Міністерство освіти та науки України

Кіровоградський національний технічний університет

Конспект лекцій з основ ведення сільського господарства та охорони земель

Кіровоград 2003

Вступ.

Україна за своїм виробничим потенціалом є аграрною державою, в якій основним багатством виступає земля.

Сільське господарство України - одна із провідних сфер матеріального виробництва, мета якого полягає в тому, щоб забезпечити людство в достатній кількості екологічно чистими продуктами рослинного і тваринного походження, а переробну промисловість сировиною.

Сільське господарство включає дві великі галузі – землеробство і тваринництво, які тісно пов’язані між собою.

В землеробстві головна увага приділяється заходам впливу на ґрунти з метою підвищення їх родючості, раціонального використання та охорони.

Землеробство в поєднанні з тваринництвом забезпечує біологічний кругообіг грунт - рослина –грунт, що зумовлює збереження екологічної рівноваги в природі.

Поступово розвиваючись, землеробство в загальному напрямку виділилося в науку про фактори життєдіяльності рослин, тобто в окремий розділ землеробства – рослинництво. Регулювання умов життя рослин – першочергове завдання землеробства з метою забезпечення високого і сталого врожаю.

Проте збільшення продукції рослинництва практично неможливе без застосування засобів хімізації, що сприяє забрудненню ґрунтів і рослин нітратами, пестицидами та іншими шкідливими для людини речовинами. Це порушує екологічну рівновагу у природі.

Тому еколог повинен вміти виявити і пояснити явища в навколишньому середовищі та розробити заходи по зменшенню їх негативної дії, знайти шляхи раціонального використання земель, забруднених радіонуклідами, нітратами, пестицидами та іншими шкідливими речовинами; забезпечити охорону та рекультивацію земель.

Лекція 1

Сучасний стан сільського господарства

в Україні

1. Загальна характеристика сільського господарства України.

2. Головні показники і географія сільського господарства.

3. Сучасний стан сільського господарства в Україні.

4. Прогнози оцінки розвитку сільського господарства в Україні.

Сільське господарство – одна з основних життєво важливих галузей виробництва України. Сільськогосподарське виробництво – складна, цілісна, в першу чергу, біологічна система репродукцій енергії за участю природних, соціальних, економічних і технічних факторів.

Галузь сільськогосподарського виробництва, в якій відбувається накопичення органічної речовини шляхом вирощування культурних рослин, називається рослинництвом. Рослинництво, в свою чергу, поділяється на ряд самостійних галузей : вирощування польових культур, землеробство, овочівництво, плодівництво, квітникарство, луківництво, кормовиробництво, лісівництво та інші. Характерною особливістю рослинництва є його сезонність, пов’язана з тим, що у звичайних умовах культурні рослини здатні давати врожай лише у безморозний період. Займаючись рослинництвом, людина зіштовхується з багатьма умовами, що постійно змінюються. Щоб забезпечити рослину необхідними факторами життєдіяльності, треба створити сприятливі умови шляхом своєчасного і високоякісного виконання усіх польових робіт.

Сільськогосподарські угіддя України – 41854,3 тис.га. З них рілля складає 79,7%, 6,7 млн.га – сінокоси і пасовища. Сільськогосподарське освоєння територій країни перевищило допустимі норми, а рівень розораності сільськогосподарських угідь найвищий у світі (у Вінницькій, Тернопільській, Кіровоградській, Черкаській – понад 90%, а в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях – навіть 95%). Разом з тим, для різних видів будівництва щороку відводиться 12–14 тис.га сільськогосподарських угідь. Якщо в 1950 р. на душу населення в Україні припадало 1 га ріллі, то в 1995 році тільки 0,64 га. Вартість рослинницької продукції складає 51,7% від продукції сільського господарства.

Отже, приріст продукції землеробства в майбутньому можливий лише за рахунок підвищення родючості ґрунтів. Найбільш дійовим способом підвищення родючості землі і збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є меліорація. Нині площа меліорованих земель 5,9 млн.га (14% площі сільськогосподарських угідь). На них виробляють понад 20% продукції землеробства. В Україні вже сформувалися Поліський гідромеліоративний комплекс, основним завданням якого є ліквідація надмірного заболочення і перезволоження земель і Степовий, що має забезпечити посушливі райони водою завдяки зрошувальній меліорації земель.

Рослинництво тісно пов’язане з іншою важливою галуззю сільськогосподарського виробництва – тваринництвом. Якщо рослинництво забезпечує тваринництво кормами, то від тваринництва воно в свою чергу одержує органічні добрива. Тваринництво займається розведенням сільськогосподарських тварин. Воно забезпечує населення продуктами харчування (молоко, масло, м’ясо, яйця, мед і інше), а переробну промисловість – сировиною (вовна, пух, хутро, шкіра та інше). Тваринництво поділяється на галузі : скотарство, свинарство, вівчарство, конярство, крільництво, птахівництво, рибництво, бджолярство, шовківництво, та розведення пушних звірів.

Головні показники і географія. На сільськогосподарське виробництво впливають кількість опадів, водозабезпечення території, обсяг і якість води в різних природних зонах. Для України характерний низький рівень водозабезпечення, нерівномірне розміщення водних ресурсів. Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зона.

Зернові культури займають останніми роками 42 – 47 % посівних площ. Основними зонами виробництва зерна є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40% його загального обсягу. Озима пшениця – основна продовольча зернова культура, посіви якої займають до 50% серед групи зернових. Озиме жито в основному вирощують на Поліссі – понад 60% усіх його посівів, в районах Карпат і трохи в Лісостепу.

Ярий ячмінь – це друга зернова культура після пшениці (за площами посівів і валовими зборами зерна). Посіви розміщені переважно в Північному Степу і Лісостепу, в Карпатах, Криму.

Овес як допоміжна фуражна культура найбільшу частку в структурі посівних площ займає на Поліссі і в районах Карпат. Основні посіви кукурудзи зосереджені в Степу і південній частині Лісостепу.

Просо, гречка, рис, сорго – цінні круп’яні культури. Просо, завдяки його посухостійкості, вирощують в степових областях, хоча в Лісостепу воно дає вищі врожаї. Гречку вирощують в лісостепових і поліських областях. Рис в Україні почали сіяти з 30-х років. У 1933 році посіви рису були в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях та в Криму.

Серед зернобобових культур в Україні найбільш поширені горох, люпин, вика, менше – соя, сочевиця, квасоля, боби, чина.

Цукровий буряк – основна технічна культура України. Більшість посівів зосереджена в лісостеповій зоні. Найбільша концентрація посівів у Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях. Решта посівів в північному Степу, Південному Поліссі та Передкарпатті. Україна – найбільш бурякосіючий регіон у світі. У 1995 році валовий збір цукрових буряків складав 29,6 млн.т.

Посівні площі соняшнику – основної олійної культури в Україні (53,9%) розміщені в Північному і Центральному Степу.

Льон – довгунець вирощують на Поліссі і в передгір’ях Карпат. Найбільші посівні площі в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській та Івано-Франківській областях. Льон – кудряш вирощують в степових областях. Посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті та Придністров’ї.

Найбільше хмелю вирощують на Житомирщині, Рівненщині, Сумщині.

З ефіроолійних культур вирощують троянди, м’яту, коріандр, лаванду, тмин, фенхель, аніс. Картоплю найбільше вирощують в поліській зоні. Овочівництво і баштанництво є скрізь, але найбільше у південних областях (огірки в північній частині Лісостепу). Найвища концентрація плодово – ягідних насаджень у правобережному Лісостепу, Криму, Закарпатті, Одеській, Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях.

Скотарство у всіх природно – кліматичних зонах України є провідною галуззю і має м’ясо – молочну спеціалізацію.

Свинарство в Поліссі і Лісостепу має м’ясо – сальну, а в Степу – сальну спеціалізацію.

Птахівництво – одна з найвисокопродуктивніших галузей тваринництва, що постачає м’ясо і яйця, а легкій промисловості пух та пір’я. Це найбільш механізована та автоматизована галузь, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. Великі птахофабрики біля великих міст.

Вівчарство – найменш інтенсивна галузь тваринництва, що ґрунтується переважно на дешевих пасовищах, грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів.

У степових областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських – м’ясо-вовняну.

Розвивається конярство. Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах.

Ставкове рибництво має найвищу продуктивність в лісостепових і карпатських областях.

Сучасний стан сільського господарства в Україні.

Агропромисловий комплекс в Україні (АПК) є одним з провідних міжгалузевих територіально – виробничих утворень народного господарства України, де виробляється 2/5 ВВП і концентрується 1/3 усіх зайнятих в народному господарстві. Це – цілісна інтегрована масштабна система, складна за структурою і територіальною організацією. Роль АПК в економіці важко переоцінити, адже від рівня розвитку його сфер та збалансованого функціонування залежить забезпеченість потреб населення в основних видах продуктів харчування відповідно до фізіологічних норм споживання, добробут населення, а також обсяг поставок на ринок. Разом з тим темпи економічного розвитку АПК недостатні, оскільки не вирішуються важливі соціальні та економічні потреби. Сучасний стан АПК України характеризується глибокою кризою, зумовленою як факторами загальноекономічного характеру, так і недоліками аграрної політики. Ступінь кризи полягає у дефіциті та низькій якості продовольства, застої, високій затратності виробництва, помітному зниженні самозабезпеченості продуктами населення країни та її регіонів, зростанні імпорту основних продуктів харчування в продовольчому балансі України.

Серед причин такого становища можна виділити :

• відсутність ціни на землю і врахування її в сільськогосподарському виробництві ;

• неадекватність мети і засобів у розвитку АПК – деформація структури комплексу ;

• диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію ;

• хибна стратегія капітальних вкладень ;

• ігнорування досвіду розвинених зарубіжних країн ;

• надто низький рівень матеріально – технічного забезпечення у переробних галузях, більша частина парку зношена і морально застаріла, повна несприйнятливість галузі до науково – технічного прогресу. Особливо не вистачає в галузі екологічно безпечної техніки ;

• неефективно використовується виробничий потенціал комплексу, його потенційні можливості, повільно зростає продуктивність основних сільськогосподарських галузей – рослинництва і тваринництва.

Основними причинами зниження економічної ефективності виробництва є :

• зменшення можливостей застосування мінеральних добрив, зокрема фосфорних, через відсутність сировини для її виробництва. Їх внесення зменшилося з 141 кг/га в 1990 році до 30 кг/га в 1996 році ;

• обмеження можливостей використання органічних добрив, вапнування кислих та гіпсування засолених земель через енергетичну кризу ;

• зниження платоспроможного попиту сільського господарства через диспаритет цін для закупівлі техніки, пального, мастильних та інших матеріалів, що зумовлює порушення агротехнічних строків виконання технологічних операцій ;

• переважно нетоварний характер сектора селянських та особистих підсобних господарств населення, питома вага яких у виробництві сільськогосподарської продукції наблизилася до 40%, а в перспективі буде збільшуватися.

Прогнозні оцінки розвитку сільського господарства в Україні.

Вони враховують тенденцію до скорочення громадського та розширення приватного секторів економіки в АПК. Завершальним етапом цього процесу очікується формування системи спеціалізованих господарств товарного землеробства та тваринництва на засадах приватної власності на землю і майно. Створення приватних (і орендних) підприємств, селянських, фермерських господарств, товариств, кооперативів та інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності.

Альтернативним варіантом буде функціонування великих та багатогалузевих господарств.

Прогнозування розвитку сільського господарства здійснюється з урахуванням :

• приватної власності на землю і майно ;

• запровадження рентних відносин для вирішення регіональних проблем розміщення і розвитку сільськогосподарського виробництва ;

• цілеспрямованої роботи щодо регулювання цін, стандартизації форм господарювання з урахуванням суспільно необхідного рівня ефективності виробництва ;

• спеціалізації товарного землеробства і тваринництва, секторного розвитку городництва, садівництва, виноградарства, молочного і м’ясного тваринництва і птахівництва – все це з визначенням стандартів покриття авансового капіталу, оплати найманої праці та земельної ренти у ринковій ціні попиту ;

• розвитку ринку кормових ресурсів на підприємствах товарного землеробства і переробної промисловості, зокрема з супутніх продуктів переробки сільськогосподарської сировини ;

• прискорення процесу галузевого і територіального розподілу праці з урахуванням розвитку продуктивних сил, стану природного середовища тощо ;

• активізації агробізнесу на засадах інтеграції виробництва, зберігання і організації оптової торгівлі сільськогосподарською продукцією для вирішення спільних ключових питань економіки, зокрема транспортних ;

• суттєвого збільшення авансованого капіталу на одиницю площі при більш раціональних розмірах землекористування та концентрації виробництва.

Лекція 2

Основи тваринництва. Породи і розведення сільськогосподарських тварин.

1. Походження сільськогосподарських тварин і роль людини в процесі їх одомашнення.

2. Поняття про породу. Основні породи сільсько-господарських тварин.

3. Роль годівлі в підвищенні продуктивності тварин.

4. Класифікація кормів, кормові норми, раціони.

Тваринництво – одна з основних галузей народного господарства, яка забезпечує населення продуктами харчування (молоко, м’ясо, яйця), а промисловість сировиною (шкіра, вовна). Ефективність тваринництва визначається ще й тим, що більша частина тваринницької продукції виробляється за рахунок використання побічної продукції рослинництва, відходів харчової промисловості. В свою чергу, тваринництво забезпечує галузь рослинництва повноцінними органічними добривами, які підвищують родючість ґрунту і врожайність сільськогосподарських культур. А чим вище врожайність і інтенсивніше землеробство, тим більше виробляється тваринницької продукції. Отже, ці галузі взаємопов’язані.

Вадливими заходами щодо зростання продуктивності праці і зниження собівартості тваринницької продукції є підвищення продуктивності тварин покращенням годівлі, племінної справи і застосуванням комплексної механізації виробничих процесів.

