11. Класифікація джерел екологічного права.

• за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посі­дають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Пре­зидента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструк­ції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміні­страцій та органів місцевого самоврядування;

• за характером правового регулювання — загальні та спеціальні. До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Кон­ституція України, Закон України «Про основи національної безпе­ки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»);

• за предметом правового регулювання — комплексні (Закон Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища») і природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон України «Про тваринний світ» (2001 р.) тощо) або ті, якими регу­люються окремі питання екологічної діяльності (закони України «Про екологічну експертизу» (1995 р.), «Про екологічний аудит» (2004 р.) та ін.);

• за способом правового регулювання — матеріальні та процесу­альні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов'яз­ки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений По­становою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі пору­шення ними законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища, Положення про порядок розроблення еко­логічних програм, затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 31 грудня 1993 р., тощо;

• за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До ко­дифікованих належить насамперед Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який є стрижнем ком­плексної галузі екологічного права і законодавства. До категорії кодифікованих належать також Земельний, Водний і Лісовий ко­декси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.).

12. Конституційні основи регулювання відносин у сфері охорони довкілля.

З-поміж усіх нормативно-правових актів, що є джерелами права довкілля, основне місце посідає Конституція України. В Основному Законі визначаються принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулювання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи. Конституція є основою правової системи нашої держави, а тому норми усіх галузей права, у тому числі права довкілля, повинні бути зорієнтовані на неї та не можуть суперечити її положенням.

«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» — ці положення ст. З Конституції нашої держави є визначальними для правового регулювання більшості галузей вітчизняного права. Право довкілля виходить з того, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» у сфері охорони й використання довкілля.

Важливе значення для права довкілля мають норми Конституції, які встановлюють право власності на природні об'єкти і ресурси. Проголосивши у ст. 13, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, держава закріпила за своїми громадянами право користування цими природними об'єктами відповідно до закону При цьому земля в Основному Законі визначена основним національним багатством, а тому вона перебуває під особливою охороною держави.

Як основний гарант усіх соціальних прав своїх громадян держава бере на себе зобов'язання «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України». На виконання цього вона скеровує зусилля для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, що визнається катастрофою планетарного масштабу з метою збереження генофонду Українського народу.

Дуже важливими для визначення напрямів правового регулювання відносин взаємодії суспільства та природи є положення ст. 50 Конституції України. Тут йдеться, зокрема, про право кожної людини на «безпечне для життя і здоров'я довкілля». При цьому в разі, якщо це право буде порушене, то шкода, завдана таким порушенням, повинна бути відшкодована повністю. Тобто ця норма фактично є нормою прямої дії й відповідною гарантією від незаконних дій, що мають наслідком порушення права на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Гарантується у Конституції України також право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів та предметів побуту, а також право на поширення цієї інформації. Важливо, що в Основному Законі закріплено заборону засекречувати будь-яку інформацію про стан довкілля. Це правило на сьогодні можна розглядати як незаперечний доказ того, що держава немає якихось таємниць чи секретів перед своїми громадянами, коли йдеться про життя і здоров'я нації.

Закріплено в Основному Законі (ст. 66) також обов'язок кожної людини гідно ставитися до природи й не заподіювати шкоду довкіллю, культурній спадщині та відшкодувати завдані протиправними діями збитки. Для права довкілля ця норма є передусім правовим принципом, який визначає напрями кодифікації та ухвалення галузевих норм щодо відповідальності за порушення правил охорони й використання довкілля.

Аналогічний характер мають також ті норми Конституції, які встановлюють повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері взаємодії суспільства й природи. Це зокрема, норми статей 85, 106, де йдеться про оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації за Указом Президента України й наступним затвердженням його Верховною Радою.

Чимало питань екологічного характеру віднесено Конституцією України до компетенції Автономної Республіки Крим. Це зокрема, нормативне регулювання відносин меліорації й кар'єрів, мисливства, рибальства та туризму. Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право розробляти, затверджувати та реалізувати програми з питань раціонального природокористування, охорони довкілля, встановлювати зони санітарної охорони курортів тощо.

Конституційні норми, маючи найвищу юридичну силу, є нормами прямої дії, а тому будь-які відносини у сфері охорони і використання довкілля чи ті, що стосуються забезпечення права громадян на екологічну безпеку, можуть бути в разі відсутності спеціального законодавства захищені безпосередньо з посиланням на Основний Закон нашої держави. Це принципове положення є доволі важливим і актуальним за сучасних умов, та гарантує захист конституційних прав та законних інтересів учасників правових відносин у сфері довкілля.