Organisation conjointe de Coopеration en matiure d’armement). Зараз він об’єднує Францію, Німеччину, Італію й Ве- ликобританію, Бельгію та Іспанію. У рамках програми партнерства також беруть участь Нідерланди, Люксембург і Туреччина.

На думку колишнього міністра оборони Франції А.Рішара, нова організація «покликана стати сучасним європейським агентством по озброєннях і дасть можливість передусім зблизити підходи європейців у цій області» .

Сучасна французька оборонна стратегія передбачає, з одного боку, успішний розвиток європейської оборони, а з іншого – активну участь Франції у створенні безпечного простору, що поширюється на весь континент. Курс на подальший розвиток ядерного потенціалу підкреслив прагнення посилювати вплив Франції в структурах ЄС і НАТО, скоротити розрив між зовнішньополітичними амбіціями Франції та її порівняно обмеженими економічними можливостями. Ставка на ядерну політику поєдналася з прагненням отримати підтримку ЄС аж до створення європейських ядерних сил.

Незважаючи на наявні проблеми у важких умовах світової фінансової кризи і військових дій на Кавказі, побудоа оборонного сектору ЄС залишається пріоритетною для президента Франції. У короткостроковій перспективі Н. Саркозі має запропонувати створення нового спеціального підрозділу, в якому, крім Франції, повинні взяти участь Великобританія, Німеччина, Італія, Іспанія й Польща.

Проектом передбачається, зокрема, що „шістка” встановить єдині правила гри для забезпечення тісної інтеграції у військовій сфері. Під цим визначенням мається на увазі, між іншим, прийняття мінімального оборонного бюджету в розмірі двох відсотків внутрішнього валового продукту (ВВП), створення єдиного ринку озброєнь і виділення кожною з країн 10 тисяч військовослужбовців для спільних сил реагування. Крім того, передбачається, що в завдання спільних сил оборони ЄС будуть входити реалізація спільних проектів антитерористичної боротьби, створення спільних інфраструктурних оборонних програм, системи протиракетної оборони (ПРО) і розвідувальні технології. Варто відзначити, що із шести перерахованих країн тільки Франція й Великобританія здатні на сьогодні мати витрати на оборону в розмірі двох відсотків ВВП. Іншоюпроблемою є відсутність в ЄС єдиного ринку озброєнь і військової техніки.

Поведінка Н. Саркозі щодо питання незалежного європейського будівництва дуже нагадує позицію генерала Шарля де Голля вже майже 50-річної давнини. Знову Франція активно займається європейською політикою, відходячи від тривалої практики зовнішньополітичного егоїзму, коли Франція була понад усе. Після «повернення до Європи» Франція знову стане рушійною силою і прикладом для партнерів по ЄС, стане мотором його діяльності, як це було в минулому.

3. З часу створення в 1958 р. Європейські Співтовариства побудували досить комплексну мережу зв’язків і країнами, що розвивають. Угоди про асоціацію відразу стали основним інструментом відносин ЄС переважно із колишніми француькими колоніями на Африканському континенті. В 1964 р. Яундеська конвенція асоціювала вісімнадцять африканських країн та Мадагаскар іх Європейською Спільнотою та передбачала взаємний преференційний режим торгівлі, систему пільговог фінансування та спільні інституції. Перша Ломейьска конвенція була підписана у лютому 1975 р. в м. Ломе (Того) 46 африканськими, карибськими й тихоокеанськими країнами та ЄС (на час укладення четвертої Ломеської конвенції їх вже стало 71) та базувалася на системі преференцій, яка надавала цим країнам доступ до європейського ринку та спеціальних фондів Європейського Фонду розвитку, що забезпечували стабільність цін на сільськогосподарські та сировинні овраи, а також доступ до позик Європейського інвестиційного банку. У 2000 р. на міну Ломейській конвенції в Беніні було підписано Котонуннську угоду..

В даному питанні ми спробує окреслити два стратегічних вектори політики ЄС – щодо країн Середземномор’я та Східної Європи.

Європейсько-Середземноморське партнерство – це продовження та розширення різних ініціатив європейської політики стосовно Середземномор’я, що формувалися наприкінці 50-х років XX ст.