Предками всіх існуючих домашніх видів тварин були дикі тварини. З розвитком суспільства людина поступово приручала і одомашнювала диких тварин. Це почалось кілька тисяч років тому. Першими з нинішніх сільсько-господарських тварин були одомашнені кози, вівці, пізніше свині. Предками свійських овець є муфлон, архар, аргалі та гривистий баран. Муфлон і тепер живе на островах Корсика, Сардинія. Архар живе в горах Казахстану, Середньої Азії, Афганістану. Його й зараз використовують для виведення нових порід при схрещуванні з тонкорунними вівцями.

Свійські свині походять від європейських, азіатських і середземноморських диких свиней, які збереглися до нашого часу. Предком великої рогатої худоби є європейський дикий бик (тур), приручений людиною 5 – 6 тис. років до нашої ери і до наших часів в дикому стані не збереглися.

Предком сучасних коней є дикий кінь Пржевальського та південноруський дикий степовий кінь – тарпан. Кінь Пржевальського живе й зараз в степах Монголії, а тарпан зник в ХІХ столітті.

Птиця була одомашнена при переході людей до осідлого способу життя і примітивного землеробства. Їх предками були дикі банківські, які одомашнені в Індії. Диким предком качок є крижень, а свійських гусей – сіра дика гуска.

Під впливом одомашнення тварини значно змінилися (форми і розміри тіла). Велика рогата худоба зменшилася порівняно з туром, а коні і вівці стали більшими. Змінилися також плодючість, скоростиглість, продуктивність тварин. Зрозуміло, що зміни у тварин сталися не відразу, а нагромаджувалися і успадковувалися з покоління в покоління під впливом добору та підбору, годівлі, утримання та схрещування різних типів. Під впливом одомашнення у тварин з’явилася багато нових якостей і ознак, що привело до формування численних порід.

Порода – численна група тварин одного виду, яка має спільне походження, подібну будову тіла, однакові вимоги до умов утримування, характерні ознаки продуктивності і успадковує свої якості потомству. Порода тварин – це продукт праці людини. Необхідною умовою для зберігання породи є достатня кількість тварин. Кількість тварин однієї породи має нараховувати декілька тисяч, інакше порода не може існувати через неможливість в малій кількості застосовувати добір і відбір. Кожна порода має характеризуватись високою продуктивністю. Кожна порода від іншої відрізняється продуктивністю.

ВРХ – поділяють на молочні, м'ясні і комбіновані ; свині – сальні, м'ясо-сальні, м'ясні; вівці – тонкорунні, напівтонкорунні, шубні, смушкові, м'ясо-вовно-молочні і вовно-м'ясні. Коні ділять на 4 групи – верхові, рисисті, важковози, упряжні, декоративні. Породи птиць діляться на яйцеві, м'ясні, загальнокористувальні, бійцеві і декоративні.

Основні породи. Плановими породами молочного напряму є чорно-ряба, червона степова, білоголова українська, червона польська ; з порід комбінованого напряму продуктивності – симентальська, лебединська, бура карпатська, пінцгаузька та сіра українська. У невеликих кількостях розводять м'ясні породи : герефордська, абердино-ангуська, шароле, санта-гертруда і інші. Найпоширенішими породами свиней є велика біла, українська степова біла, українська степова ряба, миргородська і інші. Основними породами овець є асканійська тонкорунна, прекос, цигайська, сокільська, каракульська і інші. З порід коней розводять російського та орловського рисаків, російських ваговозів, чистокровну верхову, українську верхову, будьоннівську та гуцульську.

Породи курей : російські білі, леггорни, первомайські ; качок : пекінські, українські ; гусей : доменські, великі сірі ; індики – широкогруді бронзові.

При розведенні та використанні сільськогосподарських тварин оцінюють за конституцією та екстер'єром.

Конституція – особливості будови тіла, які залежать від спадковості, напряму продуктивності та умов навколишнього середовища. Розрізняють конституцію грубу, ніжну, щільну і нещільну та міцну.

Груба конституція – масивний кістяк, важка і велика голова, великі роги, шкіра товста, м'язи добре розвинені. Це малопродуктивні, але витривалі робочі тварини, вівці з грубою вовною.

Ніжна конституція – тонкий легкий кістяк, невелика голова, невеликі тонкі роги, шкіра тонка. Це тварини з молочних і м'ясних порід, тонкорунні вівці, верхові коні.

Щільна конституція – властива енергійним тваринам з міцним кістяком, сильною мускулатурою – це високопродуктивні і довговічні тварини. Це корови молочного напряму.

Нещільна конституція – такі тварини швидко відгодовуються, в основному це породи м'ясного напрямку.

Екстер'єр тварин – зовнішні форми тіла тварин.

Кількість якісної продукції, яку одержують від тварин за певний проміжок часу, називають їх продуктивністю. Продуктивність залежить від фізіологічних і морфологічних можливостей організму тварин та реалізації цих можливостей за певних умов їх утримування і використання. Кожний вид продуктивності є складною ознакою і зумовлюється життєдіяльністю організму в цілому, вивчення причин і закономірностей змін продуктивності дає змогу управляти цим процесом, тобто підвищувати продуктивність тварин та поліпшувати якість продукції.

Молочна продуктивність. Молоко є продуктом секреції молочних залоз. Корови, буйволиці, зебу, кози виділяють молока більше, ніж потрібно для приплоду, тому їх регулярно доять. Молоко у самок утворюється після народження приплоду. Період, протягом якого молоко не утворюється, називається запуском. Проміжок часу від початку утворення молока до запуску називається лактаційним періодом або лактацією. У корів лактація триває 10 місяців (305 днів), в овець – 4 місяці, в кіз – 5 місяців, у кобил – 6-8 місяців. Період від запуску до народження приплоду називається сухостійним.

М'ясна продуктивність – визначається при житті тварини і після забою. При забої визначають забійну масу, забійний вихід та якість туші. Забійна маса – це маса туші з внутрішнім салом, без голови, хвоста, шкіри, внутрішніх органів та кінцівок. Забійним виходом називається відношення забійної маси до живої маси тварин перед забоєм, %. У ВРХ забійний вихід коливається від 40 до 70%, у свиней – 60-80%, у овець – 38-60, у птиці – до 85%.

М'ясна продуктивність залежить від спадкових, породних і індивідуальних особливостей, статі, віку, типу годівлі.

Вовнова продуктивність – визначається зважуванням настриженої вовни, визначенням виходу чистої вовни (після вимивання) і якості вовни – довжина, товщина, густота, звивистість, колір, блиск, еластичність, пружність.

Для збільшення продуктивності та її якості вадливе значення має раціональна годівля тварин.

При достатній і повноцінній годівлі собівартість одиниці продукції значно нижча, ніж при недостатній і незбалансованій.

Для раціональної годівлі важливе значення має перетравність і поживність кормів.

Під час перетравлення корм зазнає механічної (подрібнення, розжовування), хімічної (дія ферментів) та біологічної (дія мікроорганізмів) обробки. При такій послідовності обробки поживні речовини корму розкладаються на прості сполуки, які через стінки шлунка і кишок всмоктуються в кров і лімфу, а неперетравлена частина корму виводиться з організму. Поживні речовини корму, які всмокталися в травному апараті тварин, називають перетравними.

Перетравність корму визначається різницею між поживними речовинами, які надійшли з кормом і виділеними з організму. Перетравність визначають коефіцієнтом перетравності. Наприклад, за добу корова з'їла з кормом 24,6 кг органічних речовин, з калом виділилось 6,8 кг органічної речовини.

Коефіцієнт перетравності складає

%

Різні корми мають різний коефіцієнт перетравності. Та і тварини різних видів по різному перетравлюють корми.

Велике значення для покращення перетравності кормів має підготовка їх до згодовування.

Поживність корму – це здатність корму задовольняти тварини у поживних речовинах.

У нас поживність корму оцінюють у кормових одиницях, яку прирівнюють до поживності 1 кг вівса. Продуктивна дія 1 кг вівса дорівнює 150 г жиру, тобто загальна поживність 1 кг вівса середньої якості, одержаного твариною зверх підтримуючого корму, забезпечує відкладання в її тілі 150 г жиру. Продуктивна дія зерна кукурудзи складає 200 г жиру, тобто його поживність складає 200 г жиру, тобто його поживність складає 200 : 150 = 1,34 к.од.

Класифікація кормів. Корми – це продукти рослинного і тваринного походження, а також мінеральні речовини, які містять доступні для тварин необхідні поживні речовини. Залежно від фізико-хімічних властивостей і походження корми поділяють на соковиті, зелені, грубі, концентровані, відходи підприємств харчової промисловості, корми тваринного походження, кормові добавки, підкормки, комбікорми.

До соковитих належать корми, які містять понад 40% води, при цьому основна маса води входить до цитоплазми клітин. Найбільш поширеними соковитими кормами є силос, коренеплоди, бульбоплоди, зелена маса, коренебульбоплоди, баштанні кормові культури (буряки, кормові кавуни, гарбузи, кормова капуста, топінамбур, картопля, гичка коренеплодів), охоче поїдаються і легко перетравлюються (80 – 90 %) всіма сільськогосподарськими тваринами і птицею.

Зелені корми містять значну кількість води (50 – 80 %) і небагато клітковини. У зелених кормах багато мінеральних речовин, протеїну, вітамінів, які сприяють росту і розвитку тварин, підвищують їх продуктивність. Вартість одержуваної продукції набагато зменшується.

Силос – поживний і дешевий соковитий корм, зберігається без значних втрат поживних речовин, відсоток перетравності 70 – 75 %.

Найкращим показником якості силосу є його запах. Якісний силос має приємний запах кислих яблук, жовтувато-зелений колір, а неякісний має темний колір і запах оцту.

Сінаж – консервований зелений корм. Він займає проміжне місце між грубими і соковитими кормами. Це поживний корм : 1 кг = 0,3 – 0,4 к.од., містить 50 – 60 г перетравного протеїну і 40 мг каротину.

Грубі корми – сіно, трав'яне борошно, солома, полова.

Високоякісне сіно з вологістю 14 – 17 % має зеленуватий колір і приємний запах. Його поживність залежить від ботанічного складу рослин, строків та методів збирання, способу зберігання. Кращим вважається сіно з бобових і бобово-злакових трав.

Трав'яне борошно виготовляють з молодої трави, тому воно має і якість і поживність. Краще трав'яне борошно виготовляють з бобових трав в період бутонізації. Траву подрібнюють і висушують при високій температурі, а потім виготовляють гранули.

Солома – дуже поширена як грубий корм, вона містить багато клітковини, тому малопоживна. Перетравність менше 50 %.

До концентрованих належить зерно злакових і бобових культур та різні відходи технічної переробки сільськогосподарської сировини – висівки, макуха, сухий жом.

До кормів тваринного походження належить молоко та відходи його переробки. Є ще м'ясне, кров'яне, рибне борошно.

Мінеральні підкормки – сіль, крейда, черепашки, червона глина, кормові фосфати, мікроелементи.

Вітамінні і інші добавки – вітаміни, риб'ячий жир, пророщене зерно, морква, трав'яне та хвойне борошно, дріжджі.

Премікси – суміш біологічно – активних речовин – вітамінів, мікроелементів, антибіотиків, амінокислот.

Комбікорми – це суміш різних видів фуражного зерна, залишків технічних виробництв, вітамінів, амінокислот і ін. Виготовляють комбікорми на комбікормових заводах. При використанні комбікормів продуктивність тварин збільшується на 10 – 12 %. Комбікорми виготовляють у вигляді борошна, гранул, брикетів.

Проте згодовувати корми тваринам будь – які корми потрібно по нормах. Норма – це кількість поживних речовин, яка потрібна тваринам для підтримання життєдіяльності організму та одержання від них запланованої якісної продукції. Визначають її в кормових одиницях, перетравному протеїні, мінеральних речовинах і вітамінах.

Кормовий раціон – це набір кормів, який за поживністю відповідає кормовій нормі. Раціон повинен задовольняти потребу тварин у поживних речовинах і складати його слід з урахуванням природи і смаку тварин, включати в нього добре перетравні різні за асортиментом корми. Раціон має відповідати розробленому в господарстві кормовому плану. Складений раціон перевіряють за загальною поживністю у кормових одиницях за вмістом перетравного протеїну, кальцію, фосфору і каротину, щоб за цими показниками він відповідав кормовій нормі.

Підготовка кормів до згодовування. Від підготовки кормів до згодовування залежить їх поїдання і ефективність використання. Є такі способи підготовки :

• механічний – подрібнення соломи, сіна, силосу, зерна, макухи, очищення коренебульбоплодів ;

• вологотермічна підготовка – це запарювання і самозігрівання соломи, полови, варіння та запарювання коренебульбоплодів .

Суть хімічних та біохімічних способів підготовки кормів полягає в обробці соломи лугами або кислотами, силосуванні соломи, дріжджуванні, пророщуванні зерна тощо.

Коренеплоди перед згодовуванням треба подрібнювати і перемішувати з силосом, соломою.

Для годівлі потрібна і вода. В організмі корови вода складає 60% від маси тіла. Вода в організм надходить з кормами, при напуванні. Потреба у воді залежить від виду тварин, віку, фізіологічного стану, продуктивності, системи утримання та умов використання, погодних умов, типу годівлі і складу раціону. Найкраще – напування.

Лекція 3

Утримання сільськогосподарських тварин

і догляд за ними

1. Значення правильного утримання тварин.

2. Утримання великої рогатої худоби.

3. Утримування та відгодівля свиней.

4. Утримування овець.

5. Утримування птиці.

При вирощуванні високопродуктивних тварин, крім створення міцної кормової бази та повноцінної годівлі, велике значення також має організація раціонального догляду, утримання й експлуатація тварин. Особливу увагу слід приділяти додержанню зоогігієнічних нормативів щільності розміщення та виконанню санітарних правил комплектування окремих груп тварин.

