4 Грудня 2009 р. Відбулося перше від серпня 2008 р. Засідання Ради Росія-нато, коли відносини між Альянсом та Російською Федерацією були заморожені через військову операцію в Південній Осетії.

Тоді попередній секретар Альянсу Яап де Хооп Схеффер оголосив роботу Ради Росія-НАТО замороженою до того часу, поки Росія не виведе свої війська на позиції до збройного конфлікту. У відповідь Росія розіслала повідомлення членам Альянсу про припинення військового співробітництва з НАТО.

Підписані документи – робочий план співробітництва на 2010 рік, доручення послам країн-учасниць Ради провести перший в історії спільний аналіз загроз безпеці в ХХІ ст. та угода про реформування механізмів Ради Росія-НАТО для підвищення її ефективності дають поштовхов для розвитку співробітництва на найближчі роки.

Зокрема, генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен висловив надію, що «проведені результативні переговори» стануть «кроком до справжнього стратегічного партнерства», і сказав, що розбіжності, зокрема, по Грузії та розширенню Альянсу, не повинні «заслоняти наше співробітництво в інших сферах».

Щодо Афганістану, то міністр закордонних справ Росії С. Лавров заявив, що його країна продовжить залізничний і повітряний транзит для натівського угрупування в Афганістані, але «не вважає за необхідне вклучатися у військое планування оперцаії в Афганістані, це справа міжнародного контингенту».

Лавров також вказав, що відновлення військового співробітництва з НАТО передбчає насамперед заходи «по покращенню оперативної сумісності, взаємодію з піратством, заходи по протиракетній обороні та контролю за повітряним простором».

До речі, за кілька годин до засідання Ради Росія-НАТО міністри закордонних справ держав-членів Альянсу заявили про принципову готовність НАТО вивчити потенціал сумісності систем ПРО США, НАТО і Росії.

Окремого розгляду потребують підсумки неформальної зустрічі лідерів Росії, Франції та ФРН у нормандському містечку Довіль у середині жовтня 2010 р. Для просування свої безпекових ініціатив російський президент Д. Медведєв вдало використав зазначений саміт «трійки» у Довілі, що проходив напередодні саміту НАТО в Лісабоні та засідання Ради Росія-НАТО в його рамках.

Вже сам факт, що у форматі «трійки» керівник Росії, Франції та ФРН зустрілися вдруге за рік після чотирирічної перерви, свідчить багато про що. Сьогодні, лише через два роки після російсько-грузинського конфлікту, який викликав шок у Європі, охолодив її відносини з Росією і заморозив відносини Російської Федерації з НАТО, «важковаговики» старої Європи намагаються максимально наблизити Росію.

Ще 1 грудня 2009 р. на засіданні ОБСЄ в Афінах очільник російського МЗС С. Лавров презентував широкорозрекламований президентом Медведєвим проект Договору про європейську безпеку.

Хоча Лавров зазначив, що договір спрямований на подолання ліній розподілу в євроатлантичному регіоні та покликаний покласти край відлунню «холодної війни», але, як не парадоксально, витриманий він саме у її традиціях. Впадає в очі те, що документ виписаний у стилі «принципів загального миру й благополуччя», а його положення скомпільовані відразу з усіх наявних механізмів міжнародної безпеки, включаючи Статути ООН і НАТО, Манільську декларацію про мирне розв’язання міжнародних спорів і Хартію європейської безпеки. Тим часом, він зовсім не стсоується таких аспектів, як контроль над озброєннями, прав людини або нових викликів безпеці, не виходячи за рамки військово-політичних категорій двадцятилітньої давними.

Головним посилом, що міститься в російській пропозиції Європі, є твердження, що учасники нового договору повинні керуватися «принципами неподільної і рівної безпеки, незавданням збитку безпеці один одного». Росія хотіла б, щоб «будь-які заходи в сфері безпеки» учасники договору здійснювали з урахуванням інтересів безпеки інших сторін. Крім того, Кремль пропонує «відкинути можливості використання території учасників договору з метою підготовки або здійснення збройного нападу або інших дій, що істотно зачіпають безпеку інших учасників договору».

