11.4. Система державного антимонопольного регулювання

Система державного антимонопольного регулювання формується у всіх країнах, де економіка будується на ринкових принципах.

Антимонопольне регулювання – це комплекс економічних, адміністративних та законодавчих заходів, які здійснюються державою з метою забезпечення умов для ринкової конкуренції та обмеження можливостей виробників монополізувати ринки.

Антимонопольне регулювання включає регулювання рівня концентрації та монополізації виробництва, стратегії та тактики підприємств, зовнішньоекономічної діяльності, цінове та податкове регулювання.

Особливий характер монополізму в Україні, як і в інших державах, що створені на теренах б. СРСР, обумовлює і особливості антимонопольного законодавства, яке в першу чергу спрямоване на заборону наступних дій органів державної влади та господарюючих суб’єктів, які протидіють конкуренції (табл. 11.1).

Антимонопольним законодавством забороняється також недобросовісна конкуренція.

Для реалізації антимонопольних заходів в Україні створений Державний антимонопольний комітет.

Таблиця 11.1

Заборонені дії

Органів влади	Господарських суб’єктів
заборона на здійснення діяльності суб’єктів; необґрунтовані перепони діяльності суб’єктів; заборона продажу товарів з одного району України в інший; вказівки щодо першочергового постачання окремим покупцям; необґрунтовані перешкоди створенню суб’єктам податкових та інших пільг.	вилучення товарів з обігу з метою створення дефіциту; включення до господарчих договорів товарів, в яких споживачі не зацікавлені; створення перешкод для доступу та виходу з ринку; нав’язування невигідних договірних умов; включення до договору дискримінаційних умов; порушення порядку ціноутворення.

Основні функції цього комітету:

• розробка та здійснення заходів з демонополізації виробництва та обігу;

• направлення пропозицій уряду з питань удосконалення антимонопольного законодавства та практики його використання, а також документів, що стосуються функціонування ринку, розвитку конкуренції та припинення недобросовісної конкуренції;

• розробка рекомендацій з проведення заходів, що спрямовані на розвиток товарних ринків та конкуренції;

• контроль за дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації та ліквідації господарюючих суб’єктів;

• контроль значних продаж та купівля акцій, які можуть привести до домінуючого положення на ринку господарських суб’єктів.

Антимонопольний комітет розробляє рекомендації органам влади та управління щодо сприяння розвитку товарних ринків та конкуренції за наступними напрямками:

• надання льготних кредитів, податків суб’єктам, що вперше вступають на даний товарний ринок;

• зміни сфер використання вільних, регульованих та фіксованих цін;

• створення паралельних структур в сферах виробництва та обігу;

• фінансування заходів з розширення випуску дефіцитних товарів з метою усунення домінуючого положення суб’єктів;

• залучення іноземних інвестицій, заснування спільних підприємств;

• ліцензування експортно-імпортних операцій;

• створення та розвитку вільних економічних зон;

• внесення змін в перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню.

З метою обмеження монополізму великих підприємств державою повинна реалізовуватися політика заохочення конкуренції, яка передбачає допущення на вітчизняні ринки іноземних виробників, надання можливості будь-якому споживачу через валютний ринок або зовнішньоекономічні зв’язки купувати відповідну продукцію за кордоном. Крім того, держава може сприяти створенню вітчизняних конкурентів, в першу чергу малих підприємств, а також інших організаційних структур, законодавчим шляхом надаючи їм податкові пільги, які б суттєво підвищували їх конкурентоздатність на ринку.

Успіх заходів з обмеження монополізму також буде залежати від формування ринкової інфраструктури (торговельної мережі, аукціонів, ярмарок, бірж тощо). Він тісно пов’язаний і з такими процесами, як оздоровлення грошово-фінансової системи ціноутворення та лібералізація цін, створення фінансового ринку.

В підвищенні конкурентної спроможності підприємств певну роль відіграє система заходів з захисту підприємницької (комерційної) тайни.

Під комерційною таємницею підприємств маються на увазі відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.

Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства.

Кабінетом Міністрів України визначені відомості, які не можуть становити комерційну таємницю. До них відносяться:

• установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

• інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

• дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

• відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

• документи про сплату податків і обов’язкових платежів;

• інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

• документи про платоспроможність;

• відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

• відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Таким чином, підприємницька тайна - це охороняєме законодавством право підприємства та підприємця на засекречування (обмежений доступ) відомостей щодо діяльності фірми, розповсюдження яких може принести шкоду їх інтересам, але підприємства не мають права оголошувати комерційною таємницею вищенаведені відомості та документи.