Зоогігієна – наука про зберігання здоров'я тварин при раціональних умовах годівлі, утримання, вирощування і догляду, які забезпечують їх максимальну продуктивність. На організм тварин впливають умови навколишнього середовища, зокрема на обмін речовин, стійкість організму проти захворювань та рівень продуктивності. Шкідливі і отруйні домішки в повітрі, воді, кормах можуть призвести до отруєння, сприяти ослабленню резистентності організму. Часто це можна спостерігати при інтенсивному стійловому утриманні тварин у закритих, погано провітрюваних приміщеннях. При диханні тварини виділяють не тільки багато вуглекислоти, а й водяну пару та тепло. Ці виділення значною мірою впливають на мікроклімат у приміщеннях : змінюються теплові властивості, газовий склад і вологість повітря у корівниках, телятниках, свинарниках, вівчарнях, птахівницьких приміщеннях. Утримання тварин у холодних і вологих приміщеннях спричинює різні захворювання – бронхіти, запалення легень, мастити, диспепсія тощо. Найбільш несприятливо впливає підвищена вологість на молодих, ослаблених тварин. У приміщеннях з підвищеною вологістю зберігаються патогенні мікроорганізми, створюються сприятливі умови для передавання збудників інфекційних захворювань.

Для забезпечення оптимального 70-75 % режиму вологості у приміщеннях для сільськогосподарських тварин необхідно дотримуватись таких правил : влаштовувати вентиляцію, своєчасно видаляти гній і гноївку, робити підлогу з водонепроникного матеріалу, запобігти протіканню автонапувалок, роздаванню гарячих і вологих кормів, застосуванню вологоємких підстилкових матеріалів. Приміщення повинні бути теплими, сухими, добре провітрюваними, без протягів, достатньо просторими і зручними для розміщення тварин і устаткування. У повітрі приміщень для всіх типів тварин концентрація СО₂ не повинна перевищувати 0,25 %, аміаку 0,002 %, сірководню 0,001 %. Допустима концентрація вуглекислого газу для дорослої птиці 0,18 – 0,2 %.

Утримання великої рогатої худоби (ВРХ). Вирощування молодняку ВРХ. Вирішальною умовою розвитку громадського тваринництва, збільшення поголів'я і підвищення його продуктивності є правильна організація вирощування молодняку. Турбота про його здоров'я починається із створення необхідних умов для утримання і використання тільних корів. Оскільки новонароджені телята мало пристосовані до умов навколишнього середовища, погано переносять різкі коливання температури і вологості повітря через недостатньо розвинені терморегулятивні і секреторні функції травного каналу у господарствах з низькою культурою вирощування молодняк часто хворіє у ранньому віці. Хвороби і смертність телят частіше трапляються при порушеннях гігієни годівлі та утримування. Новонароджених телят спочатку треба вигодовувати материнським молоком-молозивом протягом 5 – 7 діб.

Залежно від господарського напряму вирощування молодняку застосовують різні схеми випоювання молока. До сіна телят починають привчати з 10-денного віку. З 5-9 добового і до 3-місячного віку телятам через годину після напування молоком слід давати кип'ячену воду температурою 14-20 °С. У 20-25-денному віці в раціон телятам вводять вівсянку, трав'яне борошно. Уже з 10-денного віку телят випускають на прогулянку. В перші 10-20 днів телят утримують в індивідуальних клітках на підстилці шаром 20-25 см. Після цього телят переводять у телятник, де їх утримують в групових клітках по 5-20 голів, а з 6-місячного віку у секціях по 50 голів.

Стійлове і пасовищне утримання ВРХ.

Залежно від напряму продуктивності тварин, наявності відповідних умов і можливостей господарства застосовують різні системи утримання тварин. На фермах ВРХ молочного напряму продуктивності застосовують стійлове утримання. Стійлове утримання застосовують у господарствах, де немає пасовищ або спеціалізуються на відгодівлі. При стійловому (прив'язному) утриманні тварин до основних тваринницьких приміщень належать корівники для утримання корів і нетелів, родильне відділення з профілакторієм для новонароджених телят, телятник, приміщення для молодняку та відгодівельної худоби, пункти штучного осіменіння, молочні блоки. Оптимальна місткість приміщень така : корівник – 400 голів ВРХ, родильне відділення на 60, телятник – 300, будівлі молодняку на 400 голів, пункт штучного осіменіння на 2 голови. На фермах ВРХ влаштовують вигульно – кормові майданчики з розрахунку 7 – 10 м² площі на корову.

Літньо – табірне (стійлово – табірне, пасовищне) – утримання тварин є важливим засобом підвищення продуктивності, оздоровлення їх. Літнє утримання молочних тварин на пасовищах і в таборах значно підвищує рентабельність виробництва молока. літні табори розміщують на сухих підвищених місцях поблизу місць вирощування зелених кормів та джерел води для напування. При випасанні тварин ділять на групи : корів по 100 – 150 голів, молодняк до 200 голів у групі. Для кращої організації пасовища розбивають на окремі загони. Розміри загонів повинні бути такими, щоб на них можна було випасати тварин протягом 5 – 6 днів.

Утримання дійних корів.

При утриманні дійних корів велике значення для забезпечення максимальної продуктивності їх має якість корму і організація годівлі, температура і вологість повітря, а також моціони. Відносна вологість повітря в приміщенні не повинна перевищувати 70 – 85 %, швидкість його руху 0,3 м/с при температурі 8 – 12 °С при прив'язному і від 0 до 5 °С при безприв'язному періоді в холодну пору року. Світловий режим у корівнику повинен бути таким: природний 1:12–1:15, штучний 4–4,5 люкс/м². Концентрація СО₂ не більше 0,25 %, обмін повітря 80 – 120 м³/год на корову. Значну увагу при прив'язному утримуванні приділяють догляду за шкірою, кінцівками і проведенню моціонів.

З метою підвищення сортності молока і зберігання його поживних якостей, необхідно, щоб приміщення для доїння корів були чистими, слід також запобігати механічному і мікробному забрудненню молока, особиста гігієна доярок.

При недодержанні основних правил гігієни молоко швидко втрачає свої якості. Підвищена кислотність робить непридатним молоко для виготовлення багатьох молочних продуктів. Кислотність молока підвищується, коли воно забруднюється мікроорганізмами, недостатньо або зовсім не охолоджується після доїння. Коли тварини їдять цибулю, часник, гірчицю, полин, молоко набуває присмаку цих рослин. Якщо в приміщенні недостатня вентиляція, молоко набуває запаху корму (силосу, жому), гною. Недостатнє молоко треба профільтрувати щоб очистити його від домішок, які спричиняють бактеріальну забрудненість. У господарствах, де молоко в процесі доїння надходить у молокопровід, а по ньому безпосередньо у молокопровід, а по ньому безпосередньо в кімнату для зберігання, воно проходить через спеціальний фільтр у молочні баки чи ванни, де його охолоджують. Основною метою охолодження молока є пригнічення розвитку мікрофлори, яка попала в нього під час доїння.

Утримання ВРХ на фермах.

Залежно від природних і екологічних умов, напряму продуктивності та можливостей господарства застосовують різні способи утримування тварин.

На фермах молочного напряму застосовують прив'язне утримування худоби – тварин розміщують у стійлах корівника чи табору, там же проводять доїння і згодовують грубі, соковиті та концентровані корми. При безприв'язному утриманні обслуговуються великі групи корів, близьких за середньодобовою продуктивністю і фізіологічним станом. Застосовують кілька варіантів безприв'язного утримування, які розрізняються місцями відпочинку корів (на глибокій підстилці чи в боксі), способами годівлі (у приміщенні чи вигульно – кормових майданчиках), видалення гною з приміщення (щодоби чи періодично), і розміщенням засобів напування (у приміщеннях чи вигульно – кормових майданчиках).

Відгодівля ВРХ.

У господарствах, які спеціалізуються на вирощуванні, дорощуванні та відгодівлі ВРХ, застосовують прив'язну та безприв'язну систему утримання.

При прив'язному утриманні тварин утримують протягом року безвигульно у стійлах на суцільних підлогах з використанням підстилки або без неї. Прив'язне утримання застосовують при відгодівлі тварин жомом, бардою.

Відгодівля тварин є заключним періодом, який передбачає достатню і повноцінну годівлю з метою одержання максимальної живої маси за порівняно короткий період.

Утримання свиней.

У свинарстві застосовують вигульну і безвигульну системи утримування. Свиней, молодняк, кнурів, свиноматок утримують за вигульною системою, а відгодівельне поголів'я від початку до кінця відгодівлі утримують безвигульно.

Види і техніка відгодівлі свиней. Збільшення виробництва свинини залежить від організації відгодівлі свиней. Основним є одержання найбільшого приросту при найменших затратах праці та кормів. Відгодовують свиней у спеціальних господарствах, куди відправляють свиней у 3-4 – місячному віці. Розрізняють м'ясну відгодівлю молодняку і відгодівлю дорослих тварин до жирних кондицій. М'ясну відгодівлю поділяють на власне м'ясну і беконну. Різниця між цими видами вгодованості полягає в інших вимогах до поросят за віком, живою масою і типом будови тіла при переведенні їх на беконну відгодівлю. При беконній відгодівлі вищі вимоги до набору кормів, їх якості і співвідношення в раціоні. Для беконної відгодівлі відбирають поросят віком 2-3 місяці живою масою 18-25 кг. Відгодівлю закінчують в 6-7,5 місячному віці, коли маса поросят сягає 90-105 кг. Оскільки якість бекону залежить від кормів, за 1-1,5 місяці до закінчення відгодівлі з раціону виключають соковиті і багаті жиром корми.

На інтенсивнішу м'ясну відгодівлю ставлять поросят 2-4 місячного віку. Відгодівля триває до 6-8 –місячного віку. Кінцева жива маса підсвинків складає 100-120 кг. Згодовують сухі або напіввологі кормосуміші : дерть злакових і бобових, висівки і макуха, шроти, корене- і бульбоплоди. У перші місяці відгодівлі з розрахунку на 1 к.од. раціону повинно припадати 115-120 г перетравного протеїну, а наприкінці 90-110 г. Під час м'ясної відгодівлі середньодобові прирости повинні бути не меншими 550-650 г. Основним завданням при відгодівлі свиней до жирних кондицій є одержання якнайбільше свинини, зокрема сала та внутрішнього жиру. Відгодівля триває 2-4 місяці, кінцева жива маса дорослих свиней 200-300 кг, забійний вихід 80-85 %. Під час відгодівлі середньодобові прирости поступово знижуються : в перший період вони становлять 1-1,2 кг, а наприкінці відгодівлі 0,9-0,7 кг за добу. Концентрованих кормів на початку відгодівлі згодовують 30-35 % поживності корму, а під кінець 50-60 %.

Утримання овець

Спеціалізація і концентрація вівчарства сприяє впровадженню прогресивної технології виробництва вовни і баранини на основі комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів, що сприяє підвищенню продуктивності праці і підвищенню собівартості продукції.

Стадо овець на комплексно-механізованих фермах комплектують з урахуванням статі, віку, класу та племінного призначення.

Основним виробничим приміщенням є вівчарня з вигульно-кормовими майданчиками. На таких фермах взимку все поголів'я овець готують і утримують на вигульно-кормових майданчиках. Тварини мають вільний доступ у приміщення. На початку стійлового періоду тваринам дають кращі корми. Грубі корми роздають всій худобі, крім овець, щоб не засмічувати вовну. Гній з приміщень і вигульних майданчиків видаляють 1-2 рази протягом року.

В господарствах зимою овець держать в приміщенні. Влітку залежно від конкретних умов господарства використовують різні системи утримання. Пасовищне – де є великі площі для випасання протягом літнього періоду. У Карпатах практикується відгінна система випасання. Пасовищно – стійлове утримання застосовують у господарствах з незначними пасовищними площами. При стійловому утриманні овець повністю забезпечують кормами за рахунок польового кормовиробництва.

Відгодівля та нагул овець. Вихід м'ясної продукції у вівчарстві залежить від спеціалізації господарства, породи овець, структури стада і кількості одержуваного молодняку. При найбільш інтенсивній відгодівлі згодовують повнораціонні розсипні чи гранульовані суміші. Дорослих овець відгодовують протягом 1,5-2 місяців.

Утримання птиці.

У птахівництві застосовують дві системи утримання птиці : напільну і кліткову.

При напільній системі дорослу птицю та утримують на підлозі, де є змінювана або глибока підстилка.

При клітковому утриманні курей держать в клітках без вигулів.

Особливості вирощування бройлерів. Бройлер – це м'ясне курча 8-9 тижневого віку. Гібридні бройлери дуже швидко ростуть, їх маса в 8-тижневому віці досягає 1,4 – 1,6 кг. Витрати корму на 1 кг приросту – 2,2–2,5 кг.

Гігієна догляду за тваринами. Територію ферми огороджують і поділяють на виробничу, де розміщені тварини і об'єкти ветеринарно – санітарного призначення, зону зберігання і приготування кормів, зону зберігання гною та адміністративно – господарську. При в'їзді на територію ферми обов'язково повинен бути ветсанпропускник з дезінфікуючим блоком. на проїжджій частині в'їзду влаштовується заливна дезінфікуюча канава довжиною 9 м, глибиною 35 см. Транспорт повинен в'їжджати на ферму через ветсанпропускник. Спецодяг і спецвзуття після роботи залишають на санпропускнику.

Лекція 4

Насіння і сівба

1. Сорт як засіб сільськогосподарського виробництва. Поняття про систему насінництва.

2. Сортові і посівні якості насіння.

3. Підготовка насіння до сівби.

4. Сівба сільськогосподарських культур (строки, норми висіву, способи сівби).

5. Агротехнічні вимоги до сівби.

Одним з ефективних і найбільш доступних засобів підвищення врожайності сільськогосподарських культур є впровадження у виробництво високоврожайних районованих сортів і гібридів. Сорти сільськогосподарських культур створюються селекціонерами в науково – дослідних установах і детально вивчаються в державних сортовипробувальних станціях. На основі результатів вивчення кращі з них рекомендуються (районуються) для вирощування в тих областях і районах, де вони виявились найбільш урожайними. Після районування нових сортів починається робота з насінництва. Сортові якості насіння в процесі використання у виробництві погіршуються (змішування насіння різних сортів, перезапилення) .

Щоб запобігти зниженню врожаю, регулярно здійснюють сортооновлення – це періодична заміна сортового насіння в господарствах насінням тих самих сортів, але вищих репродукцій.

