Теорії

• Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).

• Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

[ред.]Гіпотези

• Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман^[13]. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.

• Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї. Частково цю гіпотезу підтримували Грушевський і Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза, згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Військо Запорозьке

Докладніше: Військо Запорозьке, Запорозька Січ та Реєстрові козаки

Козацька рада

Сутичка з басурманами.

Бій козаків зі ляхами.

Битва козаків з москалями. Художник Артур Орльонов

Військо Запорозьке (1649–1657)

Запорозьке козацьке військо сформувалося в середині 16 століття в середній течії Дніпра, на незайманій території Запорожжя, розташованій на кордонах Речі Посполитої, Кримського ханства і Московського царства. Основу війська складали руські шляхтичі таміщани. Центром запорожців була дніпровська фортеця — Січ, прообразом якої було укріплення, споруджене волинським княземДмитром-Байдою Вишневецьким на острові Мала Хортиця 1553 року.

1572 року невелика частина запорожців була взята на службу і вписана до державного реєстру польським королем Сигізмундом II Августом. Це дало початок реєстровим козакам. Вони квартирувалися в українських порубіжних містах і називалися «Військом Запорозьким Городовим». Кількість реєстрових запорожців у 1617–1637 роках становила близько 6 тисяч. Центром війська розташовувався в Трахтемирові. На противагу привілейованим реєстровцям, більшість козаків належала до нереєстрового козацтва. Вони проживали на українському порубіжжі, Запорожжі, так званому Низу, і називалися «Військом Запорозьким Низовим». Їхнім центром була Січ. Обидві гілки запорозького козацтва мали власне самоврядування з елементами військової демократії, за зразкомшляхетського самоврядування.

З другої половини 16 до середини 17 століття Військо Запорозьке брало участь у більшості воєн Речі Посполитої; зокрема, уЛівонській війні 1558–1583 років, польсько-московській війні 1605–1618 років, Хотинській війні 1620–1621 років, Смоленській війні1632–1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдавію, Московію, Крим, Чорноморськеузбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618–1648 років. Незважаючи на військові здобутки і привілеї, козаки часто зазнавали соціальних утисків з боку місцевої руської і польської шляхти. Правовий і соціальний гніт ставав причиною козацьких повстань, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591–1593 років,повстання Наливайка 1594–1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635,повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1637 року.

У 1648–1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького або Гетьманщини^[14][15]. 1654 року для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією^[16]. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками^[15]. Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, в результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру наЛівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 1672–1676 роках закінчилися поразкою ізакріпленням попереднього поділу^[17]. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці 17 століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. 1709 року, під часВеликої північної війни, козаки під проводом з гетьманом Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою^[18]. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликомприйняли у вигнанні першу козацьку Конституцію^[18]. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. 1775 року булозруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських козаків і вільних селян^[15][19]. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця18 століття, а військові козацькі формування  — до 1-ї половини 19 століття.

[ред.]Азовські

Докладніше: Азовські козаки

[ред.]Бузькі

Докладніше: Бузькі козаки

[ред.]Військо вірних запорожців

Докладніше: Військо вірних запорожців

[ред.]Задунайські

Докладніше: Дунайська січ

[ред.]Кубанські

Докладніше: Кубанські козаки

Бій з черкесами

Прапор Кубанської Республіки. Малиновий колір символізує чорноморців, синій — лінійців, а зелений — черекесів.

Кубанське козацьке військо було утворене 1860 року шляхом перейменування Чорноморського козацького війська і створенняКубанської області. Каркас війська складали українці-чорноморці. До їхнього складу були включені частини російського лінійного козацтва, а 1864 — українські азовські козаки. Кубанці грали провідну роль у Кавказькій війні, брали участь у винищені черкесів та російській колонізації Північного Кавказу. На час формування Кубанського військо воно нараховувало 200 тисяч козаків.

В мирний час кубанці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війнах як нерегулярні частини. Кубанські козаки відзначилися у Хівінському поході 1873 року до Середньої Азії, російсько-турецькій війні 1877–1878 років вБолгарії, російсько-японський війні 1904–1905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 1914–1917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення на Кубані складала 1,3 млн осіб.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії, кубанські козаки створили свій крайовий уряд — Кубанську Раду на чолі з Миколою Рябоволом. 28 січня 1918 року вона проголосила утворення на території Кубанської області самостійної Кубанської Народної Республіки зі столицею в Катеринодарі. З квітня кубанське керівництво розпочало переговори з Українською Державою про об'єднання на правах федерації. 1919 році російська вбили Рябовола і за рік ліквідували Кубанську республіку. Удар по кубанцях спричинив поразку білого руху в європейській частині Росії.

1920 року, після встановлення на Кубані більшовицької влади, Кубанське козацьке військо було скасовано. 1932–1933 року комуністи виморили козацьке населення голодом. Зі спалахом німецько-радянської війни 1941–1945 років уцілілі козаки виступили на боці Німеччини й увійшли до складу козацького корпусу. На період війни радянська влада сформувала так звані червоні козацькі частини з некозацького населення, які були розпущені 1946 року.