§ 2. Боротьба польщі і литви за україну. Великі князі литовські – інтегратори давньоруської спадщини

Падіння Галицько-Волинської держави. Утвердження Литви в Наддніпрянській Україні. Криза феодально-католицької системи і породжені нею тенденції соціального, економічного, політичного та культурного розвитку не могли не позначитися на історичному бутті українських земель. Проте прояви цих тенденцій були далеко не однаковими, а різномасштабними і суперечливими. Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою значне посилення західних впливів, якщо не перевагу їх над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення Київської держави. У XIII – на початку XIV ст. Україна, яка в своєму розвитку прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, енергійно приєдналася до європейського політичного процесу і, здавалося, посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи. Дальший розвиток подій, проте, завдав сильного удару українській державності.

Послаблення зовнішньополітичної позиції Галицько-Волинської держави та внутрішня криза, зумовлені егоїстичною політикою боярської олігархії, відбувалися на тлі зміцнення і внутрішньої консолідації її давніх політичних суперників у Центральній Європі —Литви, Польщі й Угорщини. Усі вони прагнули територіального розширення за рахунок українських земель.

На початку XIV ст. у Польщі відбувається швидке подолання феодальної роздробленості. За часів Владислава Локетка і надто за його сина Казимира III (1333 – 1370) пошвидчилось об’єднання Польщі, яка прагне розгорнути експансію на галицько-волинські землі.

Ще більше зміцніло в цей період Угорське королівство, особливо з утверд-женням у ньому Анжуйської династії. За Карла-Роберта Анжуйського (1308 – 1342) і його сина Людовика (1342—1382) Угорщина володіла Болгарією, Хорватією, Валахією, Молдавією, а також українськими землями – Буковиною і Закарпатською Україною.

Значних результатів добивається Литва, яка розпочала експансію на білоруські й українські землі ще в XIII ст. За часів першого об’єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за Гедиміна (1316 – 1341), який завершив розпочате Міндовгом приєд-нання білоруських земель, а також захопив кілька північних українських князівств. У 20-ті роки XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався важливим політичним, економічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої руської держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім – після місячної облоги – Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з ханським баскаком, який, очевидно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини.

Гедимін поставив у залежність також Смоленськ, намагався поширити свій вплив на Псков і Новгород. Але ці спроби викликали протидію сильного Москов-ського князівства.

В результаті значних територіальних здобутків Литва перетворилася на велику державу. Причому значна частина анексій була здійснена без застосування зброї. Стоячи на порівняно низькому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій з боку білоруських та українських земель. Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», його столиця Вільно перетворилася на один з важливих осередків українсько-білоруської культури. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ’я. Литовські князі залишали фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих білоруських і українських земель, які зміцнили Литву своїми військовими формуваннями, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо.

Після смерті Юрія II розпочалася боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню, що тривала 40 років. Галицькі бояри, побоюючись вторг-нення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна – Любарта (Дмитра), який мав родинні зв’язки з династією Романовичів і був православним. Це викликало протидію з боку Польщі та Угорщини, які у 1340 р. вдерлися в Галичину. На якийсь час польський король захопив Львів, але, зустрівши рішучий опір населення, був змушений залишити місто. Місцеве боярство визнало над собою владу Любарта, проте фактично вона поширювалася лише на територію Волинського князівства. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв енергійний воєвода Дмитро Дедько – організатор опору польським загарбникам. Його регентське правління було останнім періодом галицької державності.

У 1349 р. Казимир III захопив Галичину і Волинь – крім Луцької землі, що залишалася під владою Любарта. Проте втримати усі здобуті землі йому не вдалося: литовці зуміли повернути собі Волинь. Ситуація ускладнилася претензіями Угорщини щодо спадщини Романовичів. У 1350 р. Казимир уклав з угорським королем Людовиком договір, яким підтверджувалося право угорських володарів на «руське королівство». Галичина мала залишатись у довічному володінні Казимира, після чого – перейти до складу Угорщини.

У 1351 р. відновилася війна Польщі з Литвою. В результаті кількох успішних походів і укладення в 1366 р. перемир’я Казимир домігся закріплення за собою Галичини, Холмщини, значної частини Волині. Навіть Любарт був змушений визнати певну залежність від польського короля. Втім, цей поділ галицько-волинської держави не був остаточним. До кінця XIV ст. Червона Русь була в особливих відносинах з Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією польської держави, проте була особистою власністю спочатку Казимира, а потім Людовика.

Водночас з воєнними діями на заході в середині 50-х років XIV ст. Литва розпочинає активний наступ на чернігово-сіверські землі. Активну роль в експансії Литви на схід і південь відігравав син Гедиміна – великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377). Доручивши своєму брату Кейстутові оборону Литви на заході від німецьких рицарів, Ольгерд енергійно продовжував політику свого батька – приєднання давньоруської спадщини. У 1359 р. він захопив Брянськ, створивши тим загрозу Московському князівству.

Наприкінці 1361 – на початку 1362 рр. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. Невдовзі, у тому ж 1362 р., Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель литовцями відбувалося за активної участі феодалів, які мали володіння на Волині та Поділлі. Разом з тим, частина місцевого боярства підтримала литовського великого князя, сподіваючись з його допомогою визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси. Внутріполітична слабкість Золотої Орди, де посилилися процеси феодальної роздробленості і жорстока боротьба різних угруповань знаті за владу, створювала сприятливі обставини для звільнення українських земель від ординської кормиги. Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу), у його війську були здебільшого загони українських князівств, що активно сприяли ліквідації влади Золотої Орди.

На осінь 1362 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Воно було передано в уділ племінникам Ольгерда – Юрієві, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, які «почали боронити Подольську землю от татар и баскакам выхода не почали давати».

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель – Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Населення, що зазнавало тяжких утисків під час ординського панування, вважало перехід під владу Литви меншим злом.

Відсутність серйозного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литовських князів дотримувалися православ’я і були перейняті впливами української культури. Вони майже не змінили військового устрою Русі-України, її господарської та судово-адміністративної системи. Місцеві князі й бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Вислів в одному з тодішніх документів – «ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» – став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Разом з тим, нова династія прагнула зміцнити свої позиції на всьому ареалі нової держави. Повсюдно провадилось утвердження Гедиміновичів на княжих столах давніх українських земель-князівств, а згодом – ліквідація їхньої автономії з остаточною втратою ознак державності.

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» наштовхнулося на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику «збирання» руських земель. Відкритий конфлікт між обома державами спалахнув у 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Несподівано литовське військо вступило у межі Московського князівства і підійшло до Москви, оточивши в кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути кремль не вдалося. Спустошивши навколишню місцевість, Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368 – 1372) стала початком упертої і довголітньої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.

Поліцентризм в процесі державного об’єднання розрізнених у період феодальної роздробленості земель був непоодиноким, хоча і різномасштабним явищем у багатьох регіонах Європи. Можна у зв’язку з цим згадати спроби Чехії відігравати роль другого центру об’єднання польських земель у XIII-XIV ст. У 1300 р. чеський король Вацлав II був увінчаний польською короною у Гнєзно, проте цей успіх не був тривалим і польські Пясти знову посіли престол Польщі. Наявність двох центрів об’єднання призвела до того, що Сілезія відійшла до Чехії.

У XIII-XIV ст. чи не у кожному значному сілезькому місті був правлячий князь, число яких сягало 18. Поступово протекторат, встановлений чеськими королями над Сілезією, перетворив цей регіон на їхнє ленне володіння. Імператор Карл IV підпорядкував Німецькій імперії всю Сілезію, проте останній, як і низці українських земель у Литовській державі, було залишено самоврядування та її князівські сейми.

У 60-ті роки, як уже зазначалося, точилася боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за галицько-волинські землі. У розпал війни помер останній представник польської династії Пястів – король Казимир III (1370). Разом з польською короною Людовику Угорському дісталася й Галичина. Характерно, що титулатура Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася в традиції Західної Європи і після втрати Західною Руссю політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл – автор «Подорожей», датованих 70-ми роками XIV ст. – зазначає, що Угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика – Володимирові, князю Опольському.

Людовик Угорський боявся утвердження Польщі в Галичині й прагнув стерти сліди перебування в ній свого союзника Казимира. Завдяки цьому Галичина ще деякий час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. У 1372 р. Володислав Опольський отримав з рук Людовика титул і стан управителя «Руського королівства». В одній зі своїх пізніших грамот Володислав навіть застосовує титул «самодержця Русі», що його прикладав свого часу літописець до Романа Мстиславича. Виступаючи проти повернення Галичини Польщі, Володислав 6 липня 1387 р. видав у своїх маєтностях в Ченстохові грамоту, в якій закликав галицьких міщан покластися на рішення чеського короля, мишинського маркграфа, рейнського палатина або когось із саксонських герцогів у справі державної належності Галичини.