В Україні впроваджено систему насінництва з таким порядком виробництва сортового насіння зернових (крім кукурудзи і сорго) : науково – дослідні установи (оригінатори) нових сортів – забезпечують насінням супереліти і еліти дослідні і елітно-насінницькі господарства науково-дослідних установ (навчально-дослідні господарства ВУЗів, дослідних станцій), які вирощують еліту та І репродукцію і передають їх у насінницькі господарства першої групи; спеціальні насінницькі господарства першої групи вирощують І та ІІ репродукцію і передають їх у насінницькі господарства другої групи для вирощування насіння ІІ та ІІІ репродукцій для задоволення потреб у насінні всього району і для створення страхових фондів.

Сортові і посівні якості насіння.

Сортові якості. Насіння, призначене для сівби, має відповідати вимогам, які визначаються державним стандартом на насіння.

Сортову чистоту визначають у полі апробацією (обстеженням) насінних посівів. Сортова чистота показує кількість стебел або рослин основного сорту, виражену в % від загальної кількості стебел або рослин всіх сортів і форм цієї культури в посіві.

Залежно від сортової чистоти насіння пшениці, ячменю, вівса, гороху і проса першої і наступних репродукцій поділяють на три категорії. До першої відносять насіння з сортовою чистотою не менше 99,5%, до другої – 98, до третьої – 95 %.

Посівну якість насіння визначають чистота, енергія проростання, схожість, маса 1000 зерен, посівна придатність, вологість. Визначають їх у Державній насіннєвій інспекції.

Під чистотою насінного матеріалу розуміють масу насіння основної культури, виражену в % до маси наважки, взятої до аналізу.

Схожість насіння визначають кількістю нормально пророслих насінин, вираженою в %, у пробі, взятій для аналізу. Одночасно зі схожістю визначають енергію проростання, яка характеризує дружність проростання насіння.

Згідно з Держстандартом для сівби використовують насіння не нижче І і ІІ класу. Насіння ІІІ класу можна висівати як виняток, в основному це небажано.

На врожайність культур дуже впливає польова схожість насіння. Визначають її в полі з підрахунком кількості насіння, що зійшло, у відсотках до загальної кількості висіяного схожого насіння. Оскільки умови проростання насіння в ґрунті менш сприятливі, ніж в лабораторії, то польова схожість насіння є нижчою від лабораторної.

Польова схожість насіння в умовах Лісостепу складає для : гороху – 72, вівса – 86, ячменю – 82, гречки – 80, озимої пшениці – 78, жита – 64, проса – 58 %.

Польова схожість залежить від вирівняності насіння, маси 1000 насінин, лабораторної схожості, фізіологічної стиглості, травмованості і інших.

Важливим показником, що характеризує якість насіння, є енергія проростання. Насіння з високою енергією проростання швидко проростає і дає дружні сходи, а рослини краще ростуть і розвиваються. Насіння з високою енергією проростання швидко проростає і дає дружні сходи, а рослини краще ростуть і розвиваються. Насіння з високою енергією проростання має високу польову схожість.

Посівна придатність насіння показує відсоток схожого насіння партії, визначають її на основі результатів аналізів на чистоту і схожість. Щоб визначити посівну придатність Х, необхідно перемножити показники чистоти А і схожості В і результат поділити на 100. Наприклад : чистота насіння А складає 99%, то посівна придатність Х складає . Цей показник використовують при встановленні норми висіву.

Маса 1000 насінин є важливим показником, що характеризує врожайність якості насіння. Визначають її у кондиційному насінні зважуванням двох проб по 500 насінин. Визначену масу подвоюють і виводять середню масу. Цей показник також потрібний для встановлення норми висіву.

Вологість визначають при закладанні насіння на зберігання. Згідно з стандартом вологість у зернових і зернобобових не більше 14-15%, а в олійних – 10%. При вищій вологості насіння швидко зігрівається, проростає, уражується пліснявими грибами.

З шкідників у зерні найчастіше трапляються кліщі і комірні довгоносики. Насіння з шкідниками та їх личинками висівати не потрібно.

При визначенні зараженості хворобами встановлюють наявність чи відсутність збудників хвороб, їх видовий склад і ступінь зараження насіння. Результати зараження виражають у відсотках від маси або в штуках на 1 кг насіння. Насіння, що містить карантинні бур'яни, висівати забороняється.

Залежно від результатів аналізу насіння Державна насіннєва інспекція видає “Посвідчення про кондиційність насіння” або “Результат аналізу насіння”. Строк дії посвідчення для більшості культур 4 місяці з дня визначення схожості. “Результат аналізу насіння” видається на насіння, яке не відповідає вимогам стандарту, або перевірене не за всіма показниками.

Підготовка насіння до сівби. Правильна підготовка насіння до сівби має велике значення для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Це очищення, сушіння, сортування, калібрування, протруєння, дражування, повітряно-теплове обігрівання тощо.

Очищення та сортування. Основним завданням післязбиральної доробки насіння є очищення, сушіння і сортування. Обмолочене зерно має багато домішок, які мають високу вологість, що підвищують вологість основного насіння. Щоб зберегти посівні якості насіння, важливо одразу після обмолоту очистити його від домішок. При первинному очищенні вологість насіння знижується на 1-3%. Насіння підсушують на зернових сушильних установках СЗПБ-2, СЗШ-8, СЗСБ-8 та інших. Максимальна температура нагрівання насіння не вище 45°С.

Після сушіння очищають насіння з одночасним сортуванням. під час сортування від насіння основної культури відділяється дрібне, щупле, легке з низькими посівними якостями. Такого насіння в урожаї близько 20-30%. Очищення і сортування насіння проводять за такими його ознаками, як розмір, маса, форма, парусність, особливості поверхні, наявність придатків тощо. Важливою ознакою є розміри насіння.

Легкі домішки з насіння видаляються повітряним, потоком на зерноочисних машинах ОВП, СМ, Петкус та інших.

Щоб забезпечити точний висів заданої кількості насіння в рядок, насіння кукурудзи, цукрових буряків, соняшнику і рицини ділять на фракції – калібрують. Насіння кукурудзи ділять на 6 фракцій (по довжині, ширині і товщині), у цукрових буряків – на 2 фракції. Як під час збирання, так і при післязбиральній доробці насіння – воно травмується – близько 10%. Найбільш пошкоджується насіння в трієрах, якщо частота обертання барабану вище норми.

Щоб запобігти ураженню рослин хворобами і шкідниками, насіння протруюють – перед сівбою обробляють різними хімічними препаратами. Є сухе, мокре, напівсухе і термічне знезараження насіння.

Сухе протруювання проводять перемішуванням насіння з отрутохімікатами (проти твердої сажки). Проводять на протруювальних машинах ПУ-3, ПС-10 тощо за 1-3 місяці до сівби.

Мокрим протруюванням знезаражують насіння проса, ураженого сажкою, за 2-3 дні до сівби (1 частина 40% формаліну на 300 частин води).

Напівсухе протруювання – для знезараження від сажки насіння ячменю і вівса (розчин формаліну на 80 частин води) за 2-3 дні до сівби або безпосередньо перед сівбою.

Термічне знезараження – обробка насіння високими температурами (8 хв. до 52°С, потім охолодити у воді і висушити).

Дражування – підготовка насіння у буряків – нанесення спеціальної оболонки, яка покращує форму і поверхню насіння і сприяє його кращому висіванню. На насіння кукурудзи, сорго, соняшнику наносять плівку з водного розчину полівінілового спирту – інкрустація. Для насіння з твердою оболонкою проводять скарифікацію – штучне руйнування оболонки.

Сівба сільськогосподарських культур. Строки сівби визначаються для кожної культури її біологічними особливостями, екологічними вимогами. Серед ярих є культури ранніх і пізніх строків сівби. Ярі культури, насіння яких проростає при температурі від 1 до 5 °С, а рослини витримують невеликі заморозки, належать до культур ранніх строків сівби. Це яра пшениця, ячмінь, овес, льон, соняшник, горох, кормові боби, багаторічні трави. Трохи пізніше, коли температура ґрунту на глибині 10 см прогрівається на 5-6°С, висівають цукрові буряки. До культур пізніх строків сівби належать кукурудза, просо, гречка, соя, квасоля. Їх висівають, коли температура ґрунту на глибині загортання насіння становить 18-20 °С і минула загроза повернення весняних заморозків.

Для ярих культур шкідливі як дуже ранні, так і надто пізні строки сівби. При дуже ранніх насіння потрапляє в холодний, непрогрітий ґрунт, часто пліснявіє і загниває. Пізні – ґрунт підсихає і насіння довго сходить, скорочується вегетаційний період для культур.

Строки сівби озимих культур залежать від біологічних особливостей сорту, запасів вологи і поживних речовин у ґрунті. Озимі висівають з таким розрахунком, щоб рослини встигли до закінчення вегетації нормально розкущитись і нагромадити необхідну кількість поживних речовин – вуглеводнів, які підвищують їх зимостійкість. Тривалість періоду осіннього розвитку озимих визначається сумою ефективних температур. Для озимої пшениці вона становить близько 500 °С.

Норми висіву насіння. Нормою висіву насіння називають кількість, або масу схожого насіння, яку висівають на 1 га, і яка забезпечує оптимальну густоту рослин на площі для формування максимального урожаю.

Норму висіву встановлюють для кожної культури залежно від її біологічних властивостей, екологічних умов вирощування.

Норму висіву в штуках насінин на 1 га виражають у масі :

Н = nm , де

Н – норма висіву, кг/га ;

n – кількість насіння на 1 га, млн. шт. ;

m – маса 1000 насінин, г.

Наприклад, на 1 га потрібно висіяти 4 млн. схожого насіння озимої пшениці з масою 1000 насінин 40 г. Норма висіву складе 4 ∙ 40 = 160 кг /га. Таку кількість насіння висівають тоді, коли його посівна придатність становить 100 %. Якщо ж вона нижча, то в норму висіву вносять поправку. Припустимо, що посівна придатність насіння Х складає 94 %. Отже, щоб висіяти на 1 га 4 млн. нормально схожого насіння, норму висіву слід збільшити і сіяти не 160 кг, а 160 ∙ 100 / 94 = = 170 кг.

, де

х – посівна придатність насіння.

Насіння потрібно висівати на таку глибину, щоб забезпечити його необхідною кількістю вологи і повітря в період проростання. Відхилення від оптимальної глибини загортання насіння шкідливе. Якщо глибше – погіршуються умови аерації ґрунту, через що погіршується проходження рослинами періоду “сівба – сходи”. Сходи ослаблені, зріджені, рослини ростуть повільно. При мілкому загортанні насіння внаслідок пересихання ґрунту період з'явлення сходів може бути подовженим. Глибина загортання насіння визначається його розмірами. Крупніше насіння загортається глибше, а дрібне – мілкіше. Кукурудзу, горох, боби висівають на глибину 7 – 10 см, льону, конюшини, люцерни 1 – 2 см.

Насіння дводольних рослин, яке під час проростання виносить на поверхню ґрунту сім'ядолі, незалежно від його розміру, висівають мілкіше (квасоля, соя, люпин, еспарцет).

В озимих культур глибина загортання насіння впливає на зимостійкість. При мілкому загортанні – вузол кущіння утворюється близько до поверхні ґрунту, що збільшує можливість їх вимерзання.

Важливою умовою з'явлення швидких і дружніх сходів є забезпечення щільного контакту насіння з ґрунтом. Для цього передпосівну культивацію ґрунту і сівбу проводять на одну й ту ж саму глибину. Це дає можливість розмістити насіння в ґрунті на ущільненому ложі і сприяє кращому контакту його з ґрунтом.

Способи сівби. Залежно від еколого-біологічних особливостей кожна сільськогосподарська культура має певні вимоги до площі живлення. У виробництві площу живлення рослин регулюють правильним вибором способу сівби і норми висіву залежно від конкретних екологічних умов.

Найбільш поширеним способом сівби є рядковий. Цим способом насіння висівають у вологий ґрунт рівними рядками з рівною віддаллю один від одного (міжряддя). Рослини будуть найкраще забезпечені поживними речовинами ґрунту, вологою і світлом при рівномірному розміщенні їх на поверхні поля. Для цього потрібно, щоб насіння в сусідніх рядках було зміщене на величину r (r – радіус потрібної площі живлення), а відстані між насінням в рядку (х) і шириною міжрядь (m) були майже однаковими :

x : m = 1 : 1,5

r

Залежно від ширини міжрядь розрізняють суцільний і широкорядний рядковий спосіб сівби.

Суцільним рядковим способом висівають зернові і зернобобові культури, льон, одно- і багаторічні трави. Є такі види суцільної рядкової сівби : звичайний, перехресний і вузькорядний.

При звичайному суцільному рядковому способі сівби насіння висівають рядками з шириною міжрядь від 10 до 25 см (найчастіше 15 см). Цей спосіб дуже поширений завдяки простій конструкції сівалок, можливості проводити сівбу на підвищеній швидкості трактору. Основним недоліком цього способу є загущене розміщення рослин в рядку, освітлення рослин і використання ними площі живлення недостатнє.

Більш рівномірним є розміщення насіння при перехресному рядковому способі сівби. При цьому половину норми насіння висівають вздовж поля, половину впоперек. Потрібно сіяти одночасно двома агрегатами.

При вузькорядному способі сівби насіння висівають з міжряддями 7,5 см (не більше 10 см). Це вдвічі зменшує ширину міжрядь, збільшується кількість рядків на площі. Вузькорядна сівба забезпечує рівномірне розміщення рослин на площі, вона має вигляд прямокутника зі співвідношенням сторін 1 : 2,5 см.

На перехресних і вузькорядних посівах рослини краще використовують такі екологічні фактори, як світло, поживні речовини і вологу ґрунту. Зернові інтенсивно кущаться, на їх посівах менше розвиваються бур'яни і створюються добрі умови для роздільного збирання врожаю – бо стерня на полі рівномірна і валки на ній добре провітрюються.

Широкорядним способом висівають насіння просапних культур, які потребують більшої площі живлення і міжрядного обробітку в період вегетації : цукрові буряки, кукурудзу, соняшник, картоплю, овочеві культури, квасолю, сою, кормові боби, просо, гречку. Ширина міжрядь залежить від біології культури, екологічних умов вирощування, потреб механізованого обробітку міжрядь.