Курс Євросоюзу щодо Середземномор'я (нова середземноморська політика), зводився до масштабного проникнення в регіон на двосторонній та багатосторонній основі. Головні контури цього курсу викладено у Маастрихтському договорі, що набрав чинності 1 січня 1993 р.

Новий крок у середземноморській політиці Європейського співтовариства було зроблено у листопаді 1995 р., коли 15 країн – членів ЄС та 12 країн Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Кіпр, Ліван, Мальта, Марокко, Сирія, Туніс, Туреччина та Палестинська Автономія) на європейсько-середземноморській конференції у Барселоні підписали декларацію, що започатковувала програму європейсько-середземноморського партнерства (відомого також як «Барселонський процес»).

Барселонська декларація (1995 р.) визначила три головні напрями співпраці у межах Євро-Середземноморського Партнерства; створення спільної зони миру і стабільності за допомогою невикористання сили у політиці та діалогу з питань безпеки; формування зони спільного процвітання через соціальне, культурне та гуманітарне співробітництво, яке має на меті налагодження порозуміння між культурами; обмін та взаємозбагачення між громадянськими суспільствами. Євросоюз розглядає Євро-Середземноморське Партнерство як глобальну й всеохоплюючу політику між рівними партнерами з амбіційними довготерміновими цілями, політичне, соціальне, культурне та гуманітарне співробітництво на принципах поваги до прав особистості, демократичності тощо. Центральним аспектом таких відносин є перехід до відкритої ринкової економіки через зосередження уваги на економічному і фінансовому співробітництві.

Барселонська декларація зафіксувала новий, вищий рівень відносин між країнами-учасницями програми, коли нову середземноморську політику замінила політика євро-середземноморського партнерства та співробітництва, яку передбачалося здійснювати шляхом «зміцнення політичного діалогу на регулярній основі, розвитку економічного та фінансового співробітництва та більшою увагою до соціального, культурного і людського вимірів».

Фактично ця декларація – перший документ, де соціальне та політичне партнерство проголошувалися такими ж важливими, як економічна складова, а, отже, визнавалася необхідність їхнього комплексного розвитку.

Найважливішою формою співробітництва на двосторонній основі є Угоди про Євро-Середземноморську Асоціацію, що укладаються з кожною країною окремо. Вони містять загальні принципи, якими керується Євро-Середземноморське Партнерство, та специфіку взаємовідносин Євросоюзу з кожною країною Близького і Середнього Сходу. Угоди про Євро-Середземноморську Асоціацію є головними договірно-правовими документами у відносинах між ЄС та середземноморськими партнерами і структурно охоплюють три основні напрями відповідно до цілей Барселонської декларації. До тексту Угод внесено також фундаментальні положення – про права людини, політичний діалог, вільний рух товарів, економічне, фінансове, соціальне та культурне співробітництво, організаційні питання. Кожна конкретна угода включає також положення, які мають специфічний характер для двосторонніх відносин ЄС з конкретною країною.

Угоди про Євро-Середземноморську Асоціацію замінили собою угоди першого покоління, укладені у 70-х роках – так звані Угоди співробітництва. Протягом 1997-2004 рр. було укладено 9 Угод про Євро-Середземноморську Асоціацію з Палестинською автономією, Тунісом, Ізраїлем, Марокко, Йорданією, Єгиптом, Алжиром, Ліваном та Сирією. До цих дев'яти Угод можна додати й десяту, укладену в 1995 р. між Євросоюзом і Туреччиною щодо створення митного союзу.

Євросоюз на сьогодні є найбільшим донором у наданні невійськової допомоги країнам Близькосхідного регіону. Так, у 2003 р. через механізми Євро-Середземноморського Партнерства близькосхідні країни отримали близько 1 млрд. євро у вигляді грантів та 2 млрд. євро через позики, не враховуючи допомоги, наданої країнами Євросоюзу, що беруть участь у Партнерстві згідно з їхніми національними програмами.

Головним фінансовим інструментом ЄС у реалізації Євро-Середземноморського Партнерства є програма МЕДА (МЕDА Рrogram).

Реалізація Євро-Середземноморського Партнерства тісно пов'язана з розвитком відносин Євросоюзу з країнами Перської затоки.