Росія вважає, що у випадку збройного нападу на одного з учасників договору інші країни можуть розцінювати це як напад на них. Відповідно вони мають право надавати допомогу постраждалій стороні доти, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів, необзхідних для підтримки миру й безпеки.

На думку кремлівських стратегів, для досягнення цілей нової архітектури безпеки достатньо простого механізму консультацій і конференцій, рішення яких приймаються консенсусом і будуть обов’язковими до виконання. Москва пропонує підписати цей договір усім державам Євроатлантики і Євразії – «від Ванкувера до Владивостока» і всім основним організаціям – ЄС, ОБСЄ, ОДКБ, НАТО, СНД.

Головна мета, яку переслідує Кремль, «розкручуючи» цей документ, очевидна: створити передумови для подальшого розз’єднання Європи й США, а також ослаблення НАТО як інструмента гарантування безпеки в Євроатлантиці. Крім того, якщо Кремлю вдасться ініціювати на Заході дискусію навколо умов цього договору, це може створити умови для посилення протиріч між «проросійським» і «проамериканським клубами» в ЄС. Адже, ослаблення НАТО, євроатлантичних і внутрішньоєвропейських зв’язків відкриває перед Росією широке поле для утвердження свого статусу «нової світової сили». Не кажучи вже про те, якщо НАТО і ЄС займуться внутрішніми розбірками, а Європа з’ясовуватиме, хто для неї важливіший – США чи Росія, Москва може безперешкодно взятися за відновлення домінування на пострадянському просторі.

Навряд чи Кремль всерйоз розраховує на підписання пропонованого документу; більше того, він обіцяє йому значні незручності.

Російська пропозиція підписати «мирний» договір однак не узгоджується з його практичними кроками: конфлікт у Грузії з окупацією частини її території, зміни в законі про оборону Російської Федерації для встановлення механізму використання російських військ за кордоном, заяви про можливе використання ядерної зброї в локальних конфліктах і закупівля іноземної наступальної зброї за кордоном.

Напевне найголовнішим свідченням несерйозності російської ініціативи є те, що Кремль пропонує створити свідомо непрацездатний механізм прийняття рішень у рамках договору. Адже саме процедура консенсусних постанов передбачає неможливість прийняття термінових рішень. Тобто будь-яка кризова ситуація в рамках численної неоднорідної міжнародної організації виявиться практично нерозв’язаною.

У середині листопада 2010 р. під час масштабного саміту Організації Північноатлантичного договору в Лісабоні відбувся й саміт НАТО-Росія. Насамперед обидві сторони почали домовлятися про інтеграцію або спільне функціонування системи ПРО. Суть концепції, що обговорюється сторонами, полягає в створенні єдиного периметру протиракетної безпеки з елементами ПРО й ППО.

5. Росія в процесі китайської модернізації розглядається як джерело енергетичних та сировинних ресурсів і військових технологій. Оточення Голови Цзян Цземіня обмежувало партнерство з Росією зовнішньополітичною та оборонною сферами. Новий Голова КНР Ху Цзіньмао відвідав столицю Росії в 2003 р. та зустрівся з президентом В. Путіним. В підписаній декларації вказувалося, що співпраця в усіх областях є пріоритетним стратегічним напрямом зовнішньої політики обох держав. Головні перспективи розвитку відносин Китаю та Росії полягали в близькості та співпадінні інтересів безпеки та розвитку в межах Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Візит президента Російської федерації до КНР 26-28 вересня 2010 р. продемонстрував, чого хочуть обидві країни від нинішнього співробітництва. Китайський керівник Ху Цзіньтао взяв інціативу у свої руки і продемонстрував бажання Китаю до активізації співробітництва в стратегічних сферах – від торгівлі до обміну технологіями. Російський лідер Д. Медведєв погодився з цим, додавши до них ще кілька своїх ідей у регіональному і гуманітарному масштабі.

На міжнародній арені Китай та Росія виступають за мультиполярний світ, підтримують демократизацію міжнародного політичного порядку, просувають глобалізацію економіки. Конкретніше ці техи вилилися в рішення Москви підтримати Пекін у питанні реформування МВФ.