Є такі способи широкорядної сівби : звичайний, стрічковий, пунктирний, гніздовий, квадратно-гніздовий, квадратний і широкосмужний.

Звичайний широкорядний – ширина міжрядь понад 25 см.

Стрічковий – рядки розміщують окремими групами – стрічками. Ширина міжрядь між рядками в стрічці (2-3 рядки) 15 см, а між стрічками 45 – 60 см. Таким способом сіють просо, гречку, овочеві культури. Пунктирним широкорядним способом насіння сіють в рядок на однаковій відстані один від одного, що створює сприятливі умови для росту і розвитку рослин. Сіють кукурудзу, цукрові буряки, соняшник, рицину.

Гніздовим способом висівають у рядках окремими групами – гніздами, по кілька насінин у кожному гнізді.

Квадратно-гніздовий – відстань між гніздами і рядками однакова. Так вирощують баштанні культури.

Квадратний посів від квадратно-гніздового відрізняється тим, що в кутах квадрата рослини розміщують не групами, а поодиноко.

Широкосмужний або безрядковий – ширина смуги не менше 10 см (зернові, круп'яні, овочеві). Сівалки мають спеціальні пристрої.

Агротехнічні вимоги до сівби. Висівати в кращі агротехнічні строки і в добре підготовлений ґрунт. У зернових і зернобобових відхилення від встановленої норми висіву не повинні перевищувати  3 %, середня нерівномірність висіву насіння для зернових  3 %, зернобобових  4 %, відхилення від глибини загортання  1 %, відхилення стикових міжрядь сусідніх проходів сівалки  5 %. Сівбу проводять впоперек оранки і впоперек або під кутом до напряму культивації.

Лекція 5

Ґрунт та його родючість

1. Земля як основний засіб виробництва у сільському господарстві

2. Поняття про ґрунт і його родючість

3. Походження ґрунтів та природні фактори ґрунтоутворення

4. Земельні ресурси України та їх розподіл

5. Форми власності на землю

Природно-ресурсною базою розвитку сільського та лісового господарства є земля – найбільш цінне і незамінне багатство країни. Земля – це дуже містке і широке поняття. Земля є основним засобом виробництва в сільському господарстві, предметом праці і значною мірою й результатом цієї праці.

Земля – це поняття, що включає в себе грунт, рельєф території, клімат і водний режим, рослинний покрив. Термін “земля” тотожний терміну “ландшафт” у географії. Власне ґрунтом називають поверхневі шари земної кори, які видозмінюються під впливом живих організмів, насамперед зелених рослин. Ґрунти одночасно є як результатом діяльності зелених рослин, так і головною умовою їх існування.

В 1883 р. В.В. Докучаєв довів, що ґрунт – самостійне природне тіло, і його формування є складним процесом взаємодії 5 природних факторів ґрунто-утворення : клімату, рельєфу, рослинного і тваринного світу, ґрунтоутворюючих порід і віку. Ґрунт безперервно змінюється в часі і просторі.

Ґрунт – це поверхневий шар земної кори, якому властива родючість. Родючість – це здатність ґрунту забезпечувати рослини поживними речовинами, водою і повітрям. Є природна і штучна родючість ґрунту. Природну він набуває в процесі утворення, це потенційна родючість ґрунту, яка властива лише цілинним землям. Штучної родючості ґрунти набувають в процесі використання – виробничої діяльності людини (обробітку, меліорації, удобрень тощо). Штучна родючість визначається рівнем розвитку виробничих сил суспільства. Існує ще одне поняття – економічна, або ефективна родючість ґрунту. Це природна і штучна родючість, яка вимірюється урожаєм сільськогосподарських культур. Ефективна родючість ґрунту змінюється залежно від соціально-економічних умов виробництва, рівня розвитку науки і техніки. При раціональному використанні ґрунту родючість його зростає.

За визначенням В.В. Докучаєва ґрунт – це самостійне природно-історичне тіло, що утворилося з верхніх шарів гірських порід під спільною дією води, повітря, різних організмів. До зовнішніх факторів ґрунтоутворення належить клімат і діяльність людини. Утворюється ґрунт з гірських порід в результаті вивітрювання – механічного руйнування і хімічної зміни їх.

Існують такі види вивітрювання :

• фізичне – механічне подрібнення гірських порід і мінералів без зміни їх хімічного складу (нагрівання і охолодження – розширення і стискування, замерзання води тощо);

• хімічне – процес хімічної зміни і руйнування гірських порід і мінералів з утворенням нових сполук і мінералів.

Основними факторами тут є вода, вуглекислий газ і кисень. Взаємодіючи з мінералами, вони спричинюють гідроліз, окислення і їх розчинення.

Біологічне вивітрювання – це механічне руйнування і хімічна зміна гірських порід і мінералів під дією живих організмів (бактерій, водоростей, лишайників, грибів, найпростіших рослин і тварин та продуктів їх життєдіяльності).

Отже, внаслідок процесів фізичного, хімічного і біологічного вивітрювання гірські породи зазнають глибоких фізичних і хімічних змін, подрібнюються і набувають нових властивостей, перетворюються на осадові. На осадових породах утворились ґрунти, тому їх називають материнськими (ґрунтотворними).

На процес утворення ґрунтів впливає п'ять природних факторів (В.В. Докучаєв) :

1. Материнська порода визначає фізичні і фізико-хімічні властивості, механічний і хімічний склад, біологічні процеси, поживний режим і родючість ґрунту.

2. Клімат. Склад рослинності та її біологічна продуктивність, кількість органічних залишків, швидкість їх розкладання – все це залежить від кліматичних умов.

3. Рослинний і тваринний світ. Процес ґрунто-утворення почався з зародженням життя на Землі. Від типу рослинної формації залежать особливості ґрунтотворного процесу і якість гумусу, а також властивості ґрунту. При однакових кліматичних умовах і на однаковій материнській породі під трав'янистою рослинністю утворились типові чорноземи, а під деревною сірі лісові ґрунти.

4. Рельєф місцевості впливає на водний і тепловий режим ґрунту.

5. Вік ґрунту. Щоб материнська порода перетворилась на ґрунт, потрібні сотні і тисячі років. Час, протягом якого утворився ґрунт, називають його віком.

Після останнього зледеніння раніше звільнились південні і пізніше північні райони, тож і чорноземні ґрунти мають більший вік, ніж дерново-підзолисті і тундрові.

І 6 – м фактором в наш час є виробнича діяльність людини. Це є вирішальний фактор ґрунтоутворення і підвищення родючості ґрунтів.

Механічний склад ґрунту. Материнська порода внаслідок вивітрювання руйнується і подрібнюється до частинок різного розміру, які називають механічними елементами. Частинки, близькі за розмірами, об'єднуються у фракції. Співвідношення в ґрунті механічних елементів (фракцій) називається механічним складом ґрунту. Від механічного складу ґрунту залежить його родючість. Механічний склад ґрунту впливає на фізичні, хімічні та агрохімічні його властивості (пористість, вологоємкість, водо- і повітропроникність, вбирну здатність, вміст і доступність поживних речовин).

Піщані ґрунти швидко вбирають вологу, але погано її утримують, тому тут рослини терплять від ґрунтової посухи. Але такі ґрунти легше обробляються і тому їх називають легкими ґрунтами.

Ґрунти, які містять багато глини, чинять опір машинам, обробітку ґрунту, особливо в сухому стані, тому їх називають важкими. Важкі глинисті ґрунти багаті на поживні речовини, але завжди ущільнені, погано пропускають вологу і повітря.

Агрономічно найбільш цінними є ґрунти легко- та середньосуглинкові, для яких є добрий повітряний і водний режими.

За механічним складом ґрунти називаються:

- Глинисті: важкі, середні, легкі.

- Суглинкові: важкі, середні, легкі.

- Супіщані.

- Піщаний зв'язаний.

- Піщаний пухкий.

Органічна частина ґрунту складається з органічних решток рослинного походження (коренів і решток надзем-них частин рослини) і тваринного (відмерлих комах, тварин), а також продуктів їх розкладу або гумусу.

Рослинні рештки розкладаються мікроорганізмами на простіші органічні сполуки. Частина цих сполук розкладається (мінералізується) до кінцевих продуктів розкладу (вуглекислоти, води, кисню, аміаку і зольних елементів), деякі використовуються іншими організмами для синтезу вторинних білків, жирів, вуглеводів, з яких утворюються плазма нових поколінь мікроорганізмів. Деяка частина проміжних продуктів розкладу перетворюється у специфічні складні високомолекулярні колоїдні речовини – гумус.

Більшу частину (85-90%) органічних речовин ґрунту складає гумус, який в основному і визначає властивості та родючість ґрунту. Гумус склеює і цементує механічні частинки в структурні, поліпшує водно-повітряний і тепловий режим ґрунту. Сприяє нагромадженню у верхніх шарах ґрунту елементів живлення як самого ґрунту, так і тих, що вносяться з добривами. Повільно розкладаючись, гумус забезпечує рослини доступними сполуками азоту і зольними елементами. У ґрунтах з достатньою кількістю гумусу складаються найбільш сприятливі умови для розвитку рослин і ґрунтових мікроорганізмів.

Тому гумус є основним показником родючості ґрунтів. Загальні запаси гумусу в метровому шарі різних типів ґрунтів складають від 80 до 760 тон на га. Вміст гумусу в ґрунті змінюється і одним з основних завдань землеробства є зберігання і збільшення його шляхом внесення органічних добрив, висіванням сидератів, правильним добором культур і їх чергуванням, обробітком ґрунту тощо.

Лекція 6

Структура, фізичні властивості ґрунту та його режими

1. Структура ґрунту та її значення

2. Фізичні властивості ґрунту

3. Водний режим ґрунту і його значення для вирощування сільськогосподарських культур

4. Повітряний режим ґрунту і його значення для вирощування сільськогосподарських культур

5. Тепловий режим ґрунту і його значення для вирощування сільськогосподарських культур

6. Поживний режим ґрунту і його значення для вирощування сільськогосподарських культур

Властивість ґрунту утворювати агрегати певної форми і розміру і розпадатись окремо називається структурністю, а самі агрегати – структурою ґрунту.

Структура – один з основних факторів родючості ґрунтів.

За розміром агрегатів розрізняють :

• мікроструктуру – агрегати діаметром 0,25 мм ;

• макроструктуру – агрегати діаметром 0,25 – 10 мм ;

• бриласту структуру - агрегати діаметром понад 10 мм.

За формою структура може бути грудочкуватою, горіховатою, зернистою, стовпчастою, призматичною, пластинчатою.

Агрономічно найцінніша зерниста структура з розміром агрегатів від 1 до 10 мм і стійка проти розмивання водою. Така структура надає пухкого складу ґрунту, що полегшує проростання насіння і розростання коренів. Структурні ґрунти мають менший опір і легше обробляються, характеризуються високою водо- і повітропроникністю. В них активно проходіть біологічні процеси (мінералізація органічних речовин). Структурні ґрунти не запливають, вони стійкі до водної ерозії, у них складається найсприятливіший водний, повітряний і поживний режим.

Ґрунти, в яких механічні частинки не склеєні між собою, або агрегати дуже малі, називаються безструктурними ґрунтами. Це піщані ґрунти, підзолисті і солонці. У безструктурних ґрунтах пори дуже дрібні, вода вбирається повільно і значна частина її спливає, змиваючи при цьому поверхневий найродючіший шар. Тут буває два стани зволоження – надмірне і недостатнє. При надмірному зволоженні всі пори в ґрунті заповнені водою – виникає нестача повітря. При недостатньому зволоженні в такому ґрунті багато повітря, але рослинам не вистачає вологи. Тобто в безструктурних ґрунтах створюється несприятливий водно-повітряний режим, що негативно впливає на продуктивність сільськогосподарських культур.

У ґрунті одночасно відбуваються процеси утворення і руйнування ґрунту. Структурні агрегати руйнуються і перетворюються на пил внаслідок механічної дії тракторів, транспорту, інтенсивного обробітку ґрунту. Цьому сприяють і атмосферні опади тому при вирощуванні сільськогосподарських культур одним з основних завдань системи обробітку ґрунту і агротехніки їх має бути зберігання та відновлення структури ґрунту. Для цього потрібно систематично вносити органічні добрива, вапнувати кислі та гіпсувати солонцюваті ґрунти, не порушувати правил обробітку ґрунту, впроваджувати правильні сівозміни, вирощувати на полях багаторічні трави тощо.

Фізичні властивості ґрунту. Фізичні властивості ґрунту залежать від механічного, мінералогічного, хімічного і структурного складу.

Загальні фізичні властивості – це питома маса, об'ємна вага і пористість ґрунту. .

Питома маса – це відношення маси твердої фази ґрунту до маси води при 4 С. Вона залежить від мінерального складу ґрунту, вмісту в ньому органічних речовин і коливається від 1,4 до 2,8.

Об'ємною називається маса (в грамах) 1 см³ абсолютно сухого ґрунту з непорушною будовою (разом з ґрунтовими порами). Вона завжди менша за питому масу і є показником пухкості ґрунту. У мінеральних ґрунтів вона складає 0,9-1,8, у болотних і торф'яниках 0,15-0,4 г/см³.

Сільськогосподарські культури неоднаково вимогливі до пухкості ґрунту. Найкращі умови для росту більшості культур при об'ємній масі ґрунту 1-1,2 г/см³. Дальше її збільшення знижує врожайність.

Пористість ґрунту – це загальний об'єм усіх пор і проміжків між ґрунтовими частинками та структурними агрегатами, виражена у відсотках від загального його об'єму в непорушеному стані. Розрізняють пористість капілярну, некапілярну і загальну. Співвідношення капілярної і некапілярної пористості визначає ступінь аерації ґрунту і особливості переміщення води у ньому. Якщо в ґрунті переважає капілярна пористість (безструктурні глинисті ґрунти) рослини потерпають від нестачі повітря. На структурних ґрунтах майже однакова кількість капілярних і некапілярних пор.

Фізико-механічні властивості ґрунту – це пластичність, липкість, набухання, осідання і зв'язність.

Пластичність – здатність ґрунту в зволоженому стані зберігати надану йому форму.