Володислав поводився майже як суверенний володар Галицького князівства; він мав власні інсигнії, монету тощо. Здавалося, що новий володар дбає про забезпечення Галичині певної автономії. Разом з тим, оточивши себе сілезькими німцями, поляками, угорцями, він енергійно сприяв утвердженню в цій землі іноземців, підтримував німецьку колонізацію міст, відкрито протегував зміцненню католицької церкви. Могутнє колись галицьке боярство втратило свій політичний вплив і зосередилося виключно на захисті своїх станових інтересів, відмовившись від державницьких устремлінь. У 1387 р., скориставшись феодальними міжусобицями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалась під її владою до 1772 р.

Після смерті Ольгерда (1377) постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь – Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок Ольгерд передав своєму старшому синові від другої дружини – Ягайлові (1377 – 1392 – великий князь литовський, 1386-1434 – король польський). Йому ж як ві-ленському князю дісталося й верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгердовичами. Проте старші брати – сини першої дружини Ольгерда – не змирилися з цим. Вже в 1377 р. Андрій Ольгердович – князь полоцький, який претендував на велике княжіння, виступив проти Ягайла, але через деякий час втік у Псков, а згодом – у Москву; 1379 р. він брав участь у поході московського князя від Брянська на південь. Інший Ольгердович – Дмитро, володар Чернігово-Сіверщини, також перейшов на бік Москви. Верховну владу Ягайла ще раніше відмовилися визнати Любарт Волинський і Коріатовичі на Поділлі, а також Дмитро-Корибут Новгород-Сіверський. Цю ситуацію намагалася використати Москва, яка, готуючись до вирішальних боїв із Мамаєвою ордою, прагнула ослабити Литву і перетягнути на свій бік південно-руських князів, незадоволених союзом Ягайла з татарами.

Початок польсько-литвоського зближення. Кревська унія. У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, спираючись на підтримку українських, білоруських і литовських феодалів, які шукали зближення з Москвою в антиординській боротьбі, захопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Однак з допомогою Тевтонського ордену Ягайло вже у липні 1382 р. відновив свою владу і полонив Кейстута та його сина Вітовта. Через кілька днів Кейстут був задушений у підземеллі Кревського замку. Вітовту вдалося втекти у Пруссію, звідки він розпочав активну боротьбу з Ягайлом за великокнязівську владу. У 1384 р. Ягайло уклав з Вітовтом мир і зобов’язався віддати йому усі землі його батька. Але становище Ягайла залишалося непевним, загроза його владі з боку удільних князів не була усунута, тривав наступ Німецького ордену. За цих умов Ягайло вирішив укласти союз з Польщею. Польські пани, зі свого боку, були заінтересовані в об’єднанні Польщі та Литви, сподіваючись з допомогою литовсько-руських збройних сил відбити наступ німецьких рицарів, повернути собі загарбане ними Помор’я і нейтралізувати спроби Литви оволодіти Галичиною та Західною Волинню. Крім того, підштовхуване Римом католицьке духовенство Польщі сподівалося поширити католицтво на литовські, українські та білоруські землі.

15 серпня 1385 р. у Креві був підписаний договір між польськими послами і Ягайлом, а також його братами Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвенем, що репрезентували литовських удільних князів. Ягайло зобов’язався прийняти католицтво й хрестити все литовське населення, приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Велике князівство Литовське мало просто інкор-поруватися у склад земель польської корони. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім’я Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні був коронований польською короною.

Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті. Вже навесні 1385 р. князь Андрій Ольгердович Полоцький розпочав воєнні дії проти Ягайла на Вітебщині. Найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392 – 1430), незадоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилась договором в Острові (1392), згідно з яким Вітовт одержав Троки та інші волості Кейстута у корінній Литві, зберігаючи одержану раніше Луцьку волость на Волині. Разом з цим, на нього покладалася, за висловом польського середньовічного історика Длугоша, «вся управа земель литовських і руських», тобто він став фактичним намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському.

У 90-х роках Вітовт провадив активну політику ліквідації великих князівських уділів на українських землях. У 1392-1393 рр. усунено Любартовичів на Волині, яка була передана Ягайлом безпосередньо Вітовту. Був позбавлений уділу новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут. На початок 1393 р. вся Чернігово-Сіверщина перейшла під управління намісників Вітовта. Впродовж 1393 р. було подолано опір Федора Коріатовича на Поділлі. У 1395 р., залишившись без будь-якої підтримки, київський князь Володимир Ольгердович позбувся свого уділу; Київською землею почав управляти Скиргайло Ольгердович, а через деякий час – безпосередньо Вітовт.

Замінивши своїми намісниками найбільш значних удільних князів, Вітовт зробив важливий крок на шляху централізації Великого князівства Литовського і зміцнення його самостійності. Починаючи з 1395 – 1396 рр. у грамотах Вітовта зустрічається титул великого князя. Він прагне до перетворення Литви і підвладних їй земель на самостійне королівство і знаходить підтримку своїм намірам у литовської феодальної верхівки, а також українських і білоруських князів та боярства.

З ліквідацією старої удільної системи українських земель місцеві феодали мусили задовольнятися своїм культурним впливом у новій державі. При дворі великого князя литовського були поширені білоруська й українська мови, значним впливом користувалося православ’я. Книжна білорусько-українська мова й надалі залишалась урядовою. Разом з цим, великокняжа влада змушена була рахуватися із соціально-політичними, становими інтересами українських феодалів, підтвердивши їхні права відповідними земськими уставними грамотами. Значною мірою зберігалися старі форми самоврядування, місцевий суд тощо. Все це забезпечувало певну внутрішню стабільність різнонаціональної Литовської держави, давало змогу Вітовтові спрямовувати зусилля на оволодіння Чорноморським узбережжям і витіснення звідти Орди. Для цього він прагнув також використати загострення внутріполітичної боротьби у Золотій Орді за ханський престол. Влітку 1399 р. Вітовт вирушив з Києва походом на південь з метою нанести вирішальний удар татарам. Проте 12 серпня 1399 р. у битві на Ворсклі війська Вітовта зазнали цілковитого розгрому. Сам Вітовт з невеликою дружиною врятувалися втечею. Ця поразка ослабила позиції Вітовта і змусила його знову шукати зближення з Ягайлом. 18 січня 1401 р. на з’їзді феодалів у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польської корони.

Невдача на Ворсклі перекреслила далекосяжні честолюбні плани Вітовта, послабивши на якийсь час воєнні й політичні позиції Литовської держави. Фактично було відновлено стан, зафіксований Островською угодою 1392 р. Віленська унія викликала незадоволення Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втрати прав на литовський великокняжий стіл. І хоча у 1403 р. він одержав у ленне володіння Східне Поділля і Сіверщину, молодший брат Ягайла постійно загрожував внутрішній стабільності Литовської держави.

Зростання могутності Великого князівства Литовського. Воєнно-політичні події XIV ст. в Україні свідчили про поглиблення європейського характеру її розвитку, зумовлене посиленням контактів з іншими країнами Європи. Особливо інтенсивними стають зв’язки України з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Орденом і, безперечно, з Польщею, яка захоплює частину українських земель. До цього слід додати країни та міста Надбалтії і особливо Литву, з якою Україна утворює єдиний політичний організм на два століття. Тоді як сусідня Московська держава в своєму політичному розвитку переймалася візантійською теократичною системою у поєднанні з орієнтальним деспотизмом Золотої Орди, Україна у складі Великого князівства Литовського активно акцептує західні моделі та принципи суспільно-політичного життя. Незважаючи на падіння Галицько-Волинської держави, інтенсивність соціально-економічного та культурного життя в Україні не слабшає, українське суспільство набуває форм існування, притаманних добі розвинутого феодалізму в Європі. Формується станове представництво – ознака зрілого феодального устрою. Територіальна децентралізація Великого князівства Литовського багато в чому гарантувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх вільний розвиток на європейський зразок. Західному спрямуванню історичного розвитку України в цей період сприяло гостре протистояння Великого князівства Литовського і Московської держави, що прагнула оволодіти українськими землями. У цьому протистоянні українське суспільство в цілому активно протидіяло наступу російського деспотизму, що давало українцям змогу зберігати давні традиції домонгольської Русі-України і активно сприймати європейські форми суспільного розвитку, які були немислимі для Москви. В Україні – складовій частині Великого князівства Литовського – на довгі роки утвердилися такі засади, як договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влад, обмеження монархічної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи – нехай і в обмеженому соціальному просторі.

Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке, до того ж, супроводжувалося культурною асиміляцією литовської знаті, тривалий час не перешкоджало державно-політичному буттю українського народу. Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще базувалася на династичних та універсалістичних принципах.

