11.3 Давньоримські мислитилі про розвиток сільського господарства

Так званий «агрономічний» напрямок античної економічної думки проявився на території Стародавнього Рима. Основні питання, що цікавили римських діячів, — ефективна організація виробництва в умовах рабовласницького ладу, форми земельної власності й форми експлуатації рабів, що сприяють підвищенню ефективності господарювання. Своє відбиття дані проблеми знайшли в роботі Катона (234-149 рр. до н. е.) «Про землеробство», однойменних трактатах Марка Варрона (116-27 рр. до н. е.) і Колумелли (І ст. до н. е.) «Про сільське господарство», а також у реформаторській діяльності брала Гракхів, аграрних проектах Рулла, Флавія, Цезаря та інших суспільних діячів.

Відповідно до тих часів та обставин давньоримські мислителі вважали сільське господарство самим вигідним і шляхетним заняттям, доцільність існування натурального господарства, заснованого на рабській праці. Не був винятком і великий землевласник Катон, який вважав, що виробництво повинне забезпечувати власні потреби, а продавати можна тільки надлишки, їхня кількість і прибутковість латифундії залежали від організації праці рабів. Вживає поняття плану робіт, організації контролю і нагляду, чим повинен займатися керівник, створюючи праобраз сучасного менеджера.

Письменник і вчений М. Варрон був свідком і прихильником усе більшого проникнення в сільське господарство товарно-грошових відносин, які вимагали трохи іншого ставлення до «знарядь праці, що розмовляли», тобто рабів. Варрон вважав, що рабам для більш продуктивної роботи, як і неживим, і живим знаряддям (худоба), необхідний догляд, до рабів треба застосовувати принцип матеріальної зацікавленості.

Більш пізній трактат Колумелли відображає період кризи рабовласницького ладу в Стародавньому Римі. На відміну від вищевказаних діячів, він акцентує увагу не на перевагах натурального господарства, а на необхідності виробництва для ринку, тобто на переході до товарного господарства. Колумелла був агрономом, він вважав використання інтенсивних методів землеробства виходом із положення прогресуючого збідніння земель, виступав за раціоналізацію сільського господарства на основі введення наукових досягнень того часу. Як і Варрон, Колумелла вважав за доцільне матеріальне заохочення рабів, додавши при цьому вигоду від поділу їхньої праці і залучення для роботи колонату (сільських жителів, напіврабів).

Таким чином, у поглядах Катона, М. Варрона і Колумелли можна простежити долю натурального господарства (латифундії) у рамках економічних відносин рабовласницького ладу від відносної ефективності до усвідомлення неефективності застосування рабської праці й поступового переходу на товарно-грошові основи.

11. 4 Введення в київській русі гривні суть і наслідки

«Гривня» XI століття походить від назви прикраси з золота або срібла у вигляді обруча, який носили на шиї (тобто — на «загривку»), і звали гривна. Частіше за все це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у вигляді голівок левів, прикрашені кольоровою емаллю. Коштовні гривни створювалися цілком із золота.

Слово «гривна» у значенні певної кількості монет вперше зустрічається в «Повісті минулих літ». Літопис оповідає: князь Олег, прийшовши з Півночі, став владарювати у Києві і «встановив варягам давати від Новгорода гривен триста на рік, заради миру». Тобто вже у VIII-ІХ ст. при здійсненні торгових операцій, сплаті данини гривна використовувалась як міра ваги і лічби.

В XI столітті слово «гривна» набуло іншого значення — вагового. Вага срібла могла складатися з певного числа однакових монет, тому поступово виник рахунок їх на штуки. З часом на Русі з'являються гривна срібна (вагова — між 160 та 205 грамами залежно від типу) та гривна кун (лічильна). Цікаво, що спочатку їхня собівартість була однакова, але далі, внаслідок нестабільної ваги монет, одна гривна стала дорівнювати кільком кунам. В XII столітті Гривна срібна (близько 204 г) по цінності вже дорівнювала 4 гривням кун (1 гривня кун = близько 51 г).

В ті часи існувало декілька видів гривен. З XI ст. у Київській Русі в обігу були так звані «київські» гривни, які мали шестикутну форму і важили 150 г срібла — ці гроші існували до татаро-монгольського нашестя. Крім того, існували й «новгородські гривни», спочатку відомі лише у північно-західних землях, а від середини XIII ст. — уже на всій території Давньоруської держави. Вони мали вигляд довгих срібних паличок і важили 240 г. Перехідною від «київської» до «новгородської» була «чернігівська» гривна, за формою дуже близька до «київської», а за вагою — до «новгородської». Але найцікавіша форма у «волзької» гривни: майстри створювали її у вигляді маленького човна. Серед звичайних монет XIV ст. археологи часто знаходять також і «татарські гривни», що ними Південна Русь сплачувала данину Орді.

Певні зміни у житті гривни виникли у XIII ст., коли для новгородських злитків срібла, поруч із назвою «гривна» почала вживатися назва «рубль». Усі монетні гривни, окрім новгородських, проіснували до середини — другої половини ХІІІ ст. Новгородські, найбільш життєздатні, — до кінця XV ст., і поступово були витіснені монетами чужоземних княжих дворів. Вже у XV ст. злитки взагалі виходять з обігу, а рубль залишається як грошово-лічильна одиниця. Саме рубль (українська назва — «карбованець») стає символом російської, а потім і радянської монетної системи. Гривна ж продовжувала існувати до XVIII століття лише як вагова монета — «гривенка». Вона, до речі, ділилася на 48 «злотників», а вони, в свою чергу, — на 25 «почок».