2.1. Особливості припинення господарських товариств шляхом реорганізації

У чинному законодавстві відсутнє визначення поняття реорганізації. Загалом законодавство визначає п’ять способів реорганізації: злиття, приєднання, виділення (виділ), поділ і перетворення, з яких усі, окрім виділення (виділу) тягнуть за собою припинення суб’єкта господарювання (ст. 56 ГК). З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб’єкта переходять усі майнові права та обов’язки суб’єкта господарювання, що реорганізується [17, с.47].

Злиття двох і більше суб’єктів господарювання полягає у переході прав та обов’язків кожного з них до суб’єкта господарювання, що виник внаслідок процесу злиття. Внаслідок такої реорганізації виникає новий суб’єкт господарювання, а суб’єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного або більше суб’єктів господарювання до іншого полягає у переході до останнього прав та обов’язків суб’єктів господарювання, що приєдналися. У разі приєднання не створюється новий суб’єкт господарювання, а припиняється суб’єкт господарювання, який приєднався.

Поділ суб’єкта господарювання полягає у створенні нових суб’єктів господарювання, до яких переходять права та обов’язки суб’єкта господарювання, що припиняється внаслідок здійснення поділу.

Перетворення суб’єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перехід до новоутвореного суб’єкта прав та обов’язків суб’єкта господарювання, що припиняється. Перетворенням вважається зміна організаційно-правової форми суб’єкта господарювання (ч. 1 ст. 108 ЦК).

Комплексне дослідження інституту реорганізації суб’єктів господарювання вимагає врахування тієї її особливості, що вона визнається не лише формою припинення, а й формою створення суб’єкта господарювання.

Так, Н. В. Щербакова зазначає, що «процесу реорганізації притаманні елементи як створення, так і припинення суб’єктів господарювання» [16, с.6]. У зв’язку з цим О. Р. Кібенко наголошує на необхідності відмови від концепції реорганізації як виключно форми припинення юридичної особи [8, с.373].

У літературі по-різному визначаються ознаки (риси) реорганізації. Н. В. Щербакова серед рис реорганізації називає: 1) створення та припинення суб’єктів господарювання; 2) правонаступництво; 3) появу в комерційному обороті нового або оновленого майнового комплексу.

На думку О. Р. Кібенко, реорганізація повинна розглядатися як більш широке поняття, яке може бути назване правонаступництвом між юридичними особами – тобто комплексним одночасним переходом усього або частини майна, прав та обов’язків від одних юридичних осіб (правопопередників), які можуть припинятися чи продовжувати існування, до інших новостворених або існуючих осіб (правонаступників) [8, с.374]. О. Р. Кібенко запропонувала поширити правовий режим реорганізації на випадки відчуження підприємства як єдиного майнового комплексу або передання його в оренду [9, с.8-9]. Вчена вважає, що відчуження підприємства (як майнового комплексу) може розглядатися як ще одна форма реорганізації, адже без цього здійснити такий правочин буде неможливо – потрібно буде отримувати згоду усіх кредиторів на зміну боржника у зобов’язанні. При цьому відчуження підприємства носить риси виділення й приєднання: частина майна, прав та обов’язків переходить до юридичної особи, що вже існує. При здійсненні такого правочину виникатимуть усі питання, характерні для реорганізації, – захист інтересів учасників юридичної особи, її кредиторів, правонаступництво тощо. На думку вченої, є сенс у поширенні поняття реорганізації і на випадки передання підприємств у оренду (користування) [8, с.375-376].

Крім того, О. Р. Кібенко виділяє такі істотні ознаки реорганізації (у формі злиття, виділу, розділу, приєднання та перетворення):

1) універсальне чи сингулярне правонаступництво між юридичними особами: у реорганізації завжди беруть участь одна чи декілька юридичних осіб-правопопередників (які можуть припиняти чи не припиняти своє існування) та одна чи декілька юридичних осіб-правонаступників (які можуть бути вже існуючими юридичними особами чи новоствореними), між якими відбувається процес переходу майна, прав та обов’язків;

2) правонаступництво відбувається без отримання згоди від кожного з кредиторів юридичної особи на переведення боргів (тобто не діють загальні норми цивільного права щодо зміни боржника у зобов’язанні, а встановлюється спрощений порядок заміни осіб у зобов’язанні);

3) реорганізація супроводжується припиненням або створенням однієї чи декількох юридичних осіб.

Чинне законодавство містить низку норм, що визначають окремі випадки участі у реорганізації суб’єктів різних організаційно-правових форм. Так, ЦК передбачає можливість перетворення повних товариств на інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК), командитного товариства на повне товариство (ч. 1 ст. 139 ЦК), перетворення товариства з обмеженою відповідальністю на AT (ст. 141 ЦК) чи на виробничий кооператив (ст. 150 ЦК). Виходячи з диспозитивності правового регулювання господарських відносин виникає питання допустимості інших варіантів поєднання відомих вітчизняному законодавству організаційних форм господарювання.

Залежно від підстав розрізняють два види реорганізації: 1) добровільну, яка здійснюється за ініціативою та на підставі рішення учасників (власників) суб’єкта господарювання або органу суб’єкта господарювання, уповноваженого на це установчими документами; 2) примусову, яка здійснюється у випадках, передбачених законом, за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Як приклад примусової реорганізації за рішенням суду можна навести реорганізацію в межах процедури санації у справі про банкрутство відповідно до положень Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Одним із заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які містять план санації, може бути його реорганізація [13, с.330-331]. Санація здійснюється на підставі плану санації, який розробляється арбітражним керуючим, схвалюється комітетом кредиторів та затверджується господарським судом (ст. 18 зазначеного Закону). Таким чином, волевиявлення боржника (його учасників чи органу) не має значення при прийнятті рішення про його реорганізацію.

Прикладом реорганізації за рішенням органу державної влади слугують положення ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [4, Ст.260]. Відповідно до зазначеної статті, якщо суб’єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб’єкта господарювання, що посідає монопольне (домінуюче) становище. Особливість порядку здійснення реорганізації у такому випадку полягає у тому, що дії з реорганізації повинен вчинити сам суб’єкт господарювання, щодо якого прийнято рішення органом АМКУ.

Торкаючись проблем примусової реорганізації згідно із положеннями ст. 53 зазначеного Закону Ю. М. Юркевич доходить висновку, що у разі добровільного виконання юридичною особою рішення про примусовий поділ, учасники або орган юридичної особи, уповноважений на це установчими документами, виконуватимуть його за загальною процедурою, а у випадку звернення АМК до суду з метою забезпечення виконання примусового поділу, – саме АМК, виходячи з чинного законодавства, повинен вважатися органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи та, відповідно, здійснювати всі передбачені законодавством у зв’язку з цим дії. При цьому, на думку вченого, з метою вдосконалення правового регулювання примусового припинення юридичних осіб з правонаступництвом доцільним є внесення змін до ЦК України, які передбачають можливість здійснення примусового припинення юридичних осіб з правонаступництвом виключно на підставі рішення суду [18, с.12].