1. Поняття екологічного права

Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорон навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь. Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання,logos — наука) і буквально означає «наука про місце і умови життя людини». У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866році. Тоді воно мало вузьку сферу застосування, головним чином у межах біології. Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу людини на природу. Поступово екологія набуває значения наукової основи організації раціонального природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям) У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) —наука про взаємодію суспільства з навколишнім природним середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природно­го середовища й організації раціонального природокористування. Назва «екологічне право» усталилась у 70-80-х роках XX ст. у резуль­тат «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право навколишнього се­редовища» та «право охорони навколишнього природного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше з них точніше відображає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично при­рода, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 %екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антропогенно-природне середовище, яке й отримало назву навколишнього середовища (англ. — environment). Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її органів і установ, зокрема Програми ООН з навко­лишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейським співтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.). На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє Федеральний закон «Про охорону навколишнього середовища». Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція вве­ла в екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси походить «право охорони довкілля».

Термін «довкілля» є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище». Якби було навпаки, то відповідний конституційний термін мав би назву «при­родне довкілля». Отже, зроблено крок до гармонізації екологічного права України з міжнародним правом навколишнього середовища (англ. — environmental law, франц. — droit deI'environnement).

У цьому контексті важко погодитися з деякими правознавцями про обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка «виключає із сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров'я людини». Навпаки, провідною ідеєю цієї концепції з самого початку був правовий захист життя й здоров'я людини від негативних екологічних факторів. Цією ідеєю пройнята Стокгольмська декларація з навколишнього середовища. Згідно з її принципами людина має основне право на задовільні умови життя в навколишньому середовищі (принцип 1); держави вживають усіх можливих заходів для запобігання забрудненню морів речовинами, які можуть постави ти під загрозу здоров'я людини (принцип 7); держави мають виробити єдиний і скоординований підхід до планування свого розвитку, щоб цей розвиток відповідав потребам охорони і поліпшення навко­лишнього середовища на благо населення цих держав (принцип 13).

Цілком очевидно, що відповідно до загальновизнаного принципу пріоритету міжнародного права ми мусимо адаптувати свою еколого-правову термінологію до міжнародних стандартів. Ситуацію, коли та са­ма галузь права називається по різному (екологічне право, право охоро­ни навколишнього природного середовища, право навколишнього середовища, право охоронидовкілля), не можна вважати нормальною. Згадаймо у зв'язку з цим Р. Декарта, який зазначав, що принаймні половини помилок можна уникнути, якщо домовитися про поняття.

2. Предмет і об»єкт екологічного права

Для того щоб будь-яка сукупність правових норм була визнана самостійною галуззю права, вона має відповідати виробленим юридичною наукою критеріям. Головними з них є предмет, об'єкт  і метод пра­вового регулювання, а також наявність достатнім чином розвинутої нормативно-правової(законодавчої) бази. Взяті в сукупності ці критерії є визначальними для виділення як самостійної відповідної галузі права.

Під предметом українського екологічного права розуміють специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем. Ці відносини є органічними і стійкими, що зумовлює стабільність галузі екологічного права.

Характер екологічних відносин тісно пов'язаний з об'єктом екологічного права — це природні і природно-антропогенні цінності, з приво­ду яких складаються відповідні відносини.

Об'єкт екологічного права не є однорідним. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» виділяють навколишнє природне середовище в цілому та три його головні елементи: природні ресурси; природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні; здоров'я і життя людей (ст. 5).

Навколишнє природне середовище визначається «як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів». 3 цього випливає, що не середовище є складною екосистемою, якій властиві не тільки суто природні, а й природно-антропогенні закономірності.

До природних ресурсів у широкому значенні належать усі природні блага, які слугують задоволенню потреб людини, а у вузькому — природні джерела для задоволення потреб матеріального виробництва. При цьому за законом державній охороні й регулюванню використання підлягають природні ресурси, як залучені в господарський обо­рот, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (ст. 5).

Відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» до природних територій і об'єктів, що підлягають особливій охороні, належать території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші (ст. 60).

Усе різноманіття відповідних територій та об'єктів охоплюється поняттям екологічної мережі. Відповідно до Закону України «Про екологічну мережу України» (2004) ця мережа утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні (ст. 3).

