Сприйняття (сприймання) – це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності в сукупності їх властивостей за безпосередньої дії на органи чуття з усвідомленням цілісності відо­бражуваного.

На відміну від відчуттів, які відображають тільки окремі власти­вості та якості предметів, сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об'єднує відчуття, що йдуть від ряду аналізаторів.

Сприйняття можуть бути: повними і неповними; глибокими і поверхневими; помилковими або ілюзорними; швидкими й по­вільними.

Ілюзія – це спотворення відображення дійсності.

Залежно від переважної ролі того чи іншого аналізатора можна говорити про:

• зорове сприйняття (розглядання скульптури, картини і под.);

• слухове сприйняття (слухання оповідання, концерту і т. ін.);

• тактильне сприйняття (обмацування, доторкування). Буває сприйняття:

• простору; часу; руху;

• предмета; мови; музики;

• людини людиною.

Сприйняття завжди константне (постійне). У ньому безпосереднє пізнання доповнюється минулим досвідом, тому воно завжди осмис­лене та більш чи менш повно може бути висловлене словами.

Сприйняття вибіркове, а саме: найпотрібніші деталі цілого зав­жди сприймаються виразніше.

Вибірковість сприйняття залежить як від об'єктивних власти­востей предметів, так і від суб'єктивної установки, зокрема від аперцепції.

Аперцепція – це залежність сприйняття від загального змісту пси­хічної діяльності людини, від її досвіду, інтересів, скерованості.

Сприйняття час – це відображення дійсності в послідовності явищ або подій.

Залежить від ритму перебігу природних процесів і відпрацюван­ня рефлексів на тривалість часу.

Суб'єктивізм у сприйнятті часу зумовлюється практичною діяль­ністю людини.

У сприйнятті простору основу складають зорові, вестибулярні, рухові (кінестетичні) та дотикові (тактильні) відчуття.

У комплексі вони дозволяють судити про положення нашого тіла відносно вертикалі, просторове розташування, відстань до інших предметів.

Сприйняття руху – це відображення напрямку і швидкості про­сторового існування предметів.

Воно може здійснюватися також і на підставі розумових висновків (логіки).

Сприйняття людини людиною здійснюється на основі зовніш­ності, поведінки, манер, мови, жестів, емоцій, діяльності і т. д.

Спостережливість – це здатність помічати в предметах і явищах малопомітні, але водночас суттєві чи важливі для певної мети де­талі, ознаки або властивості.

Високий розвиток спостережливості вимагає зацікавленості, по­стійного прагнення пізнати нове, глибше вникати в те, що оточує людину, з чим вона стикається у праці, в житті.

Пам'ять – пізнавальний психічний процес, сутність якого полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні даних минулого досвіду, що надає можливість їх повторного застосування в життєдіяльності людини.

Згідно з фізичною теорією пам'яті проходження будь-якого не­рвового імпульсу крізь певну групу нейронів залишає по собі фізич­ний слід, тобто відбуваються електричні та механічні зміни синапсів (місць стикання нервових клітин), утворюються стійкі просторово - часові нейронні структури. Тому ця теорія ще називається теорією нейронних моделей.

Існує гіпотеза про двоступеневий характер процесу запам'я­товування: на першій стадії (безпосередньо після дії подразника) в мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає по­воротні фізіологічні зміни в клітинах; друга стадія – це власна біохімічна реакція, пов'язана з утворен­ням нових білкових речовин (протеїнів).

Перша стадія триває секунди або хвилини і її вважають фізіоло­гічним механізмом короткочасного запам'ятовування.

Друга стадія, яка призводить до незворотних хімічних змін у кліти­нах, вважається механізмом довгострокової пам'яті.

Прихильники хімічних теорій пам'яті вважають, що з перебігом процесів пам'яті відбуваються різноманітні перегрупування білко­вих молекул нейронів, передусім нуклеїнових кислот.

Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) вважається носієм гене­тичної спадкової пам'яті; рибонуклеїнова кислота (РНК) – основа онтогенетичної індиві­дуальної пам'яті.