1. Світогляд: його сутність і структура.

2. Основні історичні типи світогляду.

3. Філософія і світогляд: сутність і співвідношення.

4. Філософія і релігія: порівняльний аналіз.

5. Філософія і наука: порівняльний аналіз.

6. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.

7. Структура філософського знання.

8. Філософія: основні теми дослідження. «Вічні» філософські питання.

9. Особливості філософського пізнання та його методологія.

10. Філософській світогляд: його роль у житті особи та суспільства.

11. Східний і західний типи філософствування.

12. Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі.

13. Філософія як раціоналізований та систематизований світогляд.

14. Філософія Давньої Індії: культурно-історичні передумови та етапи становлення.

15. Ортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.

16. Неортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.

17. Філософія Давнього Китаю: вихідні принципи.

18. Етико-політичне вчення Конфуція.

19. Онтологія та етика Даосизму.

20. Етико-політнчні вчення моїзму та легізму: порівняльна характеристика.

21. Ранньогрецька філософія про першооснову світу (мілетська філософська школа).

22. Давньогрецька атомістична теорія.

23. Сократівське тлумачення природи людини.

24. Проект ідеальної держави у Платона.

25. Сенс платонівського міфу про печеру.

26. Вчення Аристотеля про матерію та форму. 4 причини виникнення речей.

27. Етика Аристотеля.

28. Етичні вчення стоїків га епікурейців: порівняльна характеристика.

29. Античний скептицизм.

30. Філософія неоплатонізму.

31. Особливості філософського пізнання в епоху Середньовіччя.

32. Основні етапи становлення середньовічної філософії та їх характеристика.

33. Проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії.

34. Західна апологетика (Тертулліан про парадоксалізм віри).

35. Західна патристика (філософська проблематика у Аврелія Августина).

36. Схоластика (основні проблеми філософського вчення Фоми Аквінського).

37. Розуміння історії в середньовічній християнській філософії.

38. Проблема людини в філософії епохи Відродження: гуманізм та антропоцентризм.

39. Соціальні утопії епохи Відродження (Т.Мор. Г.Кампанелла).

40. Політична філософія Н.Мак'явеллі.

41. Натурфілософія Дж. Бруно.

42. Світоглядне значення природничо-наукових поглядів М.Коперника, Г.Галілея.

43. Ідеї Реформації та їх значення для формування культури Нового часу.

44. Наукова революція 17 ст. та формування механістичної картини світу.

45. Спільні та відмінні риси в методології емпіризму га раціоналізму Нового Часу.

46. Значення методології Ф.Бекона для формування філософії Нового часу.

47. Розуміння досвіду в сенсуалістичній концепції Дж.Локка.

48. Недоліки методології емпіризму, виявлені Д.Юмом.

49. Принципи методології Р.Декарта.

50. Розвиток вчення про субстанцію в концепціях Р.Декарта. Б.Спінози. Г.Лейбніца.

51. Концепція «природного права» Т.Гоббса.

52. Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство.

53. Вчення про суспільство та цивілізацію Ж.-Ж.Руссо.

54. Матеріалізм епохи Просвітництва (Д.Дідро, Ж.Ламетрі. 11.1 ольбах).

55. Філософія І.Канта: антиномії теоретичного розуму.

56. Практичний розум і кантівська етика.

57. Діалектика становлення Абсолютної ідеї в філософії Г.В.Ф.Гегеля.

58. Філософія історії Г.В.Ф.Гегеля.

59. Антропологічний матеріалізм Л.Фейербаха. Критика релігії як форми відчуження.

60. Філософія марксизму. Основні принципи, законі та категорії діалектичного матеріалізму.

61. Матеріалістичне розуміння історії в марксизмі. Вчення про суспільно-економічні формації.

62. «Філософія життя» Ф.Ніцше: основні ідеї та поняття.

63. Перегляд неопозитивістських ідей в постпозитивізмі.

64. Загальна характеристика прагматизму (Ч.Пірс. В.Джеймс, Дж.Дьюі).

65. Філософія атеїстичного екзистенціалізму: основні теми і проблеми (Ж.-П.Сартр, А.Камю).

66. Філософське значення психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг).

67. Філософія неотомізму: розвиток філософської традиції (Е.Жільсон. Ж.Марітен.К.Войтнла).

68. Проблема розуміння в герменевтиці.

69. Філософія постмодернізму: деконструкція людини і культури (Ж. Дерріда).

70. Провідні ідеї української філософії та їх оцінка.

71. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

72. Філософія в Кисво-Могилянській академії у 2 пол. 17-18 ст.

73. Філософія Г.С.Сковороди: вчення про три світи і дві натури.

74. Соціально-філософські погляди Г.С.Сковороди: ідея «сродної праці».

75. Соціально-філософські погляди Т.Г.Шевченка.

76. «Філософія серця» П.Д.Юркевича.