В юридичній літературі дискутується питання про те, чи є об'єктом еколого-правової охорони людина. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» фактично знімає це питання. Ним передбачено, що здоров'я і життя людей підлягають державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки (ст. 5).

Предмет екологічного права зумовлений комплексним характером його об'єкта, а отже, він також е комплексним. 3 урахуванням особливостей правового регулювання щодо охорони і використання зазначених складових елементів об'єкта екологічного права можна виділити чотири блоки екологічних відносин, які е визначальними для характеристики предмета правового регулювання екологічного права.

До першого блоку належать відносини щодо охорони навколишнь­ого природного середовища як комплексного природно-антропогенного явища.  Слово «охорона» при  цьому розуміють у широкому значенні — як комплекс заходів, спрямованих на збереження, відтворення і поліпшення стану цього середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля.

Ця група «середовище-охоронних» відносин немовби пронизує всі інші екологічні відносини й об'єднує їх у єдиний комплекс. Переважна частина цих відносин виникає у сфері вироблення екологічної політики і організації екологічної діяльності у масштабах держави та адміністративно-територіальних одиниць, у промисловості, енергетиці, сільському господарстві та інших еколого-небезпечних галузях.

Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин — це відносини щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче окремо від права охорони навколишнього природного середовища (екологічного права). Адже раціональне природокористування неможливе безеколого-охоронних заходів, і навпаки.

Предмет природоресурсного права є похідним від інтегрованого предмета права екологічного. Водночас він має свої особливості. Во­ни, зокрема, зумовлені тим, що відносини з використання природних ресурсів мають місце насамперед у сфері економіки. Саме тут відбувається поєднання природних речовин з працею людини, створюється новий матеріальний продукт,призначений для задоволення різноманітних суспільних потреб з урахуванням екологічного чинника.

Третій блок становлять екологічні відносини, що стосуються забезпечення проголошеного Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9), а потім і Конституцією України (ст. 50) права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. У більш широкому плані йдеться про забезпечення екологічної безпеки, тобто запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей.

В юридичній літературі не вироблено загального ставлення до питания про предметну сферу правового регулювання екологічної безпеки та її місце в екологічному праві. Одні автори доводять, що відносини із забезпечення екологічної безпеки є визначальними в системі екологічних відносин, другі відводять їм роль одного з інститутів екологічного права, а треті взагалі вважають, що ці відносини не мають специфіки і повністю охоплюються відносинами щодо охоро­ни навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим слід зазначити, що практична діяльність із забезпе­чення екологічної безпеки в Україні останнім часом виділилась у відносно самостійний напрям екологічної діяльності. Вона є складовою екологічної політики і системи національної безпеки України, предметом дедалі ширшої уваги з боку законодавця.

Ця діяльність звичайно певною мірою переплітається із заходами щодо охорони навколишнього природного середовища, але це не є перешкодою для виділення відносин екологічної безпеки в окрему групу. Об'єднуючим фактором для цього є спрямованість відповідних відносин на забезпечення здорового для життя і здоров'я людей довкілля, тоді як діяльність з охорони навколишнього природного се­редовища мае ширший спектр цілей.

Нарешті, до четвертого блоку екологічних відносин належать відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі. Коло цих відносин постійно розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколиш­нього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства. Саме правовий режим особливої державної охорони є об'єднуючою засадою для групування відповідних відносин до цього блоку. Він визначається цінністю, унікальністю або необхідністю відновлення деградованих або малоцінних земель.

Отже, визначальними для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин: а) відносини щодо охорони навколишнього природного середовища; б)відносини щодо використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпе­чення екологічної безпеки; г) відносини щодо формування, збере­ження та раціонального використання екомережі.

Ці відносини часто переплітаються між собою у різних комбінаціях. Їх можна поділити на більш дрібні групи суспільних відносин за предметною ознакою. Саме так зробив законодавець при визначенні завдань екологічного законодавства. До них він відніс «регулю­вання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природ­них ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною» (ст. 1 Закону «Про охорону на­вколишнього природного середовища»).

Не важко помітити, що тут усі завдання фактично зводяться до охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, збереження природних територій та об'єктів екомережі. Саме ці фактори відіграють головну системо утворюючу роль для галузі екологічного права.

