19. Художник Володимир Боровиковський

Боровиковський, Володимир Лукич - живописець-портретист, автор картин на алегоричні та релігійні сюжети, академік Петербурзької Академії мистецтв. Походив зі старої козацької рідні, в якій малярство було деякою мірою родовим заняттям. Рання творчість була пов'язана з традиціями українського живопису XVIII ст. (портрет бурмистра Полтави П. Руденка, 1778 р.). Написав багато ікон для сільських церков на Полтавщині. У 1787 р. розписав "подорожній" палац Катерини II у Кременчуці. Розписи імператриці сподобались, і провінційному іконописцю відкрився шлях до кар'єри. У 1788 р. 31-річний художник, якому трохи згодом "підправили" прізвище, перебрався до Петербурга. Покровителем миргородця став один з найосвіченіших людей того часу М.Львов. У 1795 р. В. Боровиковський отримав звання академіка — випадок, майже безпрецендентний для художника, який не пройшов академічної виучки. Через 7 років В.Боровиковський став радником Академії мистецтв. В пошуках життєвого ідеалу в 1802 р. вступив до масонської ложі "Вмираючий сфінкс", у 1819 р. став членом містичного гуртка Н. Татаринової. Із збереженої переписки митця із земляками (1795—1819 рр.) довідуємося, що В. Боровиковський до кінця своїх днів залишився типовим "полтавцем", дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. За своє життя митець створив близько 500 живописних полотен, абсолютну більшість з яких складають портрети. Шедевром В. Боровиковського є портрет М. Лопухіної (1797 р.). До кращих творів майстра належать портрети Катерини II (1794 р.), В. Арсеньєвої (1795 р.), Г. Державіна (1795 р.), Ф. Боровського (1799 р.), Павла I (1800 р.), О. Куракіна (1801—1802 pp.), О. Безбородько з доньками (1803 р.),М. Долгорукової (1811 р.).

20. Бароко у творчому доробку українських зодчих

Перші барокові споруди з'являються вже в першій половині XVII ст. у Львові (два польських костьоли: бернардинів і єзуїтів) і в Києві (перебудова Успенського собору). Однак самостійна творчість сягає найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко.

Іван Мазепа зумів залишити печать своєї глибокої індивідуальності на творчості. В будівництві Мазепи можна простежити два напрями: один, у репрезентативних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий — барокізує українську дерев'яну архітектуру. У цей період було закінчено Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми. Завдяки йому і митрополитові Ясинському барокове оформлення набули Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII — початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Одним з найцікавіших зразків світської кам'яної архітектури України другої половини XVII ст., що збереглася до наших днів, є так званий будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба). Наприкінці XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Стародуб, Ніжин, Харків. Творцем архітектури Києва XVIII ст. був значною мірою Іван Григорович-Барський, який поєднував традиції доби Мазепи з впливом свого вчителя Б. Растреллі. Він звів у Києві Самсонів колодязь, браму Кирилівського монастиря, дзвіницю Петропавлівського монастиря, перебудував Кирилівську церкву та багато інших.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір. Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац.

Йоган Шедель під час перебування у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, Брама Заборовського, надав барокових форм будинку митрополита у Софійському монастирі. В 1731 p. Шедель звів славетну Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії. З середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко з'являються монументальні будови в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква та Маріїнський палац архітектора Б. Растреллі). В стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові і ратушу в Бучачі, Успенський собор в Почаєві. З другої половини XVII ст. на Правобережжі і в західних землях, що перебували під владою Польщі, занепадає кам'яне будівництво і більш популярною стає дерев'яна архітектура. Тому XVII ст. — першу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев'яного будівництва, коли створюються окремі школи будівництва такого типу (закарпатська, лемківська, бойківська, буковинська, подільська, придніпровська та ін.). Непересічними пам'ятками дерев'яного зодчества є церкви в Західній Україні по селах (церква св. Параскеви у Крехові 1658 р., св. Богородиці у Ворохті чи св. Миколи в Кривках), або в Східній Україні (храм св. Покрови в Ромнах).