Невдача на Ворсклі була лише тимчасовою перервою у зростанні могутності Литовської держави. Ціною поступок хрестоносцям прикордонних жмудських волостей Вітовт укладає з ними мир і знов переносить воєнну активність на схід. У 1404 р. він приєднує до своєї держави Смоленськ. Війна з Московським князівством (1406 – 1408) певною мірою зміцнила позиції Литви на Сході. У Новгороді і Пскові на княжі столи були посаджені ставленики Вітовта, низка міст Московського князівства – Вязьма, Козельськ, Мценськ – увійшли до складу Литви. Тверський і рязанський князі визнали свою васальну залежність від литовського великого князя. У 1408 р. перейшов на бік Москви Свидригайло, який був з великими почестями прийнятий князем Василем II Темним і одержав небувале «кормління»: Володимир на Клязьмі, Переяславль, Юріїв, Волок, Ржев і половину Коломни. Проте перебування Свидригайла у Москві не було тривалим. 1409 р. він повертається до Литви і вступає у зносини з німецькими рицарями, готуючи змову проти Вітовта. Останній, дізнавшись про це, заточив невдалого заколотника у Кременецькому замку, де той провів 9 років.

Саме в цей період посилилася загроза як Польщі, так і Литві з боку Німецького ордену. В союзі з Ягайлом Литвою було розроблено спільний план протиорденської кампанії. У військах обох володарів надзвичайно численними були українці. До складу 15 полків литовського князя входило 7 з етнічно українських земель, а з 16 польських – 6 спорядили Галичина і Поділля. У битві під Грюнвальдом (1410) хрестоносці зазнали нищівної поразки. Сам великий магістр Ордену Ульріх фон Юнгінген був убитий у бою. Укладений у 1411 р. в Торуні мир повертав Вітовтові жмудські землі, до Польщі відійшла Добржинська земля; Орден мав сплатити контрибуцію. Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного володаря Великого князівства Литовського знову зміцнилось. У тому ж 1411 р. Вітовту було повернуто Західне Поділля, що належало якийсь час Свидригайлові, а 1402 р., після втечі його до Пруссії відійшло до Польщі. Політичну незалежність Литви закріпила Городельська унія 1413 р. Вона чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберегти і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Городельський акт підтвердив привілейоване становище католиків у Великому князівстві Литовському. Хоча місцеве врядування на Україні чинили православні феодали, найвищі посади у литовській державі – воєвод і каштелянів у Вільно і Троках – мали обіймати лише литовці-католики; лише вони мали входити і до складу великокнязівської ради. Литовська католицька шляхта діставала такі самі права, які мала польська шляхта в коронних землях. Ці пункти Городельської унії викликали антагонізм між литовськими і українсько-білоруськими феодалами. Процес формування литовсько-руської державності часів Вітовта характеризувався спробами усунення від влади місцевих князів – як Рюриковичів, так і православних Гедиміновичів. Зрозуміло, що обмеження влади великих феодалів на Україні викликало їхнє невдоволення й зумовлювало вперту боротьбу української знаті за відновлення свого політичного впливу.

Городельська унія дала новий імпульс піднесенню зовнішньополітичної могутності Великого князівства Литовського. Ще напередодні, у 1409 р., Вітовт втручається у династичну боротьбу в Золотій Орді і сприяє утвердженню в ній Тохтамиша. Він розпочинає активну колонізацію узбережжя Чорного моря: будує фортецю Акерман, кам’яну митницю на острові Тавань (на нижньому Дніпрі) та низку інших замків і укріплень. В результаті все узбережжя між Дністром і Дніпром потрапляє під контроль Литви. В цей період розгорнулася жвава торгова діяльність генуезьких купецьких факторій у Криму. Кримський півострів опиняється у сфері впливів Литовсько-Руської держави. В певну залежність від неї потрапляють і окремі татарські орди на півдні України. Український етнічний елемент став складовою частиною населення Криму й з того часу утримується там і до наших днів.

Спроби церковної унії з Римом. Вітовт прагнув ліквідувати вплив Московського князівства на церкву підвладних йому білоруських та українських земель, активізувати їхні зв’язки з Римом з метою забезпечення у своїй державі незалежності релігійного життя. Він домігся того, що митрополит Кипріан (креатура Ольгерда) на якийсь час прибув до Києва і тривалий період перебував у литовських православних єпархіях. За це йому були підпорядковані нові єпархії у Володимирі-Волинському і Холмі. Кипріан багато зробив для зближення Русі з Римом: проводив переговори з цього питання з Ягайлом, знайомився з настроями українського кліру і феодальної верхівки щодо можливого об’єднання церков.

Вітовтові вдалося добитися, щоправда ненадовго, незалежності від Москви православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. собор українських і білоруських ієрархів поставив на чолі окремої Київської митрополії Григорія Цамблака. Вихід з підпорядкування Москві був зумовлений прагненням українців до церковно-політичної і церковно-адміністративної самостійності з огляду на зростання могутності Литовсько-Руської держави.

Іншим аспектом церковної політики Вітовта була підготовка церковної унії. Великий князь литовський вбачав у ній важливий засіб протидії як латинізації Польщею, так і поглинанню української церкви Москвою. Підтримуючи ідею об’єднання церков римського і східного обрядів, Вітовт виступав не за поглинання останньої, а за унію на грунті збереження обрядів, традицій і всієї самобутності української церкви.

Отже, унія могла стати фактором зміцнення політичної стабільності Великого князівства Литовського, засобом більш інтенсивної європеїзації усіх його складових частин. Такий підхід давав змогу Україні відстояти свою національну ідентичність і поглибити взаємозв’язки із західним світом.

На початку 1418 р. Цамблак бере участь у Констанцькому соборі, де виголошує привітальну промову папі і висловлює сподівання на укладення унії східної і західної церков. Характерно, що київський митрополит прибув на чолі величної литовсько-руської делегації, до складу якої входили також світські князі й магнати (з них галицьке представництво становило кілька сот осіб). Ця депутація справила велике враження в Констанці і була урочисто зустрінута німецьким імператором Сигізмундом. Проте нового папу Мартина V не міг задовольнити запропонований Цамблаком спосіб проведення унії – через скликання спільного собору обох церков за участю визначних богословів і знавців канонічного права. Наявність у католицькій церкві в той період різних течій, неприйнятних римському престолові, робили справу унії практично нездійсненною. Саме на Констанцькому соборі виявилися розбіжності поглядів на примат папи у католицькому світі. Переговори, що розпочалися між візантійським імператором і римським папою, на якийсь час приспали пильність литовського великого князя. Тому після смерті Цамблака Вітовт погодився на визнання промосковського Фотія єдиним митрополитом київським. Справа окремої української митрополії і питання унії були відкладені.

Піднесення престижу великих князів литовських в Європі, спроби їхньої коронації. Позиція українського панства. Наприкінці свого віку, досягнуши вершини могутності, князь Вітовт прагнув забезпечити Великому князівству Литовському незалежне політичне існування в європейському світі. Способом досягнення цієї мети він вважав прийняття королівського титулу. В цьому його підтримали німецький імператор Сигізмунд і король угорський, зацікавлені у ліквідації польсько-литовської унії. У своїх монархічних устремліннях Вітовт спирався як на українську монархічну традицію, про яку йшлося вище, так і на традиції у власне литовському суспільстві. Досить пригадати факт прийняття королівської корони литовським князем Міндовгом в середині XIII ст., коли Литва тільки починала активно втручатися у політичне життя Центральної і Східної Європи. Тоді литовський князь намагався убезпечити свою державу від тиску християнських сусідів і, зокрема, хрестоносців, прийнявши корону від папи Інокентія IV.

Наприкінці 90-х років XIII ст. натрапляємо на королівську титулатуру родоначальника нової династії – «короля Путувера», батька литовських князів Вітеня і об’єднувача Литви Гедиміна. Згодом, у XIV ст. з поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Так, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

У 1365 р. при дворі німецького імператора Карла IV з’являється племінник Ольгерда шостий син Кейстута князь Бутавт, який отримав від імператора герцогський титул та ім’я Генріха. А напередодні Карл IV звертався до Ольгерда із закликом прийняти християнство, обіцянками опіки й підтримки. Ці факти свідчать про те, що литовська княжа сім’я вже істотно «українізована» і прагне налагодити зв’язки із західним світом та західним християнським середовищем. Для цього були об’єктивні підстави, що грунтувалися на давніх зносинах Русі-України із Західною Європою. Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити у римського папи королівську корону. Про це з тривогою говорили рицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Влітку 1421 р. у Часлові було проголошено позбавлення чеського престолу імператора Сигізмунда, який доти був королем Чехії. Чеська корона була запропонована Вітовту. В липні того ж року у Прагу прибувають представники Вітовта: спочатку – Вишек Рачинський, а згодом – князь Сигізмунд Корибутович, який стає на чолі чеського політичного руху. Вітовт намагається здійснювати у Чехії тиск на імператора Сигізмунда, добиваючись від нього відмови підтримувати Орден у так званому жмудському питанні, а також інших політичних поступок. У 1423 р. було досягнуто угоди з імператором, згідно з якою останнім визнавалися повні і довічні права Литви на Жмудь, а Вітовт відмовлявся від підтримки чехів у боротьбі проти імператора і відкликав Корибутовича з Чехії.

Саме від цього часу починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. Передбачаючи опозицію з боку поляків, Вітовт шукав підтримки цього кроку від українського панства, що було зацікавлене у здійсненні політичного плану великого князя. Очевидно, з цією метою він вдався до об’їзду у 1429 р. українсько-білоруських земель Великого князівства Литовського і забезпечив широке представництво українських князів і шляхти на з’їздах європейських монархів у Луцьку і Вільно, де передбачалася коронація Вітовта.