На територіях Ізраїлю, Палестинської Автономії і Туреччини практично створено режим вільної торгівлі, і на ці країни припадає майже 50% обсягу торгівлі Євросоюзу із Середземномор'ям. З Єгиптом, Йорданією, Марокко і Тунісом підписано угоди про асоційоване партнерство, вони мають підвести їх до режиму вільної торгівлі упродовж 12-річного перехідного періоду. З Алжиром, Ліваном та Сирією тривають переговори.

Мальта і грецька частина Кіпру виявилися найуспішнішими на шляху до європейської інтеграції, ставши повноправними (членами Євросоюзу у квітні 2004 р.

Успіхи, проблеми і труднощі перших років втілення в життя Барселонського процесу, серйозні виклики й загрози, що постали у регіоні Близького і Середнього Сходу на початку XXI ст., змусили Євросоюз та його відповідні структури визначитися з подальшими перспективами Євро-Середземноморського Партнерства на основі опрацювання комплексних стратегічних програм діяльності Євросоюзу у Середземноморсько-Близькосхідному ареалі. Такими комплексними програмами стали «Загальна Стратегія Європейського Союзу у Середземноморському регіоні», затверджена 10 червня 2000 р. та «Стратегічне Партнерство Євросоюзу із Середземномор’ям та Близьким Сходом» (червень 2004 р.).

У 2005 р. Євросоюзом було здійснено низку заходів, при­свячених 10-ї річниці Євро-Середземноморського Партнерства, під час яких було проаналізовано основні досягнення, проблеми та труднощі процесу імплементації цієї програми, а також намічено плани на наступні п'ять років. 30-31 травня 2005 р. у Люксембурзі відбулася VII Євро-Середземноморська конференція міністрів закордонних справ країн-учасниць Барсе­лонського процесу, яка була присвячена аналізові його сучасного стану. У заключному документі конференції підкреслювалося, що прийняття Барселонської декларації 28 листопада 1995 р. стало поворотним пунктом у взаємовідносинах між Європейським Союзом та його сусідами з Південної та Східної частин Середземномор'я, а саме партнерство стало унікальним за своїм розмахом. Водночас наголошувалося, що, незважаючи на позитивні досягнення, потрібно ще багато зробити для реалізації всього потенціалу Барселонської декларації.

Ювілейний саміт Євро-Середземноморського Партнерства, який відбувся у Барселоні 27-28 листопада 2005 р., прийняв три головні документа: політичний – «Президентську заяву», спеціальний – «Кодекс поведінки проти тероризму» та соціально-економічний – «Програма дій на 5 років».

Одним з головних Підсумків Барселонського саміту стало прийняття запропонованого Іспанією «Кодексу поведінки проти тероризму». На саміті було створено прецедент, коли вперше в історії Ізраїль та арабські країни у спільному документі заявили про те, що координуватимуть свої дії у боротьбі проти тероризму, виконуючи рішення ООН та налагоджуючи взаємодію своїх правоохоронних органів і сил безпеки. У документі визначається, по-перше, що тероризм не має виправдання. По-друге, визнається, що довгострокова успішна боротьба з тероризмом неможлива без викорінювання його соціально-економічних, політичних, ідеологічних підвалин. Тому наголошується, що учасники Євро-Середземноморського Партнерства продовжуватимуть робити все для того, щоб розв’язати конфлікти, покінчити з окупацією, протистояти пригнобленню, боротися з бідністю, забезпечувати кваліфіковане управління і дотримання прав особистості, прагнути до порозуміння між культурами та гарантувати повагу до всіх релігій.

«Програма дій на 5 років» передбачає розвиток співробітництва у таких чотирьох напрямах: політика і безпека; соціально-економічний розвиток і реформи; освіта і культурні обміни, міграція, соціальна інтеграція; правосуддя і безпека.

Одним з важливих питань зовнішньої політики ЄС були й залишаються його відносини з Туреччиною, яка після завершення Другої світової війни являла собою один з головних елементів системи оборони країн євроатлантичної співдружності та задекларувала своє прагнення до встановлення більш тісних зв'язків з європейськими країнами у формі асоціації з перспективою подальшої повної інтеграції до ЄС.

При цьому у процесі інтеграції Туреччини у Європейське співтовариство існував завжди комплекс проблем, які тією чи іншою мірою впливали на рівень співпраці між ЄС та Туреччиною.

Особливу важливість в процесі інтеграції Туреччини має так званий «цивілізаційний фактор».

