Тема 4. Історія розвитку соціальної думки в Україні.

1. Формування і розвиток соціології в Україні.

2. Політична соціологія М.Драгоманова.

3. Генетична соціологія М.Грушевського.

4. Соціологічні ідеї В.Липинського.

5. Соціальна наука Б.Кістяківського.

6. Загальна соціологія М.Шаповала.

7. Розвиток соціології в Україні у ХХ ст.

1. Формування і розвиток соціології в Україні.

Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі, про що свідчать пам’ятки усної та писемної творчості. У них втілені перші спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський, який у своїх полемічних творах відстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя знаходиться у Києво-Могилянській академії, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Подальший розвиток і якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М.Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціософські міркування, наснажені ідеями всеслов’янського братства і відродження України.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого певною мірою трансформували ідеї О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоч окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори. Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу. Як уже зазначалося, вона функціонувала тільки в координатах традиційних проблем. А тоді домінував у соціології позитивізм, який тяжів до еволюціонізму, органіцизму чи соціал-дарвінізму.

2. Політична соціологія м.Драгоманова.

За своїми соціально-політичними поглядами Драгоманов був яскравим представником української інтелігенції 1870-х рр. В області національного питання він поєднував федералістичні прагнення революційно налаштованих представників української інтелігенції з невизначеним індивідуалістичним космополітизмом демократичного напряму. Демократична, федералістична теорія Драгоманова протягом довгого часу впливала на українську інтелігенцію.

Свої федералістські ідеї Драгоманов провадив у статтях про культурний і літературний розвиток малих національностей. Драгоманів рішуче відмежувався від російського народництва; що ж стосується марксизму, то він як треба в ньому не розбирався, висловлюючи, наприклад, «побоювання» за долю селянства.

Займався проблемою українського національно-культурного і політичного відродження. Драгоманов вважав, що соціальне і національне звільнення України невід'ємні, марксизм неприйнятний для українського народу, для України необхідна загальноєвропейська ідеологія (демократія), але з національним змістом. Основна його теза – «космополітизм в ідеях і цілях, націоналізм у формі і ґрунті».

Вважається, що Драгоманов заклав основи української соціології. Під соціологією розумів універсальну і точну науку про суспільство, прагнув до синтезу суспільних наук у єдину науку.

Важливим вважав принцип історизму. Історизм поєднується з конкретними методами соціологічного аналізу. Поєднуючи явища соціального життя, він використовував теорію безлічі факторів (тобто на суспільство впливає багато факторів), критикуючи марксизм. За Драгомановим, соціальна динаміка – це об'єктивне явище, що охоплює як прогресивний, так і реакційний рух. Драгоманов також розвивав ідеї соціальної революції, був супротивником диктатури, централізму і прихильником федералізму.

Історіософія Д. ґрунтувалася на ідеї суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм – утвердження ідеї невід’ємних прав людини, а рушієм – не окремі («історичні») народи, а все людство, оскільки Д. відмежовувався від націоналізму. Філософія політики Д. ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вищою цінністю визнають особистість. Суспільно-політичним ідеалом Д. вважав «безначальство», анархічний лад, суть якого полягає в об’єднанні добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму. Основними політичними завданнями українства Д. вважав усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними державними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальну роль відводив культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним українською свідомою інтелігенцією.

Будучи переконаним лібералом, він обстоював відокремлення церкви від держави й секуляризацію громадського і культурного життя, якої, на його думку, особливо потребувала Галичина. Із християнських конфесій цікавився протестантизмом як таким, що певним чином корелює з лібералізмом.

На думку Драгоманова, складні соціально-політичні проблеми може вирішити не повстання, що виступає стихійним бунтом трудівників, а революції як широкий рух народу, в яких беруть участь не тільки ті, котрих безпосередньо давлять порядки, а всі, хто визнав, що ті порядки вже непридатні для загальних суспільних потреб їхнього часу.

Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, Драгоманів допускав і ідею еволюційного розвитку суспільства, що здійснення соціалістичного ідеалу «можливо тільки в певній послідовності і при високому розвитку свідомості мас, а тому досяжне більше за допомогою освіти усної пропаганди, ніж кривавих повстань».