У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті у Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, датський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею і Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства у листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивуючи це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви. Конфлікт прикував до себе увагу всієї Європи. Папський легат доносив у серпні, що Литва і Польща «ні про що не думають окрім оборони своїх прав і роздратування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».

Плани Вітовта щодо коронації зустріли співчуття й підтримку з боку литовських панів і шляхти, а також українських феодалів. Польський представник на Нюренберзькому сеймі німецьких князів 1430 р. зазначав: «Раніше не лише Вітовт, подібно іншим князям литовським і руським, зобов’язувався вірністю і покорою Ягайлові, але й прелати, князі, пани, бояре, шляхта й рицарство Литовської землі обіцяли полякам воєнну допомогу проти ворогів; понад це ті ж литовські чини дали письмову обіцянку, що після смерті Вітовта нікого не визнають великим князем Литви крім Ягайла і будуть у покорі йому і королівству Польському; тепер же, всупереч попереднім записам, Вітовт, а також прелати, князі, пани, бояри і шляхта Литовської землі домагаються в імператора Сигізмунда, щоб з його допомогою створити королівство Литовське і коронувати Вітовта».

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі – допомагаючи проти язичницьких нападів».

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки була перехоплена в дорозі польськими панами. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Події навколо коронування Вітовта свідчили про надзвичайне зростання престижу Литовської держави в очах Європи. Зовнішньополітичну лінію Вітовта можна розглядати як продовження курсу Галицько-Волинської держави на активну участь у політичному процесі Центральної Європи, яка завжди вважала Велике князівство Литовське литовсько-руською державою і ніколи не ігнорувала важливого значення і великої питомої ваги у ній українсько-білоруського компоненту.

Про це, зокрема, свідчить діяльність князя Сигізмунда Корибутовича – Вітовтового представника у Празі, що певний час правив у Чехії іменем свого довірителя. Допоміжний загін Сигізмунда значною частиною складався з уроженців Галичини. Серед його близьких соратників бачимо одного з князів Острозьких, якого джерела називають «Fridericus dux de Ostrog». Сам же Сигізмунд також іменується «руським герцогом». Після зближення Вітовта з імператором і відкликання Сигізмунда князь через якийсь час з’являється в Чехії знову. Йому пропонувалася чеська корона, проте королем чеським він не став ні номінально, ні фактично, взявши на себе лише роль примиренця поміркованих чашників і радикальних таборитів на чолі з Яном Жижкою. Його спроби примирити чеський рух із Римом викликали опір радикальних кіл гуситів і призвели до ув’язнення князя 17 квітня 1427 р. По звільненні Сигізмунд змушений покинути Чехію, але продовжує підтримувати гуситський рух. Зі своєю дружиною він брав участь у чеському поході проти німецьких рицарів і сприяв їх розгрому біля Домажліц (1431).

Чеський період життя Сигізмунда Корибутовича увійшов в українську історичну традицію як вияв українською аристократією рицарської доблесті на європейський зразок. Разом з тим, цей епізод засвідчує рівноправний статус одного з її представників з коронованими європейськими монархами, його вірність православ’ю. У 1631 р. київський митрополит Ісайя Копинський у своєму зверненні до князя Ієремії Вишневецького згадував у числі його предків і «Жигимонта», який «для великой дhлности рыцерской взятый былъ на королевство Ческое». Звернення було зроблене в контексті намагань українських церковних ієрархів повернути князя Ієремію до православ’я, оскільки його предки – в тому числі і князь Сигізмунд – «были релhи Грецкой». У проповіді Петра Могили «Крест Христа Спасителя», присвяченій князю Корибут-Вишневецькому, зазначено: «Гды зась позрю на клейнотh пресвhтлого дому вашей княж. милости, вижу тамъ тот крестъ Христовь презъ вhру православную Церкви апостолскои кафолическои, на Всходh уфундованой, в которой почавши отъ Димитріа Корібута и сына его Димітріевича Корібута, кроля ческого, а брата Ягела, кроля полского, и Витулта ксіонженца литовского... в цалости трвалесь».

Відгомоном згаданих чеських подій є українська пісня, записана у Станіславівському повіті Галичини. В ній співається, як «король руський» бере в полон «турського царя» і везе його в Чехію:

«А повіз його, а в Чеську землю,

А в Чеській земли короля нема

Ой ти, паночку, господарочку,

А в Чеській земли королемъ будешь».

Зміст пісні відповідає часові, коли чеський гусит ський рух скинув з чеського королівського престолу німецького імператора і доля цього престолу певною мірою опинилася в руках литовсько-руського великого князя; а в Чехії його іменем почав діяти Сигізмунд Корибутович, що спирався на українську дружину з Галичини. «Турецький цар» —це традиційний персонаж української історичної і епічної словесності, який часто потрапляє в народну пісню незалежно від конкретних історичних обставин.

Боротьба феодально-аристократичних угруповань. По смерті Вітовта внутріполітична ситуація в Литві ускладнилася. Всупереч Городельській унії, яка зобов’язувала литовське католицьке панство обирати великого князя литовського лише за згодою Ягайла і польських правлячих кіл, литовські магнати пішли на зближення з українськими та білоруськими князями й боярами і у порозумінні з ними обрали великим князем Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла. Цей акт поставив під загрозу існування польсько-литовської унії. У відповідь Польща прагне приєднати до корони принаймні порубіжні українські землі. 1430 р. польські війська вдерлися у західне Поділля й зайняли найважливіші подільські фортеці. Проте Свидригайло взяв під варту Ягайла, що перебував того часу у Вільно, й примусив його дати наказ польським військам відступити. Звільнений з полону, Ягайло сам очолив польську армію, яка влітку 1431 р. рушила на Волинь. Незважаючи на розгром війська Свидригайла під Луцьком, полякам не вдалося оволодіти містом, обороною якого вдало керував воєвода Юрша. Після п’ятитижневої облоги Ягайло з великими втратами мусив відступити від міста. Українське населення Брацлавщини й Волині активно боролося проти польської армії. В серпні 1431 р. Свидригайло та Ягайло уклали перемир’я, згідно з яким західне Поділля відійшло до Польщі, а Волинь залишилася за Литвою. Однак Свидригайло не відмовився від дальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських і білоруських князів та бояр, незадоволених привілейованим становищем у державі католицької литовської знаті.

Свидригайло продовжив політичну традицію контактів із країнами Центральної Європи, започатковану його українськими і литовськими попередниками. В пошуках твердої опори у своїй наполегливій боротьбі за владу він зблизився з Німецьким орденом, уклавши з ним оборонно-наступальний союз за безпосереднього сприяння імператора Сигізмунда. Водночас через посередництво Сигізмунда Корибутовича Свидригайло увійшов у контакт з лідерами гуситів, які висловили готовність допомогти литовському князеві у його боротьбі. В одному з листів до магістра Ордену Свидригайло зазначає, що князь Прокіп (один з лідерів гуситів – авт.). і князь Сигізмунд Корибутович «разом із старійшинами гуситів обіцяли йому ворогів його і союзників визнавати за своїх власних».

Серед найближчого оточення Свидригайла не бракувало й представників литовської католицької аристократії – супротивників інкорпорації литовсько-руських земель до складу Польського королівства. І все ж Ягайло зумів скористатися побоюванням частини литовського панства втратити своє привілейоване становище. У вересні 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано заколот, який очолив брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович, князь стародубський. Змовники несподівано напали на Свидригайла в Ошмянах під Вільно. Поваленому володареві ледве вдалося втекти у Полоцьк. Сигізмунда було проголошено великим князем. У жовтні 1432 р. було відновлено Віленську унію 1401 р., за Польщею визнано західне Поділля, а також порубіжні волинські міста Олесько, Ратно, Ветли й Лопатин.

Проте влада Сигізмунда Кейстутовича поширювалася лише на власне литовські землі, Берестейщину і Підляшшя. Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщи-на, Волинь та східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла. Розпочалися тривалі міжусобні війни, які в багатьох своїх проявах набули характеру протистояння польській експансії на Україні. Яскраву сторінку до боротьби за Поділля проти союзників Сигізмунда поляків вписав князь Федько Несвіжський. З невеликими силами, часто вдаючись до методів партизанської боротьби (несподіваних наскоків, засідок), він зумів повернути Смотрич і Брацлав, завдати відчутного удару головній польській армії на річці Мурахві поблизу Копистерина. Нарешті, весною 1433 р. вдалим маневром князь Федько виманив польську залогу з Кам’янця-Подільського, розбив її і вдерся до міста. Проте несподіваний арешт Федька Свидригайлом дав змогу полякам знову заволодіти західним Поділлям. Певне напруження між Свидригайлом і «руською партією» виникло після спалення з наказу князя православного митрополита Герасима – за підозрою у зносинах з Москвою. Закиди Свидригайлові у потуранні католиць-ким пропольським елементам не мали під собою реального грунту. Послідовно протидіючи намірам Польщі поглинути Велике князівство Литовське, Свидригайло спирався на прихильників його державної незалежності, незважаючи на їхню конфесійну належність.