77. Філософські ідеї В.Вернадського.

78. Соціально-політичні погляди В.Липинського та Д.Донцова: порівняльна характеристика.

79. Розвиток філософської думки в Україні за радянської доби.

80. Сучасна українська філософія: ключова проблематика та стрижневі тенденції.

81. Становлення онтологічного знання в європейській філософій традиції.

82. Основні категорії філософської онтології: буття, суще, сутність, існування.

83. Буття як предмет філософського аналізу.

84. Основні форми буття та їхній взаємозв'язок.

85. Філософській сенс вчення про матерію. Основні рівні організації матеріального буття.

86. Поняття «матерії» в історії філософії.

87. Категорії руху, розвитку, спокою в онтології.

88. Основні властивості простору й часу: субстанційна та реляційна концепції.

89. Діалектика як теорія і як метод.

90. Альтернативи теорії діалектики (метафізика, некласичні моделі діалектики, концепція глобального еволюціонізму).

91. 91.Походження та сутність свідомості.

92. Структура свідомості (сфери та рівні).

93. Онтологічний статус явиш свідомості. Проблема ідеального.

94. Пізнання як предмет філософського аналізу (пізнаваність світу, структура та закономірності процесу пізнання).

95. Концепції істини в історії філософії.

96. Основні підходи до проблеми пізнання: гносеологічний оптимізм, агностицизм, скептицизм.

97. Чуттєве та раціональне в пізнанні, їх основні форми та взаємозв'язок.

98. Наукове пізнання: структура та функції. Методи і форми емпіричного рівня наукового пізнання.

99. Метоли і форми теоретичного рівня наукового пізнання.

100. Методології загальнонаунового рівня (аналіз, синтез, аналогія, моделювання).

101. Методології конкретно-наукового рівня (герменевтичний аналіз, математичний аналіз).

102. Методологічне забезпечення сучасних економічних досліджень.

103. Ненаукові форми пізнання: буденне, релігійне, художньо-естетичне.

104. Сутність людини як предмет філософської антропології.

105. Антропосоціогенез. Єдність біологічного і соціального в людині.

106. Особистість і суспільство: індивідуалізація та соціалізація.

107. Особистість і суспільство: соціальні ролі особистості.

108. Сенс життя: проблема «справжнього» та «несправжнього буття».

109. Парадокси свободи: філософській аналіз.

110. Загальнолюдські цінності: ілюзія чи реальність?

111. Творчі здібності людини: умови розвитку, можливості, межі.

112. Поняття «суспільство» в філософії.

113. Структура суспільства. Сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.

114. Природа як передумова виникнення й розвитку людського суспільства.

115. Роль суспільства у перетворенні та відтворенні природи.

116. Суспільна свідомість та її структура (сфери, рівні, форми).

117. 11S. я Роль матеріального виробництва в існуванні та розвитку суспільства.

118. Духовне життя суспільства. Особливості духовної культури суспільства.

119. Людина як творець і творіння культури.

120. Мораль та моральність: сутність і функції.

121. Політична і правова свідомість: сутність та роль у суспільстві.

122. Глобалізація як визначальний феномен сучасності: сутність, можливі сценарії. Необхідність планетарного мислення.

123. Філософській аналіз глобальних проблем сучасності та шляхи їх розв'язання.

124. Екологічні проблеми сучасності.

125. Екологія та екологічні проблеми в Україні.

126. Поняття соціального передбачення та прогнозування майбутнього.

127. Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу.

128. Історичні закони. Єдність та різноманітність історичного процесу.

129. 1 ЗО. Предмет філософії історії, сутність історичного процесу.

130. Мета та сенс історичного розвитку за К.Ясперсом. Поняття «осьового часу».

131. Спрямованість історичного процесу. Критерії суспільного розвитку.

132. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.

133. Особливості філософського розуміння культури.

134. Поняття «цивілізація»: генеза та розуміння його в філософії.

135. Співвідношення культури і цивілізації в концепціях О.Шпенглера та М.Бердяева.

136. Цивілізаційна концепція С.Хантінгтона.

137. Проблема взаємовідносин культури і цивілізації. Перспективи їх розвитку \

138. майбутньому.

139. Специфіка формаційного та цивілізаційного підходів до проблем духовності.

140. Концепція «Третьої хвилі» А.Тоффлера.

141. Економічна сфера суспільного життя та її характеристика.

142. Філософія економіки: предмет дослідження, методи та завдання.

143. Філософські засади економічної теорії А.Сміта.

144. Філософсько-методологічні засади політекономії К.Маркса

145. Філософія грошей Г.Зіммеля.

146. М.Вебер про взаємозалежність ментальності та господарського устрою.

147. Теорія зайнятості та грошей Дж.М.Кейнеа.

148. Економіка і розвиток суспільства (Ф.Хайек).

149. Еволюція методології економічної науки.