Проблема вступу Туреччини до ЄС обумовлюється низкою причин соціально-економічного характеру. Комплекс проблем соціально-економічного розвитку Туреччини викликає значний скепсис євроінтеграційних прагнень політичних та громадських кіл країн ЄС, а подекуди навіть опір, зокрема з боку найбідніших країн Європи, стурбованих можливою втратою преференцій на їхній розвиток та спрямування коштів на подолання соціально-економічних проблем Туреччини. Проте значного оптимізму не спостерігається й у країн - доко мотивів ЄС, для яких вступ цієї країни означатиме посилення навантаження на їхні власні бюджети та конкуренцію з боку дешевих турецьких товарів та неконтрольованого притоку робочої сили з цієї країни.

Серед основних мотивів, що висуваються на Заході противниками вступу Туреччини до ЄС, також є швидкий приріст її населення. Наслідком цього може бути не тільки посилення притоку емігрантів до країн ЄС, а й великі структурні зміни в центральних органах об’єднання, зокрема у разі вступу Туреччина буде мати найбільше представництво в Європарламенті.

Важливою перепоною процесу вступу Туреччини до ЄС є внутрішні соціально-політичні проблеми. Значний вплив має проблема незавершення формування інститутів громадянського суспільства, зокрема констатуємо наразі схильність значної частини населення країни та низки політичних сил на чолі з Партією благоденства замінити курс на побудову світської держави ісламським шляхом розвитку, з орієнтацією на арабські країни ігі реалізацію ідеї «пантюркізму».

Парадоксальним є й той факт що демократія в цій країні захищається й утримується військовими. В той же час турецька армія продовжує зберігати за собою право втручатися в політичне життя Туреччини, це було законодавчо закріплено в десяті їх статтях Конституції Туреччини.

Несприятлива гуманітарна ситуація, перш за все – невирішеність курдської проблеми, фігурує в різноманітних документах в якості однієї з головних перешкод до повноправного членства в організації. Повне ігнорування Туреччиною можливості надання хоча б культурної автономії курдській меншині йде урозріз з основними принципами поваги прав національних меншин. Недавнє загострення курдської проблеми є прямим підтвердженням актуальності цього питання.

Важливим аспектом загострення курдської проблеми на сучасному етапі є те, що курди твердо протистоять спробам асимілювати їх збоку країн, на територіях яких вони проживають. Цей народ змушений вдаватися до радикальних мір поведінки, зокрема, терористичних актів на території Туреччини, прагнути аби турецька влада дослухалась до їхніх вимог.

Не дивлячись на складність процесу вступу Туреччини до ЄС. відбувається поступова адаптація законодавства цієї країни до європейських стандартів, головними кроками до юго стати реформа судової системи, розширення свободи зібрань та асоціацій, лібералізація ЗМІ, пом’якшення цензури, деякі зміни законодавства щодо прав національних меншин, найбільш гострого питання з точки зору євро скептиків Туреччини.

Набуття Туреччиною статусу країни-кандидата на вступ до ЄС у 1999 році і логічним результатом багатобічного співробітництва та прагнення до інтеграції з європейськими країнами, проте лише надання чітких гарантій майбутнього вступу до організації може задовольнити Туреччину. Успіх реалізації цієї акції в майбутньому залежатиме від дій політичних та громадських кіл країни щодо вирішення комплексу соціально-економічних та соціально-політичних проблем внутрішнього та зовнішнього характеру, що існують в державі, а також від процесів внутрішнього реформування й перебігу тенденцій подальшого розвитку вкупі з політичною волею лідерів та громад європейських країн.

На даний момент переговори про вступ Туреччини до ЄС були призупинені на невизначений строк. Європейські чиновники пояснюють це незавершеністю проблем інтеграції країн, що нещодавно вступили до ЄС, а також неостаточною готовністю самої Туреччини до вступу.

Старт запропонованої ЄС програми «Східне партнерство», яка припускає політичне і економічне зближення з Євросоюзом, але не передбачає можливості членства в ЄС, було дано на саміті країн - учасниць проекту 7 травня 2009 р. в Празі.

В рамках цього проекту шести колишнім радянським республікам - Вірменії, Азербайджану, Грузії, Молдові, Україні і Білорусі - до 2013 року буде надана додаткова фінансова допомога у розмірі 350 млн євро.