Втручання великих князів литовських – і Вітовта, і Свидригайла – у релігійні питання відбувалося на тлі посилення прагнень європейських монархів керувати церквою на своїх територіях. У Західній Європі національні почуття ставали дедалі потужнішим фактором у церковних справах, хоча папська влада ще зберігала величезні важелі політичного і духовного впливу у християнському світі. І все ж прояви необмеженої влади, яку світські володарі отримали над релігійними інститутами згодом, вже виразно виявилися у XIV-XV ст. Намаганням не дати перетворити православну церкву на знаряддя чужих політичних впливів, насамперед Московської держави, і була продиктована церковна політика великих князів литовських, що, зрештою, й привело до створення окремої київської митрополії у Литовсько-Руській державі.

Для зменшення соціальної напруженості Сигізмунд і Ягайло пішли на поступки і відповідними актами – 1432 і 1434 рр. – зрівняли в майнових і особистих правах православних литовсько-руських феодалів з литовцями-католиками. Щоправда, зберігалася стаття Городельської унії, яка не допускала православних на найвищі державні посади і в раду, проте на практиці її не завжди дотримувались.

У вересні 1435 р. над річкою Свентою під Вількомиром відбувся вирішальний бій між претендентами на литовський великокняжий престол. Це був кульмінаційний момент протистояння русько-православної і католицько-пропольської партій, за яким уважно спостерігав західний світ. У це протистояння було втягнуто багатьох володарів і великих феодалів Центральної Європи. На боці Свидригайла виступили допоміжні загони сілезців та австрійців, а також князь Сигізмунд Корибутович з чехами (у цій битві він був поранений, потрапив у полон до переможців і загинув жорстокою смертю). Головним союзником «руської» партії був Орден. Обіцяв допомогу й імператор Сигізмунд, проте його військові відділи не встигли прибути вчасно.

За допомогою поляків Сигізмунд Кейстутович вщент розгромив війська Свидригайла і його союзників – лівонських рицарів. Після поразки під владою Свидригайла ще залишались українські землі – Київщина, Чернігово-Сіверщина, Брацлавщина (на Поділлі), землі Луцька і Кременецька (на Волині). Проте вже 1438 р. Сигізмунд опанував усі землі Великого князівства Литовського, в тому числі й українські. Західне Поділля закріпилося за Польщею.

Через якийсь час Сигізмунд Кейстутович вже сам прагне забезпечити незалежність від Польщі Великого князівства Литовського. В цьому він знаходить підтримку імператора Священної Римської імперії (одночасно чеського короля) Альбрехта, вдячного Сигізмундові за допомогу у відстоюванні чеського престолу від зазіхань брата польського короля Володислава III Казимира.

Політика Сигізмунда, який у своїх намаганнях зміцнити владу спирався на середніх і дрібних феодалів, не знайшла підтримки як литовських, так і українських сеньйорів. У 1440 р. Сигізмунда було вбито в Трокайському замку змовниками, їх очолювали удільний князь Іван Чарторийський та воєвода віленський Довгерд. Чарторийський, як один з чільних представників української аристократії, мав на меті проголошення великим князем її кандидата Свидригайла. Останній на звістку про смерть Сигізмунда прибув до Луцька, де був зустрінутий з великими почестями волинським панством. Підтриманий галицькими і волинськими магнатами, Свидригайло серйозно сподівався посісти великокняжий престол. В одній з грамот, виданій у червні 1440 р., він уже титулує себе dux Lithvanial. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Великим князем литовським був проголошений молодший син Ягайла – 13-річний Казимир. Реальна влада опинилася в руках групи литовських можновладців на чолі з регентом Яном Гаштольдом. Проте внутрішнє становище в Литовсько-Руській державі залишалося нестабільним. Феодальна знать, сподіваючись повернути собі колишні права, активно протидіяла зміцненню центральної влади. Поведінка феодальної аристократії Великого князівства Литовського у XV ст. не була винятком з європейського політичного процесу, де феодальна опозиція королям неодноразово намагалася взяти реванш і відновити втрачені привілеї. Досить згадати так званий «феодалізм принців» у Франції на початку XV ст., коли партія бургундців і партія арманьяків в результаті міжусобної боротьби істотно підірвали політичну єдність країни. Боротьба найбільших англійських феодалів за владу і доходи з королівської казни точилася майже впродовж століття, її апогеєм стала згадана вище «Війна Червоної і Білої Троянд», під час якої свавілля і беззаконня феодалів набули небаченого розмаху.

Безперечно, зміцнення великокнязівської влади і спроби централізації Литовської держави мали прогресивний характер; вони вели до подолання політичного феодалізму, а отже відбивали загальну тенденцію розвитку тогочасного європейського світу, що полягала в утвердженні централізованих держав. Проте таке спрямування політичного процесу дедалі більше суперечило національнодержавним інтересам українського складника Великого князівства Литовського. Якщо в перші десятиріччя після приєднання до Литви українські землі зберігали попередній політичний устрій, а українсько-білоруський аристократичний елемент був чи не визначальним у новій державі, то після Кревської унії 1385 р. становище зазнає істотних змін. Польсько-литовський католицький елемент відіграє дедалі більшу роль у суспільно-політичному житті, відтісняючи на другий план українсько-білоруську знать, яка доти домінувала в Литовській державі. Централізаційні реформи, що здійснювались великими князями литовськими, спиралися значною мірою на католицькі верстви і підривали таким чином національно-державну традицію попередніх часів. Тому протистояння українських удільних князів централістсько-абсолютистській політиці великих князів об’єктивно робило його чинником боротьби за збереження елементів української державності. У складному переплетінні польсько-литовських взаємин український компонент, втрачаючи свою відносну незалежність та ознаки політично-правового суб’єкту, перетворювався на предмет зазіхань обох сторін. Польські правлячі кола, захопивши Галичину, претендували на приєднання до польської корони й усіх інших українських земель, пов’язаних політично з цим краєм. В результаті литовська програма «збирання» давньоруської спадщини поступилася польському експансіонізму, який зрештою позбавив Литовську державу її найцінніших земель.

Сходження на великокняжий престол малолітнього Казимира – за часів володарювання у Польщі Володислава III «Варненьчика» (1434 – 1444) – означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Литовсько-руські можновладці підкреслювали спадковий характер влади Казимира «силою народження природженого володаря» суверенної Литви, а не визначеного Польщею намісника. І хоча після загибелі Володислава III у битві з турками під Варною Казимира було обрано польським королем (1444), Литва зберегла свою повну політичну незалежність. Литовсько-руські пани у переговорах з представниками корони підкреслювали спадковий характер влади Казимира всупереч польсько-шляхетським поняттям про виборність верховної влади. При цьому вони прагнули, щоб Казимир забезпечив єдність Волині й Поділля з Великим князівством Литовським і щоб унія трактувалась як вільний союз рівноправних у державно-правовому розумінні сторін. Напередодні коронації у травні 1447 р. Казимир видав так званий «Віленський привілей», що істотно розширив права та свободи шляхти Великого князівства Литовського, в тому числі й українських земель, звільнивши їх підданих від низки державних повинностей і віддаючи їх повністю під патримонійну юрисдикцію дідичів чи державців. Князі, пани та шляхта отримували право вільно виїздити за кордон для вирішення майнових питань і рицарської служби. Розвиваючи попередні правові норми, цей документ фактично вперше на українських землях проголошував право недоторканості особи від арешту й ув’язнення без вироку суду, подібно до англійської «Великої Хартії вольностей» 1215 р., що започаткувала засади правової держави в Європі.

Київська держава Олельковичів. Волинське князівство. Зв’язки із західним світом. Отже, у середині XV ст. владу переймає литовська олігархія і водночас посилюються відцентрові тенденції у провінціях Великого князівства Литовського. У Смоленській землі владу захопив мстиславський князь Юрій Лугвенович, поширивши її ще й на Полоцьк і Вітебськ. На Волинь повернувся Свидригайло, який завершив тут своє життя як удільний володар з титулом великого князя. Жмудь визнала своїм князем сина Сигізмунда Михайла. Підляшшя було захоплене мазовецьким князем Болеславом. Відокремилась і Київська земля.

Проте віденським олігархам на чолі з досвідченим Яном Гаштольдом вдалося опанувати ситуацію. Насамперед, після збройної боротьби із загонами польської шляхти литовські пани повернули Підляшшя, виплативши 600 кіп празьких грошей Болеславові Мазовецькому. Юрій Лугвенович був вибитий із Смоленська литовськими військами і втік у Новгород Великий. Було також придушено й виступ Михайла Сигізмундовича.

