Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського
Інститут філології й журналістики
Кафедра української мови
Портфоліо з методики викладання української мов
Виконала студентка
групи 3-АУА
Паламарчук О. О.
Вінниця 2013
Зміст
Повідомлення про лінгводидактичну спадщину провідних вітчизняних учених ХХ століття (п. з. №1)
Анотація до змісту Концепції мовної освіти (п. з. №2)
Висловлювання відомих учених, педагогів, письменників про значення рідної мови (п. з. №2)
Питання для проведення аудиторного взаємо опитування (лб. №2)
Реклама підручника з української мови (лб. №3)
Аналіз підручника з української мови (лб. №3)
Зразки роздаткового дидактичного матеріалу (лб. №4)
Ескізи наочності (лб. №4)
Повідомлення на тему: Лінгводидактична спадщина провідних вітчизняних учених хх століття
До терміна «українська лінгводидактика» вчені почали звертатися лише в роки незалежності України. Уважаємо, що «українська лінгводидактика» — наука, що досліджує зміст, форми, принципи, способи і засоби навчання української мови як рідної і як державної. І хоча вона спирається на загальнодидактичні засади, на яких будується навчання мови взагалі, усе ж має низку особливостей, що випливають із згаданих вище документів, і спирається на вироблені вченими концептуальні засади.
Окремим етапом становлення вітчизняної школи й формування лінгводидактики вважаємо початок XX століття. Розбудова термінологічної системи української мови здійснювалась тоді не лише в Гали-чині, а й на Сході. Наддніпрянські вчені зверталися до того, що вже було зроблено на заході країни. Вони усвідомлювали, що вироблення української термінології в Галичині й на Буковині — заслуга не тільки галичан і буковинців, а й тих наддніпрянців, котрі друкувалися в західноукраїнській періодиці. Це зумовило активізацію діяльності авторів українських граматик, букварів, зокрема Б. Грінченка, П. Дячана, О. Огоновського, Н. Осадці, С. Русової, С. Смаль-Стоцького, С Черкасенка, Г. Шерстюка. Майже всі вони були побудовані із застосуванням нового на той час звукового методу навчання грамоти. Розглянемо їх детальніше. Так, в «Українському букварі для науки читання й письма» Б. Грінченка у зверненні до вчителів подаються поради щодо навчання дітей грамоти, серед яких автор виділяє прийом проговорення слів, пропонує спочатку вивчати звуки, а потім уже літери. Для закріплення вивченого автор пропонує списати текст, поставивши слово в потрібній граматичній формі. Зміст посібника свідчить про намагання автора зробити його доступним для учнів.
Г. Шерстюк у «Короткій українській граматиці для школи» 1917 року, створюючи свою термінологію, скористався лексикою західноукраїнських граматик. У цьому підручнику відсутні методичні терміни, але пропонуються такі види завдань: скласти речення, написати вірш, провідміняти слово, утворити слово, змінити форму слова, списати слова, розподіливши їх на групи.
На початку XX століття з'являються перші праці з методики викладання української мови в школі. Так, у 1909р. М. Гаврищук у «Методиці науки в народній школі» подає поради щодо навчання грамоти учнів народної школи, збагачення їхнього словникового запасу, формування навичок усного мовлення.
Прикметно, що значного впливу, починаючи з 19 ст., українська методика зазнала з боку російської лінгводидактики (Ф. Буслаєв, К. Ушинський, І. Срезневський, О. Пєшковський, М. Ушаков).
У 20-30-ті роки відбувається широке розгортання україномовної освіти. Практичні заходи українізації освіти виявилися насамперед у заміні російської викладової мови українською в школах і ВНЗ, був визначений термін для професури вищої школи, за який вона мала перейти на викладання свого курсу українською мовою. Автори методичних посібників 20—30-х років (А. Машкін, О. Білецький, Л. Булаховський, Т. Гарбуз, Д.Слабвенко, В. Таран, О. Петренко, А. Феоктистів, С. Русова, І. Огієнко та інші) переважно розглядали питання ліквідації неписьменності населення, вироблення техніки письма, засвоєння граматики, формування орфографічної й пунктуаційної грамотності, розвитку мовлення учнів, методів і прийомів навчання.
Критикуючи в «Методиці навчання рідної мови» (1930р.) комплексний підхід до вивчення мови в школі, А. Машкін розробляє методику вивчення граматики, стилістики, розвитку мовлення учнів.
