Пояснювальна записка

Професійна підготовка студентів, які навчаються за напрямом “Міжнародні відносини”, передбачає вивчення навчальної дисципліни “Внутрішньополітичний розвиток країн світу”. Метою вивчення курсу є глибоке усвідомлення студентами особливостей розвитку політичних систем у державах світу, їх політичних інститутів, сутності політичних процесів, що відбуваються тих чи інших країнах.

Зміст курсу охоплює широке коло питань: політичної сфери, суспільного життя, діяльності органів законодавчої та виконавчої влади в країнах світу, політичних партій і рухів та громадських організацій, функціонування громадянського суспільства в країнах світу, особливостей соціально-економічної, демографічної, гуманітарної політики, політики в галузі охорони здоров’я тощо. Внаслідок засвоєння навчального курсу студенти повинні вміти: визначати особливості внутрішньополітичного розвитку країн світу; виокремити спільне та відмінне у внутрішній політиці тих чи інших країн, виявляти специфіку внутрішньої політики окремих країн, їх партійних систем, формування громадянського суспільства в різних державах світу, аналізувати характер політичних процесів, відносин, діяльності та комунікацій у різних державах світу.

У процесі вивчення навчальної дисципліни “Внутрішньополітичний розвиток країн світу” велике значення має ефективна самостійна робота студентів. Необхідна постійна систематична робота з різноманітними джерелами інформації: підручниками, навчальними посібниками, енциклопедіями, словниками, науковими монографіями та статтями, матеріалами з мережі інтернет тощо.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК США

Внутрішньополітичний розвиток сша за часів президентства р. Рейгана.

Приступивши до виконання президентських обов’язків Рейган отримав країну з величезним бюджетним дефіцитом, урізаними соціальними програмами, проблемами і сфері економіки і промисловості. Проте президент зумів вивести країну з майже неминучої кризи. Завдяки зрівноваженій соціально-економічній політиці період президентства Рейгана вважають одним із найстабільніших за всю історію США.

Свою економічну програму, основними пунктами якої були стримування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р.

Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом’якшення соціального напруження і стимулювання попиту з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.

Річ у тім, що прогресивна система оподаткування в США, що передбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему загального перерозподілу, що сприяло деформації економічної структури і потребувало значного управлінського апарату. Уряд почав втручатися в усі сфери суспільного життя, що призводило до гальмування ринкових сил.

Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосередження основних реформаторських зусиль на проблемі оподаткування, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямовано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи податки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхідним для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: реформування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету; обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвавлення підприємництва та відновлення ринкових механізмів; проведення монетаристської політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років.

Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморозила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки сировини та капіталу.

Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що зменшення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприятиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв’язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до державного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила прискореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і забезпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення виробництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка податку знижувалася.

Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні рахунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це стало могутнім стимулом до заощаджень, а отже, до інвестицій. Було також запроваджено нову систему інвестиційного податкового кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).

Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась оподаткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політики держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.

Другий напрямок рейганівської економічної реформи — боротьба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефіциту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із виробничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову реформу тільки після скорочення державних витрат.

Наприкінці 1981 р. конгрес затвердив програму скорочення витрат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субсидій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджетного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику скорочення витрат.

З наказу президента було створено службу контролю за бюджетними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності багатьох державних служб та державних підприємств (за принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними користується, а не платник податків»).

Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошову політику, стимулювала пошуки компромісу між конгресом та адміністрацією, не погоджуючись на інфляційне накачування грошей в економіку.

Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент, Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х рр. різко критикували інфляційну кредитно-грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до визначення меж державного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегулювання. Тим самим формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.

Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бюджету створили ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати, було заморожено її мінімальний рівень. Це розірвало зв’язок між заробітною платою та інфляцією, що досі вважався нездоланним.

З 1983 р. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги інвестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «економіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.

Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспільства до економічної політики уряду.

Повернення до нормального, не інфляційного економічного зростання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, не інфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.

Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спростило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гарантувало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції.

Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інвестицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без відпливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабільність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.

Наслідком вищезазначених заходів стали як позитивні, так і негативні явища. Вже у 1983р. настало циклічне покращення кон'юнктури, пришвидшене монетарною й фіскальною політикою. Однак, зростання відбувалося переважно за рахунок збільшення державного боргу (від 908,5 млрд. дол. в 1980р. до 2600 млрд. дол. в 1988р.). Відчутною стала тенденція до поглиблення матеріальної нерівності в американському суспільстві. Від скорочення податків виграли загалом багаті верстви населення, в той час як від зменшення кількості соціальних програм перш за все постраждали малозабезпечені сім'ї. Також критики неоконсервативного курсу в США небезпідставно звертають нашу увагу на занадто велике послаблення регулюючої ролі держави. Це призвело до того, що не приділялося належної уваги науці й наукоємним галузям й врешті-решт - до проблем реіндустріалізації. Скорочень соціальних програм було давно недостатньо, щоб утримувати зростаючу дірку в бюджеті. Характерно, що найсильніше скорочені були ті програми, які стосувалися найбідніших і гірше за інших організованих груп населення, які до того ж брали найменшу участь у виборах президента або в Конгрес. Продовольчі картки були скасовані, та допомоги для матерів-одиначок значно скорочені. Одночасно соціальні програми, корисні для середнього шару, залишилися майже незміненими, так само як і пенсійне страхування і пов'язане з ним страхування на випадок хвороби. При Рейгані в американському суспільстві відбулася поляризація між бідними і багатими, перерозподіл на користь багатих, в той час як одночасно збільшувалось число тих, хто жив нижче межі бідності.

Цілком у дусі консервативної політики було величезне підвищення військових витрат, спрямованих проти Радянського Союзу. Президент надав повну свободу дій секретним службам, особливо ЦРУ під керівництвом Уільяма Кейсі, в стимулюванні опору у сфері радянського впливу і в підтримці антикомуністичних партизанських сил у "третьому світі".

Чого досягнув Рейган? Слід визнати, що за роки його президентства суттєво сповільнилися темпи інфляції (від13,5% в 1980р. до 3,2% в 1983р.), знизилася відсоткова ставка, відбулося рекордне для того часу економічне зростання й досягнення повної зайнятості. З 1981р. по 1985р. завдяки зниженню інфляції інтернаціональна вартість долара зросла в середньому на 50%.

Висновки. Отже, можна стверджувати, що "рейганоміка" вивела США із економічної кризи шляхом подолання інфляції і безробіття, проте скорочення соціальних витрат призвело до зростанню розриву між найбіднішими і найбагатшими. Крім того неоднозначною є військова політика Рейгана, при збільшенні витрат на військову сферу і зважаючи на інцидент «Іран-Контрас» Рейган значно похитнув довіру населення. Ти не менш економічна політика Рейгана була одним із ключових факторів становлення США як світового лідера. Прецедентним було зростання державного боргу з одночасним скороченням відсоткової ставки.

Цілком у дусі консервативної політики було величезне підвищення військових витрат, спрямованих проти Радянського Союзу. Президент надав повну свободу дій секретним службам, особливо ЦРУ під керівництвом Уільяма Кейсі, в стимулюванні опору у сфері радянського впливу і в підтримці антикомуністичних партизанських сил у "третьому світі". Прослушать

На латинице

Словарь - Открыть словарную статью

Внутрішньополітичний курс Б. Клінтона

Президентство Клінтона припало на той час, коли в світі відбувалися суттєві зміни, спричинені розвалом СРСР і кінцем Холодної війни. Міжнародні обставини позначилися на внутрішньополітичному курсі Клінтона, який отримав назву «світове лідерство» («велика стратегія») і зводився до глобального політичного, економічного та військового впливу США. Президент намагався підтримувати конструктивні відносини з пострадянськими країнами, спрямовані на поширення демократії та ринкової економіки. У внутрішній політиці під час його правління у США почався один з найдовших періодів економічного зросту та стабільності. Внутрішньополітичний курс Клінтона мав назву «відродження Америки» і зводився до зростання державного регулювання економіки, надання федеральним органам влади більших повноважень для реалізації економічної політики. Його президентство ознаменувало собою завершення «неоконсервативної хвилі» (1981-1992), пов’язаної з періодом попередніх президентів Р. Рейгана та Дж. Буша-старшого, коли відбувався процес зведення до мінімуму державного регулювання економіки. Здійснювалося стимулювання інвестицій у будівництво шосейних доріг, комунальний благоустрій, енергозбереження, підтримку молоді і т. д., надавалися податкові пільги підприємствам, що створювали нові робочі місця. У зв’язку з новою міжнародною обстановкою, Клінтон скоротив військові витрати. Паралельно здійснювалося скорочення витрат на малоефективні програми за рахунок збільшення урядових доходів, що допомогло скоротити дефіцит державного бюджету, і досягти профіциту. Здійснювалося підвищення податків, хоча в період передвиборчої кампанії Клінтон обіцяв їх зменшити. Відбулися деякі зміни у побуті Білого дому, зокрема Клінтон скоротив кількість його працівників, а також ліквідував безплатне харчування для них. Проводилася боротьба з наркоманією та злочинністю. Вагоме місце у внутрішній політиці Клінтона посідали соціальні видатки, прото реалізація соціальних реформ Клінтона була значно ускладнена республіканською більшістю конгресу, адже на виборах 1996 року перемогли республіканці. Проте, після переобрання Клінтона у 1998 році на другий термін, між Президентом та конгресом намітився компроміс: Клінтон погодився взяти курс на зменшення податків, чого вимагав конгрес, а останній, в свою чергу, змушений був затвердити соціальні перетворення Президента. До останніх належали розширення комп’ютеризації та інтернетизації суспільства, захист навколишнього середовища, будівництво житла, збільшення навчання від 12 до 14 років, включаючи середню школу та дворічні коледжі, Закон про безплатну медичну допомогу для непрацездатних та людей похилого віку. Період 1993-2000 рр. характеризувався посиленням впливу «середнього класу» - соціальної опори Клінтона. Важливе значення приділялося боротьбі з тероризмом. Було зменшено кількість армії, проте здійснено заходи щодо збільшення її мобільності та боєготовності, що дало змогу закріпити військову гегемонію США.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ПРИ ПРИЗЕДЕНСТВІ ДЖ. БУША СТАРШОГО

Джордж Герберт Вокер Буш (англ. George Herbert Walker Bush; 1924 у містечку Мілтон, штат Массачусетс) — 41-й президент США (1989—1993), республіканець. Був директором Центрального розвідувального управління (ЦРУ) 1976—81, а в період Президентства Р. Рейгана (1981—1988) - віце-президентом, очолив спеціальну комісію, покликану реалізовувати пакет заходів зі скорочення державного регулювання економікою. Хоча Дж. Буш не був популярним політиком, на виборах 1988 р. йому вдалося перемогти. У період передвиборчої кампанії обіцяв продовжити курс Р. Рейгана, допомогти тим, хто цього дійсно потребує, створити суспільство "добрих, чуйних людей". Основний електорат майбутнього Президента - представники "ситої Америки". Період Президентства Дж. Буша став продовженням "неоконсервативної хвилі" Р. Рейгана, коли було закріплено досягнення попереднього Президента, здійснено продовження процесу обмеження державного регулювання економікою. Стиль виступів президента  изменился: в отличите от яркой риторики Р. Рейгана Президент Буш предпочитал деловой язык  бизнесменов и политиков -прагматиков. Головним економічним радником Президента залишався неокласик Мартін Андерсон, який консультував ще уряд Рейгана. В  письмах и воспоминаниях Дж.Буш писал: «Я внимательно слушал,  как сторонники теории предложения подходили к налоговой проблеме».У листах і спогадах Дж.Буш писав: «Я уважно слухав, як прихильники теорії пропозиції підходили до податкової проблеми». Президент Буш решил укрепить  группу  экономических советников за счет ввода в нее новых членов. Президент Буш вирішив зміцнити групу економічних радників за рахунок введення в неї нових членів. Председателем Экономического совета  был назначен профессор Майкл Боскин, а членами совета - Д.Брэдфорд и П. Вэннакот. Головою Економічної ради був призначений професор Майкл Боскини, а членами ради - Д. Бредфорд і П. Веннакот. Они также были неоклассиками, сторонниками свободной конкуренции. Вони також були неоклассиками, прихильниками вільної конкуренції. Они предлагали усилить финансовое регулирование  экономики, превратить фискальную политику в средство  долгосрочного экономического роста. Вони пропонували посилити фінансове регулювання економіки, перетворити фіскальну політику на засіб довгострокового економічного зростання.

В Економічному звіті Президента Буша Конгресу зазначалося, що за попередні 8 років, поки він був віце-президентом, валовий внутрішній продукт США виріс на 30%, розмір ВВП на душу населення перевищував відповідні дані Японії на 25% і Німеччини - на 35%. США виробляли більше 1 / 4 валового внутрішнього продукту всього світу.

Економічні радники уряду розраховували на подальше тривале економічне зростання. Закон про податкову реформу, прийнятий ще в 1986 р.,який знизив податки на прибутки великих корпорацій з 46% до 34%., А податки з найбагатших сімей були знижені з 50% до 28% . Не випадково історики відзначали, що в роки правління Рейгана і Буша концентрація багатства досягла рекордного рівня: 1% найбагатших сімей в США мали 40% національного доходу. У той же час частка найбідніших сімей в США зменшилася з 5,2% національного доходу до 4,4% в 1992 р. «Протягом буму 80-х років багаті стали ще багатшими, а бідні - ще біднішими», - пише біограф Дж.Буша Том Уікер. Податкові важелі погано працювали для забезпечення сталого економічного зростання. Навіть у посібнику для «чайників» про економічну політику президентів йдеться, що теорія пропозиції неокласиків виглядає добре тільки на папері, а в реальному житті вона не може добре працювати. М. Андерсон і М. Боскін розраховували на стійке зростання економіки. В 1989 г.  прирост ВВП составил 2%. У 1989 р. приріст ВВП склав 2%. А в наступному 1990 розпочався новий циклічний спад - дев'ята за рахунком рецесія за післявоєнний період. ебраків. [1] Адміністрація Буша сприяли новим ідеям для реформи системи освіти, житла у власність, а також охорони навколишнього середовища. Закон про інвалідів (ADA), проклав нові шляхи для розміщення людей з обмеженими можливостями, і перегляд Закону про чистому повітрі був визнаний найбільш значним природоохоронним законодавством .1 березня 1989 року - Буш встановив національну космічну раду, очолювана віце-президентом Деном Куейлом. 23 липня 1990 року. Буш призначив Девід Х. Саутер бути Помічник судді Верховного суду. Буш підписав Закон про інвалідів 1990 року, що забороняє дискримінацію за ознакою інвалідності. 15 листопада 1990 Буш підписав Закон про чисте повітря, поправки в 1990 році, вважаються найбільш значним природоохоронним законодавством.Поправки шукати шляхи зі скорочення смогу і забруднення атмосфери, яка включає заборону використання етилованого бензину в автомобілях до кінця 1995 року. Буш пропонує створити на рівні кабінету міністрів Міністерство охорони навколишнього середовища. Буш призначив Кларенса Томаса в якості асоційованого суді Верховного суду. Буш оголошує комплексний план захисту водно-болотних угідь в Америц. Буш підписав закон про громадянські права 1991 року, яка передбачає право на суд присяжних з питання про дискримінацію претензій і допускає можливість емоційного збитку лиха. Внутрішньополітичний курс Дж. Буша мав назву "рейганоміка без Рейгана". Проте, власної чітко сформульованої програми він не мав, стараючись у всьому наслідувати попередника. Саме брак свіжої думки був основною підставою для критики Президента. Проте, не дивлячись на те, що в цей період конгрес контролювали демократи, Бушу вдалося досягти згоди між двома партіями з ключових питань внутрішньої та зовнішньої політики, чим він забезпечив ефективне виконання своєї програми. Чільне місце в президентських заходах належало боротьбі з наркоманією та організованою злочинністю, вирішенню екологічних проблем, вдосконаленню системи охорони здоров’я. Діяльність значно ускладнювалася економічною кризою 1989-1992 рр., зумовленою деякими негативними проявами рейганоміки. Основною проблемою залишався дефіцит державного бюджету та зростання зовнішнього боргу. Для її вирішення Дж. Буш здійснював замороження державних видатків. Хоча падіння виробництва було найменшим у повоєнний період, саме несприятлива економічна кон"юнктура стала основною причиною поразки Президента на виборах 1992 р. від демократа Білла Клінтона.