150. Сутність сучасних дискусій про співвідношення економіки та етики

1.Світогляд його сутність та структура. Світогляд – це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації. Світогляд – складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мислення та норми діяльності особи. Через світогляд завжди відшукується смислова основа буття та відбувається прилучення до духовного світу як предків, так і сучасників. Світогляд – багатовимірне і складне утворення, що характеризує активне самовизначення людини, динаміку її певного способу життя й думки.Світогляд – необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як загальнолюдського, так і особистісного досвіду. Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об’єктивне бачення скільки суб’єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини світу. У процесі свого розвитку світогляд знайшов своє віддзеркалення у формах міфології,релігії,та філософії. У своїй основі світогляд має таку структуру : світовідчуття(емоційно-психологічний рівень),світосприйняття (певний досвід формувань уявлень про світ з використанням наочних образів),світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень). 2. Основні історичні типи світогляду. Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це – міфологія, релігія, філософія і наука. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці ґрунтовними, базовими залишаються поняття «людина» і «світ». саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування. Ступені історичного розвитку світогляду:античний,середньовічний,гуманістький(ренесанс),новий час,новітній час. ***Міфологія – найдавніший різновид світогляду,пов'язаний з культурою первісного суспільства. Міф - це перше відображення уявлення навколишнього світу. Саме тоді виникають первісні вірування фетишизм,тотемізм,анімізм,магія. Саме в міфологічному світогляді відбується розрив єдності між людиною та суспільством. Релігія стала наступним історичним різновидом світогляду. Вона виникла в період розпаду первісного суспільства на ґрунті міфологічної свідомості. Вирізняється тим що подвоює світ на природній та надприродній ,що детермінує появу матеріального світу й людини. Також починається поділ на знання та віру. Основна особливість релігії це віра в існування надприродного абсолюту (Бога) з яким вона намагається встановити контакт для щасливого життя. Формування та розвиток релігійних систем тісно повзаний з розвитком цивілізацій та зростанням інтелекту та появою мислення. Філософія стає особливим науково-теоретичним різновидом світогляду,який вирізняється найвищим рівнем раціональності,системності,наявністю логіки й теоретичного мислення. Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення не просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Наука – тип світогляду і водночас сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Поняття «наука» включає в себе як діяльність з отримання нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутої на даний момент інформації, що утворює наукову картину світу. Безпосередня мета науки –описання, пояснення та передбачення процесів і явищ дійсності, яка і складає предмет її вивчення на основі законів, що нею ж і формулюються, тобто мета науки в широкому сенсі – теоретичне відображення дійсності. Наука орієнтована на предметне і об’єктивне дослідження речей і процесів світу,виявлення суттєвих зв’язків та закономірностей (природних, соціальних, пізнавальних та інших). 3. Філософія і світогляд: сутність і співвідношення. Філософія – це теоретично обґрунтований світогляд, найбільш зріла форма духовної культури. Само слово «філософія» (від грец. phileo – люблю та sofia – мудрість) буквально означає «любов до мудрості». На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка являє собоюпринципово інший тип світорозуміння, потужним підґрунтям для якого стали позиції розуму, інтелекту. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, доведення витісняють фантастичні вигадки, образи та сюжети. Початково поняття «філософія» мало значно більш широкий зміст,ніж згодом. Воно було синонімом теоретичної думки взагалі і науки, що народжувалась. Філософія існувала як сукупність всіх знань, а філософом вважався мудрець, якого цікавили і причини людських хвороб, і хід зірок у небі, і закони віршування, і політичні пристрасті, і сенси життя та смерті, ібагато чого іншого. Філософія справді була своєрідною «колискою» всіх наук, які формуватимуться по мірі накопичення інформації про той чи інший об’єкт світу.Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення на просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Вища мудрість полягала у володінні особливого роду знанням– знанням «єдиного в усьому», відмінного від знання окремих речей. Більш того, «любов до мудрості» передбачала і міркування про природу людини, її долю, належне улаштування та цілі людського життя. Цінність мудрості вбачалася у вказуванні правильного шляху і образу життя. Мудрість була покликана врівноважити складні взаємовідносини людини зі світом, узго-дити знання і дії. Виникнення філософії означало появу особливої духовної мети – пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з усіма їх віруваннями, ідеалами й надіями. До того ж геніальною здогадкою, що проявилася у самих витоків філософської думки, було і розуміння того, що мудрість – це не дещо готове, що можна відкрити, вивчити, запам’ятати і використовувати. Це прагнення, пошук, напруга розуму і усіх духовних сил людини, це шлях її власного зростання через прилучення до мудрості минулих століть і сучасності, до мудрості великих мислителів. Це шлях, який кожен має пройти самостійно, щоб відчути свою людську гідність. Філософування з того часу вважається способом духовного існування кожної нормальної свободної людини.__ 4. Філософія і релігія : порівняльний аналіз. Як вже зазначалося, з міфології, як із спільного витоку, починають свій шлях і релігія,і філософія. Релігія обирає шлях віри і почуттів, а філософія – шлях почуттів і знань. Спільним залишається те, що, як історичні типи світогляду, вони прагнуть не лише пояснити світ, а й «вписати» в нього людину з усіма її бажаннями, тривогами й прагненнями. Обидві (і релігія, і філософія) сприяють духовному зростанню особи, навчають дисципліні духу, орієнтують на належний спосіб життя, на добро, на високі сенси існування. Водночас є й відмінні риси між ними: 1) релігія поділяє світ на земний і небесний, а філософія завжди відстоює єдність світу; 2) релігія формує свідомість людини за допомогою образного мислення і уяви, а філософія – за допомогою інтелекту; 3) релігія намагається заспокоїти, утішити, дати надію, а філософія – дати знання (а не віру) як життєву опору; 4) початком релігії є побоювання світу, а початком філософії – цікавість до світу (навіть здивування, на думку Платона); 5) релігія існує як масовий світогляд, а філософія – як елітарний,оскільки є більш теоретизованим. Вірити легше, ніж напружувати розум; 6)для релігії головним є дотримання певних норм, правил, святих канонів, а для філософії головним є свободомислення: без свободи думки і міркувань вона просто не може існувати. 5. Філософія і наука : порівняльний аналіз. Наука, як специфічна форма світогляду з переважанням інтелектуального компоненту, претендує на своєрідне «чисте знання» і тому прагне зосередитись перш за все на рівні світорозуміння, залишаючи світовідчуття та світосприйняття релігії і філософії. Однак всі науки народилися з лона самефілософії внаслідок диференціації знання. Тому розум був і є спільною основою та інструментом пізнання світу і для філософії, і для науки. Спільне для них е: 1) прагнення відшукати істину за певними логічними принципами та методологією; 2) розробка відповідних понять, категорій, формулю-вання законів; 3) відштовхування від реального життя, від практичних потреб, від дійсності, яку треба осмислити, щоб пристосуватися. Відменне: між наукою і філософією, однак, більше: 1) наука завжди переходить від одних проблем до інших, а філософія розв’язує одні і ті ж самі, вічні про-блеми (що таке людина? Що таке Всесвіт? Що таке життя і смерть? В чому сенс життя? тощо), але щоразу у нових умовах, на новому рівні, у нових аспектах. Поняття «прогрес» до філософії не застосовується; 2) наука вивчає світ по частинах, кожна на своїй «ділянці», а філософія ніколи не забуває про єдність та цілісність світу; 3) наука створює систему знань відносно довершених і доведених, а філософія не дає готових формул чи рецептів, системність у філософії має зовсім інший зміст; 4) наукові знання призначені для загального і масового використання, а філософські істини – для індивідуального досвіду та особистісних міркувань; 5) в науці байдуже, хто самеробить чергове відкриття (бо поступ наукової думки часто утворює такі ситуації, що одну і ту ж закономірність формулюють майже одночасно двоє-троє осіб), а у філософії особа мислителя завжди перебуває на першому плані, бо цінується перш за все оригінальність думок, неповторність мірку-вань. Філософ спирається не тільки на силу розуму, а й на совість, волю, інтуїцію, гумор, кмітливість тощо. У філософії всі мислителі цінуються однаково, їх не можна «вишикувати» ні за хронологією, ні за значенням в історії;6) наука завжди інтернаціональна, бо має свої символічні мови, знаки, тер-міни, зрозумілі науковцям (відповідно до фаху) всіх країн, а філософія, як правило, є національною, тому що віддзеркалює неповторний менталітет кожного народу, особливості його культури та шляхів історичного розвитку. Тому маємо вивчати індійську, грецьку, німецьку, українську, російську таінші філософії, в той час як в науці не може існувати національних таблиць множення чи хімічних формул. Філософія не є наукою, вона значно ширша за своїм змістом, ніж наука. З «надр» філософської думки народжуються і сама наука, і мораль, і право, і мистецтво. Філософія – животворний дух людства, візитна картка його культури.

