7.1. Формування “Історії економіки та економічної думки”.

Економічна думка як сукупність уявлень про те, як вирішувати різноманітні господарські завдання, зародилася і розвивалася разом з виникненням і розвитком людських общин. Результатом тривалого історичного розвитку економічної думки стало виникнення у період генезису капіталізму (період формування індустріальної епохи) економічної теорії або політичної економії – самостійної економічної науки, що стала основою історії економічних учень. Таким чином, історія економічних вчень є частиною історії економічної думки. У ХІХ столітті в Німеччині виникає школа політичної економії, що мала назву – Німецька історична школа, представники якої звернули увагу насамперед на розвиток вітчизняної економіки в той час, як теоретики політичної економії вивчали загальні закони розвитку економічних процесів. Цей напрямок став початком нової самостійної дисципліни, яку назвали – Історія економіки.

Дана дисципліна є синтезом двох історико-економічних дисциплін: економічної історії та історії економічної думки. Предметом її вивчення є розвиток господарств країн Європейської цивілізації та їх наукове відображення в економічній думці.

У складній системі економічних наук історія економіки та економічної думки займає важливе місце, так як: є джерелом фактичного матеріалу для всіх економічних наук, теоретично обґрунтовуючи та узагальнюючи досягнення кожної з них; забезпечує тим самим їх подальший поступальний розвиток; також ця дисципліна забезпечує тісний зв`язок історико-економічних знань з галузевими та функціональними економічними науками. Історія економіки та економічної думки є ключем до пошуку генетичних залежностей та історичних закономірностей в економічному житті держав та народів.

7.2. Економічні причини розпаду первіснообщинного ладу

Формування приватної власності і було тим процесом, який призвів до розпаду первіснообщинного ладу. Насамперед, це був розпад родової общини. Відбувається господарське відокремлення сімей. Вони ведуть індивідуальне господарство та перетворюють знаряддя праці у приватну власність. Такі сім`ї розселяються не тільки на території своєї общини, а й на території інших родів. Так з`являються сусідські (сільські) общини, де сім`ї не пов`язані одна з одною кровно, де все домашнє господарство є приватною власністю. У власності общини збереглися: орна земля, ліси, луки, пасовиська, водоймища.

Причини розпаду первіснообщинного ладу:

1. Виникнення нерівності.

2. Виділення знаті, початок формування класів.

3. Створення держави.

4. Поява міст.

5. Винайдення писемності.

7. 3.Основні напрямки давньокитайської економічної думки.

Для розуміння змісту й особливостей економічної думки Стародавнього Китаю слід ураховувати, що вона виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, котрі сформувалися у IV — III ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть.

Вчення Конфуція (бл. 551—479 до н.е.), розвинене його численними послідовниками, постійно еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.

На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, представники легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту.

Зміст даосизму виклав сучасник Конфуція Лао-цзи. Головною категорією вчення є “дао”, яка відображає бездіяльність, обмеження бажань, що забезпечує майнову рівність в суспільстві. Багатство Лао-цзи вважав грабунком, а правителя – найбільшим злодієм.