Внутрішня політика Джорджа Буша (молодшого)

Дж. Буш (молодший), 43-й президент США. Приступивши на початку 2001 р. до президентських повноважень, Дж. Буш відразу ж направив до конгресу низку законопроектів, спрямованих на реалізацію його передвиборної платформи. Передбачаючи, як і раніше систематичне скорочення податків, зокрема на корпорації, партія разом з тим висунула низку лозунгів, запозичених у демократів: щодо регулюючої ролі уряду у сфері економіки та соціальних відносин, прийняття нових програм розвитку освіти й, особливо, розширення мережі медичного страхування. Ці зрушення від правих позицій до центру (“консерватизм з людським обличчям”) сприяли збільшенню електорату Республіканської партії. Буш поставив конкретну мету — кожна дитина повинна навчитися читати до третього класу на рівні початкової школи, а потім поліпшувати своє вміння. Щорічна мінімальна заробітна платня вчителів зросла, в середньому, на 8.232 долари. Дж. Буш зазначав, що чверть “надлишку” федерального уряду необхідно повернути людям, інакше ці гроші витратять бюрократи з Вашингтона. Передбачається скорочення податків на 1,2 трильйона доларів. Згідно з прогнозами, фінансовий надлишок федерального уряду США у наступне десятиріччя сягне майже 5 трильйонів доларів. Новий президент висунув збалансовану економічну програму, що має на меті використати половину цих грошей на потреби соціального забезпечення (відкриття персональних пенсійних рахунків тощо), чверть — на скорочення податків для стимулювання виробництва, а решту — на реформу освіти, системи “медікер” та інші соціально важливі завдання. Внаслідок реформи багаті платитимуть менший федеральний податок, а 6 мільйонів бідних не платитимуть ані цента. У галузі оборони йдеться про відновлення довіри між президентом і військовими, захист Америки з допомогою ефективної системи національної протиракетної оборони, створення збройних сил, спроможних відповісти на виклики ХХI століття. “Краще оснащення, краща підготовка, вища платня!”— це лише одне з гасел.

Особливої уваги заслуговує нововедення адміністрації Дж. Буша в сфері анти терористичного законопроекту. В жовтні 2001 року в Конгресі був затверджений новий законопроект, який значно розширює повноваження державних структур. Він отримав назву “Акт по об'єднанню і усилення Америки” шляхом створення необхідних засобів для запобіганню тероризму. Буш заявляв, що завдяки новому законопроекту правоохоронні органи отримають додаткові інструменти для боротьби і захисту Америки від майбутніх терористичних атак. Згодом законопроект був підписаний президентом і вступив в дію. Державні структури отримали доступ до особистої інформації про відвідувачів бібліотек і право таємно проводити обшук житла приватних офісів. Процес обміну інформацією про обвинувачених між правоохоронними органами і спецслужбами був спрощений. Боротьба зі злочинністю під час президенства Буша набула жорстких форм. За тяжкі злочини вже не відпускають на поруки. Винні відбувають за гратами 90 відсотків терміну покарання, а ті, хто вчинив сексуальні насильства, — повний термін. Було знижено віковий ценз для неповнолітніх злочинців, яких дозволяється судити як дорослих. У бушівській період загальний рівень злочинності із застосуванням насильства знизився на 20 відсотків, а рівень злочинності серед неповнолітніх — на 7 відсотків. Цьому сприяло створення трудових таборів для молодих злочинців. Соціальна допомога і боротьба з безробіттям за Буша тісно пов’язані. Кількість тих, хто отримує соціальну допомогу, скоротилася більш ніж удвічі. Водночас зросла кількість робочих місць. Розширено пільги для тих, хто добровільно відмовляється від утримання за рахунок бюджету і хоче влаштуватися на роботу. Усуваються бар’єри для одиноких матерів, які прагнуть працевлаштуватися. З цією метою фонд допомоги дітям збільшено на 35,7 мільйона доларів. 3 жовтня 2004 року Дж. Буш знову отримав перемогу на президентських виборах 51% осіб проголосували “за”. І вже 20 січня 2005 року Дж. Буш в 2-й раз став президентом. 43-й президент США — переконаний прихильник політики, що грунтується на принципах “обмеженого урядування, особистої відповідальності, міцних сімей і місцевого контролю”. Він заявивляв, що федеральному урядові не слід втручатися в ринок, однак він може створити умови для процвітання підприємців, котрі “сприяють новаторству, компенсуючи ризик, і однаковим можливостям”. Джордж Буш-молодший наголошував на відмові “від старих методів урядування” і на тому, що “успіх кожної ініціативи залежатиме від реформ у самому уряді”. Президент відводить урядові нову роль — звертатися до доброчинних організацій, громадських груп, які допомагають тим, хто потребує підтримки. Фінансові ресурси, згідно з його програмою, федеральний уряд має надавати не адміністративним структурам штатів, а різним групам, у тому числі релігійним, на основі конкуренції, залежно від результатів благодійництва.

Отже, внутрішньополітичний розвиток США за часів президентства Дж. Буша молодшого був спрямований на зменшення податків, покращення медичного обслуговування, соціальну сферу та ін. Він намагався втілювати у життя передвиборчі обіцянки.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КАНАДИ.

Канада у 80-ті роки: прийняття нової конституції, реформи консервативного уряду Брайана Малруні

На парламентських виборах 1979 р. ліберали зазнали поразки. Новий уряд сформував лідер консерваторів Джозеф Кларк. Однак економічна криза, що вибухнула 1980 p., спричинила повернення лібералів до влади. У березні 1980 р. Трюдо знову сформував уряд, який багато уваги приділив економічній політиці та зміцненню єдності країни через конституційну реформу.

Акт про Канаду, прийнятий 1982 p., містить Хартію прав і свобод, судові гарантії, статтю про офіційні мови, розділ, присвячений правам корінних народів і Конституційному Актові 1867 р. Оформлений як доповнення до Акта про британську Північну Америку 1867 p., він завершив тривалий період становлення канадської незалежності. Ці документи склали Основний закон Канади — конституцію. Дія законодавчих повноважень Великої Британії щодо Канади повністю припинилася. Проте англійська королева й надалі залишалася главою держави, в провінціях її представляли генерал-губернатор Канади і лейтенант-губернатори. Канада і далі залишалась у Співдружності націй.

У 1984 р. лібералів змінили консерватори на чолі з Б. Малруні. Уряд Малруні, намагаючись заручитися підтримкою США в боротьбі з економічною кризою, вдався до політики "відкритих дверей" для американських інвестицій. При цьому політика "канадизації" економіки, що проводилася попередніми урядами, відійшла на задній план.

Економічна криза 1980—1982 pp. супроводжувалася розгортанням страйкової боротьби. Особливо значними були страйки у Квебеку, що мали не тільки економічний, а й національний характер.

З 1983 р. розпочалося економічне піднесення, що характеризувалося високими темпами розвитку виробництва (у 1984 р. приріст продукції становив 6,3 %). І хоча у другій половині 80-х років темпи зростання виробництва зменшилися, в цілому вони залишалися досить високими (4,2 % у 1988 p.). Його стимулами були великий споживчий попит та посилення приватних інвестицій у різних сферах економіки. Закономірним наслідком цього процесу стала поява нових робочих місць, зниження рівня безробіття.

Значною мірою економічні успіхи забезпечило й те, що уряд Малруні вдався до політики приватизації державної власності. У 1986 р. було продано дві державні корпорації, у 1987 р. — сім. Темпи цього процесу зростали. У наступні роки десятки державних компаній стали приватними, що сприяло поліпшенню економічної кон'юнктури.

Водночас уряд Малруні серією спеціальних договорів започаткував реалізацію планів економічної інтеграції зі США, яка де-факто давно формувалася через систему "особливого партнерства". 4 жовтня 1987 р. прем'єр-міністр повідомив про досягнення принципової угоди з основних положень канадсько-американської зони вільної торгівлі. Було знято останні бар'єри, що перешкоджали вільному переливу капіталу, торгівлі та обміну послугами. Американо-канадська угода 1988 р. про вільну торгівлю, що набула чинності на початку 1989 р., змушувала канадський бізнес до конкуренції з американськими компаніями, які часто виявлялися більш ефективними. Важливим урядовим заходом, спрямованим на підтримку національного капіталу в умовах вільної торгівлі, стала започаткована в 1987 р. податкова реформа. її метою було створення конкурентоспроможних, порівняно з американськими, умов оподаткування, щоб запобігти відпливу капіталів з Канади, а також стимулів для внутрішнього економічного зростання. Двостороння канадсько-американська угода стала основою укладеного наприкінці 1993 р. Договору про вільну торгівлю між Мексикою, США та Канадою (НАФТА), що набув чинності з 1 січня 1994 р.

Вибори 1993 р. Повернення лібералів до влади

Спад в економіці, що розпочався у квітні 1990 p., збігся із загостренням внутріполітичної ситуації (виступ індійського племені моухок, яке відстоює свій суверенітет, загострення суперечностей між англо- та франко-канадцями). Погіршення економічної кон'юнктури змусило уряд Малруні вдатися до непопулярних заходів. Зменшувалися статті федерального бюджету, спрямовані на фінансування охорони здоров'я і вищої освіти, реформувалася система страхування з безробіття, суть якої звелася до урізування федеральних витрат на допомогу безробітним. Наслідком цих заходів було падіння популярності консерваторів та їхнього лідера. Торі змушені були маневрувати. У червні 1993 р. прем'єр-міністром стала Кім Кемпбелл, перша жінка-прем'єр в історії Канади.

Ліберали на чолі з Жаном Кретьєном, скориставшись складним становищем торі, розробили програму виведення країни з економічного застою. Запропонована ними програма вирішення економічних і соціальних проблем здобула підтримку широких верств населення. На виборах, що відбулися 25 жовтня 1993 p., канадці проголосували проти високого рівня безробіття, економічного спаду, непомірного дефіциту бюджету, неспроможності консерваторів примирити дві мовні громади — англофонів та франкофон і в — і тим самим зміцнити федерацію. Консерватори зазнали нищівної поразки. Із 152 мандатів, які вони мали в палаті громад, залишилося лише два. Ліберальна партія на чолі з Жаном Кретьєном здобула блискучу перемогу — 178 місць із 295. 59-річний лідер лібералів став двадцятим прем'єр-міністром Канади. Однак завойовані квебекськими сепаратистами (Квебекський блок) 54 мандати свідчили про наростання загрози для єдності канадської федерації. Вибори 1993 р. відобразили, таким чином, і відцентрові тенденції.

Програма дій ліберального уряду Жана Кретьєна

На парламентських виборах 1997 р. впевнену перемогу знову здобули ліберали, що свідчило про підтримку виборцями дій уряду Жана Кретьєна в галузі економіки, політики, соціальної сфери у попередні чотири роки. Уряд знову очолив Жан Кретьєн. У лютому 1998 р. було затверджено програму дій у сфері економічної та соціальної політики до 2001 р. її основними постулатами були "стратегія однакових можливостей" і "створення безпечного суспільства". Під першим малося на увазі сприяння розвиткові вищої освіти і наукових досліджень, під другим — удосконалення і поліпшення сфери соціальної політики.

Витрати, передбачені на реалізацію ініціатив уряду в соціально-економічній політиці, згруповані у дві великі програми, наближалися до 80 % федеральних видатків.

Економічний розвиток Канади у 90-ті роки XX — на початку XXI ст.

Характерною ознакою 90-х років став процес приватизації державної власності, що супроводжувався глибокими змінами у канадській економіці. Спад і стагнація початку 90-х років змінилися пожвавленням уже в 1992—1995 рр.* Особливо активним було зростання виробництва у 1997 p., що стало наслідком здешевлення кредиту. Темпи росту ВВП у 1998 р. перевищували 4 %. З 10 % (1995) до 8,5 % (1998) зменшився рівень безробіття.

На економічний розвиток Канади впливали чинники, які повсюдно створювали сприятливий клімат для активізації бізнесу. По-перше, канадська економіка "відкритого типу" зазнавала сильного впливу процесів глобалізації світового господарства. По-друге, канадські фірми після підписання угоди між США і Канадою про вільну торгівлю і приєднання до неї Мексики (1994) дістали ширший доступ на ринки. По-третє, раціонально і вміло використовувався механізм державного регулювання економіки для здійснення структурних перетворень в обробній галузі промисловості і проведенні "політики канадизації". Разом з тим, держава залишалася великим власником у таких галузях, як енергетика, транспорт, зв'язок. Зростав обсяг приватних капіталовкладень. За даними 1996 р. зріс потік іноземних інвестицій. Обсяг вкладень у канадську економіку становив 180 млрд. канадських доларів, причому майже 120 млрд інвестиційних надходжень належали фірмам США. Основна маса національних і зарубіжних капіталів вкладалася в такі галузі, як електроніка, фармацевтична промисловість, нові конструкційні матеріали. Прямі канадські інвестиції за рубежем перевищили 170 млрд. дол. Замикаючи "сімку" за обсягом виробництва ВВП і посідаючи сьоме місце за загальним обсягом витрат на технологічні нововведення, Канада займає четверте місце у світі за такими важливими показниками, як наукоємність виробництва і конкурентоспроможність економіки. Починаючи з 1997 р. знижувався рівень безробіття.

Наприкінці XX ст. у країні зберігався високий рівень приросту ВВП: у 1999 р. він становив 4,5 %, а в 2000 р. — 4,4 %. На початку XXI ст. темпи економічного зростання дещо уповільнились. Однак за прогнозами спеціалістів у 2003 р. приріст ВВП сягатиме 3 %.

Сучасна Канада

Канада — член великої "сімки", високорозвинута індустріально-аграрна країна, значення якої у світовому співтоваристві зростає. Це й зрозуміло. Серед західних країн тільки США випереджають Канаду за обсягом продукції добувної промисловості, проте й вони поступаються своєму північному сусідові за виробництвом та експортом багатьох видів сировини і напівфабрикатів. За рівнем продуктивності суспільної праці і технічної оснащеності виробництва Канада поступається лише США. А в лісозаготівельній, деревообробній і целюлозно-паперовій, азбестовій промисловості, окремих галузях кольорової металургії, будівництві і господарській діяльності в умовах півночі її технологія не має собі рівних у світі.

Для сучасної Канади характерний високий рівень життя населення. Середньорічний дохід на одну людину в Канаді вже у 1986 р. становив 12993 долари. А це головний показник соціальної стабільності. За показниками рівня Й тривалості життя, стану здоров'я, грамотності тощо Канада, відповідно до Програми людського розвитку ООН, у 2000 р. сьомий раз підряд вийшла на перше місце серед 174 країн за індексом людського розвитку. Це високе визнання світовим співтовариством успіхів Канади в соціальній сфері.

Завдяки своїй плідній діяльності на міжнародній арені Канада домоглася лідерства в багатьох сферах міжнародних відносин. Саме канадський міністр закордонних справ Л. Пірсон у 1956 р. запропонував утворити спеціальні сили ООН для підтримки миру, за що йому була присуджена Нобелівська премія миру. До середини 80-х років з території Канади була повністю виведена ядерна зброя, розміщена там у 1964 р. Після 11 вересня 2001 р. Канада активно включилася у боротьбу з міжнародним тероризмом. її збройні сили брали безпосередню участь в операції "Незламна воля" в Афганістані.

Складною залишається квебекська проблема. Однак у настроях франкомовних жителів Канади останнім часом проявляються нові, позитивні, нюанси. Так, на додаткових парламентських виборах у березні 1995 р. у Квебеку переконливу перемогу здобув представник Ліберальної партії, а кандидат від сепаратистського Квебекського блоку зазнав поразки. А це означає, що серед франкомовних квебекців зростає кількість противників сепаратизму, що й засвідчив проведений ЗО жовтня 1995 р. референдум з питання незалежності Квебеку. 50,6 % жителів провінції заявили, що хотіли б залишитися у складі Канади.

Квебекська проблема.

При розгляді «проблеми Квебека» й у «Англійській» Канаді і за кордоном стало вже загальним правилом – говорити про квебекський «сепаратизм». Можливо, у Квебеку є і «сепаратисти», але в тім, що стосується програми Квебекской партії, то в ній мова йде про «суверенітет», її прихильники називають себе не «сепаратистами» і навіть не «индепандантистами», а «суверенистами». Політичний суверенітет – перша частина формули «суверенітет-асоціація» - це не те саме, що відділення від Канади, і тут необхідно дотримувати термінологічну точність.

Нове покоління квебекців, яке з’явилося в результаті «тихої революції» 60-70-х рр., успішно займається бізнесом, наукою й все в більшій мірі технікою на рідній, французькій мові – за переписом 1996 року рідній для 81,5% жителів провінції, мові домашнього спілкування для 82,8%, мові, якою вільно володіють 93,4% жителів (тоді як англійською – тільки 40,9%).

Спочатку реформували систему освіти, модернізували суспільні відносини, а потім взялися за економіку. Церква позбавлялася влади. Все менше людей ходило на служби. Журнали з релігійними назвами змінювали їх, ставали цілком світськими. Якщо раніше більшість сімей мало від 8 до 10 дітей, то покоління 1960-х років мало три-чотири, а наступні – одного, двох, або взагалі жодної дитини. Почалася боротьба за національні права франкоканадців та за місце французької мови у суспільстві. З'явився рух за державний суверенітет Квебеку.