6.Історичн передумови виникнення та розвитку філософї. Виникнення філософії — це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина — світ", вся історія розвитку філософської думки — це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Звичайно, на різних етапах історії вирішення питань про сутність світу і людини, про їх взаємини наповняється конкретним змістом . Як форма суспільної свідомості філософія з моменту свого історичного зародження ставить і вирішує світоглядні питання, питання епохальні, які виступають духовним виразом будь-якого історичного етапу людського розвитку. Об'єктом осмислення філософії, як говорив Аристотель, є "максимально мислимий предмет". Вона ставить і намагається дати відповіді на "граничні" питання, знайти "граничні" основи і нормативи свідомого ставлення людини до дійсності: що таке природа, світ, дійсність; що таке знання; як здійснюється пізнання; що таке людина, у чому суть її життя; які історичні цілі того чи іншого соціального суб'єкта; чи може людина досягти свободи, чи вона маріонетка в руках сліпих природних, соціальних чи надприродних сил. Оскільки історичні епохи відрізняються одна від одної рівнем розвитку культури, економічним ладом, політичним укладом суспільного життя, соціальною структурою суспільства, рівнем розвитку пізнання, остільки відповіді наці "граничні" питання в різні епохи були різні. Філософія історична як і увесь людський світ. Сукупність світоглядних, важливих для життя питань мінлива, на перший план виступають то одні, то інші проблеми, але постійним залишається те, що усі вони групуються навколо одного стрижня - відношення людини і світу Світоглядне ядро філософії залишається "трансісторичним", наскрізним для всіх історичних епох і формацій, незважаючи на постійне переформування ряду основних проблем, відсунення на задній план одних і висування в центр уваги філософської думки інших, незважаючи навіть на зміну розуміння специфіки і структури самої філософії і її життєвого призначення. Проблема "людина — світ" по-різному розкривається в історичних формах філософствування, різні її постановки і тлумачення визначаються внутрішньою суперечливістю філософського пізнання, самого реального відношення "людина — світ" і мають, отже, пізнавальний і соціально-ціннісний аспекти. Внутрішній імпульс розвитку філософської думки — боротьба різних концепцій і шкіл — зумовлений різноманіттям і суперечливістю соціальної дійсності. Однак, будучи детермінованою суспільним життям, філософія сама впливає на соціальне буття, сприяє формуванню нових суспільних ідеалів, соціальних норм і культурних цінностей. Ідеї і уявлення, які традиційно відносяться до компетенції філософії, почали зароджуватися вже в далеку давнину. Однак як форма суспільної свідомості філософія починає складатися в епоху розкладу родоплемінного ладу, коли стали формуватися соціально-економічні і політичні структури класового суспільства. Розвиток продуктивних сил суспільства, суспільний розподіл праці, зародження приватної власності, поява класів як економічних, а потім і політичних соціальних груп, пов'язаний з класами поділ розумової і фізичної праці - усе це виступило як соціально-економічні передумови зародження філософії. Безпосередніми ж передумовами її становлення виступили накопичені до моменту розкладу первіснообщинного ладу знання людини про себе і про навколишній світ. 7.Структура філософського знання Центральне місце у структурі філософського знання традиційно займає питання про людину, її природу та сутність. І тому одним з головних розділів філософії є філософська антропологія. Решта структурних розділів так чи інакше пов’язана з пізнавальною або практичною діяльністю людини. Онтологія-найважливіший розділ філософії,досліджує сутність буття світу ,основи всього існуючого. Вона вивчає найзагальніші форми буття,абстрагуючись від їх конкретного змісту. Ці форми виражаються в основних онтологічних категоріях: буття,небуття,матеріальне та ідеальне,матерія й свідомість,простір і час,рух,розвиток,перервність,неперервність. Гносеологія - досліджує пізнавальну здатність суб’єкта щодо об’єкта пізнання,природи й можливості пізнання людиною світу й самої себе ,а також загальні передумови,засоби й закономірності пізнання та критерії його істинності. Соціальна досліджує закономірності розвитку суспільства й природи ,суспільства й людської індивідуальності. Сучасна соціальна філософія вивчає суспільство не лише як систему а й як процес. Історична вивчає виникнення ,розвиток і перспективи філософії як системи.