Липкість – це здатність ґрунту прилипати до інших тіл, в тім числі і до знарядь обробітку. Ґрунти, насичені кальцієм, мають найменшу липкість, а натрієм – найбільшу. У глинистих ґрунтів липкість найбільша; чим вологіший ґрунт, тим більша його липкість.

Набухання – здатність ґрунту збільшувати об'єм при зволоженні. Це явище властиве ґрунтам, що містять багато органічних речовин (торфові), насичені натрієм (солонці), а також важким глинистим ґрунтам. Набухання є небажаним явищем, бо спричинює розтріскування ґрунту під час літньої посухи та зимових морозів. Супроводжується посиленим випаровуванням вологи, розриванням кореневих систем, випиранням вузлів кущення озимих культур.

Осідання ґрунту – процес, протилежний набуханню, спостерігається під час висихання ґрунтів.

Зв'язність ґрунту – здатність ґрунту чинити опір зовнішнім механічним зусиллям роз'єднати його частинки розриванням, здавлюванням тощо. Чим більше у ґрунті глинистих частинок, тим більша його зв'язність, тим важче такі ґрунти обробляти. Тому глинисті ґрунти називають важкими, а піщані – легкими.

У виробництві від опору ґрунту знаряддям обробітку залежать норми виробітку, витрати пального та зношуваність знарядь. Визначається опір ґрунту величиною питомого опору (кг/см²), що показує, яку силу потрібно прикласти в перерахунку на 1 см², щоб підрізати і перевернути шар землі. У різних ґрунтів він коливається від 0,2 до 1,2 кг/см².

Найкраще обробляється ґрунт у стані фізичної стиглості. При цьому він добре кришиться, розпушується, розпадається на структурні агрегати, не мажеться і не прилипає до знарядь, не розколюється на брили і не розпорошується. Фізична стиглість ґрунту залежить від стану вологості і фізичних його властивостей – зв'язності і пластичності. Практично фізичну стиглість визначають так : беруть в руку небагато ґрунту, стискують його, і з висоти на рівні поясу кидають на землю. Стиглий суглинковий ґрунт розсипається, а глинистий зберігає надану йому форму.

У землеробстві крім фізичної є ще й біологічна стиглість ґрунту – стан, при якому починається активна діяльність ґрунтових мікроорганізмів.

Водний режим ґрунту. Вологість ґрунту впливає на його фізичні і технологічні властивості, на якість обробітку ґрунту, на затрати тягових зусиль, витрати пального. Тому створення сприятливого водного режиму – одне з основних завдань агротехніки. Для регулювання водного режиму ґрунту потрібно знати його водні властивості.

Водопроникність – здатність ґрунту пропускати воду. Вона залежить від механічного складу ґрунту, структури, ввібраних катіонів. Найбільш водопроникними є легкі і структурні ґрунти, найменш – важкоглинисті.

Вологоємкість - здатність ґрунту вбирати і затримувати певну кількість води. Є повна вологоємкість, капілярна і польова. Повна – це кількість води, яка заповнює всі пори. Капілярна – кількість води, яка заповнює капіляри. Польова – це максимальна кількість води, яку ґрунт здатен утримувати протягом тривалого часу при вільному стіканні її в нижні горизонти. Її визначають у відсотках відношенням маси води, яку утримує ґрунт, до маси сухого ґрунту. У піщаних ґрунтах вона складає 5-10 %, глинистих 40-50 %, торфових 100 % і більше. Для виробничих умов найбільше значення має польова вологоємкість. Оптимальною вологістю для більшості культур є 70-75 %, для зернових 65-75 %, для овочевих 75-80 %.

Водопідіймальна здатність, або капілярність – це здатність ґрунту підіймати воду по капілярах з глибоких горизонтів у верхні. Вона має велике практичне значення, бо сприяє потраплянню води з глибини до коренів і насіння. Чим краща капілярність, тим краще ґрунт випаровує води. Капілярність структурного ґрунту менша, ніж розпиленого. При ущільненні ґрунту капілярність збільшується. У виробництві капілярність ґрунту регулюють. Після сівби для кращого надходження вологи до насіння і прискорення його проростання капілярність ґрунту збільшують прикочуванням ґрунту ; для зменшення – ґрунт розпушують.

Випарна здатність – властивість ґрунту випаровувати вологу. Це негативне явище, бо втрачається волога. Чим менший ступінь насичення повітря вологою, і більша швидкість руху повітря при високій температурі, тим більшим є випаровування.

В ґрунті розрізняють такі форми води :

• Сорбована (гігроскопічна і плівкова). Ґрунт має властивість вбирати воду з повітря – ця його властивість називається гігроскопічністю, а увібрана (адсорбована) вода поверхнею частинок ґрунту з водяних парів – гігроскопічною. Гігроскопічна вода міцно утримується на поверхні ґрунтових частинок і є недоступною рослинам. Над шаром гігроскопічної вологи міцно утримується плівкова (неміцно зв'язана), яка обволікає ґрунтові частинки кількома шарами молекул і утримується молекулярними силами. Рослинами ця вода майже не використовується.

• Пароподібна вода утворюється внаслідок випаровування інших форм води. Рослинам водяна пара недоступна, але в результаті конденсації вона переходить у форму роси і стає доступною.

• Вільна вода в ґрунті не має молекулярних зв'язків з частинками ґрунту і вона є основним джерелом вологи для рослин.

Водний режим ґрунту і способи його регулювання.

Водний режим ґрунту – це сукупність усіх процесів надходження води в ґрунт, її переміщення, утримання у ґрунтових горизонтах і втрат з ґрунту. Для нагромадження і зберігання вологи здійснюють такі агротехнічні заходи : своєчасний і якісний обробіток ґрунту, затримання снігу і талих вод, внесення органічних добрив, встановлення правильних норм висіву і площ живлення рослин. В степових районах до цього ще додається насадження лісосмуг, які зменшують силу вітру, підвищують відносну вологість повітря, затримують сніг на полях.

Повітряний режим ґрунту. Повітря в ґрунті потрібно для проростання насіння, дихання проростків і коренів рослин, мікроорганізмів і біохімічних процесів. При нестачі в ґрунті кисню послаблюється діяльність аеробних (з доступом кисню) бактерій, які сприяють мінералізації органічних речовин. При нестачі кисню починають переважати анаеробні процеси, що призводить до накопичення в ґрунті токсичних для рослин сполук. В повітрі ґрунту вуглекислоти в 10 разів більше, ніж кисню. Вміст в ґрунті вуглекислоти і кисню регулюється постійним газообміном. Інтенсивність газообміну залежить від повітроємності і повітропроникності ґрунту.

Повітроємність – здатність ґрунту вміщувати й утримувати певну кількість повітря при даній вологості.

Повітропроникність, або здатність ґрунту пропускати повітря – основна умова газообміну між ґрунтом і атмосферним повітрям. Створення оптимального повітряного режиму ґрунту є необхідною умовою вирощування високих врожаїв.

Тепловий режим і теплові властивості ґрунту. З теплом ґрунту пов'язана енергія біологічних, хімічних, фізичних і біохімічних процесів, що відбуваються в ґрунті. Невідповідність температури ґрунту біологічним особливостям культури значно затримує з'явлення сходів і може призвести до загибелі насіння в ґрунті. Температура ґрунту впливає на життєдіяльність ґрунтової мікрофлори. Основним джерелом тепла в ґрунті є промениста енергія. Основними показниками теплових властивостей ґрунту є тепловбирна здатність, теплопровідність і теплоємність.

Тепловбирна здатність – це здатність ґрунту вбирати променисту енергію Сонця. У середньому на 1 см² за 1 хв. надходить близько 2 ккал тепла. Ґрунт вбирає не все проміння сонячної радіації. Тепловбирна здатність залежить від його кольору, вмісту і якості гумусу, механічного складу ґрунту, рельєфу, рослинного покриву. Найбільше тепла вбирають темні ґрунти з високим вмістом гумусу.

Теплоємність – кількість тепла в калоріях, потрібна для нагрівання 1 кг (масова теплоємність) або 1 см³ (об'ємна теплоємність) ґрунту на 1 С. Масова теплоємність піску складає 0,196; глини – 0,233; торфу – 0,477. Об'ємна теплоємність води становить 1; повітря – 0,000306; глини – 0,576; піску – 0,517; торфу – 0,601. Найменшу теплоємність має повітря, найвищу – вода. Тому вологі ґрунти більш теплоємні, ніж сухі.

Теплопровідність – це здатність ґрунту передавати тепло від більш теплих шарів до холодніших. Найменшу теплопровідність має повітря, найбільшу – тверда частина ґрунту, проміжне місце займає вода. Ґрунт не лише нагрівається, а й віддає тепло в атмосферу або охолоджується.

Сукупність усіх явищ надходження, поширення і віддачі тепла ґрунтом називають тепловим режимом. Основним показником теплового режиму є температура ґрунту, її динаміка протягом доби, сезону, року.

Глибоко розораний і добре розпушений ґрунт менше промерзає взимку і краще нагрівається навесні. Коткування підвищує середньодобову температуру на 3-6 С у 10-сантиметровому шарі ґрунту. Гребениста поверхня сприяє кращому прогріванню його.

Поживний режим ґрунту. Для нормального росту, розвитку і високої продуктивності польових культур у ґрунті має бути повний запас доступних рослинам поживних речовин, вміст яких і складає поживний режим ґрунту.

Елементи живлення можуть бути легко-, мало-, або недоступними для рослин. В орному шарі важкосуглинкових і глинистих типових чорноземів вміст азоту може досягати 10-15 т/га, але основна його частина недоступна для рослин. Чорноземні ґрунти мають великі запаси фосфору (0,15-0,35 %), значна частина якого також недоступна для рослин. Щоб краще забезпечити рослини доступними поживними речовинами за рахунок недоступних, у ґрунті постійно відбуваються процеси мобілізації елементів живлення, тобто перехід їх з недоступних форм у доступні. Важлива роль в цих процесах належить мікроорганізмам ґрунту, які розкладають органічні речовини, збагачують ґрунт на розчинні сполуки, які легко засвоюються рослинами. Активність мікробіологічних процесів можна посилити своєчасним і правильним обробітком ґрунту.

Рослини беруть з ґрунту азот, фосфор, калій, кальцій, натрій, залізо, марганець, мідь, сірку, цинк, тощо. Поживні речовини рослини засвоюють з ґрунтового розчину (краплиннорідка волога з розчиненими в ній речовинами).

Для класифікації ґрунтів і складення ґрунтових карт є такі таксономічні одиниці : тип, підтип, рід, вид, відміна, розряд ґрунтів (тип – чорнозем, підтип – опідзолений, рід – звичайний, вид – слабопідзолистий, відміна – важкий, розряд – щільний).

Ґрунтові карти і картограми, їх використання.

Раціональне і ефективне використання земельних угідь в кожному господарстві можливе при глибокому вивченні всіх ґрунтів, поширених на його території. Для цього проводиться суцільне обстеження ґрунтів. На основі матеріалів ґрунтового обстеження для кожного господарства складені ґрунтові карти і картограми.

Ґрунтова карта – це зменшене зображення ґрунтового покриву певної території. На неї нанесені типи і види ґрунтів, відомості про механічний склад та основні агрономічні дані. До карти додається експлікація, в якій зазначено площі ґрунтів під окремими угіддями.

Ґрунтова карта допомагає науково-обґрунтовано організувати сільськогосподарське виробництво у конкретному господарстві, правильно розмістити його галузі й поля сівозмін, ефективно використовувати добрива, диференціювати норми виконання механізованих робіт і витрат пального залежно від механічного складу ґрунту.

Картограма – це схематична сільськогосподарська карта, на якій доповнено і розшифровано основні показники ґрунту на окремих ділянках (вміст поживних речовин, реакція ґрунтового розчину, ступінь еродованості тощо). Картограми є основою правильного розподілу і внесення органічних і мінеральних добрив, вапнування. Ґрунти оцінюють за результатами ґрунтових досліджень і за продуктивністю (бонітет). Ґрунти з найсприятливішими властивостями для вирощування сільськогосподарських культур оцінюють найвищим балом – 100, менш сприятливі – меншим балом.

Лекція 7

Обробіток ґрунту.

1. Значення і завдання обробітку ґрунту.

2. Види оранки та оцінка її якості.

3. Способи поверхневого обробітку ґрунту.

4. Система основного обробітку ґрунту.

5. Передпосівний обробіток ґрунту під ярі посіви.

6. Система обробітку ґрунту під озимі зернові культури.

У системі заходів, спрямованих на підвищення культури землеробства і врожайності сільськогосподарських культур, велике значення має впровадження правильної системи механічного обробітку ґрунту.

Основним завданням обробітку ґрунту є поліпшення його фізичних властивостей, теплового режиму, нагромадження і зберігання вологи в посушливих умовах та відведення її при надмірному зволоженні. При правильному обробітку ґрунту підвищується його родючість завдяки поліпшенню умов життєдіяльності мікроорганізмів, які нагромаджують елементи мінерального живлення в доступних формах, посилюється мобілізація поживних речовин з більш глибоких горизонтів ґрунту. Обробіток ґрунту є одним з основних заходів боротьби з бур'янами, шкідниками і запобігання хворобам сільськогосподарських культур.

Технологічні процеси обробітку ґрунту. Для покращення властивостей і створення структури орного шару здійснюють такі технологічні процеси : перевертання на потрібну глибину верхнього шару ґрунту (скиби), розпушування, кришіння і перемішування його, ущільнення і вирівнювання ріллі, загортання післяжнивних решток, заорювання добрив і очищення ґрунту від бур'янів.

При перевертанні верхнього шару ґрунту загортаються післяжнивні рештки і добрива, глибоко заорюються бур'яни і їх насіння, збудники хвороб і шкідники, більшість з яких гине. При цьому верхня розпилена частина орного шару загортається на дно скиби, а на поверхню виносяться нижчі шари з кращими фізичними властивостями. Перевертання скиби підвищує біологічну активність ґрунтової мікрофлори глибинних шарів, запобігає утворенню шкідливих для рослин захисних сполук на важких і надмірно зволожених ґрунтах. Перевертають ґрунт плугами.