Уряд націоналізував виробництво електроенергії – компанія Гідро-Квебек (Hydro-Québec) стала державною. Все це вимагало грошей і уряд взяв великі займи у США, спрямувавши отримані інвестиції на розвиток і освоєння ресурсів тайожної Півночі, а також на допомогу своєму дрібному та середньому бізнесу. Але щоб повертати борги, чи хоча б сплачувати проценти, треба було запровадити нові податки. Наступні уряди мали продовжувати цю тенденцію, і сьогодні у Квебеку – найвищі податки у Північній Америці.

Представляється найвищою мірою нормальним явищем (а ніяким не «проявом націоналізму») те, що французька мова проголошена єдиною офіційною мовою провінції. До речі, це було зроблено не «націоналістичною» Квебекською партією, а федералістською Ліберальною партією Квебеку, тому що «Хартія французької мови» - «Закон № 101», прийнятий Національною Асамблеєю Квебеку в 1977 р. лише урочисто закріпив, а в чомусь навіть пом'якшив, основні положення провінційного «Закону № 22», проведеного лібералами в 1974 р. Не слід забувати і те, що єдиною офіційною мовою сусідньої провінції Онтаріо (з більш чим півмільйонним франкомовним населенням) є англійська. Англійська ж є єдиною офіційною мовою і для всіх інших провінцій і територій Канади, за винятком двомовного Нью-Брансуіка і багатомовних (з 1990 р. – 8 офіційних мов) Північно-Західних територій. Так, федеральні служби на території всіх цих провінцій двомовні, так вони двомовні й в Квебеці, відповідно до федеральних законів. Так що вважати французьке одномовництво провінційних служб Квебеку «дискримінацією меншостей» і проявом «націоналізму» - типовий прояв «подвійного стандарту».

До того ж варто підкреслити, що горезвісний квебекський «націоналізм» у даний час носить винятково «лінгвістичну» спрямованість і цілком позбавлений якого-небудь ксенофобського, расового відтінку. Етнокультурна політика, тобто політика у відношенні імміграції і етнокультурних меншостей, уряду Квебеку в даний час дуже нагадує «мультикультуралізм» федерального уряду Канади. Імміграційні служби Квебеку заохочують імміграцію в Квебек з будь-якої частини світу – причому, природно, при доборі іммігрантів перевага віддається тим, які володіють французькою мовою, а створені у всіх великих містах і регіонах Квебеку «центри прийому» іммігрантів (COFI) передбачають безкоштовне навчання французькій мові для тих, хто володіє нею у недостатній мірі. Таким чином, у провінції (особливо це помітно в Монреалі) виникло багатоетнічне, багаторасове, багатокультурне суспільство, що дуже нагадує те, що давно склалося в канадських англомовних містах, але говорить на французькій мові.

При всій розпливчастості термінів «суверенітет», «конфедерація» чи «асиметрична федерація» — це зовсім не синоніми «сепаратизму», «розпаду» чи «розвалу» країни, і що специфічний канадський патріотизм, «переведений» з англійського на французьку мову, необов'язково перетворюється в реакційний «націоналізм».

У 1977 році було прийнято знаменитий "Закон 101" – Хартію французької мови. Відтепер, всі вивіски мали бути французькою. Англійські написи можна було додавати лише за умов, коли їхній розмір менший від розміру французьких. Всі магазині, фірми, ресторани мали надавати послуги французькою, якщо того вимагав клієнт. Право на безкоштовні англійські школи мали тепер тільки ті діти, чиї батьки самі колись ходили до англійської школи у Квебеку. Всі інші квебекуа та іммігранти мали віддавати дітей тільки до французьких шкіл.

Сьогодні Квебекське суспільство знаходиться у кризі. Стара соціал-демократична модель, що діяла у провінції з 1970-х років вже не працює. Медицина – не у найкращому стані. Не вистачає лікарів, медичних сестер, а головне – фінансування. Медицина у Квебеку безкоштовна. У 1970-1980-ті роки впала народжуваність, результат – старіння населення. А значить – все більше людей звертається до лікарів і все менше працює і сплачує податки, які дозволили б утримувати лікарні у робочому стані. У Квебеку – найдешевша вища освіта у Північній Америці, але на це також вже немає грошей. Так само не стає грошей на інші соціальні гарантії.

На мою думку, зміни по відношенню до Квебеку так і не відбудуться, важливу роль в цьому відіграє позиція Вашингтона та американського бізнесу, які підтримують канадських федералістів.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК МЕКСИКИ.

Весь державний апарат Мексики було збудовано за принципом суворої централізації. “27 губернаторів, 295 хефес політікос, 1798 глав муніципалітетів, 4574 суддів, члени законодавчих зборів штатів - весь урядовий апарат, виконавчі, законодавчі, судові, федеральні, місцеві органи залежали від волі однієї людини”, - писав американський історик Е. Грюнінг

Однією з головних опор диктатури стала армія. Діас прагнув заручитися підтримкою генералів і вищих офіцерів, надзвичайно схильних до військових переворотів. Їх лояльність купувалась численними привілеями. Вони одержували маєтки, різні торгові і промислові монополії, призначалися на пости губернаторів, хефес політікос, та інші військові чи цивільні посади, що давали їм широкі можливості до збагачення. Іншою опорою діасівського режиму був масштабний поліційний і адміністративний апарат, утримувати який було надто дорого. Витрати на оплату державного апарату за часи диктатури Діаса збільшилися на 900%.

Для придушення селянських повстань і підтримки влади на місцях була створена спеціальна кінна сільська поліція (так звані “руралес”), що рекрутувалась переважно з бандитів. Руралес займалися в основному грабунками сільського населення. Відомі випадки, коли вони самі провокували селянські “повстання”, щоб поживитися при їх придушенні

Радянська історіографія, в особі М. Альперовича та Б. Руденко, зазначає, що не менше вірною опорою диктатури Діаса була католицька церква, що виступала як великий землевласник. Не зважаючи на те, що церква була відокремлена від держави, вона постійно збільшувала свої володіння і багатства і мала величезний вплив на політичне життя країни, ніколи не виступаючи проти режиму

У Мексиці панували терор і свавілля. Будь-який прояв відкритої опозиції режиму Діаса тягнув за собою негайні репресії - вбивство або ув’язнення в підземних казематах фортеці Сан-Хуан де Улоа або у в'язниці Белем. Ця в'язниця була такою собі мексиканською Бастилією. Серед жертв режиму Діаса було особливо багато видавців, редакторів періодичних видань і журналістів (Валадес, Абелардо Анкона, Ордонес та інші.). Один з найвідоміших мексиканських публіцистів - Філомено Мату 34 рази ув'язнювався у в'язницю Белем.

В часи режиму Діаса процвітали корупція, хабарництво і казнокрадство. Депутати, сенатори, судді, преса відрізнялися продажністю. Без хабара не можна було нічого досягнути. Для того, щоб потрапити на прийом до президента, потрібно було заплатити 3 тис. песо. Міністри, губернатори, родичі диктатора використовували своє становище для власної наживи, не зупиняючись перед грубим порушенням законів. Тесть Діаса і його всемогутній міністр внутрішніх справ Ромеро Рубіо утримував у столиці таємні гральні будинки, що давали йому величезні прибутки. В Пуебле місцевий губернатор Мартінес був власником близько десятка гральних будинків, а також монополізував в штаті продаж алкоголю.

Характерні для режиму Діаса корупція і розкладання відбились на армії, становище якої було надто жалюгідним. Солдати рекрутувались в значній мірі з безпритульних, злодіїв, п'яниць тощо. Дисципліна і бойова підготовка військ знаходилися на дуже низькому рівні. На кожні 10 солдатів припадав у середньому один офіцер, а на кожні 300 солдатів - генерал, але якість цього численного командного складу була дуже невисокою. Досвідчені генерали, обстріляні в боях періоду громадянської війни і французької інтервенції 50-60-х років XIX ст., були вже дуже старими, а молоді висувалися і підвищувалися по службі не залежно від їх військових здібностей, а з міркувань благонадійності їх політичних поглядів. Не довіряючи нікому, Діас боявся доручати одному офіцеру командування підрозділом більш ніж батальйон чисельністю в 600—800 чоловік. Тому його генерали не мали досвіду в командуванні великими військовими з'єднаннями.

Провідну роль у всьому економічному і політичному житті Мексики відігравала наближена до Діаса група осіб, відома під назвою “сєнтифікос” (“учених”). Це зовсім не була політична партія, чи якась формальна організація. Це було олігархічне угрупування, що склалася на початку 90-х років XIX ст. в основному з представників бюрократії, землевласників-латифундистів, компрадорів і частково інтелігенції. Свою назву вона одержала унаслідок того, що, сповідаючи філософію позитивізму, виступала з пропагандою наукових методів управління державою.

Керівне ядро “сєнтифікос” налічувало близько півтора десятки чоловік. Їх лідером був згадуваний вище Ромеро Рубіо, а після його смерті (1895 р.) - міністр фінансів країни Лімантур. Також до складу цього угруповання входили Франсіско Бульнес, Мігель Маседо, Еміліо Піментель та інші. Деякі члени цієї групи були представниками американських і англійських компаній в Мексиці. Одним з головних ідеологів “сєнтифікос” був відомий історик Хусто Сієрра.

З часом всі найважливіші посади в державі були заміщені представниками цієї групи. Так, до 1910 р. з 27 губернаторів штатів лише троє не належали до неї.

“Вчені” виступали за залучення іноземних капіталів і надання особливих привілеїв іноземним підприємцям. Вони відстоювали теорію про відсталість, неуцтво мексиканського народу і його нездатність стати на шлях самостійного економічного, державного і культурного розвитку. На їх думку, з відсталості Мексику був здатний вивести тільки іноземний капітал. Про це писав, зокрема, Франсіско Бульнес. Доводячи, що країна ще не дозріла для демократичного ладу, “учені” заявляли, що елементарний соціальний організм, подібний мексиканському, так само нездатний сприйняти свободу, як губка ввібрати біфштекс.

Індійців і метисів вони розглядали як відсталу і варварську расу, здатну лише на те, щоб бути в'ючними тваринами для білих, що потребує, щоб її гнали по шляху “цивілізації”. Політичним ідеалом “учених” була креольська олігархія, що правила в тісному зв'язку з іноземним капіталом. Відповідно до цього вони добилися заміни цілого ряду міністрів, губернаторів і інших офіційних осіб з числа метисів і індіанців креолами.

Диктатура Діаса була покликана зберігати в недоторканності існуючі в економічному житті країни порядки, які характеризувалися значними пережитками феодалізму в мексиканському селі, надзвичайною відсталістю в промисловому розвитку і засиллям іноземного капіталу.

Мексика кінця XIX - початку XX ст. - типова для Латинської Америки аграрна країна. За офіційними даними перепису населення 1910 р., із загальної кількості її жителів у 15 млн. чоловік 77% припадало на сільське населення. Це була країна великих латифундій і значного за своєю чисельністю безземельного селянства. Буржуазна революція середини XIX ст. не ліквідовувала в країні велике землеволодіння. Націоналізовані на підставі законів про реформу 1859 р. церковні землі були пущені в продаж не дрібними ділянками, а цілком, унаслідок чого велика частина їх потрапила в руки поміщиків. Секуляризація по суті призвела лише до перерозподілу землі між різними категоріями латифундистів. Вона сприяла зростанню світського землеволодіння за рахунок церковного.

У перші роки диктатури Діаса уряд видав ряд аграрних законів, що мали на меті збільшення земельних володінь поміщиків (асьєндадос) та іноземних компаній за рахунок експропріації дрібних землевласників та общинних земель. Вони були спрямовані проти індіанського селянства, яке складало основну масу сільського населення Мексики.

Результатом нової аграрної політики стало те, що всі вільні землі і значна частина земель, що належали дрібним власникам, перейшли до рук оточення Діаса та іноземців. Про те, що колонізація була тільки приводом для розкрадання земель, свідчать нікчемні результати цієї кампанії. До 1907—1908 рр. засновані за приватною ініціативою колонії налічували всього 4735 поселенців, з яких лише половину складали мексиканці.

У 1890 р. уряд видав циркуляр, що вводив обов’язкову реєстрацію земельних володінь урядом. Зареєстрована таким чином земельна власність вважалася законною.

Крім того уряд Діаса широко практикував роздачу земельних концесій під каучукові, цукрові, бавовняні, рисові, бананові і інші плантації. Розведення цих культур вимагало очищення великих просторів, унаслідок чого часто зникали цілі населені пункти, а їх жителі - індіанці перетворювалися на жебраків. Прикладом цього є доля племені які. Вони здавна заселяли долину між багатоводними річками Які і Майо, займались землеробством, скотарством і рибальством, а за свідченням майбутнього президента Ф. Мадеро, які вважалися у той час найкращими найманими робітниками як в сільському господарстві, так і на рудниках. Але мирне життя цього працелюбного індіанського племені було порушене вторгненням земельних спекулянтів у 80-х рр., що одержали концесію від уряду. Індіанці не поступались, і уряд розпочав проти них справжню війну, що тривала аж до революції 1910-1917 рр. Це войовниче плем'я, кероване мужнім вождем Кахеме, пішло в гори і розбивало один за іншим каральні загони. Така ж доля спіткала індіанські племена майо, яким належали найродючіші землі Юкатану.

До 1910 р. 96,6% мексиканських сімей не мали землі. Велика частина її опинилася в руках асьєндадос, яких, за даними перепису 1910 р., в Мексиці налічувалося всього лише 834. Великі латифундії досягли грандіозних розмірів. В 1910 р. в Мексиці було 11 асьєнд площею понад 250 тис. акрів кожна, 51 асьенда - площею 75 тис. акрів, 116 асьєнд - понад 62,5 тис. акрів і 300 асьєнд - понад 25 тис. акрів кожна.

В більшості областей асьенда повністю поглинула селянську общину. До 1910 р. понад 90% індіанських сіл центрального плато Мексики, найбільш густо населеного району країни, було позбавлено своїх общинних земель.

У Мексиці одержали розвиток головним чином ті галузі сільського господарства, які проводили продукцію на експорт. До 1910 р. Мексика стала найбільшим виробником і постачальником хенекена на світовий ринок.

У деяких районах Мексики сільське господарство набуло монокультурного характеру. Разом з іншими країнами Карибського басейну Мексика стала постачати до США цукрову тростину, банани, тютюн, каучук - культури, що вирощувались в основному на плантаціях Юкатану. На початку XX ст. було вже зрозумілим, що шляхи розвитку мексиканського сільського господарства в значній мірі визначалися попитом на ринку США.

Поряд і з цим сільське господарство країни не могло забезпечити внутрішній ринок зерновими. Так у 1892-1893 рр. Мексика ввезла кукурудзи і пшениці на 6 млн. песо, а в 1909 р. — вже на 12 млн. песо, тобто в 2 рази більше.

Експортований хліб, дуже дорого обходився мексиканському споживачу, оскільки він повинен був оплачувати не тільки прибутки хліботорговців, але і надзвичайно високі протекціоністські мита.

У Мексиці не використовувалися сільськогосподарські машини і майже повністю були відсутні агротехніка та іригація. Відсталим формам ведення сільського господарства відповідала і надзвичайно низька його продуктивність.

Для промислового розвитку Мексики, як і інших країн Латинської Америки, характерним було переважання гірничодобувної промисловості, причому на межі XIX-XX ст. з особливою виразністю виявилася тенденція до зростання і розвитку саме цієї галузі промислового виробництва.

Про бурхливі темпи розвитку гірничодобувної промисловості у той час свідчать такі дані: за 17 місяців 1887 і 1888 рр. в Мексиці було подано 2077 заяв на експлуатацію рудників і з'явилося 33 нові фабрики; за той же період на підставі спеціального закону 1887 р. Діасом було підписано 100 контрактів на розробку покладів різних мінералів. В 1872 і 1873 рр. видобуток золота в Мексиці оцінювався в 976 тис. долл., срібла - в 21441 тис. долл., а в 1900-1901 рр. вартість добутого золота досягла 8 843 тис. долл., срібла - 72 368 тис. долл. За останнє десятиріччя XIX в. видобуток міді і свинцю збільшилася в 4 рази.

Вартість всієї продукції гірничої промисловості перевищила в 1900 р. 90 млн. песо, тоді як в 1880 р. вона склала тільки 30 млн. Продукція нафтової промисловості тільки за одне перше десятиріччя XX ст. зросла в 1200 разів. Характерні також дані про капіталовкладення в гірничодобувну промисловість. В 1888 р. їх сума складала 30 млн. долл., а до 1911 р. вона досягла 286,3 млн. долл. Гірничодобувна промисловість була зосереджена головним чином на півночі Мексики, в штатах Чиуауа, Сонора, Коауїла, Синалоа.

Почала розвиватися і металургійна промисловість: виникали заводи з виплавки срібла, міді і свинцю. Оброблювальна промисловість була представлена в основному текстильними підприємствами. До початку 1910 р. в Мексиці налічувалося 150 текстильних фабрик.