8.Філософія: основні теми дослідження,вічні філософські питання Філософія як теоретичний світогляд поряд із наукою, мистецтвом, мораллю, правом як формами суспільної свідомості — одне з найважливіших надбань людської культури.Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх створили, завжди належать до певної епохи, країни. Це аксіома. Але частина ідей, проблем, думок зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають просторових та часових меж. Багато у філософії належить (або належатиме) тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення.В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше — Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності — Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?Це далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Розвиток суспільства, пізнання висуває нові й нові філософські проблеми. Під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов "вічні" філософські проблеми також вирішуються по-новому.Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філософія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми, з природою тощо? Спираючись на які принципи .можна досягти макси­мального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають критерії суспільного прогресу? На ці та багато інших важливих запитань може дати відповідь тільки філософія. 9. Особливості філософського пізнання та його методологія. Реалізуючи свою гносеологічну функцію,філософія поєднується з наукою та є її методологією. Метод є одночасно й способом й засобом пізнання,а також практикою здобутих знань,і прогнозування можливих змін в об’єкті пізнання. Теорія є системою ідей,поглядів ,спрямованих на пояснення довколишнього світу .Головні характеристики знання це істинність та практична цінність. Найвищий рівень філософської методології є діалектика. Головними протилежно їй : метафізика,догматизм,софістика(вчення на помилках),герменевтика(тлумачення тексту),матеріалістичний та ідеалістичні методи. Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Розрізняють 3 рівні методологічного знання. Найбільш загальний характер має філософська методологія, що є першим рівнем методології. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Другий рівень методології – це загальнонауковий рівень методології, який включає у себе елементи діалектики й метафізики. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика, аналіз і синтез тощо. Третій рівень методологічного знання – це методологія конкретного предмета, наприклад, в мат. аналізі, теорії ймовірностей, мікроекономіці. Причому слід зазначити, що всі види методологій пов’язані, одне з одним. Метатеоретичною є загальнофілософська методологія, яка пов’язана з світоглядними принципами. 10. Філософський світогляд : його роль у житті особи та суспільства. Наскільки ж важливо мати світогляд? Дуже важливо. Будь то людина зокрема або суспільство в цілому, світогляд мати необхідно. Хоча це саме загальне уявлення про наш світ, без нього суспільство і людина будуть знаходитися у вакуумі, у невизначеності. Не буде мети, а значить і існування буде безглуздо. Наведемо приклади, коли світогляд формується під впливом знань і досвіду людей в різних сферах діяльності. Так, по праву говорять про світогляд вчених, інженерів, політичних діячів, чиновників. Узагальнення життєвого досвіду через діяльність педагогів, публіцистів, письменників, представників творчих професій у різних видах мистецтва впроваджуються в суспільну свідомість, реально живуть і функціонують у ньому. Сучасна ситуація наочно свідчить про те, що люди, які становлять цвіт науки, культури, глибоко і масштабно мудрують про великі, життєво важливих проблемах, надають формує вплив на суспільний світогляд. Світоглядні ідеї, що виникають у процесі наукового, художнього, політичного та іншої творчості, можуть певною мірою впливати і на мислення професійних філософів. Яскравий приклад тому - величезний вплив творчості Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського на вітчизняну та світову філософію. Світогляд, виражене в його буденних, типових, масових, елементарних проявах, містить в собі не тільки багату «пам'ять століть», переконливий життєвий досвід, навички, традиції, віру і сумніви, але і безліч забобонів. Таке світорозуміння часом слабко захищене від помилок, піддається впливу нездорових настроїв (націоналістичних та інших), сучасних «міфів» (наприклад, невірно тлумачиться рівності) та інших не цілком зрілих проявів суспільної свідомості, не кажучи вже про цілеспрямоване вплив з боку переслідують свої цілі узкоегоістіческіх окремих соціальних груп. Не застраховані від такого роду впливів і погляди деяких людей, професійно зайнятих науковим, літературним, інженерним та іншим працею. 11. Східний та західний типи філософствування. протягом двадцятого сторіччя "західну” філософську школу цікавили питання, зв'язані не стільки з природою речей як такових, скільки з проблемами обґрунтованості самого підходу до осмислення реальності. Так, питання про те, «що є істина», відсунулося на другий план, а замість нього предметом дослідження став пошук раціональної відповіді на питання: «Що означає висловлення про те, що те-те і те-те є щирим?» Більшість західних філософів відмовилися від умоглядного методу дослідження на користь емпіричного.На Заході ніхто не очікує від фахівця в області філософії розуму участі в психіатричній практиці; від натураліста — фундаментальних наукових вишукувань; від дослідника в області філософії релігії — активного чи подвижництва організації практичних занять медитацією. По суті справи сучасні західні філософи є сторонніми спостерігачами — вони лише узагальнюють, коментують що відбувається, намагаються концептуально оформити істинність того чи іншого явища і набагато рідше — підкріпити свої теоретичні викладення власною практикою.Однак так було далеко не завжди. Протягом майже усієї своєї історії західна філософія розглядала саме широке коло практичних питань, і лише тоді, коли нові напрямки в науці взяли на себе її функції, західні мислителі стали обмежувати сферу вишукувань створенням значеннєвих формулювань. Східна філософія пішла іншим шляхом, не обмежуючи пошуком раціональних доказів і не ідучи від рішення життєво важливих, фундаментальних питань. Тому індуїзм, буддизм, джайнізм, конфуціанство і даосизм по праву можуть вважатися як релігійними плинами, так і суспільними дисциплінами. Що ж стосується дзєн-буддизма і тантризма, то ці течії в основному націлені, відповідно, на дослідження медитативної техніки і використання сексуального потенціалу. Тим самим , ці школи виявляють у людині сховані, латентні здібності. У той же час практична сторона цих навчань невіддільна від філософського і релігійного осмислення буття і природи речей як таких і, більш того, заснована на них. Таким чином, мудрість Сходу органічно компілювала філософію і психологію, соціологію і релігію. Іншими словами, східному філософу, на відміну від його західного колеги, не приходиться шукати свою нішу й обмежуватися дослідженням вузького кола прикладних задач.Східне розуміння філософії як такої містить у собі усвідомлення глибин світобудови і людського «Я», що, у свою чергу, має на увазі дослідження таких аспектів буття, як сексуальність, споглядання, церемоніал і правильне поводження. Саме це вигадливе сполучення об'єктів дослідження (з погляду західного менталітету) викликає сумніву щодо правомочності вживання терміна «філософія» стосовно східної традиції.