3. Метод екологічного права

Метод екологічного права — це сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпе­чення екологічної безпеки.

Для комплексної галузі екологічного права його метод не є таким «своїм», як, наприклад, методи класичних однорідних галузей права — адміністративного, кримінального, цивільного. Екологічне право запозичує методи правового регулювання у цих галузей права, використовуючи їх для власних потреб. Це стосується й інших комплексних галузей права — господарського, аграрного тощо.

У цьому випадку класичні галузеві методи немовби отримують «подвійну прописку» — воднорідній і комплексній галузях права. При цьому, як зазначають С. С. Алексеев та В. Ф. Яковлев, пристосовуючи галузеві елементи до комплексного їх застосування, комплекс­на галузь не деформує ці елементи і не позбавляє їх галузевої природи і належності.

Найбільш широко у сфері еколого-правового регулювання використовується імперативний адміністративно-правовий метод. Це виявляється у встановленні дозволів та заборон, нормуванні, сертифікації, ліцензуванні та екологічній експертизі, застосуванні заходів адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

За допомогою кримінально-правового методу здійснюється боротьба з екологічною злочинністю, а за допомогою цивільно-правового вирішуються спірні питания стягнення екологічної шкоди.

Ці методи «стикуються» в екологічному праві на засадах їх екологічної модуляції. Характерним виявом цього є норм и еколого-правового спрямування, виділені у спеціальну главу в Кодексі України про адміністративні правопорушення («Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури») та розділ у Кримінальному кодексі України («Злочини проти довкілля»).

Що ж стосується цивільної (матеріальної) відповідальності, то тут спрацьовує притаманний тільки екологічній сфері таксовий метод обчислення шкоди, завданої відповідними правопорушеннями. Є специфіка й у застосуванні такого цивільно-правового методу, як відновлення порушених неправомірними діями природних об'єктів.

Екологічний імператив об'єднує вказані галузеві засоби впливу у комплексний метод правового регулювання. Цей же імператив є в основі загального методу екологізації усіх сфер суспільного життя. Правова складова цього методу уособлена у комбінації методів екологічного права.

4. Система екологічного права

Під системою екологічного права як галузі права розуміють його внутрішню структуру,основними складовими елементами якої є підгалузі, правові інститути і норми права. Вони мають бути узгоджені між собою. А вся система будується на закономірностях, вироблених юридичною наукою та практикою.

Первісною ланкою системи екологічного права є правова норма. Саме в ній фіксуються конкретні еколого-правові приписи.

За характером дії екологічні норми з певною умовністю поділяють на матеріальні й процесуальні. Останні є засобом практичної реалізації матеріальних екологічних норм.

I матеріальні, і процесуальні екологічні норми можуть міститись як у суто екологічних, так і в інших законодавчих актах. Це пов'язано з їх «плаваючим» характером у системі комплексної галузі екологічного права, яка є значно більшою абстракцією, ніж відповідна галузь законодавства.

До найбільш розвинутих інститутів екологічного права належать інститути природокористування, забезпечення екологічної безпеки та охорони природних територій та об'єктів екомережі. Виділяють також інститути права власності на природні ресурси; екологічних прав громадян; управління і контролю; нормування, ліцензування, аудиту й експертизи; юридичної відповідальності за екологічні правопору­шення тощо.

Характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі є включення до неї визнаних на сьогодні інших галузей права — земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного і атмосфероохоронного. Ці галузі мають власну внутрішню структуру, свій предмет і метод правового регулювання. У системі екологічного пра­ва вони фактично є його підгалузями. Земельне, гірниче, водне, лісове, фауністичне і атмосфероохоронне право забезпечують диференційований підхід до екологічно обґрунтованого використання кожного з відповідних природних ресурсів, тоді як норми загальної частини екологічного права «нашаровуються» над вказаними підгалузями, виконуючи функції силового інтеграційного поля.

В юридичній літературі є й інші пропозиції щодо виділення окремих підгалузей (галузей) екологічного права — охорони зелених насаджень (крім лісів), особливо охоронюваних природних територій та об'єктів. Деякі автори обґрунтовують наявність комплексної галузі екологічного права — права екологічної безпеки а також еколого-процесуальної підгалузі екологічного права.