Для Мексики кінця XIX - початку XX ст. характерним було також інтенсивне залізничне будівництво. Мережа мексиканських залізниць, що складала в 1876 р. всього 650 км, до 1911 р. збільшилася майже в 37 разів, досягнувши 24 тис. Км

Характер економічного розвитку Мексики в кінці XIX - початку XX ст. визначався не тільки її відсталістю, але також і проникненням іноземного капіталу.

Підвищений інтерес до Мексики іноземні промисловці стали проявляти зразу після закінчення громадянської війни та інтервенції 50-60-х років XIX ст. Їх вабили її величезні неосвоєні простори, субтропічний клімат, родючість ґрунту, обширні лісові простори та інші природні багатства.

Заохочуючи приплив іноземного капіталу до Мексики, уряд Діаса лавірував у спірних питаннях, що виникали у той час між Мексикою, з одного боку, і США та європейськими державами— з іншою. Діас виступав проти антиамериканських настроїв в мексиканському конгресі, де були ще сильні ліберальні традиції часів Хуареса. Він заявляв, що ворожі вислови проти США небезпечні для Мексики, бо вони відлякують іноземних інвесторів і, крім того, можуть потягти за собою озброєну інтервенцію з боку північного сусіда, тоді як Мексика не в змозі чинити опір такому втручанню.

Свою політику компромісу перед натиском іноземного капіталу уряд виправдовував необхідністю швидкого розвитку ресурсів країни і створення сильної Мексики, здатної відстояти свою територіальну цілісність і політичну незалежність.

До початку другого десятиріччя XX ст. США міцно затвердилися на мексиканському ринку, залишивши далеко позаду інші країни. До цього часу на частку США припадало близько 60% імпорту і 77% експорту Мексики. Активний торгівельний баланс Мексики складався переважно за рахунок вивозу цінних видів сировини до США.

Національне багатство Мексики, що оцінювалося до 1911 р. в 2 434 241 422 долл., розподілялося таким чином: на частку американського капіталу припадало 1 057 770 тис. долл. (43,4%), мексиканського - 729 187 242 долл. (30%), англійського — 321 302 800 долл. (13,2%).

Безпосереднім результатом припливу іноземного капіталу до Мексики було пожвавлення господарського життя країни. Використовуючи це пожвавлення, уряд Діаса досягнув впорядкування державних фінансів, розширення зовнішньої торгівлі, країна покрилася порівняно густою мережею залізниць, одержали розвиток деякі галузі добувної промисловості.

Напередодні революції 1910-1917 рр. Мексика була по суті аграрно-сировинним придатком США. Це визнають і деякі американські історики. Так, Б. Д. Хендрік в роботі про видного американського дипломата Уолтера Пейджа писав, що до початку другого десятиріччя XX ст. “Мексика була практично економічною колонією Сполучених Штатів. Будучи формально суверенною державою, Мексика фактично знаходилася залежно від іноземного капіталу”.

Таким чином підсумовуючи політичний та соціально-економічний розвиток Мексики в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. її можна охарактеризувати, як державу диктаторсько-поліційного типу, залежну в фінансовому плані від іноземних інвестицій. Не зважаючи на те , що в часи правління Діаса економічний прогрес був вражаючим а владний стан креолів вбачав у європейській цивілізації приклад для наслідування, загальна маса селян-індіанців залишалась безземельними батраками, що працювали на багатих землевласників. Католицька церква та військові були опорою режиму В містах на підприємствах жорстоке поводження йшло поряд із низькою заробітною платою.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ФРН

Внутрішньополітичний розвиток Німеччини за часів Шмідта

У 1974 році федеральним канцлером Німеччини став Гельмут Шмідт, міністр економіки в уряді Брандта. Соціал-демократ з Гамбурга, Шмідт успішно долав економічні труднощі, що виникли в країні. Скоротивши державні витрати і збільшивши процентні ставки, він дотримав темпи інфляції. До 1975 Західна Німеччина подолала кризу, домігшись солідного активного сальдо платіжного балансу і відносно низьких темпів інфляції.

Тим не менше після виборів 1976 блоку ХДС / ХСС знову вдалося сформувати найбільшу фракцію в парламенті, оскільки уряд не міг ефективно впоратися з двома іншими проблемами: спалахом тероризму і відносинами між Заходом і Сходом. У середині 1970-х років угруповання "Фракція Червоної Армії" ("Rote Armee Fraktion", RAF), відома також під назвою "групи Баадер - Майнхоф", здійснила ряд терористичних актів. У жовтні 1977 RAF викрала, а потім і вбила Ханса Мартіна Шлейера, президента західнонімецького союзу підприємців. Праві на чолі з Ф. Й. Штраусом постаралися отримати користь з цієї події, звинувативши уряд у нездатності покласти край тероризм, а ліву і соціал-демократичну інтелігенцію - в заохоченні терористів своєю критикою капіталізму і західнонімецького суспільства.

В кінці 1970-х і початку 1980-х років на перший план вийшли питання оборонної політики. Під тиском США НАТО в 1979 взяло курс на одночасну модернізацію озброєння (включаючи знаходяться під американським контролем ракети з ядерними боєголовками, розміщені у ФРН) і обговорення ініціатив щодо роззброєння з Радянським Союзом. У Західній Німеччині розгорнулося активний рух за мир і захист навколишнього середовища.

На початку свого терміну, Шмідт був прихильником кейнсіанської економіки і переслідував експансіоністську грошово-кредитну і фіскальну політику під час свого перебування на посаді канцлера. впродовж 1979 – 1982 року, це проводилось з метою скорочення безробіття. Такі заходи були відносно успішними, як фіскальні заходи введені після 1977 року, для скорочення податків і збільшення в середньостроковій програми державних інвестицій створені 160000 додаткових робочих місць у 1978-79 роках. Невеликий спад безробіття, було досягнуто за рахунок дефіциту бюджету (який виріс з 31,2 млрд. марок до 75,7 млрд. марок у 1981).

Хоча Шмідт не вважає, що він був у змозі суттєво розширити соціальні реформи адміністрації Брандта, у зв'язку з економічними проблемами із якими він зіткнувся під час свого перебування на посаді канцлера, тим не менш широкий спектр реформ впроваджувався при його адміністрації. До них відносяться:

Введення схем зайнятості, для допомоги молоді.

Закон про навчання (1976), який збільшив кількість місць професійного навчання від 450000 до 630000.

Заміна податкових пільг для допомоги дітям, в якості оплати за першу дитину (1975).

Нова заява соціальних прав (1976).

Закон про дискримінацію секс меншин (1977).

Вступ "паритету" системи (хоча і в ослабленій формі) на спостережних рад всіх компаній зі штатом більше 2000 робітників, реформи, яка західнонімецьких профспілок давно боролися за.

1976 для сприяння розвитку міст і в 1977 році житлово Модернізація Закону, який (разом з 1971 року, Закон про заохочення містобудування прийнято Брандт адміністрації) до кінця сімдесятих були включені найбільш західнонімецьких міст щодо впровадження програм , спрямованих на ремонт свої довоєнні житлові райони.

Покращення в родинних допомог, з щомісячною субсидії на дітей збільшилися більш ніж на 100% (1975).

Введення додаткових податкових реформ, які знизили податкове навантаження на сім'ї з низькими доходами, і які відіграють важливу роль "у попередженні реального зниження доходів і купівельної спроможності трудящих".

Введення соціального законодавства, політики в кінці сімдесятих які збільшилися сімейних посібників (хоча меншу суму, ніж в 1974) та пологах материнства.

Полегшення податкового акту, що дозволило знизити податок на прибуток і за умови, додаткові податкові пільги для житлових субсидій.

Введення декількох змін в політиці в період між 1976 і 1982 роках, такі як податкові пільги та допомоги, що компенсовані спілки для стримування зростання заробітної плати та "гарантоване підтримання постійного рівня доходів для працюючих та членів їх сімей".

Запуск експериментальної програми перепідготовки по цеху (протягом з 1979 по 1981), яка користь 45680 людей.

Закон для поліпшення професійної Пенсії по старості (1974), яка продовжила охоплення професійних пенсій в той же час "координації їх більш тісній співпраці з державних пенсій і встановлення мінімальних стандартів щодо допомог та збереження пенсійних прав." До 1976 року, як У результаті цього законодавства, 65% працівників приватного сектора були покриті професійних схем і більше двох третин з цих працівників мають право на отримання допомоги становить більше 15% від їх заробітку при виході на пенсію.

Покращення в інвалідності та пенсії по старості забезпечення для безробітних, які (з 1977 року) були технічно застраховані безкоштовно в рамках пенсії по старості та інвалідності схемою. Раніше там був тільки існував частковий і обмежений охоплення безробітних.

Реформа імен для партнерів після вступу в шлюб (1976).

Реформа шлюбного права, в якому усунуті "моральної провини" в якості критерію для зобов'язань з оплати аліментів (1976).

Збільшення допомоги на дітей, які виросли на регулярній основі (особливо для сімей, що мають більше однієї дитини) протягом більшої частини року, що Шмідт адміністрації був у кабінеті.

Запровадження попереднього закон (1976), щоб збільшити число учнів, що дозволило знизити число молодих людей з роботи .

Перший шлюб закон про реформу (1976), в якому говориться, що пенсійні права, придбане у шлюбі має бути спільною з економічно слабкими чоловіка після розлучення.

Художників соціального страхування закон (1981), який ввів обов'язкове страхування для художників нижче дохід межа.

Вступні реформуванням податкового законодавства (1974), який збільшився поганої погоди оплати, зайнятих неповний робочий день "вигод і страхових виплат до 68% від чистого заробітної плати, фіксована особливі переваги в процесі професійної підготовки на 90% від чистого прибутку, збільшення допомоги вигоди до 58% чистого прибутку, і скасував спеціальні сімейні допомоги "на користь включення безробітних у загальній схемі допомогу на дитину".

Обслуговування Безпеки закон (1979), який представив громадськості авансових платежів для батьків-одинаків "не в отриманні аліментів від відповідальності батьків." Ці переваги були виписані до 36 місяців, і приватні претензії батьків не відповідають обслуговування відповідальності були передані стану.

Розширення права на отримання освітніх посібників для покриття всіх десятого класу учнів у професійно-технічної освіти (1978).

Прийняття європейської директиви про рівне ставлення для жінок, які працюють за наймом (1979) .

Введення четвертого місяця оплачувану батьківську відпустку для працюючих матерів (1979).

Внутрішня політика Гельмута Коля

Гельмут Коль - Федеральний канцлер ФРН з 1982 по 1998 рр. З 1973 р. голова Християнсько-демократичного союзу (ХДС). Гельмута Коля справедливо можна назвати патріархом німецької політики XX ст. Безумовно, він увійшов в історію Німеччини як один з найкращих її правителів. За час його перебування при владі в країні відбулися величезні зміни. Недарма колишнього канцлера вважають головною рушійною силою об'єднання Німеччини - епохальної події не тільки в історії німецького народу, але і всієї Європи минулого століття. У 1976 р. Гельмут Коль був обраний головою ХДС і незабаром перетворив його із замкнутої кастової освіти в масову партію. Він вважав, що ХДС повинен стати такою партією, щоб кожен в країні міг голосувати за неї. Незабаром за Християнсько-демократичний союз крім заможних кіл, католицьких, націоналістичних сил і селян стали голосувати і робітники, перш за все - кваліфіковані. Коль зумів придбати прихильників і серед виборців інших конфесій. Він одружився на протестантка і таким чином заручився голосами багатьох її одновірців. Плідність керівництва Коля початку позначатися вже в перші роки. У 1976 р. на виборах у бундестаг партія досягла небувалого успіху, а в 1982 р. на виборах її лідер обійшов всіх суперників і став наймолодшим канцлером за всю історію ФРН. Йому було 52 роки. Основний упор Коль зробив на економічну і соціальну політику. При ньому країна в 80-ті роки стала найбільшим експортером. Усталилося становище західнонімецької марки шляхом стимулювання приватного підприємництва. Були згорнуті або модернізовані старі, малоприбуткові галузі виробництва. У результаті безробіття в країні не скоротилася, але нові робочі місця, особливо для молоді, все ж були створені. Загальне підвищення життєвого рівня, що став одним з найвищих в західному світі, додало йому популярності: Коль переміг і на наступних виборах в 1987 р. Також варто зазначити, що занадто відома була його делікатність у використанні державних коштів. Наприклад, за терміновий політ на літаку бундесверу в Італію, коли його син потрапив там в катастрофу, Коль заплатив з власної кишені 70 тис. марок. Навіть марки для особистих листів він купував за свої кошти. Колю сприяло те, що він прийшов до влади в пе ріод пожвавлення світової економічної кон'юнктури. Йому вдалося сповільнити зростання державної заборгованості, стабілізувати ціни, знизити податки. Якщо в 1982 р. переви шення доходів над витратами становило 12,4 млрд марок, то в 1988 р. вже 82500 млн марок. Різко зріс експорт з ФРН: з 427 700 000 000 марок в 1982 р. до 567 800 000 000 марок в 1988 р. Збільшилися соціальні видатки: з 525 млрд марок в 1982 р. до 660 млрд марок у бюджеті 1988 Якщо в 1982 р. безработ ному платили допомога не більше 12 місяців, то в 1988 р. він міг його одержувати протягом 32 місяців. Але в 80-і роки безробіття залишалася для ФРН гострою проблемою. Проте в другій поло вині 80-х років зростання продуктивності праці привів до зростання середньої заробітної плати і відповідно до збільшення по споживчі попиту. У пресі заговорили про створення «суспільства двох трете й», тобто такого суспільства, в до тором дві третини населення процвітають, а одна - веде тиснув дещо існування.

Коли 9 листопада 1989 року впав комуністичний режим і Берлінська стіна вНімецькій Демократичній Республіці, Колем, були початі рішучі заходи ідії для здійснення об'єднання Німеччини. Реальність б'єднання двох німецьких держав з'явилася у канцлера ФРН під час зустрічі в м. Бонні з радянським лідеромМ. С. Горбачовим (листопад 1989 р.). 28 листопада 1989 він виступив в бундестазі з урядовою заявою, що складався з 10 пунктів. Вони представляли собою фактично програму возз'єднання двох німецьких держав. Це було повною несподіванкою для всієї Європи, абсолютно не готовою тоді до такого розвитку. Париж, Лондон, Москва були просто ошелешені "зухвалою вилазкою" Коля. Інформований був тільки президент США Буш - єдиний, чиєю підтримкою заручився канцлер ще при підготовці своєї ініціативи.

Проект документу "Десять пунктів для Німеччини" готувала у відомстві канцлера невелика робоча група на чолі з його зовнішньополітичним радником Хорстом Тельчик. План визначав детальну програму возз'єднання НДР і ФРН, а також висвітлював принципи конфедерації, що стало повною несподіванкою для всієї Європи. Нарешті, 3 жовтня 1990 року відбулася подія, що відбиває бажання всього німецького народу, НДР увійшла до складу ФРН, і об'єднана Німеччина стала історичним фактом. Наслідком об'єднання в грудні 1990 року були проведені парламентські вибори, перемогу на яких знову здобув альянс Гельмута Коля. У подальшому роки правління канцлера Коля в цілому були благополучні для німців. Але новій внутрішньополітичній завданням глави федерального уряду, стало вирівнювання життєвого рівня Східної та Західної Німеччини, тобто перетворення двох різних структур у одну єдино-розвивається цілісність. Швидко перетворити нові східні землі в "квітучі ландшафти ", звичайно не вдалося, для того щоб забезпечити відродження потрібен час. З втратою динамізму внутрішньополітичних функцій держави виник ряд серйозних проблем життя і майбутнього.

Завершилася ера Коля на рубежі століть великим скандалом. Напередодні десятої річниці падіння стіни "онук Аденауера", як любив називати себе Коль, виявився фігурантом справи про "чорні каси" - анонімних пожертвування в партійну казну. Пославшись на дане ним слово, вже екс-канцлер Коль відмовився назвати імена дарувальників. У результаті ХДС довелося виплатити багатомільйонний штраф, а Колю - залишити посаду почесного голови. Скандал із незаконним фінансуванням ХДС вибухнув після парламентських виборів 1998 року, коли стало відомо, що Гельмут Коль, незважаючи на свої зобов'язання, прописані в підписаному ним під час його перебування федеральним канцлером Законі про політичні партії, приховав отримані партією фінансові кошти в розмірі від півтора до двох мільйонів німецьких марок. До теперішнього часу Коль ніяк не дає коментарів з цього питання. Дане їм пояснення про те, що він отримав грошові кошти від спонсорів, яким він дав своє слово не розголошувати їхніх імен, суперечить закону і свого часу піддалася різкій критиці з боку громадськості. Спеціальна комісія бундестагу займалася розслідуванням події з грудня 1999 року по червень 2002 року, що супроводжувалося бурхливими змінами всередині ХДС. 18 січня 2000 у зв'язку зі своєю участю в афері з фінансовими засобами ХДС Гельмут Коль був змушений піти з посади почесного голови партії.

