4. Соціологічні ідеї в.Липинського.

Липинский В'ячеслав - політичний соціолог, засновник теорії еліти, ідеолог монархічного консерватизму. Якщо більшість видатних українських мислителів початку ХХ ст. (Грушевський, Винниченко) - «народники», то Липинский - «державник». Сфера інтересів перших - прості люди (селяни, почасти робітники або бідні інтелігенти); Липинского цікавить переважно «еліта».

Вважав, що в суспільстві обов'язково повинен бути вищий соціальний прошарок - еліта, що захистить національну державу, створить її та переборе руйнівні тенденції. Еліту характеризують сила і авторитет. В еліти аристократичні риси. Завдання українського народу – формування еліти. Виділяв типи еліт:

1) охлократія (влада юрби);

2) класократія;

3) демократія.

Для України найкраще - класократична еліта на чолі з гетьманом.

Політологічні і соціологічні концепції Липинского, засновані на ідеї конституційної «класократичної трудової монархії», що не прив'язана до соціо- і етнічного походження людини, а ґрунтується на територіальному патріотизмі, одержали найбільш виразне осмислення в праці «Листи до братів-хліборобів» (1926).

На думку В. Липинского, держава виникає в результаті завоювання, коли активна меншість підкоряє пасивну більшість. Ідеалом держави для Липинского є держава національна. Однак у трактуванні національної держави існувала проблема: хто кого творить - державу нації або, навпаки, нації - держава. Липинский дає однозначну відповідь: без держави немає нації, саме держава в націотворенні відіграє основну роль. Народ же - це тільки «етнографічна маса», яку потрібно організовувати за допомогою держави.

Щодо поглядів Липинского на релігію і місце церкви в державній системі, то вони відверто прокатоличні. Саме католицька модель взаємин церкви і держави в нього здобуває універсальний характер. Він визнає властивий західноєвропейському середньовіччю поділ влади на світську і духовну. При цьому, з погляду мислителя, не повинно бути втручання світської влади в духовну і навпаки.

Соціологія Л. ґрунтується на ранніх теоріях соціального конфлікту (К. Маркс, Л. Гумплович, Г. Ратценгофер, Ф. Оппенгеймер), теорії критики раціонального мислення (З. Фройд, М. Вебер), теорії еліти В. Парето, Г. Моски та Р. Міхельса.

Суспільство, за Л., складається з класів, які органічно утворюються для виконання суспільних потреб у матеріальному виробництві, – хлібороби, робітники, інтелігенція (відірвана від участі у виробництві ідейно творча група). Кожний клас має свої інтереси і прагнення до влади. Диференціацію класів за роллю у розподілі матеріальних благ Л. заперечував, виходячи з пріоритету національного солідаризму перед соціальним визволенням. Класова боротьба є шкідливою для суспільства.

Рушійною силою у розвитку суспільства є еліта, яка організовує у політичних конструкціях і проектах ірраціональні стихійні прагнення народу і формується з огляду на професійні і ціннісні критерії. Утворена елітою держава стримує індивідуалістичні та ірраціональні тенденції, консолідуючи з «етнографічної маси» націю.

За теорією класів держави Л., передбачається класократично-монархічний устрій суспільства, за якого в інституті монархії (гетьманату) втілюються традиційні цінності, родова харизма. Л. ототожнював поняття нації і держави, фіксуючи їх тісний взаємозв’язок, проте вважав, що утворення держави передує утворенню нації, що обумовлювало стійкий «державницький» характер його ідеології. Велике значення в політичній концепції Л. мали поняття «території», «землі» як більш фундаментальні для утворення нації, ніж етнічна належність населення. Л. можна вважати фундатором концепції політичної, громадянської нації, на противагу етноцентризму попередньої доби в українській політичній думці.