12.Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі. Предметом філософії є найбільш загальні засади сущого (буття, небуття, простір, час, причинність, сенс існування, добро, істина, свобода тощо), з яких «конструюється» сутнісна (а не наочна, не образна чи просто понятійна) картина світу. Місце і роль філософії у суспільстві визначається перш за все тими функціями, які вона виконує. Ключова функція – світоглядна. Вона полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина формуєпевний погляд на світ, визначає ідеали, мету життя. А це, в свою чергу,спрямовує її діяльність та пізнання. Аксіологічна функція – філософія допомагає людині з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей.Пізнавальна (гносеологічна) функція – завдяки дослідженню загальних про-блем пізнання філософія надає певні орієнтири пізнавальної діяльності, критерії та ознаки правильного руху до достовірних знань. Методологічна функція – філософія допомагає визначати напрямки наукових досліджень, допомагає орієнтуватися у розмаїтті процесів та явищ з певних теоретичних позицій. Логічна функція – філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критично-неупередженої позиції у міжособистісних та соціально-культурних ситуаціях. Праксеологічна функція – філософія дозволяє аналізувати всі форми і наслідки практичної діяльності людей (виробничі, наукові, мистецькі, релігійні, політичні, правові тощо). Критична функція – філософія допомагає усувати помилки, долати застарілі догми і стереотипи, хибні ідеали й настанови. Виховна функція – філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів. Отже, філософія – закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву. Без філософії неможливі як належне формування особистості, так і існування духовної культури людства взагалі. 13.Філософія як раціональний та систематичний світогляд. Будь-яка філософська концепція виражає певні світоглядні настанови. Навіть твердження про те що філософія не є світогляд-розкриває певну філософську позицію,дає світоглядну оцінку самій філософії. Філософія теоретична форма світогляду бо у вирішенні онтологічних та гносеологічних питань виходить із світоглядних принципів та настанов.Вона пропунує їх розв’язання стосовно буття через розуміння сутності та призначення. Філософія є системно-раціоналізованим світоглядом оскільки вирішеня питань потребує дотримання певних принципів та настаном теоретичного пізнання.Передбачає дотримання законів мислення вправил виведення висноску та проведення аналізу. 14.Філософія Давньої Індії: культурно-історичні передумови становлення

