6. Школа і педагогіка Стародавнього Риму

Минали століття за століттями, і Афінська держава почала втра­чати свою могутність. Під тиском бурхливо зростаючої Римської ім­перії Афіни за­непали. В Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музич­ному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання і освіти відповідала розвитку ра­бовласниць­кого ладу, вона склалась в VI—V ст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшару­вання населення (патриції — рабовлас­ники, вільне привілейоване населення і плебеї — вершники, біднота). Соці­ально-класове роз­шарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елемен­тарні прива­тні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнат­нго вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і раху­вати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу на­вчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знат­них батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мис­тецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений не­обхідністю оволо­дінням ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти ке­рівні посади в державі.

Значно пізніше в Римі з'явилися школи риторів, в яких діти знаті готува­лися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавс­тво, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. В се­редині першого тисячоліт­тя до нашої ери приватні граматичні й риторські школи були пе­ретворені в державні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спри­чинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого релі­гійного характеру, що знижувало рі­вень розумового виховання підростаючих поколінь.

ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

Афінська система Мета виховання: різнобічний гармонійний розвиток особистості Форми та зміст: 0—7 р. — сімейне виховання; 7—1З р,— музична школа; школа гра­матиста (навчання грамоті і лічбі); школа кіфариста (літературно-музичине виховання); 13—18 р, — гімназичні школи: пале­стра (школа давнього п'ятиборс­тва); гімнасія (риторика, гімнастика, музи­ка); 18—20 р. — ефебія. Традиційні цінності полісного виховання; єдність, рівність перед законом, Ідеал героїчного і безкорисно­го слу­жіння рідному місту.

Спартанська система Мета виховання; підготовка муж­ніх, дисциплінованих, загартованих воїнів. Форми навчання і виховання: 0—7 р. — сімейне виховання; 7—18 р, агелли (військові загони); 18—20 р. — військова служба (ефебія). Зміст навчання І виховання: володін­ня зброєю, розвиток сили і витрива­лості; елементарне навчання читан­ню й письму, розвиток кмітли­вості, вміння висловлювати думки ар­гумен­товано і лаконічно; естетичне вихо­вання через військові пісні І та­нці, розвиток почуття краси тіла. Методи виховання: особистий при­клад, змагання, формування зви­чок, покарання, бесіди; общиннб вихо­вання.

Етапи навчання у Давньому Римі

Сімейне виховання (від народження до 7 років) — найдавніший вид римського виховання, якому приділялась дуже велика увага.

Елементарна школа (від 7 до 11—12 років) — з V ст. н.е. — мала суто практи­чний характер; хлопчиків і дівчат навчали читанню, письму, лічбі.

Школа граматики (від 11 до 12—15 років) — передбачалося вивчення ла­тин­ської та грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика) на основі творів Гомера, Вергілія, Теренція; вивченню основ «вільних мис­тецтв» приді­лялось другорядне значення. Відбувалося формування «дос­коналого оратора» як освітнього ідеалу.

Школа ритора (від 15 до 20 років) — незначна кількість юнаків детально вивчала в теорії і на практиці ораторське мистецтво за зразком промов Цице­рона для підготовки до судової діяльності.

ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА ЕПОХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ 1. Загальна характеристика епохи Середньовіччя. Система сере­дньовічних шкіл

В 476 році ослаблена внутрішніми суперечностями рабовлас­ницького ладу перестала існувати Римська імперія, яка занепала під тиском варварських племен. В історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який умо­вно називається середньовіч­чям. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспіль­ство, в якому політична влада належала світським і духов­ним фе­одалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.

Епоха феодалізму успадкувала від Римської імперії християн­ську релі­гію в її західному різновиді, що відома з 1054 року під назвою «.католицизм». Християнська церква стала головною ідео­логічною силою європейського фео­далізму. І весь розвиток куль­тури та освіти середньовіччя відбувався в світлі релігійної думки католицизму. Середньовічна церква категорично заперечувала майже всю спадщину античного світу в галузі культури.

Вчені-церковники середньовіччя, відомі в історії під назвою «схоластів» (від слова «схола», тобто «школа”), — це професори, що прославилися своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими випадковими уривками наукових відо­мостей, які їм пощастило знайти в перекладах праць великого фі­лософа давнини Аристотеля.

Всі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Церква ж і визначала програми навчання і обирала склад учнів. Ці школи були трьох типів: монастирські школи, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що готу­валися до релігійної діяль­ності (так звані «внутрішні школи»), та для синів світських феода­лів («зовнішні школи»), єпископські, чи кафедральні, школи відкри­валися при єпископських резиденціях і також поділялися на дві катего­рії; церковно-приходські школи, які утримувалися повітови­ми священниками.

Повітові та «зовнішні» монастирські і єпископські школи відві­дували хлопчики віком від 7 до 15 років, де вони навчались читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчилися чи­тати релігійні книги, писати, співати, вивчали-арифметику (дода­вання, віднімання, множення). Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося на­вчатися не тільки скла­дати літери в слова, а й розмірковувати, яка літера до якого слова стосується, Навчання проводилось катехізичним способом (запитань і відповідей). Учні за­учували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи їхнього змі­сту.

Нерозуміння вихователями особливостей дитячої психіки, від­сутність елементарних методичних знань у вчителів призводили до того, що навчальний матеріал вони «втовкмачували» в голови учнів за допомогою різок та інших форм покарань.

Дещо ширшим був зміст навчання у «внутрішніх» школах. Від своїх слу­жителів церква вимагала не так вже й багато: знати молит­ви, вміти читати ла­тиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати хід церков­них відправ.

В своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу. Пристосу­вавши ці елементи світської освіти до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою хранителькою. Античні дисципліни, що викладалися в церковних шко­лах, називались «сі­мома вільними мистецтвами». Під ними розумілися: гра­матика, риторика, діалектика (так званий «тривіум» — три шляхи знань, чи перший ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так званий «квадривіум» — чотири шляхи знань, чи другий ступінь навчання). Але «вільні мистецтва» середньовіччя були лише віддаленою подобою того, що викладалося в античних школах.

На межі XI—XII століть церковні школи перестали задоволь­няти по­треби суспільства в освічених людях. В цей період відбува­ється швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. З часом міс­та почали відчувати велику по­требу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торговельні домовлено­сті, працювати в орга­нах місцевого самоврядування, складати різні ділові па­пери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл, головною особливіс­тю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримува­лися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники були невдоволені як монопо­лією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, в яких навчання дітей проводилось би їх рідною мовою і допомагало б їм надалі у торговельних справах та розвитку різних ремесел. Поступово такі школи були перетворені на міські початкові, які утримувались коштом міського самовря­дування (магіст­рату). У цих школах учні вчилися читати, писати, лічити та знайомилися з ос­новами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони коштами, які вно­силися учнями у вигляді платні за навчання. З цього часу освіче­ність перестала бути привілеєм вузького кола представників цер­кви.