Репутаційний скандал обійшовся Колю дорого: від нього відвернулася більшість соратників по партії на чолі з його улюбленою ученицею, нинішнім канцлером Німеччини Ангелою Меркель, і 18 січня 2000 Гельмут Коль був змушений піти з посади почесного голови партії ХДС. У лютому 2001 року справу було припинено, колишній канцлер сплатив штраф у розмірі DM 300 тисяч. Щоб допомогти своїй партії не втратити останній авторитет в очах співвітчизників, він заклав за 700 тисяч марок свій будинок і перевів гроші в передвиборчий фонд ХДС.

Внутрішня політика Герхарда Шредера

Герхард Шредер народився 7 квітня 1944 року в бідній протестантській родині в селищі Мосенберг. Його батько загинув на війні. В родині Шредерів було двоє синів, їх виховувала мати яка працювала на фермі. Закінчивши університет, Шредер працював юристом, з 1978 до 1990 у нього була приватна юридична практика в Ганновері. З 1963 року Шредер — активіст соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН). У 1978 році його обрали керівником молодіжної секції партії СДПН. А в 1980 році він був вперше обраний в Бундестаг, нижню палату німецького парламенту. Спочатку Шредер співпрацював з ультралівим крилом СДПН, але поступово його політичні погляди стали помірнішими. Протягом 1990-х років він став позитивніше ставитися до ділового оточення. Був членом наглядової ради компанії «Фольксваген». У 1986 році Шредер був керівником фракції СДПН у парламенті Нижньої Саксонії. Потім почав працювати в головній структурі партії СДПН. Коли в 1990 році СДПН ввійшла в коаліцію з партією зелених, Герхард Шредер став прем'єр-міністром землі Нижня Саксонія і залишався на цій посаді до 1998 року. У квітні 2000 року СДПН висунула кандидатуру Шредера на посаду канцлера Німеччини. СДПН виграла вибори 27 вересня 2000 року, на чому фактично закінчилася політична кар'єра Гельмута Коля, який був канцлером протягом 16 років. Очолювана Шредером (у той час — прем'єр-міністром Нижньої Саксонії) коаліція соціал-демократів і зелених прийшла до влади в жовтні 1998 після 16-літнього перебування в опозиції з обіцянками модернізувати економіку, підтримати підприємництво й зберегти системи соціального захисту. Перемозі соціал-демократів сильно сприяла обіцянка покласти кінець зростанню безробіття й економічному застою в країні. Нове керівництво мало вибрати між двома концепціями подолання кризи — скорочення соціальної підтримки населення (запропонована ліберальними економістами) або підвищення податків для більш заможних прошарків суспільства (ліві соціал-демократи на чолі з Оскаром Лафонтеном). Шредер вибрав перший варіант, що привело до розриву з Лафонтеном, який залишив керівництво СДПН. У той же час спроба Шредер приступити до виконання програми урізування соціальних прав громадян привела до стрімкого падіння підтримки СДПН населенням. Відразу прийшовши до влади Шредер оголосив програму руху Німеччини до ринкової економіки і відновлення втрачених конкурентних позицій країни в світі. Шредер обіцяв соціалізм, дружній бізнес або капіталізм з серцем. Лібералізм в економіці мав забезпечити:

- зниження податків для компаній

- гнучкість на ринку праці і зміни тривалості робочого дня

- модернізацію секторів економіки

Тим не менше консервативним, по-суті, поглядам Шредера серйозно заважали позиції колишнього міністра фінансів Оскара Лафонтена, який притримувався філософії переросподілу благ в економіці і вважав, що Німеччині загрожує не дефіцит конкурентноспроможності, а незначний внутрішній попит, який можна підняти за рахунок збільшення державних витрат. Шредер прийняв до уваги погляди Лафонтена і змінив свій курсу. В перші місяці діяльності Шредера Німеччина залишалася з існуючою, лише трохі модернізованою моделлю соціального ринку. Це не призвело до покращення економічної ситуації в країні. Можливості Шредера по оздоровленню економіки і створенню нових робочих місць були поставленя під сумніви. Фактично, його курс на продовження соціальної орієнтації потерпів крах. Згодом канцлер відмовився від послуг Лафонтена і став більш консервативним. Новий міністр фінансів Ганс Ейшель підготував програму консервативних перетворень німецької економіки. Основними полоденнями нового курсу економіки Німеччини стали:

- податкова реформа (зниження податку на прибуток компаній з 45% до 35% - 2001 рік)

- зниження витрат федерального бюджету (на 16,7 млрд. дол.)

- створення гнучкого ринку праці і зміна попередньої системи колективних договорів працівників і роботодавців, заохочення зайнятості

- зниження пенсійних витрат держави і введення податкових пільг для приватних пенсійних збережень

По-суті, пенсійна система Німеччини йшла до банкротства. Просте нарощування соціальних витрат вело до того, що на цю сферу витрачалося близько третини ВВП. Число безробітних досягло максимального рівня в історії країни (5 млн. чол.). Не зумівши вирішити структурні економічні проблеми, Шредер ледь не зазнав поразки на виборах 22 жовтня 2002. Тільки тверда опозиція американському вторгненню в Ірак і ефективна допомога жертвам повені на сході Німеччини допомогли СДПН одержати невелику перевагу над ХДС. У березні 2003 Шредер запустив програму структурних економічних реформ, відому як «Програма 2010» (Agenda 2010). Вона передбачала обмеження витрат на охорону здоров'я, пенсійне і соціальне забезпечення, а також лібералізацію трудового законодавства з метою стимулювання створення нових робочих місць. Це, однак, не дозволило побороти економічну стагнацію, а кількість безробітних у Німеччині збереглося на рівні 5 млн чоловік, або 12 % працездатного населення. У 2004 ряди СДПН залишила велика кількість членів партії з лівими поглядями. У 2005 вони разом з колишніми комуністами НДР створили Ліву партію.

У 2004 Шредер пішов у відставку з посади голови СДПН, а його спадкоємцем став Франц Мюнтеферінг. 22 травня 2005 після поразки на місцевих виборах у землі Північний Рейн – Вестфалія Шредер оголосив про рішення СДПН ініціювати проведення дострокових національних виборів вже у вересні 2005, тобто за рік до закінчення терміну його повноважень. Соціал-демократи керували в Північній Рейн-Вестфалії останні 39 років, але 22 травня одержали тут лише 37,1 % голосів, у той час як ХДС — 44,8 %. Поразка позбавила Шредера більшості в бундесраті, відтоді вона належала коаліції ХДС/ХСС. Дострокові вибори пройшли 18 вересня 2005. Неочікувано для всіх СДПН одержала лише на 1 % менше голосів ніж блок ХДС/ХСС. Християнські демократи не змогли сформувати парламентську більшість без соціал-демократів, але умовою створення «великою коаліції» стало канцлерство Ангели Меркель. Герхард Шредер заявив, що йде з політики.

Внутрішня політика Ангели Меркель

Ангела Доротея Меркель - німецький політик, лідер партії Християнсько-демократичний союз з 10 квітня 2000 року. З 21 листопада 2005 Ангела Меркель займає посаду федерального канцлера Німеччини після перемоги керованої нею партії ХДС на дострокових парламентських виборах у вересні 2005 року.

З кінця 2000 року Ангела Меркель намагається ввести поняття «нової соціальної ринкової економіки», що базується на відомому терміні «соціально-орієнтованої ринкової економіки». Комісія президії ХДС під головуванням Меркель до 27 серпня 2001 розробила дискусійний проект, прийнятий у грудні 2001 року федеральним з'їздом партії в Дрездені і став програмним документом партії.

У своїй промові в Потсдамі 16 жовтня 2010 перед молодими представниками Християнсько-Демократичного Союзу Меркель заявила, що політика мультикультуралізму зазнала повного краху в Німеччині. Хоча вона в цілому підтримала затвердження президента ФРН К. Вулфа, що іслам є частиною Німеччини також, як іудаїзм і християнство, Меркель зазначила, що іммігранти повинні робити більше зусиль для інтеграції в німецьке суспільство, зокрема, вивчаючи німецьку мову

У квітні 1995 року Ангела Меркель на посаді міністра охорони навколишнього середовища Німеччини приймала в Берліні першу конференцію ООН з клімату. «Берлінський мандат» став першим документом, який привернув міжнародні зусилля до скорочення викидів парникових газів. На наступних переговорах 1997 року до Кіотського протоколу Ангела Меркель виступила за встановлення достатньо високих цільових показників скорочення викидів. Ініціатива щодо стримування «літнього смогу» у Німеччині провалилася в травні 1995 року ще на рівні кабінету міністрів і була реалізована у спрощеній формі лише пізніше.

Ангела Меркель вважається прихильником мирного застосування ядерної енергії та використання атомних електростанцій для отримання електроенергії. На своєму посту вона також відповідала за вирішення питання утилізації ядерних відходів. У травні 1998 року стало відомо про перевищення граничних значень радіації в контейнерах «Кастор», що прямували до Франції. Опозиція зажадала відставки міністра Меркель за порушення нею своїх контрольних функцій. Однак Меркель вказала на те, що основними повноваженнями розташовують і несуть відповідальність самі федеральні землі і атомна промисловість.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ВЕЛИКОБРИТАНІЇ.

1.Внутрішня політика Маргарет Тетчер(1979-1990)

4 травня 1979 року, після того як консерватори взяли реванш над лейбористами на чергових парламентських виборах. Уперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка, а в Британії розпочалася епоха Тетчер, яка тривала 11 років . Тетчер прийняла Британію далеко не в «найліпшому порядку».З 1945 по 1975 рік частка Британії в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 відсотків. Роль держави в усіх сферах життя неухильно зростала разом із часткою націоналізованої власності, податки та інфляція ставали дедалі вищими, а ефективність економіки – дедалі нижчою.

Нова керівниця британського уряду поставила перед своєю командою чітке завдання: максимально обмежити втручання держави в життя суспільства, на економіку, підтримку вільного ринку та підприємництва, та домагалась цього шляхом приватизації державних підприємств та муніципального житла. Вона почала економічні реформи з підвищення процентної ставки для уповільнення зростання грошової маси та уповільнення, в такий спосіб, інфляції. Було зменшено бюджет та скорочено видатки на громадські програми, зокрема, на охорону здоров'я, освіту, та будівництво житла. Вона також запровадила обмеження на друк грошей та законами обмежила діяльність профспілок, звинувативши їхніх лідерів у підриві парламентської демократії та економічного поступу через паралізуючі страйки що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і до зростання темпів інфляції.

М. Тетчер оголосила заходи, які повинні були дати оздоровлення англійській економіці та фінансам. Політика уряду отримала назву тетчеризм. Напрямки цієї політики були такі:

1.Жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією – скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.

2.Підтримка приватного підприємництва як основи економіки.

3.Відмова від жорстокої регламентації бізнесу.

4.Денаціоналізація (приватизація) нафтової промисловості, авіапромисловості і вантажного транспорту, частини комунальної власності.

5. Обмеження прав на страйки, звуження сфери діяльності профспілок.

6.Зменшення податкових ставок, збільшення опосередкованих податків.

7. Перегляд соціальних програм.

8. Підтримка приватної освіти і охорони здоров`я.

Позитиви: Подолання кризових явищ, покращення економічної кон‘юнктури. Високі темпи економічного зростання.,    Приток іноземних інвестицій, структурні зміни в економіці на основі наукоємних технологій. Модернізація традиційних англійських галузей промисловості: суднобудівної, металургійної, вугледобувної тощо, скорочення державного сектору, підвищення його рентабельності,   Низькі темпи інфляці,    Бездефіцитний бюджет,   Більшість англійців стали власниками нерухомості.  Пожвавилась економічна активність населення. Зменшилось безробіття.

Негативи: Подорощання комунальних послуг та транспорту.    Широкий страйковий рух.  Зростання воєнних витрат.  Структурне безробіття (зумовлене структурними змінами в економіці

У 80-ті роки в країні значно послабився профспілковий рух, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора рази були прийняті закони про заборону на примус до вступу до профспілки, про заборону «страйків солідарності», про обов'язковому попередньому попередженні роботодавців про початок страйку і про обов'язкове таємному голосуванні для ухвалення рішення про початок страйку.. Водночас впав авторитет лейбористської партії. Позитивний вплив на економічний розвиток мав зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т. щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття. Знову підвищились темпи розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.

    15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир’я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.

Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей – власниками будинків або квартир. Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем: європейська економічна інтеграція, протести населення проти введення "подушного" податку та ін. У керівництві консерваторів Загострилися суперечності і Тетчер пішла у відставку.

Внутрішня політика Джона Мейджора (1990-1997)        

Реформа місцевого самоврядування. мала своєю кінцевою метою підвищення ефективності державного управління на місцях і повинна була піддати перегляду ряд пріоритетних напрямів. Важливим кроком в процесі модернізації фінансової системи органів місцевого самоврядування стало скасування в 1993 тетчерістского подушного податку та його заміна муніципальним, враховуючи вартість майна платника податків.

У рамках реформування територіально-організаційної структури самоврядування, уряд відмовився від дворівневої системи у вигляді графств та районів на користь унітарного устрою. Перехід до унітарній системі повинен був підвищити ступінь відповідальності місцевої влади, виключити дублювання виконавчих функцій органів самоврядування та послабити бюрократичний тиск. Підсумком реформи стало створення на території Англії, Шотландії та Уельсу ста унітарних територіальних одиниць.

Реформа державної служби та соціального сервісу.

Цілі реформи були викладені в документі під назвою «Хартія громадян», основні принципи якого (внутрішній поділ державного ринку комунальних послуг на продавців і покупців) були закладені ще в 1988 - 1990 рр. Мейджору вдалося змістити основний акцент на поліпшення якості обслуговування.

Програма»Наступні кроки», розпочату ще в 1988 р.: адміністративна політика переходила у відання спеціальних представництв, укомплектованих державними службовцями та очолюваних керівниками, призначеними за результатами відкритих змагань. Програма уповноважувала уряд і міністерства надавати частину управлінських функцій приватним агентствам. У підсумку завдяки модернізації уряд створив досить успішну диференційовану систему цивільної служби, ядро якої складали міністерства, що відповідали за розробку пакета послуг, а реалізаційні функції брали на себе спеціально організовані виконавчі агентства.

Модернізація системи державних фінансів.

Стрімко зростаючий дефіцит державного бюджету (за період з 1991 по 1993 рр.. збільшився з 8 до 46 млрд. ф. ст.) змусив уряд провести низку оздоровчих заходів. По-перше, була створена спеціальна фінансова система, в рамках якої кабінет погоджував максимальну контрольну суму, яку могла забезпечити економіка, і виходячи з цієї суми розподілялися витрати між міністерствами (Комітет з урядовим витрат). По-друге, була прийнята програма екстреного збільшення податків, що включала двоступеневе підвищення ПДВ на внутрішнє паливо і електроенергію, а також зростання відрахувань у рамках системи Національного страхування. В результаті даних заходів середнє податкове навантаження в прямих і непрямих податках склало до квітня 1994 р. 35% від сукупності доходів.

Приватизація і постприватизаційне регулювання.

Уряд Дж. Мейджора істотно розширило коло приватизаційних проектів, включивши до нього підприємства, які так і не зважилася передати у приватні руки М. Тетчер (вугільна промисловість, залізниці, атомна енергетика). За період з 1981 по 1997 рр.. доходи від продажу активів держсектора склали близько 70 млрд. фунтів стерлінгів. Відсоток ВВП, що припадає на долю державних корпорацій, знизився з 13% на початку 1980-х рр.. до 5% в останні роки реалізації програми. Збільшення прибутків приватизованих компаній принесло більший дохід державі у вигляді збільшених податкових відрахувань, ніж від колишніх держпідприємств. У результаті приватизації вдалося знизити ціни на газове паливо, електрику і телефонний зв'язок, значно зросла ефективність електроенергетичного комплексу. Приватизація сприяла суттєвому розвитку конкуренції в денаціоналізованих галузях промисловості.

Політика консолідації державного бюджету

Кабінет Дж. Мейджора був змушений шукати шляхи для подальшого скорочення податків при одночасному приборканні бюджетного дефіциту. Мета податкової політики була скоректована таким чином, щоб повернути розмір державних позик до середньострокового балансу. Уряд намагається ліквідувати дефіцит бюджету, головним чином, за рахунок випереджального зростання державних доходів у порівнянні з витратами.

Виробничі відносини і політика зайнятості.

Реформування ринку праці в 1992 - 1997 рр. було продовжено з трьох підстав: 1) модернізація системи тристоронніх відносин;

2) стимулювання зайнятості;

3) супротив наддержавного регулювання.