Східне партнерство передбачає політичне та економічне зближення шести держав з Євросоюзом, але не передбачає можливості членства у цій організації. У рамках програми повинні бути укладені угоди про полегшення візового режиму, створення зон вільної торгівлі тощо.

4. На відміну від НАТО, взаємовідносини Росії з ЄС є більш врівноваженими, хоча також коливаються від партнерських до напружених.

Основним документом, що регламентує відносини між Росією і Євросоюзом, є Угода про партнерство і співробітництво, підписана в 1994 р. з 15 «старими» членами ЄС і введена у дію у 1997 р.. Вона тривалий час служила базою для партнерських і загалом безконфліктних відносин.

На саміті Росія-ЄС, присвяченому 300-річчю Санкт-Петербургу у 2003 р., російський президент висунув ідею про чотири «спільні простори» між Росією та ЄС: економічний; свободи, безпеки і правосуддя; зовнішньої безпеки; а також науки та освіти, включаючи культурні аспекти. Ця пропозиція стала своєрідною відповіддю Росії на плани ЄС щодо створення «ширшої Європи» на основі проведення нової європейської політики сусідства. Росія відмовилась від статусу сусіда ЄС, який передбачає поглиблення відносин, зокрема, торгівельних, в обмін на запровадження в країнах-сусідах європейського законодавства (так званого acuis communautaire). В цьому був певний ідеологічний компонент, однак головна причина була економічна.

На основі аналізу наслідків запровадження європейського законодавства (фактично, стандартів та норм економічної діяльності) російськими економістами був зроблений висновок, що воно є корисним тільки за окремими напрямками і не може бути запровадженим у повному обсязі (тим більше беззастережно). З цього випливала неприйнятність для Росії політики сусідства й необхідність розроблення спеціальних механізмів співпраці.

Це було відчутним ударом по самолюбству європейських чиновників, адже відмова запроваджувати європейське законодавство такою важливою країною, як Росія, виходячи із міркувань економічної недоцільності (навіть в обмін на перспективи вільної торгівлі), ставило під сумнів самі основи європейської економічної інтеграції.

На саміті Росія-ЄС, який відбувався 6 листопада 2003 р. в Римі, було прийнято рішення розпочати роботу по формуванню спільного економічного простору, спільного простору зовнішньої безпеки, спільного простору свободи, безпеки та правосуддя, спільного простору науки та освіти, включаючи культурні аспекти.

Проте за підсумками саміту Росія-ЄС (грудень 2006 р., Гельсінкі (Фінляндія)) можна говорити про стагнацію як планів побудови чотирьох спільних просторів, так й енергетичного діалогу ЄС-Росії.

У 2004 р. ЄС і Росія підписали протокол, що поширював дію Угоди про партнерство і співробітництво на 10 нових членів ЄС. Це дозволило зняти безліч питань двосторонніх відносин РФ-ЄС, які неминуче би виникли після розширення Євросоюзу. Робота над цим документом тривала кілька років. З цим була пов’язана перша серйозна криза у відносинах. Перелік претензій Росії до ЄС включав по різним даним від 12 до 14 пунктів, причому не тільки економічного характеру. Надзвичайно гостро стояло питання про статус Калінінградської області як російського анклаву в ЄС.

Розширення 2004 р. мало наслідком привнесення до політики ЄС потужної східноєвропейської складової. Це стосується самих різних аспектів - критики політичного режиму Росії, торгівельних суперечок, зростання недовіри щодо російської енергетичної політики. Причому, йдеться не тільки про антиросійські настрої нових членів ЄС, але й про геополітичні інтереси впливових старих членів.

У 2007 році стосунки між Росією та ЄС знову погіршились. Причиною стали економічні та політичні конфлікти з низкою членів ЄС, зокрема, з Польщею стосовно імпорту до Росії м’яса, Латвією стосовно експорту російських нафтопродуктів, Естонією стосовно пам’ятників радянським воїнам, Великобританією у зв’язку з вбивством у Лондоні російського дисидента А. Літвіненка.

Саміт Росія - ЄС у Самарі восени 2007 р. ввійде в історію російсько-європейських відносин як найбільш безрезультатна зустріч за останні роки.