Разом з тим, центральний уряд був змушений піти на поступки руській (українській) партії. Відразу після проголошення Казимира великим князем литовським Київську землю було надано князеві Олександру (Олельку) Володимировичу – синові Володимира Ольгердовича, і тим відновлено Київське удільне князівство. Олелько Володимирович (одружений з дочкою московського князя Василія I і Софії Вітовтовни) – один з найвидатніших представників княжої еліти України. В період протиборства Свидригайла і Сигізмунда Кейстутовича він був серед небагатьох українських сеньйорів, які підтримували останнього.

Негативне ставлення Олелька до Свидригайла сформувалося, напевно, в період після смерті Вітовта, коли обидва ці князі претендували на велике княжіння. Проте незадовго до вбивства Сигізмунда Олелько з невідомих причин був ув’язне-ний великим князем і з появою в Литві Казимира відразу з’явився при його дворі. Вже 1441 р. ним видаються документи, підписані «государем-отчичем». Ця титулатура засвідчує намір Олелька продовжити намагання останніх володарів Галицько-Волинської держави надати своїй владі монархічного характеру на європейський зразок. Фактично на Україні відновилася ситуація кінця XIV ст., коли на значній частині її території відродилася державність на засадах васального суверенітету. Князювання Олелька та його сина Семена становить певний цілісний період, що характеризується виразними спробами відновлення української державності. Олельковичі досить успішно продовжували лінію свого батька Володимира Ольгердовича на розширення меж князівства. У 1456 р. князь Семен отримав «в державу» Брацлавщину, що увійшла до складу князівства Олельковичів поряд з Київщиною і Переяславщиною. Володіння Олельковича поширилися частково і на Чернігово-Сіверську землю, зокрема чернігівське Посем’я, Путивльський повіт тощо. Відбувалась інтенсивна колонізація Задніпров’я, що досягала річок Самари на півдні й Оскола на сході; на цьому напрямку Олельковичам довелося вести запеклу боротьбу з татарами. Таким чином, до складу відродженого Київського князівства увійшла значна частина українських територій, які становили ядро колишньої Старокиївської держави.

Водночас Олельковичі намагалися зміцнити політичні впливи української аристократії в Литовській державі в цілому. Семен Олелькович, одружившись із донькою Яна Гаштольда, увійшов у близькі стосунки з литовським панством і став спільним імовірним кандидатом литовських автономістів і української партії на великокняжий престол. Результатом цієї політичної комбінації стало посольство ради «панів і всього великого князівства», що прибуло до Казимира влітку 1456 р. з низкою вимог. Посли вимагали повернення великому князівству Поділля (цілком імовірно, що в разі успіху воно увійшло б до складу Київського князівства), інших відторгнутих Польщею земель, а також повернення Казимира до Литви. Ставало зрозумілим, що у випадку невиконання вимог литовські пани оберуть собі власного великого князя. Кандидатом на престол був Семен Олелькович. У 1461 р. справа номінації окремого великого князя литовського знову постала на сеймі у Вільно. Присутні на ньому князі й пани одностайно звернулися до Казимира з тим, щоб він сам постійно перебував у Литві, або іменував великим князем Семена Олельковича. Одночасно висувалася вимога повернення Поділля; суперечка за цей край набула надзвичайної гостроти. І лише мілітарне зміцнення Польщі після успішного завершення війни з Пруссією у 1466 р. стримало литовських автономістів від збройного виступу.

За Олельковичів відбувається дальший розвиток зв’язків України із західним світом. У першій половині XV ст. в українському суспільстві, як в політичних колах, так і серед представників духовенства, дедалі більшого розуміння і сприйняття знаходила ідея об’єднання східної і західної церков. Це було тим більше на часі, що Візантійська імперія, опинившись перед смертельною загрозою з боку турків, гарячково шукала допомоги західноєвропейських держав. Візантійський імператор Іоан VI Палеолог розпочав переговори з папою Євгенієм IV і запропонував злуку церков у надії на допомогу західного католицького світу. З цією метою було вирішено скликати Вселенський собор, який мав полагодити справу церковного розколу християнського світу. Наприкінці 1437 р. імператор і константинопольський патріарх з представниками вищої церковної ієрархії Сходу прибули до Ферари. Сюди ж прибув і київський митрополит Ісидор – палкий прихильник єднання обох церков. Урочистий акт про об’єднання було підписано 5 липня 1439 р. у Флоренції, куди собор був перенесений з Ферари. До речі, усі найвидатніші його учасники увічнені на фресках славетного італійського художника Беноццо Гоццолі. Є там зображення і київського митрополита. За східну церкву акт злуки підписали візантійський імператор, усі митрополити і єпископи (в тому числі Ісидор) – крім митрополита ефеського Марка; за латинську церкву – 115 єпископів.

Слід зауважити, що саме Ісидорові належить першорядна роль ініціатора і головного конструктора унії. Він рішуче вплинув на імператора з тим, щоб прийняти унію на запропонованих папою умовах. Ісидор отримав від папи сан кардинала-пресвітера і звання апостольського легата для Литви, Лівонії і українських земель у складі Польщі. Наприкінці 1439 р. він повертається до своєї митрополії через Венецію, Загреб, Будапешт і Краків. Звідси він прямує до Перемишля, Львова, Галича, Холма, а звідти – до Вільно. Скрізь він проповідує ідеї Флорентійської унії і рівність християн обох обрядів. Проте ідея унії не зустріла державної підтримки ні в Польщі, ні в Литві.

У Литві церковну політику визначав віленський єпископ Мацей, прихильник Базельського собору й обраного ним папи, ворог української церкви. До партії противників папи Євгенія IV належали також примас Польщі, гнєзненський архієпископ Миколай Тромба і більшість польських єпископів.

Найбільше прихильників Ісидор мав на Україні. На початку 1441 р. він прибув до Києва, де був з почестями зустрінутий київським князем Олельком, активним прибічником унії. Київський князь надав «отцю своєму Сидору, митрополиту київському і всієї Руси» спеціальну грамоту, якою підтверджувались давні права митрополита – майнові, судові і фінансові. У своїй грамоті Олелько посилався на «старе право Київської митрополії, визнане в Уставі Володимира і Номоканоні Ярослава». Зокрема, «государ і отчич Києва» визнав право митрополита на всі землі, що належали Святій Софії. Таку ж підтримку одержав Ісидор від Свидригайла та багатьох українсько-литовських православних князів.

Проте дуже негативно Ісидор та ідея унії були зустрінуті в Москві. На четвертий день по прибутті московський князь оголошує його єретиком і ув’язнює в Чудовому монастирі. Ісидорові вдалося втекти з в’язниці – спочатку в Литву, а звідти податися до Риму. Московська церковна ієрархія протягом певного часу не наважувалась порушити права щодо руської церкви константинопольського патріарха Григорія Маммі. Однак, аби запобігти поверненню влади Ісидора над усім православ’ям – і в Литві, і в Москві – 15 грудня 1448 р. собор російських єпископів поставив «митрополитом на всю Русь» рязанського єпископа Іону. Перестороги московського великого князя і московського кліру не були безпідставними. Ісидор під час своїх візитів до Константинополя вишукував засоби відновити свою владу над руською церквою. У 1443 р. він зустрічався в Будапешті з польським королем Володиславом III. Король видав привілей українській церкві, яким зрівнював у правах українсько-білоруське духовенство з латинським. Саме цей документ, підтверджений польськими королями у 1501, 1543 і 1621 роках, був правовим підгрунтям існування української церкви в Польщі. Проте на практиці він неодноразово порушувався поляками.

Фактично Ісидор продовжував здійснювати керівництво церковними справами у литовсько-польських православних єпархіях. Так, єпископ володимирський і берестейський Данило їздив до Константинополя, отримав там наставлення від Ісидора і був прийнятий духовенством єпископату без протидії. В цілому до Ісидора зберігалося лояльне ставлення як з боку українсько-білоруського духовенства, так і пансько-княжих кіл. Особливу прихильність до нього виявляли Олельковичі. Олелько Володимирович, який свого часу так приязно зустрічав Ісидора, був схильний знову прийняти його в Києві й пристати до унії. Відоме послання патріарха Григорія Маммі київському князеві з роз’ясненням умов прийнятої греками унії і з такою обіцянкою: «а коли пріидет к вам преосвященный митрополит кіевскій і всея Русіи и всечестный кардинал Кир Исидор, о Св. Дусh возлюбленный брат и сослужитель нашего смиренія, он научит и покажет вас о всем словом и дhлом».

Проте приїзду Ісидора до Києва і дальшому утвердженню унії перешкодили політичні зміни в Римі і Константинополі. Після смерті ініціаторів Флорентійської унії – папи Євгенія IV (1447) і візантійського імператора Іоана VIII Палеолога (1448) їхні наступники виявились неспроможними продовжити справу об’єднання церков. Обіцяної допомоги проти турків Візантія не отримала, і у Константинополі розгорнувся рух протесту проти унії; Григорій Маммі був позбавлений патріаршого сану і перебрався до Риму.