Реалізація першого напряму в основному здійснювалося за рахунок зміни трудового законодавства, велика частина якого була підпорядкована завданню максимального ослаблення профспілок. У підсумку, за період з 1990 по 1998 рр.. число членів профспілок в Великобританії скоротилася з 8835 до 7152 тис. чоловік.

Заходи уряду, спрямовані на врегулювання пропозиції на ринку праці, були засновані на переконанні, що негнучкість трудових відносин шкідлива для економіки і зростання зайнятості. Особливий наголос було зроблено на сприянні професійної підготовки та перепідготовки на підприємствах. Одним з провідних напрямків політики зайнятості, що переслідували мету не допускати зниження конкурентоспроможності британської економіки і попередити пов'язаний з цим зростання безробіття, стало активний опір уряду спробам наддержавного регулювання ринку праці, що вживаються з боку ЄС. Положення європейських актів були несумісні з уявленнями британських консерваторів про вільну економіку, однією з аксіом якої було твердження, що терміни та умови зайнятості є предметом домовленості роботодавців і робітників. Реформи на ринку праці з одного боку призвели до кооперації менеджерів і службовців, що відбилося на поліпшенні економічних показників, з іншого - до потужного зрушенню в балансі сил, посилилося прагнення роботодавців до заохочення короткостроковій зайнятості, яка давала конкурентні переваги. Наслідком структурних зрушень стало зростання тимчасової та індивідуальної зайнятості.

Модернізація ринку освітніх послуг.

Реформи передбачали недвозначні кроки у бік приватизації та скасування держконтролю в області освіти, але з іншого, характеризувалися виразним рухом до централізації та стандартизації під керівництвом новостворених підданих Комітетів і Рад. Витрати на потреби освіти в 1985 - 1997 рр.. збільшилися з 28 до 37 млн. ф.ст. Зміни в структурі освіти призвели до залучення більшої кількості учнів на всіх її рівнях поза обов'язкового навчання. Нормативне фінансування і вільний набір до школи сприяли збільшенню нерівності в наданні освітніх послуг, а бюрократична стандартизація вищої освіти призвела до обмеження свободи університетів та автономії вузівських фахівців.

Політика соціального забезпечення.

Хоча і ,1990 - 1997 рр.., демонстрували швидке збільшення доходів найбідніших британців, в зв'язку із зростанням безробіття і зміною деяких характеристик суспільства безліч людей як і раніше залишалися в залежності від соціальних допомог. Поліпшення стандартів обслуговування, що стало лейтмотивом соціальних перетворень уряду, проводилося в умовах досить жорсткого обмеження державних витрат, що зумовило низьку ефективність багатьох нововведень.

До кінця 1990-х рр.. програма модернізаційних змін у Великобританії, покликаних перетворити країну з «хворої людини Європи» в один з найбільш процвітаючих центрів глобальної економіки, в цілому успішно завершилася. Великобританія вирвалася на перше місце в світі за показником ступеня регулювання економічних процесів. Крім того, країна міцно закріпилася серед лідерів і за таким критерієм,як рівень розвитку ринкових свобод.

Внутрішня політика Тоні Блера(1997-2007)

У 1997 році Лейбористська партія здобула переконливу перемогу на загальних парламентських виборах, і Блер зайняв пост прем'єр-міністра. Уряд Блера проводило політику щодо децентралізації державної влади, врегулювання конфлікту в Північній Ірландії, реформування соціальної сфери та налагодженню відносин з Європейським Союзом.

Блер був активним прихильником концепції «Третього шляху» - Нового лейборизму. Одне з ключових положень полягало в тому, що" держава повинна робити все, щоб допомогти підприємствам, але ніколи не намагатися їх собою замінити ". Я пропоную бізнесу новий курс: ми залишаємо, як є, зміни в промисловості та підприємництві, здійснені протягом 1980-х рр. А після цього ми починаємо реалізовувати завдання на ХХІ століття: освіта, соціальна сфера, реформи в галузі інфраструктури, провідна роль у Європі. Словом, Блер виступив за ринкову економіку ", але проти "ринкового суспільства".

Саме з таких позицій Тоні Блер взявся за здійснення таких важливих перетворень як реформа охорони здоров'я, освіти, транспорту, за боротьбу зі злочинністю, з занепадом і зубожінням у передмісті.

Економіка Великобританії в цілому демонструє стабільне зростання, випереджаючи за темпами інші країни ЄС. У 2004 році економічне зростання склало 3,2 відсотка (проти 2,3 в ЄС), а рівень інфляції 1,3 (проти 2,1). Внутрішній борг скоротився з 50 до 40 відсотків. Рівень безробіття, за даними Eurostat, впав з 8 відсотків у 1996 році до 4,7 у 2006. Великобританія вважається однією з найпривабливіших країн для інвестицій. Проте в той же час, починаючи з 1997 року, у виробничому секторі британської економіки був скасований один мільйон робочих місць. Зовнішньоторговельний баланс досяг максимального дефіциту з моменту введення статистичних досліджень.  У свій актив лейбористи можуть записати і те, що вперше за повоєнні роки значно зменшилися показники злочинності

Однією з найістотніших невдач Блера, стало невміле розподіл доходів економічного зростання. Парадоксально, але поліпшення добробуту торкнулося, перш за все, верхніх і почасти середніх верств суспільства, в той час як нижчі шари, які в принципі повинні бути головним об'єктом турботи лейбористів, серйозних змін не відчули. Зростання зарплат частіше спостерігався на високооплачуваних посадах, середні зарплати росли досить повільно.

Місцеве самоврядування. Внутрішню політику Блера відрізняло прагнення до більшої демократизації державних інститутів, децентралізація владних повноважень і посилення впливу місцевих органів самоврядування. У 1997 році уряд Блера провело обіцяний референдум в Шотландії та Уельсі, за підсумками якого частина владних повноважень була передана з Лондона шотландського парламенту і асамблеї Уельсу. У травні 1998 року самоврядування було надано Лондону, в якому була заснована міська асамблея і пост виборного мера.

Автономне питання. Безсумнівним успіхом Блера стало закінчення збройного конфлікту в Ольстері. У квітні 1998 року католики і протестанти підписали так звану угоду Страсної п'ятниці, яке відкривало шлях подальшого мирного врегулювання і формуванню уряду. Основний зміст цього документу полягає в тому, що Ірландія відмовляється від возз’єднання з Північною Ірландією, а Великобританія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до відділення, якщо за це проголосує населення на референдумі. Угода передбачає припинення насилля, введення самоуправління (Північноірландська асамблея), здачу зброї і проведення референдуму про статус Північної Ірландії.

У 1999 році була проведена довгоочікувана реформа Палати лордів, яка скасувала звання спадкових перів, скоротивши їх кількість до 92 людей, в якості перехідних заходів, поки спадкове перство не буде скасовано повністю. 7 березня 2007 лейбористам вдалося провести через Палату громад закон про те, що Палата лордів має стати повністю виборною.

При Блері були прийняті "Акт про права людини" (1998), що гарантує і враховував ряд умов, за якими кожен громадянин має право на надання з боку державних структур необхідної інформації.

Політика щодо і мігрантів. Кабінет міністрів Тоні Блера на самому початку прийняв ряд заходів з посилення контролю за міграцією з метою відсіяти самозванців. Нововведення: правила подачі заяв на надання політичного притулку діють тільки для тих, хто відразу після прибуття до Великобританії звернувся з подібним проханням до британської влади, а не звернувся за наданням політичного притулку через якийсь час. За кожною заявою про бажання отримати громадянство повинна була проводитися перевірка на предмет того, чи переслідують кандидата в його рідній країні.

Разом з тим набирала обертів трудова міграція: у країні осідали студенти вузів із країн третього світу (в тому числі функціонували ВНЗ, як зазвичай кажуть, зі штампування дипломів) та особи, які одержували громадянства через фіктивний шлюб. При цьому умови функціонування ВНЗ і вступу в шлюб були досить вільними і не перебували на вістрі дискусії в суспільстві. За час правління Блера були зроблені кроки з посилення цих методів отримання громадянства: в'їзд в країну для проходження навчання тільки в тих випадках, якщо вони вибрали акредитоване навчальний заклад, вимога для жителів країн третього світу проходити додаткову реєстрацію в спеціально створених службах щоб уникнути фіктивних шлюбів, обмеження в доступі до соціальної програми житлового будівництва до тих пір, поки іммігрант не отримає офіційного дозволу на перебування та роботу у Великобританії.

Критики називають прем'єрство Блера не інакше як "президентським правлінням". При Блері прийняття основних політичних рішень більш ніж при будь-кому сконцентрувалося у вузькому колі політиків-технократів на Даунінг стріт 10, а роль Палати громад багато в чому знецінилася. Блеру ставили в провину маніпулювання громадською думкою за допомогою преси, яку він активно використовував для анонсування нових реформ.

У березні 2006 року розпочався гучний скандал навколо передвиборної кампанії, проведеної лейбористами у 2005 році: він відомий під назвою "позики за перство". З'ясувалося, що деяким спонсорам партії в обмін на великі грошові позики були запропоновані почесні звання. 14 грудня 2006 прем'єр-міністр дав слідству свідчення у цій справі.

Внутрішня політика ВБ за правління Гордона Брауна

Після того, як Блер заявив про намір піти у відставку влітку 2007 року, Браун був названий його наступником. Згідно деяким відомостям, Блер ще в 1994 році обіцяв зробити Брауна своїм наступником. Браун був офіційно призначений наступником Блера 16 листопада 2006 року. 24 червня 2007 року Браун був обраний лідером Лейбористської партії, 27 червня він змінив Блера на посаді прем'єр-міністра.

Перші тижні прем'єрства Брауна ознаменувалися низкою ініціатив, які були сприйняті позитивно: будівництво нового дешевого і екологічного житла в британській провінції і на колишніх військових полігонах, новий комплекс конституційних заходів для забезпечення прозорості і відповідальності влади перед народом, пропозиції з реформування міжнародних інститутів, більш стримані і ділові відносини Лондона і Вашингтона (при продовженні участі в операціях в Іраку). Першим серйозним випробуванням для уряду стала почата у вересні 2007 року криза банку Northern Rock: Банк Англії був вимушений піти на безпрецедентні фінансові вливання у розмірі 25 мільярдів фунтів стерлінгів, які у результаті так і не змогли утримати Northern Rock на плаву, і в лютому 2008 він був націоналізований. Браун прийшов до влади не як лідер партії переможниці на виборах, а в результаті внутрипартійних призначень, тому опозиція закликала до проведення якнайшвидших позачергових виборів для підтвердження повноважень. До 6 жовтня 2007 року зберігалася невизначеність відносно його можливого наміру (рішення) провести дострокові вибори, що послужило підставою для опозиції звинувачувати його в нерішучості і слабкості. Рішучі дії уряду восени 2008 року, в умовах розвитку світової економічної кризи, на думку політичних оглядачів, сприяв восени 2008 року значному зростанню рейтингу прем'єр-міністра Брауна, дії якого, направлені на порятунок банківської системи, стимулювання бізнесу і попиту отримали схвалення як в Британії, так у керівництва інших країн. 23 січня 2009 року національне статистичне відомство Великобританії повідомило, що в четвертому кварталі 2008 року ВВП Великобританії скоротився на 1,5% в порівнянні з попереднім кварталом, що означало офіційне входження британської економіки Великобританії в рецесію: падіння ВВП в четвертому кварталі 2008 року склало 1,5 %, у третьому кварталі того ж року зниження склало 0,6 %. 15 червня 2009 року оголосив про проведення розслідування у зв'язку з війною в Іраку, заявивши, що воно досліджує роль країни у війні. Характер розслідування критикувався опозицією. 5 березня 2010 року Браун особисто давав свідчення на розслідуванні, сказавши, що був обізнаний про основні рішення Тоні Блера по війні і вважає, що війна була «правою» і що розвідувальні доповіді переконали його, що Ірак представляв загрозу, з якою треба було боротися.

6 січня 2010 року два колишніх члена лейбористського кабінету, Патріція Г'юїтт і Джеф Гун, спільно закликали провести таємне голосування про лідерство Брауна в партії, але їхній заклик не здобув широкої підтримки в партії і не мав успіху. За декілька днів до завершення виборчої кампанії 2010, Браун потрапив у скандал із його приватними словами, що прозвучав у прямий ефір, сказаних в роздратуванні у своєму автомобілі про немолоду жінку, з якою він перед тим розмовляв у присутності преси, його спроби за допомогою вибачень заручитися підтримкою скривдженої ним виборниці, що раніше голосувала за лейбористів, виявилися безуспішним. У результаті загальних виборів 6 травня 2010 жодна з трьох головних партій Великобританії не змогла отримати більшість у Палаті громад. Найбільша кількість голосів отримали консерватори, лейбористи опинилися на другому місці. Проте для створення коаліційного уряду і тієї й іншої стороні необхідно заручитися підтримкою ліберал-демократів. У спробі зберігти лейьоричтів при владі Гордон Браун 10 травня 2010 заявив про намір залишити посаду лідера Лейбористської партії до вересня 2010 року, коли відбудеться щорічна партійна конференція. За словами Брауна, він попросить партію почати процедури для обрання лідера, проте сам не візьме участі у виборах. Прем'єр також заявив про намір провести переговори з Ліберально-демократичною партією про формування нового уряду країни. За словами Брауна, лейбористи мають намір запропонувати лібералам проведення референдуму з питання про зміну виборчої системи Великобританії. Проте наступного дня Ґордон Браун був змушений оголосити про відставку, і королева Великої Британії Єлизавета II призначила прем`єр-міністром країни лідера Консервативної партії Девіда Кемерона.

Внутрішня політика Девіда Камерона (травень 20010 року- сьогодні)

12 травня 2010 лідер Консервативної партії Великобританії Девід Кемерон зайняв крісло прем'єр-міністра. Кабінет Кемерона взявся за міграцию 6 червня 2010. Найважливішими заходами були позначені скорочення квот для громадян країн-нечленів ЄС до рівня 90-х років і посилення режиму кордонів і заходів щодо їх охорони. У той же день уряд Сполученого королівства дав зрозуміти, що має намір ініціювати процес обмеження в'їзду на острови громадян країн-нечленів ЄС щоб розчистити робочі місця для мігрантів з країн ЄС (безробіття 30% в групі) і власних громадян (безробіття 8%). Згідно з планом, до квітня 2011 року в країну буде допущено не більше 24 тисяч чоловік з-за меж ЄС, після цієї дати вводяться більш жорсткі обмеження. З відповідною доповіддю у понеділок, 28 червня, виступила міністр внутрішніх справ Великобританії Тереза Мей.

Внутрішня політика Жака Ширака(1995-2007)

Жак Ширак став президентом п’ятої Республіки, перемігши на виборах у 1995 році. Політика під час перший строку його президентства була направлена на ліквідацію безробіття і зміцнення Єдиної Європи. Французи підтримували політику європейської інтеграції Ширака, але вона не давала обіцяних результатів для населення. Незадоволення населення Франції мало не тільки економічне але і соціальне підґрунтя. Уряд опікувався лише політикою інтеграції та збільшенням конкурентоспроможності французької економіки, але не дбав про соціальне забезпечення працюючих.

Реформи Ширака дали позитивний результат у економічній сфері: після скромних темпів економічного зростання 1990-1997 рр. в середньому 1,3% на рік, у 1997-2000 р. – 4%, у 2001-2003 рр. – 2%. Вдалося досягнути успіхів у боротьбі з безробіттям за рахунок широких програм по працевлаштуванню молоді, скороченням робочого тижня з 39 годин до 35. Так безробіття скоротилось з 12,6% у 1997 р. до 8,5% у 2001 р. У 2000-2001 рр. – були скорочені податки. Головні сподівання у подальшому розвитку франції покладаються на поглиблення інтеграційних процесів у рамках ЄС.

Значною подією у внутрішньому житті Франції стало проведення ядерних випробувань в Тихому океані. Правлячі та опозиційні партії підтримали президента, адже це був крок до посилення безпеки нації.

Найбільшим досягненням Ширака стало проведення військової реформи, яка повернула Францію в військову організацію НАТО. Процес реформування проходив у декілька етапів. На першому етапі була проведена загальнонаціональна дискусія щодо підтримки перебудови національної служби. У результаті трьохмісячних консультацій Жак Ширак скасував з 1 січня 1997 р. національну службу як призовну систему. Замість неї була впроваджена національна добровільна служба терміном 9 місяців та однотижневі “зустрічі громадянина”, під час яких перевіряється стан здоров'я, освіта та загальна поінформованість призовника. Молоді люди, а починаючи з 2002 р. і дівчата, обирають альтернативну службу в галузі “запобігання та безпеки”, “національної солідарності”, “міжнародного співробітництва” чи “гуманітарної допомоги”. З 1997 р. відбулалася поступова професіоналізація збройних сил, чисельність яких має складати 350 тис. осіб. Триватиме вона до 2015 р.