Справжнім експромтом саміту була згода Д. Медведєва (на пропозицію китайської сторони) підписати спільну заяву у зв’язку з 65-річчям закінчення Другої світової війни. Цим документом Росія фактично втрутилася у бурхливий конфлікт Китаю і Японії через спірні острови у Східному-Китайському морі. Там же російський президент заявив про свій намір відвідати о. Кунашир.

Економічна складова стратегічного партнерства двох країн перейшла в повномасштабний енергетичний діалог.

У той же час візит президента Росії в КНР продемонстрував: Пекін зацікавлений в Російській Федерації як джерелі сировини. Тепер ця складова довсторонніх відносин домінуватиме. Альтернативи такій схемі відносин поки що немає, кажуть російські експерти. Вони зазначають, що частка машин і обладнання в російських поставках Пекіну скоротилася до 1,7 %. І це тоді, як КНР зробила величезний ривок у технологіях і багато в чому зрівнялася з Росією в різних секторах промисловості. Навіть в оборонній сфері тепер Китай спирається переважно на власні сили, залишивши російський ВПК без замовлень і грошей.

Восени 2010 р. між Російською Федерацією та Японією розгорівся жорсткий дипломатичний скандал. Російський президент Д. Медведєв відвідав острів Кунашир, навколо якого понад півстоліття між Токіо і Москвою точиться суперчека.

Скандал вибухнув ще до поїздки Медведєва на Кунашир 1 листопада 2010 р. Японський уряд висловив своє занепокоєння наміром кремлівського уряду, проте на російську сторону попередження Токіо не справило враження. Глава зовнішньополітичного відомства Росії С. Лавров досить грубо відповів на запитання японського журналіста, чи не хвилюють його можливі наслідки такої поїздки: «Як я можу хвилюватися, що президент регулярно відвідує якісь регіони Росії, які він хоче відвідати?».

Однією із відповідей на питання, чому російське керівництво вирішило піти на конфронтацію з Японією може стати недавній візит Д. Медведєва до Китаю. Схоже, саме після спілкування з китайським керівництвом Д. Медведєв запалився ідеєю продемонструвати японцям свою могутність. Деякі події свідчать, що японське питання фігурувало на китайсько-російських переговорах. Тим більше, що на початку вересня територіальна суперечка вийшла на поверхню і у відносинах Токіо з Пекіном.

Очевидно, що в найближчому майбутньому японо-російський скандал поступово припиниться. Росія все ж таки не пішла на продовження конфронтації, як це було у недавньому випадку Китаю з Японією. Токіо, у свою чергу, також зацікавлений у тому, щоб навколо кунаширського інциденту пристрасті вщухли і вирішення питання знову повернулося у дипломатичні кабінети.

Останніми роками Російська Федерація виявляє специфічну активність й в інших частинах величезного Тихоокеанського басейну. Окремо хочемо зупинитися на визнанні незалежності Південної Осетії та Абхазії, слідом за Росією, Нікарагуа та Венесуелою, однією з найменших республік у світі – Науру. Дане питання було погоджено під час візиту в Росію та Південну Осетії у середині грудня 2009 р. глави МЗС Науру К. Кеке. В обмін на це Росія погодилася надати острову гуманітарну допомогу на 50 млн. дол. США.

До речі, це не перший приклад таког о поповнення державного Науру: 2002 р. Китай заплатив Науру 130 млн. дол. за обіцянку не визнавати Тайвань. Зоправда, у травні 2005 р. острівна республіка переглянула свою позицію, розірвавши відносини з КНР і встановивши їх з Тайванем за відповідну винагороду.

Проте на думку експертів, політична складова в активізації російсько-наурійських відносин не є виключно єдиною. Як відомо, о. Науру є однією з провідних офшорних зон світу, де, в тому числі, «відмиваються» значні кошти російської організованої злочинності та «кремлівських олігархів» на взірець О. Мамута.

Заняття 6. Аналіз зовнішньої політики