Після відмови 1451 р. у Константинополі від Флорентійської унії і вигнання патріарха-уніата Маммі, обрання митрополитом Іони дістало підтвердження патріаршою столицею. Впродовж якогось часу Іоні вдавалося бути фактичним митрополитом «всієї Русі», окрім галицьких єпархій. Латинсько-польське духовенство виступало в тій ситуації проти унії, вбачаючи в її реалізації можливість небажаного для них піднесення й розвитку української церкви, їх влаштовувала або повна її латинізація, або збереження підпорядкованою Москві. Під тиском польських церковних ієрархів Казимир грамотою від 1451 р. підтвердив право Іони на «столи митрополичь кіевскій і всея Руси». Таке рішення викликало невдоволення українських єпископів і київського князя, якого, однак, поряд з іншими магнатами змусили підписати привілей Іоні на управління литовськими єпархіями. Не дали практичних результатів і спроби Ісидора апелювати до папи Миколая V. Хоча римський первосвященик і підтвердив незаконність позбавлення Ісидора влади над українськими і білоруськими єпархіями, проте Іону підтримали прибічники виключної латинізації українсько-білоруської церкви – канцлер Олесницький і віденський єпископ Матей, що призвело зрештою до утвердження Іони в Київській митрополії.

Ситуація змінилася, коли на папський престол зійшов Каліст III (1455 —1458) – прибічник ідей, закладених у постановах Флорентійської унії. У колі своїх найближчих дорадників, між якими був і митрополит Ісидор, папа проводить консультації з приводу проголошення окремої Київської митрополії. Відновлення митрополії у Києві активно підтримали Олельковичі, зокрема, князь Семен – активний прибічник незалежності української церкви. Зрештою, після кількох років конфліктів у 1458 р. папською буллою київським митрополитом був призначений Григорій – учень Ісидора, його колишній протодиякон. Висвячений експатріархом Григорієм Маммі і затверджений римським папою Пієм II, київський митрополит фактично і номінально був уніатським ієрархом. Таким чином, у 1458 р. стався остаточний поділ московської і української православних церков. Остання проіснувала фактично як автокефальна до 1686 р. Юрисдикції Київської митрополії підлягали Київський архієпископат, а також єпископати Брянський, Смоленський, Полоцький, Турівський, Луцький, Володимирський, Перемишльський, Холмський та Галицький.

Утворення незалежної Київської митрополії дало початок новому етапу в культурно-релігійному і суспільно-політичному розвитку східнослов’янських народів. Спроба московських князів використати авторитет митрополитів київських і всієї Русі, що перебували в Москві, для поширення своєї влади над православною церквою Великого князівства Литовського зазнала невдачі. В умовах свого окремого існування російська церква набуває фактичної автокефалії і дедалі глибше інтегрується в державний організм. При цьому вона відіграє важливу роль у формуванні московської великодержавної доктрини, що грунтувалася на засадах візантійського цезаропапізму і деспотизму золотоординських правителів. З проголошенням горезвісної тези – «Москва – третій Рим» – московська церква відмежовується і від західного світу, і від «унійного» Константинополя, набуваючи специфічних рис замкнутості, закостенілості у богословії та релігійної підозрілості. Отже, російська церква перетворюється на чинник, що сприяє самоізоляції Російської держави.

На зовсім інших підвалинах формується в цей час церковне життя в Україні. Православний Київ, який від часів розколу церкви жодного кроку не зробив у бік розриву з Римом, продовжував підтримувати зв’язки з обома центрами христи-янства. На противагу автаркістичній Москві православний Київ демонструє свою відкритість, здатність сприймати здавалося б протилежні духовно-культурні явища, що проникали в Україну з греко-православного світу і католицької Західної Європи. Надзвичайно показовим є прийняття у 1443 р. на настійну вимогу митрополита Ісидора так званого «Диплома Володислава» (польського короля Володислава Ягайловича), що утверджував рівність прав католицької та унійної православної церков на українських землях польської корони (в Галичині і західному Поділлі). Згідно з королівським привілеєм світській владі заборонялося втручатись у церковні справи і судочинство, підтверджувалася недоторканість маєтностей і володінь церкви. Цей документ, який згодом підтверджувався наступними королями і великими князями литовськими, сприяв усвідомленню українським духовенством європейських принципів церковного устрою, що не допускали злиття внутрішньої церковної ієрархії з державною владою.

З відновленням національної митрополії Київ знову стає притягальним центром для всіх українських земель. Діяльність Олельковичів значною мірою сприяла культурно-національному піднесенню. Семен Олелькович відбудував КиєвоПечерську лавру, сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. За Олельковичів у Києві з’явився новий центр державного управління – на Флорівській горі, де за європейською середньовічною традицією було збудовано замок – місце перебування київських князів. Київ тоді саме дістав магдебурзьке право і продовжував розвивати торговельні зв’язки із західними країнами. Певна активізація культурно-національного життя мала виразне західне спрямування. Після Флорентійського собору київські митрополити фактично вийшли з-під юрисдикції константинопольського патріарха і дотримувалися засад унії. Частими стали звертання українського духовенства та знаті до римського папи з огляду на недоброзичливе ставлення до України з боку польського латинства. Так, 14 березня 1476 р. київський митрополит Мисаїл звертається до папи з пам’ятним листом-посланням, в якому підтверджує вірність унії і відкидає польські наклепи на українську церкву. Лист був підписаний також князями Михайлом Олельковичем, Дмитром Більським, В’яземським та ін.

Представники тогочасної української аристократії вбачали майбутнє української духовності, її церковного життя у поєднанні західних і східних культурних традицій. Автори послання не бачать розбіжностей між греками й римлянами у трактуванні Христа, визнають верховенство папи, підлеглість йому Київської митрополії, схвалюють рішення Флорентійського собору. Ця видатна пам’ятка української суспільно-політичної думки виразно декларує належність України до західноєвропейської культурної спільноти. Відповіддю було підтвердження папою Сикстом IV рівноправності східного і латинського обрядів.

При княжому дворі виявляються ренесансні тенденції культурного життя, позначені секуляризаційним духом, пошуком нових джерел духовності, виходом за рамки традиційної візантійської вченості. Свідченням зростання національної свідомості, властивої західноєвропейському світу в цей період, було намагання послабити візантійські впливи і повернутися до власної історичної традиції. З цим були пов’язані дві нові редакції «Києво-Печерського патерика», здійснені у 1460 – 1462 рр. Звернення до величного історичного минулого Києва, ідеалізація героїв-предків стояли у прямому зв’язку з державницькими аспіраціями Олельковичів, їхнім намаганням повернути давній столиці її колишню роль політичного центру.

У близькому оточенні київського князя були вчені, які здійснили низку перекладів з єврейської мови творів філософського та науково-природничого змісту – трактати з метафізики і логіки, книги з медицини, астрономії, астрології. Між ними виділяється своєрідна медична енциклопедія «Арістотелеві Врата», або «Тайная Тайних»; вона була створена на арабському Сході, а після хрестових походів через латинську та єврейську версії стала надбанням західноєвропейської та слов’янської літератури.

Важливе значення для формування наукових уявлень про будову Землі мали переклади так званого «Шестокрила» і «Космографії». В основу останньої лягла праця англійського астронома XIII ст. Йоана де Сакробоско (Джона Галіфакса) «Трактат про сферу», що у XIV-XVI ст. був перекладений з латини англійською, італійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. «Шестокрил» був перекладений зі староєврейської особистим астрологом князя Михайла Олельковича Захарієм Скарою. Зазначені твори популяризували арістотелівськоптоломеївське вчення про кулястість Землі на противагу пануючим досі примітивним візантійським уявленням про плоскісність світобудови. Здійснений завдяки меценатству Олельковичів переклад наукової літератури, яка не вкладалася в існуючу церковну традицію, була своєрідною декларацією самоцінності наукового пізнання, свідченням ренесансних тенденцій у культурному розвитку України.

У 1470 р. Захарія Скара прибув до Новгорода у складі почту брата Семена Олельковича – князя Михайла і сприяв утвердженню протореформаційного руху, прибічники якого дістали назву «зжидоватілих». Власне іудаїзму в цій «єресі» не було. «Єретики» з Києва були просто представниками певних українських і білоруських освічених верств, які вже не задовольнялися старою візантійською книжністю і шукали західних, більш відповідних епосі джерел духовності. На думку дослідників, цей рух виявляє спільні риси із чеським гуситизмом, з яким багато хто з українських і білоруських панів вже мали досить активні контакти.

Поряд із єрессю «зжидоватілих» на Україні в цей період поширюються дуалістичні концепції створення світу спільно Богом і Сатанаїлом, авторство яких приписують так званим катарам, або вальденсам. Вони виходили з того, що негативні сторони світового ладу походять від Сатани, а саме – державний устрій, соціальні відносини, офіційна церква з її обрядами і службами. Такі течії на Україні поряд із протореформаційними рухами у західноєвропейському світі були свідченням спільності для Сходу і Заходу кризових явищ, провіщенням нової епохи, що приходила на зміну середньовіччю. Недаремно І. Франко зауважував, що у кінці XV ст. «повіяло на Україні новим європейським духом».