Восени 1996 р. проект військової реформи надійшов на розгляд французького парламенту, який майже одностайно висловився за професійну армію. Згідно з нововведеннями Ссужба триває 18 місяців і здійснюється у трьох видах:

1. Безпека і оборона — єдина форма служби, що дозволяє бути в складі регулярних військ: служити в армії, жандармерії, поліції, службах громадянської безпеки, митниці та системі захисту навколишнього середовища.

2. Соціальна єдність та солідарність — громадянська служба на території Франції у різних державних організаціях та асоціаціях соціального спрямування.

3. Міжнародне співробітництво та гуманітарна допомога — громадянська служба за кордоном. У цьому аспекті розмір французької державної допомоги є найбільшим серед розвинутих країн світу і складає близько 10 млрд дол. США.

Багато принципів, на яких базується система освіти в Франції, були сформульовані ще в період Революції 1789 року. Закони, прийняті між 1881 та 1889 роками, а також закони ІV і V Республіки лежать в основі сучасної системи освіти.

Система освіти базується на таких принципах:

Свобода освіти. Республіка признає законність існування публічних та приватних освітніх закладів, які знаходяться під її контролем і мають можливість отримувати підтримку від держави.

Безкоштовність. Навчання в державних школах і учбових закладах безкоштовне. В початкових та середніх школах підручники видають за рахунок держави.

Світськість. Державні школи займають нейтральну позицію в питаннях релігії, філософії та політики.

Обов’язковість. Освіта обов’язкова для всіх дітей від 6 до 16 років, які проживають у Франції.

Підтвердження державою ступенів та дипломів. Тільки держава має право видавати дипломи и присвоювати вчені звання. Дипломи, які видаються деякими приватними школами, мають законну силу лише у тому випадку, якщо вони визнанні державою.

Основними складовими французької системи освіти є:

дитячий садок;

початкова школа;

коледж;

професійно-технічний ліцей;

навчальний і технічний ліцей;

вища освіта.

Президентські вибори 1995 року дали початок новому періоду в історії Франції. В період президентства Ж. Ширака соціально-політичний розвиток Франції вийшло на якісно новий рівень розвитку. В період з 1995 по 2005 рік здійснювалися різноманітні програми допомоги для молоді і представлення їй пільгових кредитів для отримання вищої та середньої, загальної та професійної освіти. Це дало можливість забезпечити французьку економіку висококваліфікованими трудовими кадрами.

В це період в Франції велику увагу звертали на розвиток системи охорони здоров’я. В сфері медичних наукових досліджень, в розвитку фармацевтичної промисловості, а також в підготовці медичних кадрів Франція добилася значних успіхів та вийшла на перше місце в світі по розвитку системи охорони здоров’я.

Система охорони здоров’я в Франції є однією з прогресивних у світі. Це стосується і степені підготовки кадрів і рівні оснащення медичних закладів. Страхова медицина дає людям можливість отримувати медичні послуги на самому високому рівні.

Соціально-економічна політика Ж.Ширака не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов’язаннями (однією з причин падіння народжуваності і старіння населення). Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів.

Внутрішня політика Саркозі

Н. Саркозі прийшов до влади в 2007 році з ідей радикального реформування та модернізації Франції. Глобальна економічна криза змусила змінити пріоритети. Багато починання не були дове–дені до кінця, від частини перетворень і зовсім довелося відмовитися. Щоб утриматися при владі в 2012 році, Саркозі та його команді доведеться запропонувати розчарованим французьким виборцям новий мобілізуючий проект. Головним передвиборним гаслом Саркозі, який уособлював його ідею «розриву», стала фраза: «Більше працювати, щоб більше отримувати!». Причину відставання Франції в соціально-економічній області, що проявилася за останні десятиліття, кандидат правих бачив в політиці скорочення робочого часу, яку проводили соціалісти з початку 1980-х років, і, особливо, в переході на 35-годинний робочий тиждень, здійсненому левокоаліціонним урядом Л. Жоспена на рубежі століть. На думку лідера неоголлістов, це завдало шкоди не тільки економіці, але й в ще більшому ступені трудової моралі французів. Тому Ніколя Саркозі має намір надати французам можливість працювати більше дозволених законом 35 годин на тиждень. Уряд Саркозі – Фійона перейшов до нової політики, головною метою якої стали боротьба з бюджетним дефіцитом і зростаючим державним боргом. Саркозі сподівався, що економічне зростання знайде хорошу динаміку і стійкість завдяки зняттю зайвих бюрократичних бар'єрів в економіці та лібералізації ринку праці. Мотор економіки знову буде запущений на повну потужність, з'являться нові робочі місця і можливість більшого заробітку. Створити умови для такого типу розвитку був покликаний закон «Про роботу, зайнятість та та купівельну спроможность» (Loi TEPA), прийнятий майже відразу після обрання нового президента в ході позачергової сесії парламенту в липні 2007 р. Закон, зокрема, знімав обмеження на понаднормові роботи і звільняв їх від податків. Крім того, він звільнив велике число французів від сплати податків на спадщину, а також ввів в силу принцип «податкового щита» - обмеження вищої ставки оподаткування 50%. Згідно закону, заходи щодо зменшення податкового навантаження повинні були додатково підняти сукупний споживчий попит, хоча й позбавляли державну скарбницю значних надходжень. Щодо соціальної політики уряду, то її вектор можна охарактеризувати відомою в західній науковій літературі формулою переходу від welfare state до workfare state, що логічно доповнювало гасло: «більше працювати». Говорячи інакше, французька соціальна держава надалі повинна була не заохочувати утриманство і пасивність, а, навпаки, спонукати людей до роботи - як молодь, так і пенсіонерів. Особливо з урахуванням того факту, що Франції належить сумнівний рекорд серед країн ЄС за рівнем економічної пасивності дорослого та похилого населення (тільки 40% французів у віці 55 - 64 років працюють). Суть своєї політики в галузі зайнятості Н. Саркозі висловив чітко і просто: «добитися того, щоб працювати було вигідніше, ніж не працювати і жити на допомогу». Саме для цього була введена нова система соціальних допомог RSA (дохід активної солідарності), що дозволяла людині, яка знайшла роботу, певний час отримувати допомогу з допомоги. Одночасно посилювалися умови надання допомоги по безробіттю. Зокрема, невмотивована відмова від двох пропозицій щодо працевлаштування погрожував безробітному втратою права на отримання допомоги. Поліпшити становище із зайнятістю була покликана і реформа «Національного агентства із зайнятості» (ANPE), яке поєднувалося з касами оплати посібників з безробіття (ASSEDIC) у нову структуру - «Центр зайнятості» (Pôle Emploi), що працює за принципом «одного вікна». Слід зазначити, що нинішній президент, незважаючи на імідж неоліберала, завжди розумів важливість розвитку соціального діалогу у Франції. Регулярними стали тристоронні зустрічі на вищому рівні (так звані соціальні саміти) між профспілками, роботодавцями і державою. Цьому сприяла реформа «соціального діалогу і показності профспілок». Безсумнівним успіхом уряду стала реформа «спеціальних пенсійних режимів» (держслужбовці, чиновники, працівники транспорту та ін), в результаті якої страховий стаж цієї категорії трудящих був піднятий до рівня найманих працівників приватного сектору. Дану реформу з 1980-х років не могло провести ні один уряд. Секрет успіху багато в чому пояснювався тим, що до цього команді Саркозі вдалося провести, на наш погляд, найважливіший з політичних наслідків закон «про забезпечення мінімальних послуг у громадському секторі» під час страйків. У результаті працівники громадського транспорту не змогли, як раніше, влаштувати транспортний колапс у Парижі та інших великих агломераціях під час обговорення і прийняття пенсійної реформи. До того ж було знайдено компроміс - уряд погодився враховувати премії держслужбовців при розрахунку пенсій. Важливою складовою політичного курсу Н. Саркозі за минулі три роки стало зміцнення правопорядку і боротьба з незаконною імміграцією. Сам успіх Саркозі на президентських виборах багато в чому був зумовлений жорсткою позицією з питань імміграції та безпеки, виявленої у період перебування на посаді міністра внутрішніх справ. Саме тому, потрібно зазначити, йому вдалося переманити більшість прихильників вкрай правого "Національного фронту" Ле Пена на свій бік. Знаковим стало прийняття закону від 10 серпня 2007 р. про посилення покарання злочинців-рецидивістів. Він був доповнений двома іншими законами, один з яких встановлював заходи підвищеного контролю за небезпечними злочинцями, що вийшли з місць позбавлення волі і є схильними до рецидиву, інший посилював покарання за організовану злочинність (участь у злочинному угрупуванню карається трьома роками тюрми). Була продовжена модернізація системи виконання покарань, що викликала багато критичних зауважень в останні роки (лише за минулий рік у французьких в'язницях сталося 115 самогубств ув'язнених). Зокрема, введено в дію 11 нових в'язниць і 6 колоній для неповнолітніх злочинців, розрахованих на 7500 місць. Всього до 2012 р заплановано створити 13200 нових місць позбавлення волі- це немало, враховуючи, що загальна кількість ув'язнених у Франції становить близько 50000 чоловік.

З метою підвищення ефективності боротьби зі злочинністю уряд розгорнув масштабну програму розвитку відеоспостереження. Число відеокамер (їх зараз по всій країні налічується близько 20000) планується до кінця 2011 р. потроїти. Якщо вірити даним уряду, то число зареєстрованих злочинів у Франції з 2002 по 2008 р. знизилося на 15%, а рівень їх розкриття підвищився на 50% (у 2008 р. він склав 38% проти 25% у 2001 р.) . Відкрити нову сторінку в справі регулювання імміграції, що стала для країни однією з найгостріших соціальних проблем, було покликане створене «Міністерство у справах імміграції, інтеграції, національної ідентичності та солідарного розвитку». Франція домоглася прийняття європейської угоди, що забороняє односторонню масову легалізацію незаконних мігрантів. Дискусія про «національної ідентичності», ініційована Саркозі в другій половині 2009 - на початку 2010 р., ставила за мету привернути увагу громадськості до «республіканським цінностям» і необхідності їх поваги іммігрантами. Реакція на неї французького суспільства була неоднозначною. Жорсткість правил об'єднання сімей, вимога знання французької мови для іммігрантів, практика укладання «контрактів прийому та інтеграції» (за якими іммігранти беруть на себе зобов'язання дотримуватися «республіканські правила і норми»), а також боротьба з нелегальною імміграцією дозволили стабілізувати кількість мігрантів і знизити число осіб, які бажають отримати притулок у Франції. Програма модернізації Франції включала в себе реформу вищої, середньої та початкової освіти. Закон «Про автономію і відповідальності університетів», прийнятий у серпні 2007 р., припускав їх велику самостійність у бюджетній та кадровій політиці, велику гнучкість у навчальному процесі. Уряд ставив амбітне завдання підняти французькі університети і наукові дослідження до кращих світових стандартів. Однак закон викликав опір з боку як викладачів, так і студентів: першим не сподобалися нові правила атестації викладацького корпусу, другі побоювалися крену в бік комерціалізації освітніх послуг. Неодноразові маніфестації університетської громадськості значно ускладнили проведення реформи і зажадали проведення додаткових консультацій за участю профільного міністра. Тим не менше на 1 січня 2010 р. 51 з 84 французьких університетів став жити за новими правилами. Що стосується початкової та середньої школи, то тут зміни були внесені як у шкільні програми, так і в години занять школярів, посилилась робота зі школярами у позаурочний час (особливо з важкими підлітками). Вчителі в цілому також проявили невдоволення. Головним подразником стало не стільки зміст реформи, скільки плани уряду щодо скорочення числа вчителів під приводом зменшення кількості школярів. У результаті після довгих консультацій було ухвалено рішення про поступову реформу середньої школи, яка почнеться з осені цього року. Модернізація не обійшла стороною і політичні інститути П'ятої республіки. Відповідно до рекомендацій, висловленими спеціальною комісією з реформи політичних інститутів під керівництвом колишнього прем'єр-міністра Е. Балладюра, 28 липня 2008 р. Законодавці внесли поправки до конституції країни, більш чітко окресливши прерогативи президента і збільшивши повноваження парламенту. Зокрема, відтепер парламент може кваліфікованою більшістю заблокувати деякі кадрові рішення президента, а перебування президента при владі обмежена двома мандатами. Президент країни отримав право щорічно виступати перед обома палатами парламенту - після 120-річної перерви Н. Саркозі виступив з посланням на спільному засіданні Національної асамблеї і Сенату 22 червня 2009 у Версалі. Французькі парламентарії, згідно з прийнятими поправками, стали більш самостійними у формуванні планів роботи парламенту, законотворчої ініціативи і контролю над виконавчою владою. До числа істотних змін можна зарахувати й такі новації, як ускладнення використання ст. 49-3 конституції, що дозволяла виконавчої влади приймати закони фактично в обхід парламенту, і «важелів тиску» на парламент у вигляді процедури «термінового розгляду закону». З 1 березня 2010 р. у французьких громадян з'явилася можливість оскаржувати в суді закони (з точки зору їх відповідності конституції), а також проводити референдуми. Кілька слів про екологічну програму шостого президента П'ятої республіки. Створене супервідомство, назване Міністерством екології, благоустрою та сталого розвитку, взяло на себе вироблення глобальної екологічної політики в області енергетики, транспорту, урбанізму та благоустрою території. Була проведена широка громадська дискусія з питань захисту навколишнього середовища, названа «Екологічним Гренель» (за аналогією з історичними «гренельскімі угодами», що дозволили знайти вихід з травневої кризи 1968 р.). Її учасники прийняли амбітну програму дій в галузі екології. Хоча реалізація програми в повному обсязі скрутна, перші кроки вже зроблені. Наприклад, за період з 2007 по 2009 р. частка споживання відновлюваних джерел енергії в загальному паливно-енергетичному балансі Франції зросла з 10 до 12,5%. До 2020 р. цей показник до повинен скласти 23%. Франція в 2009 р. виявилася в числі лідерів по боротьбі із зміною клімату, знизивши на 13% викид вуглекислого газу в порівнянні з рівнем, визначеним для неї кіотських протоколом. 23 липня 2008 р. за ініціативою Н. Саркозі була проведена наймасштабніша реформа Конституції 1958 р. (було змінено або доповнено 47 статей з 89). Вона проходила під гаслом «модернізації інститутів V Республіки». Торкнулася реформа інститутів Республіки і інститут Президента Республіки: - Введено ліміт на переобрання: відтепер «ніхто не може здійснювати більше двох послідовних мандатів [Президента Республіки]»); - Кандидати на державні посади «у зв'язку з їх значимістю для захисту прав і свобод людини і економічного та соціального життя Нації» до призначення Президентом будуть заслуховуватися постійними комісіями Національних Зборів і Сенату; Парламент може накласти «вето» на кандидатуру, якщо «за пропозицію про негативний голосуванні буде подано в сукупності 3 / 5 голосів присутніх »; - Взяття повноти влади Президентом згідно зі ст.16 Конституції ставиться під контроль Конституційного ради (він висловлюється про доцільність надзвичайного стану з точки зору Конституції).

З 2009 року уряд сконцентрувався на реалізації антикризової програми, розробленої в грудні 2008–січні 2009 р. Французька влада зробила акцент на інвестиційній програмі, основу якої становив перехід до інноваційного розвитку. 26 млрд євро планувалося інвестувати у відібрані 1000 проектів (реконструкція транспортної та портової інфраструктури, будівництво, освіта і наукові дослідження). У планах уряду на друге півріччя 2010 р. значиться пенсійна реформа. Відкладати її не можна (сумарна заборгованість пенсійних кас вже склала 30 млрд. євро), але проводити небезпечно. Для того, щоб зменшити хронічний дефіцит (10% пенсійних виплат не мають фінансового забезпечення) і зберегти французьку пенсійну систему, що працює на принципах перерозподілу, належить уряду піти на непопулярні заходу: збільшити до 2018 р. пенсійний вік з 60 до 62 років, а період виплати страхових внесків(«страховий стаж») до 41 роки і більше. Розміри страхових внесків працівників держпідприємств і держслужбовців піднімуться до рівня приватного сектору (з 7,85 до 10,55%). Зміниться також і схема підрахунку їх пенсій. За прикидками міністра праці Е. Верста, це дозволить до 2018 р. вийти на бездефіцитний бюджет пенсійного забезпечення.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КНР

Внутрішня політика Китаю до 2007 року

До 1949 р. збройні сили КПК здобули перемогу в громадянській війні в Китаї.У 1949-1956 за допомогою СРСР створено базові галузі промисловості, проведена націоналізація промисловості і колективізація сільського господарства, розгорнуто масоване соціалістичне будівництво.

