Пізнання і практика

Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не народжуються в свідомості людей самі собою. Пізнання може зростати лише на родючому ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику

Процес пізнання, обумовлюючись практикою і підкоряючись в кінцевому результаті її законам і цілям, характеризується також і відносною самостійністю. Це пояснюється:

– наявністю внутрішніх законів та внутрішньої логіки розвитку пізнання;

– існуванням спадкоємності на різних етапах розвитку пізнання;

– наявністю ланок між практикою та пізнанням, що опосередковують їх взаємозв´язок. Останній має складний діалектичний характер. Практика стимулює розвиток пізнання, але і пізнання не просто йде за практикою, воно вирішує також ті проблеми, що породжуються попереднім розвитком наукової думки. Людське пізнання оперує всією сукупністю знань, успадкованих від попередніх поколінь. Тому розвиток науки, вирішуючи конкретні наукові проблеми, може випереджати практику і спрямовувати її розвиток.

Пізнання, в свою чергу, виконує ряд функцій відносно практики:

– інформативно-відображальна, що передбачає розробку, виробництво понять, гіпотез, теорій, методів, які забезпечують цілеспрямований характер практики і виступають засобами її успішної реалізації;

– проектно-конструктивна, що означає розробку ідеальних планів, таких нових типів людської діяльності, які не можуть виникнути без науки, поза нею;

– регулятивна, яка полягає у науковому управлінні практикою.

Практика є також і метою пізнання. Пізнання здійснюється не заради самого пізнання, а насамперед є необхідною умовою практичної перебудови світу. Саме цим визначається основне призначення і гуманістична функція пізнання.

Пізнання явищ природи і суспільства можливе лише в процесі самої практики, практичного впливу людини на оточуючу його природу і суспільне життя. Річ до тих пір буде залишатися таємницею для людини, "річчю у собі", доки її не торкнеться практика, праця. Лише в процесі практичного перетворення природи людина може з "речі у собі" зірвати печатку невідомості, перетворити її В "річ ДЛЯ нас", У річ, Що пізнана. Знання, яким керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповним, обмеженим певним рівнем, досягнутим наукою в певний час, "на сьогодні". Але практична діяльність не може чекати поки будуть одержані більш глибокі знання і постійно піддавати сумніву їх істинність. В іншому разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх набутих знань як цілком повних, досконалих, всебічних.

Отже, на кожному конкретному історичному етапі розвитку людське знання, будучи обмеженим та неповним, самою практикою організовується в завершену і всеосяжну систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, вирішення яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства.

Проблема істини у філософії

Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об´єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб´єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об´єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Але що ж може служити критерієм (у перекладі з грецької - міряло) істини?

Звернемося до суперечки емпіриків і раціоналістів. Емпірики вважають, що істинність знання забезпечується дослідними даними: що дається нам у відчуттях, те і є в дійсності. Звідси ціль науки - чистий опис фактів почуттєвого пізнання, до яких пристосовується думка. Але відомо, що дані безпосереднього досвіду нерідко вводять нас в оману: наприклад, ложка, опущена в склянку води, здається нам вигнутою. Крім того, далеко не усе можна вивести з чисто емпіричної основи. Так, чи можна уявити логіку чи математику як просте узагальнення почуттєвих даних?

Для раціоналістів критерієм істини є розум. За істинне приймаються теоретично обґрунтовані знання, коли за законами логіки з деяких загальних посилань (аксіом) виводяться всі інші судження. Ідеалом у цьому плані довгий час виступала геометрія Бвкліда.

Однак з відкриттям неевклідової геометрії позиції раціоналістів похитнулися. Оскільки різні системи аксіом геометрій Бвкліда, Лобачевского і Рімана узгоджувалися з досвідом, то виникало питання про те, яка з них відповідає дійсному простору, є істинною.

Деякі філософи запропонували вважати, що в основі наукових теорій лежать угоди між вченими і вибір цих теорій ґрунтується на розуміннях зручності, простоти. Так, французький математик, фізик і філософ Ж.Пуанкаре (1854-1912) писав: "Основні положення геометрії Евкліда є також не що інше, як угода, і було б настільки ж нерозумно дошукуватися, істинні вони чи помилкові, як ставити запитання, істинна чи помилкова метрична система. Ці угоди тільки зручні".

При такому підході питання про істинність чи хибність наших знань узагалі знімається з розгляду. Однак те, як завзято повертаються до його розгляду філософи різних шкіл і напрямів, говорить про те, що він і сьогодні зберігає своє значення.

У спробах зняти однобічність зазначених підходів народився ще один погляд на головний критерій істини. Візьмемо елементарний приклад. Допустимо, що людина бачить темну пляму на білому тлі. Однак чи існує вона реально, насправді? Так, відразу скажуть деякі, за умови, що його бачать і інші люди. Але, можливо, справа в тому, що у всіх людей однаковий психофізіологічний механізм сприйняття? Як вийти за рамки почуттєвого досвіду? У нашому випадку це можливо різними шляхами. По-перше, поставити експеримент, використовуючи спеціальні прилади. По-друге, здійснити практичну взаємодію явища, що спостерігається, з яким-небудь іншим. Залежно від того, чи одержали ми очікуваний ефект, можна судити про істинність первісного враження чи судження. Обидва ці шляхи укладаються в поняття "практика", яка і розглядається як критерій істини. При цьому дане поняття трактується широко: у нього включаються і матеріальне виробництво, і накопичений досвід, і науковий експеримент.

Навряд чи можна заперечувати значну роль практики для пізнавальної діяльності людей. Практичні потреби викликали до життя багато галузей наукових знань. З курсу історії ви знаєте, як потреби землеробства і мореплавання стимулювали розвиток астрономії, геометрії. Виробництво створює необхідну апаратуру для наукових досліджень, що істотно розсовує кордони наших знань. І нарешті, досвід усього людства в його історичному розвитку є "верховним суддею" вірогідності наших знань. З погляду цього підходу знання про предмети і явища можуть вважатися правильними, якщо з їхньою допомогою ми можемо зробити ті чи інші реальні речі, здійснити доцільні перетворення.