Зародки філософського мисленні Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Вже у ІІ тис. До Р.Х. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія. Давньосхідна і давньогрецька філософія виникають майже одночасно, але історію цієї науки починають завжди зі Сходу. Чому? Це можна пояснити так:  Східна філософія тісніше переплетена з такими науками, як міфологія, релігія, магія, традиціями та обрядами.  Філософська думка Стародавнього Сходу опиралась на канонічні духовні джерела і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж алятична.  Зміст філософського мислення відображають:  1) “Веди” — канонічне духовне джерело Стародавньої Індії. “Веди” — збірник міфів (“відати”, “знати”) записані на листях пальми приблизно 1,5 тис. Років до Р.Х. Веди — стародавні пам’ятки індійської літератури написані віршем і прозою. До складу входять саліхіти — це 4 збірки до яких входять молитви, заклинання, певні тлумачення, міфи, розповіді про богів, гімни, давні світоглядні уявлення.  2) Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.  3) Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це повальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. З філософської точки зору “Упанішади” є найцікавішими текстами (від слова “сидіти поруч” мається на увазі поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” — саммітах).  15.Ортодоксальні школи Давньої індіії

Мається 6 ортодоксальних систем(шкіл).

1)  Санкх'я – філософська система, що розвивала ведичне вчення й була відома своїм дуалістичним світобаченням.Засновником був мудрець Капіла, який навчав, що існує Два вічних джерела світу, дві першопричини – пуруша(чистий дух) і практіті(матерія) – основа всього багатогранного світу. Пуруша є носієм чистої свідомості, як першопричина світу він є абсолютно пасивним і не здатен діяти самостійно. Практікі, навпаки, є активною енергією(силою), яка не має свідомості й власного вектора розвитку. Між ними існує тісний дуальний взаємозв'язок.

2) Йога - одна з шести ортодоксальних шкіл (даршанів) філософії індуїзму, за вченням якої людина може злити свою душу з Богом, досягти найвищого блага самопізнанням, самозаглибленням, цілком звільнивши свою свідомість від впливів зовнішнього світу. Йога виникла близько 2 ст. до н. е. як вчення ідеалістичного спрямування.Засновником вважаєть Патанджалі, автора «Йога-сутра». Вища мета йоги -зміна онтологічного статусу людини у світі.Основні напрями йоги:

• раджа-йога —шлях медитації;

• карма-йога — шлях діяння;

• джняна-йога — шлях знання;

• бхакті-йога — шлях служіння;

Крім чотирьох основних напрямків йоги, існує також багато інших, серед яких широко відома хатха-йога - шлях очищення тіла та розуму.