Розпушування та кришіння ґрунту здійснюється під час оранки плугом з відповідною полицею та спеціальними знаряддями – культиваторами, боронами, лущильниками, фрезами тощо. Розпушуванням і кришінням ґрунту подрібнюють великі брили, при цьому збільшується пористість, покращується водо- і повітропроникність ґрунту, що позитивно впливає на аеробні біологічні процеси і умови розвитку коренів рослин.

Переміщування ґрунту потрібне для створення однорідного орного шару, рівномірного розподілу післяжнивних решток, гною, вапна. Переміщують ґрунт плугами без передплужників, культиваторами, фрезами.

Ущільнення ґрунту – процес, протилежний розпушуванню. Розпушений ґрунт не завжди сприяє нормальному розвитку рослин. Тому, щоб орному шару надати щільної будови – ґрунт ущільнюють. Процес ущільнення збільшує капілярну і зменшує некапілярну і загальну пористість ґрунту. Це посилює доступ вологи до його поверхні і підвищує теплопровідність ґрунту. Ущільнюють ґрунт різними шипами котків до або після сівби. Допосівне коткування забезпечує рівномірне загортання насіння, а післяпосівне забезпечує контакт насіння з ґрунтом, що забезпечує його проростання і появу дружніх сходів. Щоб запобігти випаровуванню вологи, за котками причіплюють легкі борони, які розпушують ґрунт неглибоко.

Вирівнювання поверхні ґрунту проводять для забезпечення високоякісної сівби сільськогосподарських культур, покращаня догляду за посівами і збирання врожаю.

Технологічні властивості ґрунту.

Якість обробітку ґрунту залежить від його технологічних властивостей, основними з яких є зв'язність, пластичність, прилипання та стиглість. Найкраще обробляти ґрунт при фізичній стиглості. Оптимальна вологість, при якій ґрунт потрібно обробляти, складає 56-65 % повної вологоємності на глинистих ґрунтах і 40-70 % - на суглинкових.

Види оранки та оцінка її якості.

Основним прийомом обробітку ґрунту є оранка. Оранку проводять корпусними плугами. Для повнішого перевертання скиби плуг обладнують додатковим робочим органом – передплужником, який зрізує скидає на дно борозни верхній шар ґрунту 10-12 см товщиною з післяжнивними рештками, насінням бур'янів, шкідниками і збудниками хвороб.

Основний корпус плуга підіймає нижню частину орного шару, подрібнює і засипає той шар ґрунту, що його скинув передплужник на дно борозни. Верхній шар при цьому добре розпушується і набуває культурного стану. Оранка плугом з передплужником називається культурною.

Глибина оранки залежить від глибини гумусного горизонту ґрунту і культури, для якої обробляють ґрунт. Оранка буває мілкою – 20 см, звичайною – 20-22 см, і глибокою – на 25-30 см. Глибина оранки впливає на фізичні властивості, водний, повітряний і тепловий режими ґрунту, підвищує ефективність добрив.

Оранка на підвищених швидкостях трактора зменшує витрати палива на одиницю площі і покращується її якість. Уже є швидкісні плуги, які розраховані для роботи при швидкості трактора 9-12 км/год.

Агротехнічна оцінка якості оранки.

Оранка вважається високоякісною, якщо вона відповідає таким вимогам :

1. Відсутність огріхів та незагорнутих борозен ;

2. Рівномірність оранки на встановлену глибину. Глибину оранки визначають лінійкою з поділками. Заміри проводять у 15 місцях поля площею до 10 га і 20-25 разів з площею поля більше 10 га. Відхилення від потрібної глибини допускається не більш, як на 1-2 см ;

3. Достатнє перевертання скиб ;

4. Щільне прилягання скиб одна до одної ;

5. Незначна гребенястість поверхні ґрунту ;

6. Відсутність на зораному полі брил і грудок розміром понад 4-5 см ;

7. Прямолінійність борозен і однакова ширина скиб.

Способи поверхневого обробітку ґрунту

Лущення – один з основних прийомів боротьби з бур'янами. Це поверхневе розпушення ґрунту при повному або частковому перевертанні його.

Лущенням стерні відразу після збирання врожаю загортається неглибоко насіння бур'янів і створюється мульчуючий шар, що сприяє нагромадженню та збереженню вологи. Мілке лущення проводять дисковими лущильниками ЛДГ-5, ЛДГ-10.

Лемішні лущильники ПЛ-5-25 застосовують для глибокого лущення – 10-12 см.

Культивація – розпушування і перемішування грунту з одночасним підрізуванням бур'янів. Культиватори поділяють на культиватори суцільного обробітку грунту КПГ-4Г, КПС-4 та просапні – для міжрядного обробітку грунту просапних культур КРН-4,2.

Глибина культивації визначається конкретними завданнями, але залежить від властивостей і вологості грунту.

Боронуванням розпушують верхній шар грунту. Проводять після основної (зяблевої) оранки, при утворенні грунтової кірки на посівах і ріллі після дощу, під час весняного і літнього обробітку ріллі для подрібнення грудок, вирівнювання гребенів. Боронують сходи сільсько-господарських культур для знищення грунтової кірки і сходів бур'янів, а також посіви озимих культур і багаторічних трав навесні. Борони бувають зубові, сітчасті, пружинні і дискові.

Рано навесні для першого обробітку гребенистого зябу (закриття вологи) на структурних малоущільнених грунтах проводять шлейфування. Воно добре розрівнює грунт, що зменшує випаровування вологи з верхніх шарів грунту і створює кращі умови для проростання насіння.

Для знищення грунтової кірки на посівах застосовують ротаційні мотики, робочими органами яких є диски з голчастими зубами. Під час руху зуби заглиблюються в грунт, знищують кірку без значного розпилення грунту.

Коткування проводять для ущільнення і вирівнювання верхнього шару грунту. Розрізняють коткування передпосівне, післяпосівне і безпосередньо за оранкою. Передпосівне коткування зменшує дифузне випаровування води і забезпечує неглибоке загортання і розміщення насіння дрібнонасінних культур в орному шарі грунту. Післяпосівне коткування забезпечує кращий контакт насіння з грунтом. Підвищує і прискорює появу сходів. Коткування в агрегаті з райборінками в умовах посушливої весни покращує водний режим грунту, бо волога з нижніх горизонтів підтягується в сухі верхні, а створений боронами на поверхні мульчуючий шар грунту зменшує випаровування. Коткують тільки спілий грунт. Коткування пересохлого грунту призводить до розпилення, а перезволоженого – до ущільнення й утворення грунтової кірки. Для коткування застосовують гладенькі, рубчасті, кільчасті і кільчасто-шпорові котки.

Фрезерування грунту проводять за допомогою фрези, яка являє собою барабан з прикріпленими до нього лопатами різної форми. Обертаючись, лапи фрези заглиблюються в грунт, розпушують і переміщують його на всю глибину роботи фрези. Поверхня грунту при цьому досить вирівняна. Після фрезерування можна одразу ж сіяти.

Система основного (зяблевого) обробітку грунту.

Щоб створити сприятливі умови для росту і розвитку сільськогосподарських культур, застосовують кілька прийомів обробітку грунту в певній послідовності. Комплекс прийомів обробітку грунту, які застосовуються в певній послідовності і відповідають агротехнічним вимогам називають системою обробітку грунту.

Розробляючи науково-обгрунтовану систему обробітку грунту беруть до уваги особливості культури, під яку готують грунт, грунтово-кліматичні умови, попередники, рівень окультуреності поля. Є такі основні системи обробітку грунту : основного або зяблевого обробітку, передпосівного під ярі культури, обробіток парів і непарових попередників під озимі культури, післяпосівного обробітку і протиерозійного обробітку.

Система обробітку грунту під ярі культури складається з основного, або зяблевого, і передпосівного.

Основний проводять в літньо-осінній період, після збирання врожаю попередників. Основним його завданням є зберігання і максимальне нагромадження вологи в літньо-осінній і весняний періоди, покращення структури орного шару, створення сприятливих умов для життєдіяльності грунтової мікрофлори.

Залежно від конкретних умов застосовують такі способи обробітку грунту :

1. Зяблевий обробіток з попереднім лущенням – у районах з коротким післяжнивним періодом і після пізніх культур ;

2. Поліпшений зяблевий – у районах з тривалим післяжнивним періодом і нестійким та недостатнім зволоженням ;

3. Зяблевий обробіток без перевертання грунту – в районах поширення вітрової ерозії.

Першим прийомом у системі зяблевого обробітку грунту є лущення стерні, яке проводять разом зі збиранням культури або відразу після збирання. В цей час грунт ще не встиг висохнути і ущільнитись, тому добре розпушується. Лущення – важливий захід проти висихання та ущільнення грунту і є одним з важливих заходів боротьби з бур'янами. Лущенням на глибину 8-10 см насіння бур'янів загортається у вологий шар грунту, що сприяє його проростанню. Сходи бур'янів потім знищують повторним лущенням чи оранкою.

Основна (зяблева) оранка. Для вирощування високих урожаїв велике значення мають строки і способи проведення зяблевої оранки. Під час зяблевої оранки знищують сходи бур'янів, заорюють у грунт органічні та мінеральні добрива, післяжнивні рештки. Зяблевою оранкою поглиблюють і окультурюють орний шар, покращують фізичні, біологічні властивості грунту та його структуру. Глибоко зимуючі збудники хвороб і зимуючі шкідники гинуть. Приорюються і відмирають кореневища і сходи бур'янів. Рання зяблева оранка має ряд істотних переваг перед пізньою. Раніше зораний грунт має кращу водопроникність і швидше прогрівається, ніж зораний пізніше. В такому грунті створюються сприятливі умови для активних мікробіологічних процесів, внаслідок чого нагромаджується більше доступних для рослин поживних речовин. Зяблеву оранку після стерньових попередників проводять в серпні або на початку вересня. На полях без лущення треба орати відразу після збирання врожаю. На окультурених, чистих від бур'янів, полях орати можна в першій половині жовтня.

Глибину оранки встановлюють залежно від біологічних особливостей культури, глибини орного шару і засміченості поля. Цукрові буряки, кукурудза, соняшник, картопля вимагають глибокої оранки – на 27-30 см. Під колосові культури, люпин, гречку – на 20-22 см. Кращим способом основної підготовки грунту є оранка плугами з полицями і передплужниками.

Покращений зяблевий обробіток грунту,

або напівпаровий.

На дискування стерні в 1-2 сліди одночасно зі збиранням урожаю, повторне лущення через 10-12 днів на глибину 12-16 см з коткуванням або боронуванням в агрегаті. В другій половині вересня – на початку жовтня проводять глибоку оранку з внесенням добрив. На забур'янених полях проводять напівпаровий зяблевий обробіток грунту : після збирання зернових культур проводять лущення стерні в 1-2 сліди дисковими лущильниками на глибину 5-6 см, в кінці липня – початку серпня, коли з'являються сходи бур'янів – глибоко орють на 28-32 см плугами з передплужниками в агрегаті з боронами, а в посушливу погоду із коткуванням кільчасто-шпоровими або кільчасто-зубовими котками. В міру потреби проводять поверхневий обробіток грунту боронами або культиваторами з боронами. В кінці осені грунт розпушують на глибину 16-20 см лемішними лущильниками або плугами без полиць. Такий спосіб зяблевого обробітку грунту рекомендується для південних районів України, де поширена вітрова ерозія.

Передпосівний обробіток грунту під ярі культури.

Його завданням є зберігання та нагромадження в грунті вологи, покращення водного та повітряного режимів верхнього шару.

Першим прийомом весняного обробітку, де восени провели зяблеву оранку, є закриття вологи боронуванням. За осінньо-зимовий період грунт значно ущільнюється і вода по капілярах підіймається на поверхню грунту і випаровується. За один теплий і вітряний день з 1 га втрачається 60-120 т води.

Закриття вологи – термінова раньовесняна робота. Його починають тоді, коли сіріють грудочки грунту. Закривають вологу зубовими важкими або середніми боронами в агрегаті зі шлейфами.

Після закриття вологи для знищення сходів бур'янів і загортання насіння на належну глибину проводять передпосівну культивацію культиваторами з підрізальними лапами. Усі прийоми раньовесняного обробітку грунту застосовують тоді, коли настає фізична спілість грунту. Розрив між передпосівним обробітком і сівбою небажаний, бо це призводить до втрати грунтової вологи.

Система обробітку грунту під озимі зернові культури.

Озимі зернові культури (пшениця, жито, ячмінь) сіють наприкінці літа або на початку осені згідно біологічних строків сівби. В сівозмінах їх розміщують на чистих, зайнятих парах та після непарових попередників.

Чистим паром називають поле, яке протягом весняно-літнього періоду (до висівання озимих) не використовують для вирощування культур, а грунт утримують у розпушеному і чистому від бур'янів стані. Основним завданням чистого пару є нагромадження в грунті потрібних запасів вологи, поживних речовин, звільнення поля від насіння бур'янів. Є чорний та ранній чисті пари. Під чорний пар оранку проводять восени, а під ранній – навесні в рік висівання озимих. Чорний пар має перевагу перед раннім.

У літньо-осінній період чорний пар обробляють за системою зяблевого обробітку. Навесні поле боронують, шлейфують, утримують грунт у розпушеному стані, знищують бур'яни. Щоб якнай більше зберегти вологи, пар старанно обробляють у першій половині літа, а в другій – кількість обробітку зводять до мінімуму. На відміну від чорних ранні пари починають обробляти весною. Орють з одночасним боронуваням. Після оранки ранні пари обробляють так само, як і чорні. Передпосівну культивацію на парових полях проводять на глибину загортання насіння.

Різновидом чоного пару є кулісні пари. Називаються вони так тому, що для затримання снігу на парових полях висівають високостебельні рослини – соняшник, кукурудзу, білу і сизу гірчицю, сорго. Після збирання врожаю стебла цих культур залишають на полі. Міжряддя між кулісами протягом літа обробляють як чистий пар. До настання приморозків кулісні рослини встигають добре здерев'яніти і взимку добре затримують сніг. Озимі висівають впоперек розміщення куліс або по діагоналі. Кулісні пари ефективні в посушливих районах з малосніжними зимами.

Підготовка грунту після зайнятих парових і непарових попередників.