Проте цю зустріч російські політики, і насамперед особисто тодішній президент Росії В. Путін та його оточення, використали сповна (хоч і не дуже насичено), аби ще раз заявити: тимчасові труднощі у відносинах із Європою аж ніяк не позначиться на російській політиці стосовно ЄС. А точніше: Європа не примусить Росію відмовитися від обраного нею курсу самоствердження на світовій арені в образі потужної держави з власними інтересами й намірами щодо того ж таки Євросоюзу.

Агресія Росії проти Грузії в серпні 2008 р. та жорстка позиція багатьох європейських лідерів ще більше загострила відносини між Росією та ЄС.

Проте із розгортанням світової фінансової кризи неминучим був перегляд відносин Російської Федерації з ЄС.

14 листопада 2008 р. в Ніцці (Франція) відбувся двадцять другий саміт ЄС-Росія та перший після драматичних подій на Кавказі. Він не лише продемонстрував нормалізацію двостронніх відносин, але й показав, що ЄС та Росія поступово переходять до діалогу рівних – спільне фінансування проектів і звертають особливу увагу на сфери спільних інтересів (зокрема, з огляду на те, що Росія – третій за величиною торговельний партнер ЄС та експортер значної частипи енергетичних ресурсів в Європу). Цілком очевидно, що така політика викликає занепокоєння не лише в США, але в окремих держав Центрально-Східної Європи, котрі цілком обгрунтовано побоюються опинитися в «російській зоні впливу».

Наприклад, наприкінці листопада 2009 р. з робочим візитом Санкт-Петербург відвідав вертольотоносець ВМС Франції «Містраль», який здатний доставляти на значні відстані танковий батальон (450 осіб) з повним озброєнням. Хоча він й створювався в межах західної концепції ведення десантних операцій у віддалених районах Світового океану, але Росії планує придбати кораблі цієї серії та інші ударні озброєння для участі в локальних війнах. З цього приводу головнокомандувач російського ВМФ адмірал В. Висоцький заяви, що «в минулорічному серпневому конфлікті кораблі класу «Містраль» дозволили б Чорноморському флоту РФ виконати свою місію за 40 хвилин, а не за 26 годин».. «А це саме той час, якого ми потребуємо», - добавив В. Висоцький.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Німеччина на чолі з федеральним канцлером А. Меркель. Так тільки в 2009 р. вона тричі зустрічала з президентом Росії Д. Медведєвим, обговорюючи передовсім економічні питання, зокрема, як згодом виявилося, спробу фактично контрольованих російською державою «Сбербанка России» та групи ГАЗ спільно з канадською компанією «Магна» викупити концерн «Опель». Поряд з цим саме Німеччина в особі, колишнього канцлера, а сьогодні одного з керівників газотранспортного консорціуму «Північний потік» Г. Шредера успішно пролобіювала проект його проходження по дну Балтійського моря до Західної Європи.

Коли говорити про власне політичні питання, що під час зустрічі 14 серпня 2009 р., Меркель не заперечила вкрай критичних висловлюваннь свого російського візаві, щодо президентів України та Грузії та засудила «героїзацію нацизму», під якою, Медведєв мав на увазі внутрішньоукраїнське питання - визнання Української повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні.

Напередодні неформального саміту лідерів Росії, Німеччини та Франції у Довілі в жовтні 2010 р. стало відомо про прагнення Франції продати Російській Федерації чотири кораблі класу «Містраль».

Тристоронню зустріч у Довілі президент Франції Н. Саркозі підсумував наступними словами: «Ми живемо в новому світі, світі дружби з Росією»

Наприкінці листопада 2010 р. у відносинах ЄС-Росія експерти зауважили помітне пожвавлення, що відбувалося під час саміту НАТО в Лісабоні та засідання Ради Росія-НАТО. Зокрема, 24 листопада Євросоюз та Російська Федерація погодили умови запланованого на першу половину 2011 р. вступу останньої до СОТ. Того ж самого дня прем’єр-міністр В. Путін висунув пропозицію створити зону вільної торгівлі між ЄС та Росією (а напередодні в інтерв’ю одній з німецьких газет запропонував «економічний союз від Атлантики до Владивостока». Особливо ця ідея сподобалася федеральному канцлерові Німеччини А. Меркель, навіть незважаючи на те, що «деякі деталі й треба ще обговорити».

Заняття 7. Зовнішня політика Європейського Союзу