14. Перший український філософ. Григорій Сковорода.

Григорій Сковорода навчався у Києво-Могилянській академії. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. Там він ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних.. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі. Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом. Святість життя полягає в робленні добра людям. Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте. Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. Сковорода конкретизує зв'язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м'ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше».

15. Театральне мистецтво України 17-18 ст.

Театр. Помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько ЗО драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п'єси різдв'яних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського «Воскресение мертвых», в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. Історичній темі присвячені драми: «Володимир» Ф. Прокоповича і «Милість божія» невідомого автора. Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст. митрополит С. Миславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії. Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й виконувати складні партії переважно в творах іноземних авторів.