Зайнятий пар – це поле, засіяне культурами, які швидко достигають і урожай збирають рано. Час, що залишається після збирання цих культур до сівби озимих (1,5-2,5 місяці) використовують для обробітку грунту як чистого пару. У степовій зоні парозаймальними культурами є озимі жито і пшениця на зелений корм, кукурудза на зелений корм і ранній силос, вико-вівсяна, горохо-вівсяна і чино-вівсяна сумішки, еспарцет на 1 укіс та інші. Після збирання цих культур залишається досить часу для обробітку грунту під посів озимих культур в оптимальні строки. При правильній агротехніці по зайнятих парах збирають урожаї не нижчі, ніж по чистих парах і парозаймальні культури ще додатково дають урожаї зеленої маси.

Після збирання попередника поле під парозаймальні культури восени обробляють за системою зяблевого обробітку грунту. Висівають парозаймальні культури восени, а кукурудзу – весною (сумішки). Після збирання парозаймальної культури поле орють плугами з передплужниками, проводять 2-3 культивації на глибину 6-10 см з одночасним боронуванням. При сухій погоді і недостатній кількості вологи у верхньому шарі грунту на чистих від бур'янів полях після гороху оранки не проводять, а застосовують поверхневий обробіток грунту – дво-триразове дискування і після якісної розробки грунту сіють озимі.

Для поліпшення фізико-хімічних властивостей і збагачення органічними речовинами піщаних, супіщаних і важких глинистих грунтів застосовують сидеральні пари – сіють спеціально підібрані культури (люпин, сераделлу, олійну редьку, при зрошенні – люцерну), які потім заорюють в грунт як добриво. Сидерати (зелене добриво) приорюють на всю глибину орного шару – не менше як на 18-20 см, а поле коткують важкими кільчастими котками.

Лекція 8

Охорона земель.

1. Вплив господарської діяльності людини на ґрунт.

2. Наслідки антропогенного впливу на ґрунт.

3. Сучасний стан ґрунтів України.

4. Шляхи покращення стану ґрунтів України та їх охорона.

Шкідливий антропогенний вплив, а також розгул стихій – природних та посилених людиною, завдають грунтам величезної шкоди, часто непоправної. Насамперед, це водна і вітрова ерозія, погіршення структури грунту, механічне руйнування та ущільнення, постійне збіднення на гумус та поживні речовини, забруднення грунту мінеральними добривами та отрутохімікатами, мастилами та пальним, перезволоження та засоленість земель.

Втрата грунтами грудочкуватої структури в верхньому горизонті відбувається внаслідок постійного зменшення вмісті органічних речовин. З урожаєм основної та побічної продукції (зерно, коренеплоди, овочі, солома, листя, гичка тощо) виноситься значна кількість елементів мінерального живлення рослин. Людина своєю діяльністю розриває частковий чи цілісний біологічний кругообіг речовин, порушує здатність грунту до саморегуляції, самоочищення, самозбереження. Навіть незначна втрата гумусу і, як наслідок, зниження родючості грунту, не дає йому можливості в повній мірі виконувати свої екологічні функції і поступово такий грунт деградує. А на утворення 1 см родючого шару чорнозему залежно від умов потрібно 100-400 років. Отже, на утворення родючого орного шару товщиною 20 см іде 2000-3000 років.

В найбільшій мірі деградують грунти агроекосистем. Причина нестійкості агроекосистем зумовлена їх спрощеним фітоценозом, який не здатен забезпечити оптимальну саморегуляцію, постійність структури і продуктивності. Якщо у природних екосистемах біологічна продуктивність забезпечується дією природних законів, то вихід первинної продукції (урожаю) залежить від такого суб'єктивного фактору, як людський, від рівня агрономічних знань людини, технічного забезпечення, від соціально-економічних умов, а значить, є непостійним.

Втрата структури грунту відбувається завдяки механічному руйнуванню структури різноманітними знаряддями обробітку, а також під впливом опадів, вітру, перепадів температур тощо.

Ще однією причиною втрати родючості є багаторазовий обробіток грунту різними знаряддями за допомогою потужних і важких тракторів. Часто протягом року поле обробляється 10-12 разів, при цьому не враховується, що добрива, посівний матеріал, зерно і солому, коренеплоди і бульбоплоди завозять на поле чи вивозять причепами. Дуже часто трапляється так, що в дощову погоду автотранспорт не може їхати розкислими грунтовими дорогами, їде полем, через посіви, утворюючи тимчасові паралельні дороги. Такого не буває в інших країнах, де кожне поле має свого справжнього господаря. Висока частота (кількість) обробітку грунту пояснюється ще і тим, що сучасне сільське господарство не має знарядь для одночасного проведення кількох операцій.

Через частий обробіток землі розпилюється поверхня грунту. Один трактор “Беларусь”, працюючи на сухих полях, здіймає 13-14 тон пилу на кожному гектарі, що і без пилових бурь призводить до зносу мільярдів тон родючого шару грунту щорічно.

Через ущільнення грунту колесами важких тракторів і комбайнів типу “Дон” різко знижується родючість. Нормальна об'ємна маса структурного грунту складає 1,1-1,2 г/см³, при такій техніці змінюється до 1,6-1,7 г/см³. В таких грунтах майже вдвічи знижується пористість, водопроникна і водоутримуюча здатність, зменшується опірність грунту до ерозійних процесів. Колеса трактору “Кировец-700” ущільнюють у колії грунт на глибину 20 см.

Глобальною проблемою сьогодні є постійне зменшення вмісту гумусу, який відіграє провідну роль у формуванні грунту, його цінних агрономічних властивостей, забезпечення рослин поживними ресовинами. Однією з основних причин цього є споживацький підхід до землі, намагання якнайбільше з неї взяти і якнайменше в неї повернути. А гумус витрачається не лише на мінералізацію з вивільненням доступних для рослин поживних речовин, а й виноситься з грунту процесі ерозії, з урожаєм коренеплодів та бульбоплодів, на колесах транспортних засобів, руйнується під впливом різноманітних хімічних речовин. нині в Україні вміст гумусу в грунтах зменшився приблизно в 6 разів і в середньому складає 3%. Щорічно грунти України втрачають за рахунок мінералізації 14 млн. т гумусу, а за рахунок ерозії – 19 млн. т.

За рахунок хімізації сільського господарства погіршуються властивості грунту, в ньому нагромаджується значна кількість шкідливих хімічних речовин, що вносились без належних розрахунків і врахування екологічних законів. Це мінеральні добрива, пестициди, гербіциди. Через необгрунтовано високі дози мінеральних добрив грунт забруднюється хлоридами, сульфатами. Пестициди пригнічують біологічну активність грунтів, знищують корисні мікроорганізми, черв'яків, гинуть комахи-запилювачі. Американські дослідники виявили, що 30% інсектицидів, 60% гербіцидів, 90% фунгіцидів, що застосовуються в США, здатні викликати рак.

Грунти також забруднюються відпрацьованими газами тракторів, комбайнів, автомобілів, мастилами та пальним, які виливаються з них під час роботи.

Винятково гострою проблемою є вилучення орних земель під забудову різних промислових об'єктів, складування промислових та побутових відходів. За останні 60 років в Україні під різні види несільськогосподарського використання вилучено родючі землі в кількості 3,3 млн. га (як Одеська область). Понад 700 тис. га родючих земель затоплено водоймами на Дніпрі, відвали промислових відходів забрали 200 тис. га родючих земель.

Негативні наслідки має зрошення й осушення. Зрошувані землі дають близько 30% продукції рослинництва, але зрошення призводить до підняття грунтових вод і зміни їхнього хімічного складу. Відбувається засолення грунтів, заболочування. Внаслідок осушення зникають болота, міліють річки, змінюється видовий склад рослинного і тваринного світу, змінюються складені екосистеми.

Таке використання та погіршення якості наших земель вимагає вжиття термінових науково-обгрунтованих заходів, що сприятимуть значному підвищенню родючості грунтів та отриманню екологічно-чистих продуктів харчування.

Сучасний стан грунтів України та шляхи його поліпшення.

Найбільше природне багатство України – це її чорноземні грунти, в Міжнародному інституті метрології, що у Парижі, поруч з еталонами метру, кілограму та інших мір вміщено моноліт чорнозему з Воронезької області як еталон найбільш родючого грунту в світі. Вони складають майже 50 % світових чорноземів. Розорані землі в Україні складають біля 85 % від площі Степу і Лісостепу. Посівні площі займають 33,5 млн. га. Вже зараз зіпсовано 60 % чорноземів, щорічно втрачається 100 тис. га родючих грунтів. Майже 50 % урожаю сільськогосподарських культур вирощують на грунтах, оброблених мінеральними добривами та отрутохімікатами. Майже 50 тис. га орних земель підтоплені, 3,7 млн. га земель знаходиться в Чорнобильській зоні.

Внаслідок екстенсивного розвитку сільсько-господарських культур, неефективного ведення заповідної та інших природоохоронних справ порушилося співвідношення площі ріллі, природоохоронних кормових угідь, лісових та водних ресурсів – і, як наслідок, – інтенсивна ерозія, ущільнення орного шару грунту, послаблення стійкості природних ландшафтів України.

Проблема охорони та раціонального використання земель є одним з найважливіших завдань людства, бо 98 % продуктів харчування отримуються за рахунок обробітку грунту. Агрокультурою людина займається майже 10 тисячоліть. За цей період у багатьох частинах планети розквітали і гинули цивілізації, колись квітучі краї перетворювалися на пустелі. Низька культура землеробства та хижацька експлуатація земель призвели до руйнування грунтів. Французькі вчені підрахували, що за весь історичний період людство втратило близько 2 млрд. га родючих земель.

Заходи, направлені на збереження, охорону і підвищення родючості земель, дуже різноманітні й повинні здійснюватись комплексно, як єдина система. Тому потрібно, щоб кожний клаптик землі, кожне поле мало свого дбайливого господаря, грамотного, розсудливого, щоб від стану поля залежала не лише його доля, а й доля його дітей і онуків.

Сьогодні особливого значення набуває рекультивація земель – повне або часткове відновлення ландшафту та родючості грунту, порушених попередньо господарською діяльністю. Однак розрив між відпрацьованими і поновленими площами ще великий. Раціональне землекористування в сільському господарстві включає правильну організацію користування територією, формування культурного агроландшафту. У кожному конкретному районі повинно бути своє, науково-обгрунтоване співвідношення між полем, лісом, луками, болотами, водоймами, що дасть високий господарський ефект і збереже навколишнє середовище.

Важливим напрямком є організація і дотримання польових, кормових, протиерозійних сівозмін. Поля сівозмін потрібно нарізати за контурами грунтових відмін, а не розбивати різногрунтові ділянки на правильні прямокутники з метою полегшення механізованого обробітку.

Для збереження фізичних властивостей грунтів – структури, пористості, оптимального водно-повітряного режиму потрібно різко скоротити повторність обробітку грунтів, перейти на прогресивні та ефективні його форми, легкі машини та механізми. Уже доведено, що можна відмовитися від традиційного плуга і оранки. Можна перейти на поверхневий обробіток грунту, але це нове, і цього ще побоюються.

У Канаді витрачено 20 років, щоб перейти на безплужну систему обробітку грунту. Це відбулося тоді, коли на зміну батькам-консерваторам прийшли їх діти. Безплужний обробіток грунту є одним з елементів мінімального обробітку, який зберігає грунт. Зараз уже ведеться розмова про нульовий обробіток, коли механічне втручання здійснюється 1 раз на декілька років. Але тут потрібна висока культура поля, коли можна сіяти або садити спеціальними навісними агрегатами у лунки, які роблять свердлами. Такі агрегати крокують по полю, опускають свердла для утворення лунок, закладання добрив і насіння у лунки і закривають їх. Технологія нульового обробітку грунту вдосконалюється і в майбутньому знайде широке застосування.

Важливим в збереженні грунтів є впровадження альтернативного землеробства – біологічне, органічне і ін.

Щоб врятувати український чорнозем, потрібно щороку вносити на кожний гектар 30-40 т органіки. Але де ж її взяти, коли зараз занепало тваринництво?

Зараз на поле вивозиться гноївка і сечовина, які отруюють грунт. Уже доведено, що свинокомплекс на 100 тис. голів свиней дає стільки забруднень, скільки місто з 400-тисячним населенням. Але гній, гноївку можна переробляти на цінне біологічне паливо (метан) та концентроване органічне добриво.

Підвищенню вмісту гумусу в грунтах сприяє, обробіток грунту, а також грунтова фауна, яка здійснює гуміфікацію органічних решток. Особливо велика роль у цьому дощових черв'яків (вермикультура, біогумус). Черв'яків розводять на біофабриках, фермери їх купують і завозять на поля.

Збільшення вмісту гумусу значно підвищує ефективність мінеральних добрив, знижує їх негативну дію, сприяє нейтралізації шкідливих домішок. Але і без мінеральних добрив гумус буде втрачатись.

Для постійного збереження і невпинного підвищення родючості грунтів необхідно здійснити ряд меліоративних заходів.

Меліорація – докорінне поліпшення природних умов грунтів з метою підвищення їхньої родючості. Є декілька видів меліорацій :

• агротехнічні – передбачають суттєве поліпшення агрономічних властивостей грунту шляхом оптимального обробітку з застосуванням спеціальних прийомів – переривчастого боронування, щілинування, лункування та інших прийомів для затримування снігу і стічних вод ;

• лісотехнічні меліорації здійснюються з метою поліпшення водного режиму та мікроклімату, захисту грунтів від ерозії шляхом заліснення схилів, балок і ярів, вододілів і рухомих пісків, розведення лісів загального агрономічного призначення ;

• хімічні меліорації поліпшують агрономічні і агрофізичні властивості грунтів шляхом використання вапна, гіпсу, дефекату, торфу, сапропелів, компостів, гною та інших матеріалів, що збагачують грунт на органіку ;

• гідротехнічні меліорації спрямовані на поліпшення водного режиму шляхом обводнення або осушення правильним регулюванням водного режиму грунту.

Всі ці види меліорацій потрібно застосовувати лише на основі науково-обгрунтованих потреб, щоб не погіршити стан земель.

Таблиця 1