5. Принципи екологічного права

Екологічне право як система ґрунтується й реалізується на основі вироблених теорією та практикою принципів. Вони є науковою осно­вою досягнення цілей правового регулювання в екологічній сфері.

Серед правознавців немає одностайності щодо кількісного визначення і класифікації цих принципів. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює перелік принципів, які безпосередньо стосуються практичної діяльності щодо охорони довкілля (ст. 3).А оскільки ця діяльність регулюється екологічним правом, то відповідні принципи стосуються і його.

Окремі принципи екологічного права зафіксовані й в інших актах екологічного законодавства або випливають з них. Ці принципи нерідко переплітаються із загальноправовими принципами і становлять єдине ціле. Йдеться, зокрема, про принципи законності, єдності прав і обов'язків, юридичної відповідальності за правопорушення тощо. Ці принципи властиві як праву в цілому,так і екологічному праву зокрема.

Принципи екологічного права не є застиглими категоріями. Вони розвиваються разом із динамічним розвитком як національного, так і міжнародного екологічного права. У цьомупроцесі деякі принципи втрачають актуальність, інші, навпаки, набувають більшої важливості.Так сталося, зокрема, з принципом сталого розвитку, який набув провідного значения у сфері дії екологічного права з початку 80-х років минулого століття.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

—системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин. Цей принцип є визначальним для науково обґрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірностями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середовище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника. 3 ним також пов'язані повнота, всебічність і якість правового регулювання екологічних відносин;

—пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50Конституції України, ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя  і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3 Конституції);

—сталого розвитку як основи гармонійного розв'язання соціальних, економічних і екологічних проблем. Цей принцип впроваджується в українське екологічне право в контексті прийнятого на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цього документа знайшли відображення, зокрема, в основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. У них зазначається, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне вико­ристання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку країни. Конкретні заходи щодо цього передбачені у розділі III Основних напрямів — «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природно-ресурсного потенціалу»;

—запобігання екологічній шкоді (ст. 3 Закону «Про охорону навко­лишнього природного середовища»). На реалізацію цього принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишнього природного середовища, екологічні вимоги законодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

—раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих на відтворення відновлювальних при­родних ресурсів; недопущення у процесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

—особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

—доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації (статті 9, 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992) забезпечення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави. Законодавчо встановлена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують порядок надання екологічної інформації;

—платності спеціального природокористування (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Положення екологічного права у цій частині спрямовані на розвиток економічного механізму у сфері раціонального природокористування й охорони довкілля. Вони також випливають із загальноприйнятого принципу «забруднювач платить»;

—поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права(статті 55, 66 Конституції ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Головна ідея цьо­го принципу полягає, з одного боку, в оптимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкцій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці принци­пові засади національного екологічного права стимулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва України з іншими дер­жавами у межах екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.

Правове регулювання екологічної експертизи

ПЛАН (логіка викладу)

1. Завдання ї принципи екологічної експертизи. 2. Об'єкти і суб'єкти екологічної експертизи.

1.1. Завдання і принципи екологічної експертизи

Екологічна експертиза в Україні - вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці гідропроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Відносини в галузі екологічної експертизи регулюються Законом України «Про екологічну експертизу» і Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими законами України.

Основним завданням законодавства про екологічну експертизу є регулювання суспільних відносин у галузі екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту екологічних прав та інтересів громадян і держави.

Метою екологічної експертизи є запобігання негативу впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей а також оцінка ступеня екологічної безпеки господ

арської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об'єктах.

У ст. 5 Закону України «Про екологічну експертизу» визначені основні завдання екологічної експертизи.

Основними завданнями екологічної експертизи є:

1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

2) організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;

3) встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм будівельних норм і правил;

4) оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, здоров'я людей і якість природних ресурсів;

5) оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей;

6) підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

В чинному законодавстві визначаються основні принципи екологічної експертизи.

Основними принципами екологічної експертизи є:

1) гарантування безпечного для життя та здоров'я людей навколишнього природного середовища;

2) збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки;

3) наукова обґрунтованість, незалежність, об'єктивність, комплексність, варіантність, превентивність.

4) екологічна безпека, територіально-галузева і економічна доцільність реалізації об'єкті? екологічної експертизи, запланованої чи здійснюваної діяльності;

5) державне регулювання;

6) законність