Одночасно з Київським князівством було відновлене Волинське удільне князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом великого князя. До Волинського володіння Свидригайла були прилучені Гомель і Туров. Таким чином, переважна більшіст» українських земель опинилася в руках репрезентантів української феодальної аристократії. Все це викликало занепокоєння польських правлячих кіл, які не залишали намірів включити українські землі до складу корони. У вересні 1451 р. польські сенатори під приводом хвороби Свидригайла висунули перед Казимиром вимогу інкорпорації Волині, загрожуючи в іншому разі оволодіти цим краєм силою зброї. Однак литовські пани вважали Волинь васальним володінням великого князя литовського і вжили рішучих заходів, аби запобігти невигідному для них перебігу подій. Ще за життя Свидригайла на Волинь прибули князі Юрій Пінський та Радивіл Остикович, давній сподвижник Свидригайла воєвода Юрша, які ввели військові гарнізони у волинські замки і паралізували всі спроби поляків оволодіти краєм. 10 лютого 1452 р. помер Свидригайло – старий лідер автономістів і «волинська справа» спричинила чергове загострення на польсько-литовському з’їзді в Парчові (1453). Польська сторона запропонувала взяти в посередники папу римського або когось із європейських монархів, знову загрожуючи відібрати Волинь силою зброї. Проте тривала війна Польщі з Прусським орденом (1454 – 1466) послабила її претензії на Волинь, яка залишалась у складі Великого князівства Литовського, однак удільне князівство було ліквідоване.

Литовське панство, звичайно, не могло погодитись із зростанням політичної могутності «української партії», яка спиралася на майже самостійне державне утворення, що перебувало лише під номінальною владою великого князя. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його брат Михайло Олелькович на звістку про це залишив своє намісництво у Новгороді й поспішив до Києва з тим, щоб обійняти київський стіл. Проте його чекало гірке розчарування. Польсь-кий хроніст Длугош зазначає, що «литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (київське – авт.) знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимогли то від короля, щоб він туди призначив намісником Мартина Гаштольда». Незважаючи на опір киян, що вилився навіть у збройний виступ, Гаштольд здобув Київ і силою зброї примусив визнати свою владу. Як у Києві, так і на Волині на вищі урядові посади призначалися поперемінно представники української знаті і литовські пани. Рідня Семена Олельковича одержала як компенсацію дрібне князівство Слуцьке у Пінському Поліссі.

Повстання української феодальної аристократії. Ліквідація спочатку Волинського, а згодом і Київського удільного князівств свідчила про те, що литовські католицькі можновладці відчували себе достатньо сильними, аби не рахуватися з українсько-білоруськими інтересами і остаточно усунути їх речників – феодальну аристократію – на другий план. Це не могло не викликати протидії українських князів, досить відчутної на зламі XV і XVI ст. Одним з її виявів була змова 1481 р. У ній взяли участь князі Іван Юрійович Ольшанський, Михайло Олелькович і Федір Іванович Більський – син Івана Володимировича, молодшого брата князя Олелька. Як зазначають літописні джерела, вони хотіли «отсесть» від Литви землі на південь від річки Березини, тобто уділи І. Ольшанського і М. Олельковича, і перейти у підданство великого князя московського (типове явище для середньовічних феодальних володарів Європи, які часто міняли своїх сюзеренів). Одночасно змовники виношували й династичні плани, вважаючи, що Олельковичі, як старша за Ягелонів гілка Ольгердовичів, мають більші права на литовський великокняжий престол. Безперечно, що однією з причин змови була ліквідація Київського князівства й утиск інтересів Олельковичів. Характерно, що Михайло Олелькович ще за життя свого брата титулувався київським князем; літописні звістки неодноразово називають Київ його вотчиною.

Проте змову було викрито. Ольшанського і Олельковича було схоплено і страчено 30 серпня 1481 р. Більський встиг втекти до Москви. Змова князів виразно показала, що у внутрішньому і зовнішньому політичному житті князівства Литовського відбулися істотні зміни – сталося фактичне усунення українсько-білоруського елементу від вирішення державних справ і остаточно утверджена литовсько-католицька перевага. Після смерті Казимира (1492) в Литві владу успадкував його син Олександр (1492-1506), тоді як польським королем було обрано Олександрового старшого брата Яна Ольбрахта. Олександр видав привілей, який ще більше посилював роль панів-рад у державному житті і зміцнював політичні позиції католицько-литовських кіл. Вороже ставлення останніх до союзу з Польщею призвело до того, що Литва, послаблена внутрішнім протиборством, опинилася сам на сам із надзвичайно сильними супротивниками.

Наприкінці XV ст. зміцніло Московське князівство. Воно зуміло ліквідувати незалежність Новгорода й Твері і почало тиснути на свого західного сусіда. В цій справі Москва знайшла нового союзника – Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещадно їх плюндруючи. Впродовж кількох десятиліть усі фортеці, побудовані Вітовтом на берегах Чорного моря, були знищені, ліквідовано всі здобутки української колонізації Північного Причорномор’я. Узбережжя Чорного моря на довгі роки стало татаро-турецьким.

У цій ситуації один за одним переходять під владу Москви українські удільні князі Чернігово-Сіверщини зі своїми волостями. Серед них – князі Більські, Новосільські, Одоєвські, Воротинські, Мезецькі, Трубецькі, Мосальські та ін. В результаті від дрібних московсько-українських прикордонних сутичок і конфліктів обидві сторони перейшли до відкритих воєнних дій (1492 – 1494 і 1500 —1503), і Москва зуміла захопити майже всю Чернігово-Сіверщину.

Українська князівська опозиція ще раз спробувала виправити внутрішній вектор розвитку Литовської держави на свою користь і змінити ворожу їм систему. В лютому 1508 р. спалахнуло повстання українських феодалів, очолюване князем Михайлом Глинським. Глинський належав до тієї української аристократії, яка активно проймалася західноєвропейською культурою і, з іншого боку, органічно акцептувалася західноєвропейською феодальною елітою. В молоді роки М.Глинський виїхав за кордон для навчання і, залишивши православ’я, перейшов у католицтво. Тривалий час він перебував при дворі німецького імператора Максиміліана, який згодом називав його своїм вихованцем і через свого посла Герберштейна просив за нього, коли М.Глинський сидів у московській в’язниці. Потім князь Михайло служив при дворі курфюрста Саксонського Альбрехта і брав участь у його воєнному поході у Фризію. Побував в Італії та Іспанії, досконало вивчив тогочасне воєнне мистецтво, одержав європейську освіту. Після повернення до Литви М. Глинський – маршалок двірський, найближча і найвпливовіша особа при дворі великого князя Олександра. Його брат Іван дістав звання воєводи київського, третій брат – Василь – воєводи берестейського. З політичною кар’єрою Глинських зростали їхні земельні володіння (крім Глинська – ймовірно, на Переяславщині – Путивль, Туров, низка волостей на Київщині, чимало володінь в інших землях), що перетворило Глинських із початково другорядного боярського роду на могутню силу, впливовішу за будь-який магнатський рід. Проте всі ці здобутки опинилися під загрозою після смерті князя Олександра. Більшість панів-ради, незадоволена піднесенням магната українського походження – хоча й католика, вимагала від Сигізмунда I обмеження його впливу.

Позбавлений новим князем маршалківства та інших впливових посад, Глинський виїхав у свої туровські маєтності і там підняв повстання. Водночас його брати діяли на Київщині. Проте організувати загальний виступ Глинським не вдалося. Він не був підтриманий більшістю православної шляхти й магнатів, що в цілому інтегрувалися в політично-адміністративну систему Литовської держави, зміцнили в ній свої станові позиції і не бажали реставрації удільно-князівського ладу. Так, волинський магнат князь Костянтин Іванович Острозький обіймав надзвичайно важливу посаду – великого гетьмана литовського. Усі найважливіші посади на Волині і Брацлавщині залишилися в руках волинських магнатів, які були не від того, аби витіснити Глинських з Київщини. Саме К.Острозький розгромив повстанців і війська московських воєвод, змусивши Глинського тікати до Москви. Разом з Глинським емігрувало кілька княжих і панських родин: князі Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі та ін. Цілим гніздом вони були розміщені у Муромському повіті і називалися «Глинського людьми», або просто «литвою». Через якийсь час зазнала репресій ціла низка аристократів, серед яких були воєвода новгородський Ольбрахт Гаштольд, великокняжий конюший Мартин Хребтович – швагер Глинського, його брат Федір – підскарбій великого князівства, маршалок Олександр Ходкевич та ін.

Виступ Глинського був повторенням «змови князів» 1481 р. і не мав глибокого суспільного значення. М. Грушевський називає його «останньою конвульсією руської аристократії в вел. князівстві Литовськім» і вказує на його виразно національний характер. Разом з тим він зазначає, що «недобитки руських княжих родів і панів помирилися з своєю другорядною роллю в великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з литовською аристократією». Справа утвердження національної державності мусила перейти до рук інших станових елементів – як це мало місце в країнах Європи, але в цей період вони ще не викристалізувалися на Україні, в її суспільно-політичному житті.