У 1956 на 8-му з'їзді КПК проголошений новий курс, що реалізувався ідеями Мао Цзедуна і політикою «великого стрибка» і «комунізації» (1958-1966), а в подальшому, в результаті боротьби двох ліній, проголошена «культурна революція» 1966 - 1976, основним постулатом якої було посилення класової боротьби у міру будівництва соціалізму і «особливий шлях» Китаю у побудові держави і суспільства (заперечення товарно-грошових відносин, відсутність недержавних форм власності, заморожування зовнішньоекономічних зв'язків, публічні суди над нечесними політиками). Ця політика була згодом засуджена Сяопіном. III Пленум ЦК КПК 11 скликання (грудень 1978) проголосив курс на соціалістичну ринкову економіку при поєднанні двох систем: планово-розподільчої і ринкової при масовому залученні іноземних інвестицій, більшої господарської самостійності підприємств, введенні сімейного підряду на селі, скорочення частки державного сектора в економіці, відкритті вільних економічних зон, подоланні бідності, розвитку науки і техніки. Саме Ден Сяопін зумів вивести Китай зі стану хаосу, відсталості та ізоляції і направити його на шлях інтенсивного соціально-економічного розвитку. В кінці 1980-х - початку 1990-х Китаю вдалося повністю зняти проблему забезпечення населення харчуванням, розвинути високі темпи зростання ВВП і промислового виробництва, підняти рівень життя народу.

Реформи були продовжені і його наступниками - Цзян Цземінем (з 1993) і Ху Цзіньтао (з 2002). Протягом 2002-2005 Ху Цзіньтао зосередив у своїх руках вищі партійні, державні та військові посади в країні (генеральний секретар ЦК КПК, голова КНР, головнокомандувач НВАК). Середньорічні темпи зростання ВВП в 1990-1999 становили 10,3%, у 1998-2001 - 10%, у 2002-2005 - 9%. У той же час бурхливий економічний ріст Китаю супроводжувався зростаючої політичної та соціальної нестабільністю. Повною мірою реформи проводилися лише в перспективних прибережних провінціях на сході країни, в той час як населення інших регіонів КНР до цих пір живе значно біднішими.

У Китаї запроваджено загальне обов'язкове 9-річне навчання. У 1991-2001 роках коефіцієнт навчання дітей молодшого шкільного віку у початковій школі склав по країні 97,8-99,1 відсотка. Людей з вищою освітою теж стає все більше. У 2001 році коефіцієнт прийнятих до ВНЗ склав по країні 11%. Прийом до вузів за останні роки значно розширився. Його щорічний ріст перевищує 20%. Якщо в 1998 році до вузів було прийнято 1080 тисяч абітурієнтів, то в 2001 році число прийнятих склало 2,68 млн.

Кількість лікарень та інших медичних установ різних рівнів є досить багато. Поступово розширюється система медичного страхування міських робітників і службовців, яка поєднує в собі соціальне планування з індивідуальними внесками. Китай в перших рядах країн, що розвиваються за очікуваною середньостатичної тривалості життя людей, смертності немовлят, вагітних жінок і породіль, а за деякими іншими показниками здоров'я наближається до рівня розвинутих країн Заходу. На кінець 2001 року медпрацівників у країні налічувалося 4,5 млн, з них лікарів - 2,1, а медсестер з вищою та середньою освітою - 1,28 млн. У середньому на кожну тисячу населення припадає 1,69 лікаря.

З 90-х років минулого століття Китай займає перше місце в світі по виробництву зернових, м'яса, бавовни, насіння ріпаку, фруктів, листового тютюну, друге - з виробництва чаю та вовни і третє або четверте з виробництва соєвих бобів, цукрового очерету і джуту. Однак в середньому розрахунку обсяг продукції невеликий.

У Китаї велика різноманітність земельних ресурсів, проте гористих місцевостей багато, а рівнин мало. Рівнини складають - 43% всієї земельної площі країни. Орних земель у Китаю 127 млн га, а це приблизно 7% всіх орних земель світу. У Китаю величезна прибережна морська смуга. Його мілководні рибні угіддя займають 1500 тис. кв.км. і становлять чверть усіх світових мілководних угідь.

Китай з давніх пір є аграрною країною, але з 50-х років минулого століття він приступив до широкомасштабної індустріалізації. На початку 80-х років частка сільського господарства у ВВП становила приблизно 32%, але потім стала поступово знижуватися і в 2001 році впала до 15,2%. Сільські трудівники, питома вага яких у загальній чисельності зайнятих знизився з 70,5 відсотка у 1978 році до 50%, налічують тепер близько 365 млн чол. У Китаї земля є державною і колективною власністю. У кінці 1978 року і насамперед у селі почалася реформа. Завдяки їй швидко поширилася нова господарська система - сімейна підрядна відповідальність, пов'язана з результатами виробництва.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ЯПОНІЇ.

Японія - економічно найбільш розвинута країна Азії. Наявність значного економічного потенціалу, відносно високі темпи економічного зростання, вигідне економіко-гео-графічне положення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні вирізняють її поряд із США та країнами Західної Європи як один із осьових центрів територіального зосередження господарства світу.

Японія йде до XXI ст. як могутня економічна держава, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у МПП. У другій половині XX ст. країна пройшла смугу небаченого в її історії злету і ввійшла в пору "економічної зрілості", для якої притаманні певні завершені форми і структури господарства й за якої оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з активним функціонуванням механізмів ринку.

Наприкінці 80-х років XX ст. в Японії склалося унікальне господарство, в якому поєднуються високоінтенсивні виробництва (енерго- та ресурсозберігаючі, ті, що базуються на "високих технологіях") і невиробнича сфера, орієнтована на високі світові стандарти якості життя.

Ринок праці в Японії репрезентований робочою силою з вельми високим рівнем фахової підготовки, культури праці та професійної мобільності. Показники продуктивності праці - одні з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією із найвищих у світі.

Японські підприємства мають сучасні основні фонди. Завдяки прогресивним амортизаційним відрахуванням підприємці не тільки використовують нове і найновіше устаткування, а й замінюють морально застаріле, навіть якщо не вийшов строк його фізичного зносу. Рівні фондоозброєності праці та фондовіддачі у провідних галузях матеріального виробництва вищі або дорівнюють західноєвропейським, чи наближаються до рівнів США.

Одними з основних внутрішніх ресурсів розвитку продуктивних сил стають модернізація техніки та перебудова технології виробництва. У промисловості досягнуто високих рівнів автоматизації, кібернетизації й роботизації виробництва. Основні зовнішні ресурси розвитку складаються за рахунок реалізації на світовому ринкові високоякісної та конкурентоздатної продукції наукомістких галузей промисловості й продукції наукового комплекс.

Середня освіта Японії триває 12 років і поділяється на три стадії однакової тривалості, з яких остання досить диференційована і використовує кредитну систему врахування виконаного (атестат вимагає 85 кредитів, кожен з яких відповідає 35 годинам занять).

Навчальний рік в японських ВНЗ розпочинається у квітні і завершується в березні. Він складається з трьох триместрів з літніми канікулами. Перші два роки студенти, зазвичай, навчаються на загальноосвітньому факультеті, далі йде спеціалізація.

Зміст і структурну побудову вищої освіти японці практично запозичили у США з їх основним чотирирічним циклом освіти для отримання диплома (для медичних спеціальностей виконання повної програми вимагає 6 років). Ці роки поділяються на дві дворічні частини, перша з яких - загальноосвітня, друга - спеціалізована. Однак випускник японського університету чи технічного ВНЗ продовжує навчатися ще кілька місяців на своєму робочому місці. І надалі самоосвіта не припиняється, бо національний центр створення тестів забезпечує усіх роботодавців необхідними комплектами тестів з метою проведення регулярних «контрольних» для перевірки професійного зростання працівників.

Застосовується 100-бальна рейтингова система оцінювання: 100-80 балів - відмінно (оцінюється літерою А), 79-70 - добре (В), 69-60 - задовільно (С), 59-0 - незадовільно (D).

В 1996 р. за новою виборчою системою вибори палати представників поліпшили положення ЛДП у парламенті, її лідери знову очолили кабінет міністрів. СДП зазнала нищівної поразки, а новостворена Демократична партія закріпилася по представленості в парламенті на третьому, після ЛДП і ПНР, місці. Надалі виявилася нежиттєвість ПНР як конгломерату парламентаріїв різної політичної орієнтації. Ця партія в грудні 1997 р. розвалилася. Велика частина її політиків врешті-решт влилася в 1998 р. в Демократичну партію, наслідком чого стало її перетворення на головну силу опозиції, різке посилення в її керівництві позицій консерваторів, у свій час залишили ЛДП. Ще одна частина депутатів парламенту розваленої ПНР відтворила в листопаді 1998 р. Комейто. Нарешті, праве крило ПНР, парламентарії з неоліберальними поглядами, утворили Ліберальну партію.

В кінці 90-х рр.. деяку перевагу в парламенті залишається за ліберал-демократами. Але вони, не зумівши відновити бажаного більшості, змушені шукати співробітництва з іншими партіями. І тому засноване в 1998 р. одноосібне уряд ЛДП було в 1999 р. послідовно реорганізовано в уряд коаліційний, спочатку в союзі з Ліберальною партією, а до осені того ж року і з Комейто.

Перебудова японських політичних сил, в стороні від якої залишилися тільки комуністи, буде, ймовірно, мати подальше продовження. До цих пір головними її дійовими особами були депутати парламенту. Швидкоплинне поява нових, розпуск старих партій, роз'єднання і злиття до цього часу відбувалися переважно у формі перетасовки парламентських фракцій, коли думкою рядових членів партій мало цікавилися, а поведінка самих парламентаріїв найчастіше визначалося не їх світоглядом та політичними переконаннями, а можливостями підвищити шанси на участь в політичних іграх. Не випадково одним з наслідків сталися змін стала значна нівелювання позицій партій з більшості актуальних проблем. Ці дві характерні риси нинішньої політичної перебудови не сприяють розсіюванню недовіри виборців до партій і є причиною зберігається пасивного ставлення багатьох японців до парламентських виборів.

До початку ХХ1 ст. в політичному житті Японії помітну роль грають шість великих політичних партій: Ліберально-демократична партія, Демократична партія, Комейто, Ліберальна партія, Комуністична партія Японії і Соціал-демократична партія.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ІНДІЇ.

Республіка Індія або Індія — країна в Південній Азії. На північному заході межує з Пакистаном та Афганістаном; на півночі — з КНР, Непалом і Бутаном; на сході — з М'янмою і Бангладеш. На півдні вузька Полкська протока і Манарська затока відділяють її від Шрі-Ланки. Протокою Грейт-Ченнел між островами Великий Нікобар і Суматра проходить морський кордон між Індією та Індонезією.

Політична система — федеральна демократична республіка

Парламент Індії або Сансад — найвищий федеральний орган законодавчої влади в Індії. Включає в свою структуру Президента Індії і дві палати: нижню палату, Лок Сабха, і верхню палату, Раджья Сабха[1]. Будівля парламенту розташована в Нью-Делі і носить назву Сансад Бхаван. Законодавчі акти приймаються шляхом утвердження законопроекту обома палатами і подальшого схвалення його Президентом. Центральний зал засідань парламенту традиційно використовується для спільних засідань нижньої і верхньої палат.

Конституція Індії набула чинності 26 січня 1950 року. Преамбула Конституції визначає Індію як суверенну, соціалістичну, світську, демократичну республіку. Індія має двопалатний діючий парламент схожий в своїх функціях та особливостях до Вестмінстерського типу парламентської системи. Його форма правління традиційно описується як «квазі-федеральна» з сильним центром і слабкими регіонами, але починаючи з кінця 1990-х роках в результаті політичних, економічних і соціальних змін вона набуває все більше дійсно федеральної форми.

Президент Індії є головою держави і обирається непрямими виборами через колегію виборців на п'ятирічний термін. Прем'єр-міністр Індії є головою уряду і здійснює найбільші виконавчі функції, призначається президентом, прем'єр-міністр вибирається партією або політичним союзом партій, що складають більшість місць в нижній палаті парламенту. Виконавча влада складається з президента, віце-президента, та Ради Міністрів Індії на чолі з прем'єр-міністром. Будь-який міністр при отриманні портфеля повинен бути членом однієї з палат парламенту. Загалом законодавча влада Індії уособлює Парламент Індії (Сансад), який складається з верхньої палати, що іменується Раджья Сабха (Рада штатів) і нижньої палати, що іменується Лок Сабха (Будинок народу). Раджья Сабха, постійно діючий орган влади, що має 245 членів, які працюють на протязі шести років. Більшість з них обрані державним і територіальними законодавчими органами штатів в пропорції до населення тих штатів. А 543 з 545 членів Лок Сабха обираються безпосередньо шляхом всенародного голосування і представляють окремі округи протягом п'яти років. Два інших члени нижньої палати призначаються Президентом з англо-індійської громади, якщо президент вважає, що вона не представлена належним чином в державних органах.

Індія має унітарну триступінчату судову систему, що складається з Верховного суду, очолюваного Головним суддею Індії, двадцяти одного Верховного суду штатів, а також великої кількість судів першої інстанції. Верховний суд є першою інстанцією щодо справ, пов'язаних з основними правами і щодо спорів між штатом та Центром, також він має апеляційну юрисдикцію. Це незалежна судова структура, і має право заявити про невиконання, перероблення чи виключення загальноіндійських або штатних-окружних законів, які суперечать Конституції країни. Однією з найбільш важливих функцій Верховного суду Індії є роль остаточного тлумача Конституції країни.

Починаючи з третього рівня судочинства, на рівні округів розрізняють окремо цивільні суди і кримінальні суди. Під цивільне судочинство підпадають в мегаполісах (міських округах) цивільні суди (рамках юрисдикції міста), які також відповідають рівню окружним судам в сільських округах. Для кримінального права в міських та сільських районах, утворені суди кримінальні (Sessions). Крім того, існують спеціальні суди по конкретних суспільних сферах, які базуються на сімейному і комерційному праві. Законодавством дозволяється ще й прості суперечки на найнижчому рівні вирішувати в панчаятах сіл (Грам панчаят).

У результаті довгого та ретельного застосування британської юридичної практики колоніального періоду, в Індії до цих пір часто загальноприйняте застосування права, яке ґрунтується не на законах, а з відповідними рішеннями судів з використанням судових прецедентів. Мовою суду є англійська, а на нижніх рівнях, в обговореннях можуть використовуватися відповідні регіональні офіційні мови. Особливістю Індії є те, що кожне громада (каста) має свої закони і положення сімейного та спадкового права, це поширене як серед індусів так і серед інших релігійних громад — сикхів, джайнів, буддистів і мусульманських общин.

В ході боротьби за незалежність, був утворений Національний конгрес, який поклав би край колоніальному пануванню англійців. Після здобуття незалежності в 1947 році, партія «Індійський національний конгрес» перетворилася в найбільшу партію із своїм лідером Джавахарлалом Неру, першим керівником Уряду Індії. До середини 1990-х років в політиці Індії домінувала ця партія, яку очолювали представники сім'ї Неру-Ганді. Лише після конфлікту, який розрісся після руйнування мечеті Бабрі в Айодге в країні почали розпалюватися серйозні міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. В такій ситуації індійське суспільство почало різко радикалізуватися, як наслідок ставали популярними крайні націоналістичні партії та рухи. Саме тоді Бхаратія джаната парті (БДП) вийшла на перші ролі й її керівникам вдалося зорганізувати частину крайньо-правих партій й з гаслами індуізації країни перехопити владу у розгублених консерваторів (яких ще й гризли внутрішні корупційні конфлікти). Й з 1998 року по 2004 рік, БДП очолили уряд та більшість в палатах парламенту Індії, а керівником уряду був вибраний більш поміркований їх представник — Атал Біхарі Ваджпаї.

Але після нападу на потяг з паломниками в 2002 році почалася різанина в місті Гуджарат, на яку доволі м'яко реагували державні структури (подекуди своїми діями ще більше провокуючи конфлікт), в суспільстві індійців почали відбуватися зміни в сторону пом'якшення крайньо-правих ідей. Тому в 2004 році на парламентських виборах, опозиційна тоді партія Національного Конгресу досягнула гучної перемоги, під керівництвом Соні Ганді. Але створивши коаліцію, та маючи більшість в парламенті Соня Ганді відмовилася від поста прем'єр-міністра (видно пам'ятуучи сумний кінець всіх владоможців-попередників в її родині). Тому 22 травня 2004 року Манмохан Сінґх — став головою уряду Індії. А в 2009 році на чергових парламентських виборах Коаліція Об'єднаного прогресивного альянсу на чолі з керівництвом Індійського Національного Конгресу ще більше розширили свою підтримку в парламенті, а Манмохан Сінґх був переобраний прем'єр-міністром.

Загалом оприлюднені 16 травня 2009 року результати 15-х за історію Індії виборів до парламенту:

Правляча коаліція — Об'єднаний прогресивний альянс — здобула 262 із 543 мандатів, із них 206 — в Індійського національного конгресу.

Опозиційний Національний демократичний фронт, у якому головну роль відіграє індуїстська Партія Бхаратія Джаната, на думку багатьох, націоналістична, здобула 158 голосів.