У 40-60-х роках засади лінгводидактичної науки продовжують розробляти М. Бернацький, Т. Гарбуз, М. Дорошенко, В.Масальський, А. Медушевський, О. Петровський, Г. Понаровська, В. Радзієвська, М. Тищенко, О. Феоктистів, С. Чавдаров, І. Чередниченко та ін. Активно досліджуються проблеми типології уроків з української мови, методів і прийомів вивчення мови, питання теорії й практики розвитку мовлення учнів, використання наочності тощо. ак, у посібнику «Методика викладання української мови в середній школі»(1939, 1941, 1946 р.) С. Чавдаров особливу увагу приділяє повторенню вивченого, граматичному аналізу для формування в учнів мовних умінь і навичок, подає свою класифікацію диктантів, поділяючи їх на навчальні й контрольні (зорові і слухові). У посібнику «Переказ у школі» (1936р.) С. Чавдаров, описуючи методику навчання учнів переказів, виділяє за ступенем відтворення тексту перекази загальні (повні) й часткові, репродуктивні й творчі, перекази з деталізацією тексту й епістолярні перекази, за обсягом повні й короткі (стислі).
У 60-80-ті роки лінгводидактика продовжує розвиватися: розробляється теорія розвитку мовлення, досліджуються питання паралельного викладання російської та української мов, формування граматичних понять, проводиться робота над підвищенням орфографічної й пунктуаційної грамотності учнів. Так, у працях О. Біляєва, А. Гамалія, Д. Кравчука, В. Мельни-чайка, І. Олійника, М. Пентилюк, І. Синиці, М. Стельмаховича, М. Тищенка розробляються питання розвитку усного й писемного мовлення учнів, види роботи з розвитку мовлення, визначаються психологічні чинники формування мовленнєвих умінь, шляхи формування стилістичних умінь і навичок учнів.
М. Шкільник досліджує питання викладання граматики й формування граматичних понять, визначає роль проблемних методів у навчанні граматики.
Здобутками лінгводидактичної термінології в 60-80-х pp. є: удосконалення термінологічної лексики, класифікація типів уроків, методів і засобів навчання, проблемне навчання, робота із стилістики. Плідним періодом у розвитку методики викладання української мови став і кінець XX — поч. XXI ст. Реформа шкільної освіти, інноваційні процеси, що охопили сучасну загальноосвітню й вищу школу, спричинили появу нових лінгводидактичних понять і термінів. Методична теорія збагачується ідеями вдосконалення змісту й методів навчання, прийомів і форм роботи, видів вправ, переказів, диктантів тощо. Проводиться робота з удосконалення шкільних програм, створюються нові підручники тільки для загальноосвітніх шкіл нового типу.
Заслуговує на увагу «Словник-довідник з української лінгводидактики», колектив авторів якого під кер. М. Пентилюк найбільшу увагу зосереджує на нових лінгводидактичних поняттях, що складають ядро словника: жанри творчих робіт, мовні уміння, культурологічна змістова лінія тощо.
Удосконалення й оновлення одного з основних розділів методики викладання української мови — розвитку мовлення, комунікативне спрямування вивчення мови зумовили потребу чіткого визначення багатьох мовленнєвознавчих понять, що часто трактуються неточно, побутово, особливо ті, що є новими й тільки формуються. Практичного значення набувають словники саме мовленнєвознавчої термінології. Так, Т. А. Ладиженська, А. К. Михальська у словнику-довіднику «Педагогическое речеведение» розкривають зміст багатьох сучасних мовленнєвознавчих понять, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю.
В українській лінгводидактиці проблема мовної особистості виникла на концептуальному рівні (концепції мовної освіти в середній школі Л. Мацько, С. Єрмоленко, О. Біляєва та ін.), а далі почала досліджуватися вченими-лінгводидактами і поступово реалізовуватися у практиці вчителів-словесників та викладачів вищої школи. У докторській дисертації Л. Паламар вперше в українській лінгводидактиці визначає теоретичні засади розвитку мовної особистості студента. М. Вашуленко, О. Хорошковська, Т. Донченко, М. Пентилюк, С. Караман, Т. Симоненко, О. Горошкіна та ін. розвивають ідеї формування мовної особистості у своїх наукових працях, підручниках і посібниках для різних ланок мовної освіти. Необхідність формування мовної особистості спонукала до визначення найголовніших аспектів навчання української мови.
Паламарчук О. О.
3-АУА
КОНЦЕПЦІЯ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ (12-РІЧНА ШКОЛА)