3)Ньяя - характеризується як школа логіки.Засновником школи ньяя був давньоіндійський філософ Готама, автор «Ньяя-сутр». Погляди представників цієї школи переважноматеріалістичні й близькі до поглядів школи вайшешика. За їхніми уявленнями світ складається з вічних дрібних частинок «ану»: води, землі, повітря і вогню.Послідовники цієї школи акцентувалися на логіці і теорії пізнання. Зокрема, визнавали 4 джерела пізнання: чуттєве сприйняття, точне свідчення,аналогія та умовивід.

4) Вайшешика - історично тісно зв'язана із індійською логічною школою ньяя.

Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів. Ця система започаткована у другому столітті до нашого літочислення Канадою(філософ Улука), якого називали кана-бхук (поїдач атомів).

З часом вайшешика злилася зі школою ньяя, а після 15 ст. поступово занепала.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.

5) Веданта - зявилась як результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Засновниками вважають Шанкару, Рамануджи, Бадараяну. Слово Веданта складається з двох складників та перекладається як кульмінація знання. Альтернативний перекладяк суть, серцевина.Вчення, що слідують традиції Веданти, ґрунтуються на двох простих реченнях:

1. Людина має божественну природу.

2. Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу.

Веданта ставить перед людиною мету досягнути стану самоусвідомлення або космічної свідомості. Вважається, що цього стану може досягнути кожен, але його неможливо пояснити жодними словами.

6) Міманси - Основною метою школи міманса було встановлення авторитету вед. Найціннішим внеском даної школи в розвиток індуїзму було формулювання правил інтерпретації ведичного знання. Послідовники міманси вважають, що індивід повинен володіти непохитною вірою у веди і регулярно проводити ведичні ягії — вогненні жертвопринесення. Вони вірять у те, що сила ведичних мантр і вогняних жертвоприношень підтримує діяльність у Всесвіті. Прихильники міманса надають великого значення дхармі, яка полягає для них у здійсненні ведичних ритуалів.Послідовники міманси вважали, що інші філософські школи, основною метою яких була мокша, не надавали можливість повного звільнення від матеріальних бажань. Згідно з міманса, мокші можна досягти тільки за допомогою діяльності відповідно до приписів вед.Пізніше школа міманса змінила свої погляди і почала проповідувати доктрини брахмана і свободи. Її послідовники стверджували можливість звільнення душі від пут матеріального існування за допомогою чистої, духовної діяльності.

16.Неортодоксальні школи Давньої індії Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості. Веди -- стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” -- чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою. Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед. Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням. В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. 17.Філософія Давнього Китаю Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція, яке дістало назву конфуціанства. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність. «Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини. Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими. Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого. Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

18. Етико-політичне вчення Конфуція (17)

В Китаї переважала так звана «практична філософія», або «філософія життя», яка намагалася перш за покращити світ людей, і тому порушувала питання укріплення моралі та удосконалення керівництва державою. Саме на цьому зосереджувалося конфуціанство – найбільш впливова філософська школа, засновником якої був КУН ФУ-ЦЗИ (551–479 рр. до н.е.). У Європі він став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус чи Конфуцій. Основний зміст конфуціанства зводиться до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів її досягнення. Сам Конфуцій створював своє учення як мистецтво управління державою, яке він ототожнював з мистецтвом справедливості та моральністю. Конфуціанство прагне закріпити давній ритуалізм китайського суспільства, як усталений порядок життя. Конфуціанство теоретично виразило та обґрунтувало так званийn принцип «лі», який перекладається доволі широко – порядок, обряд, благопристойність, традиція, належний обов’язок і, навіть, все це разом. «Лі» у конфуціанстві підноситься до рівня зразка і центральної ідеї. Дотримання порядку всіма членами суспільства мало б забезпечити доброчесність, гуманність і соціальний спокій. З поняттям «лі» пов’язується поняття «жень» – людяність. Однак любов до людей теж розуміється як певний порядок відносин та обов’язків:молодші брати повинні слухати старших братів, діти – батьків, підлеглі –керівників, народ – правителя. Всі молодші беззаперечно мають підкорятися всім старшим, а старші повинні піклуватися про молодших. Основа людяності – пошана і поважне ставлення до старших, а шанобливість взагалі завжди є основою будь-якого порядку (сімейного, громадського, державного). «Не чини іншим того, чого не бажаєш для себе» – стає вищим мораль- ним принципом конфуціанства. Конфуцій не приховує, що його учення розраховано перш за все на розуміння «старшими», тобто «шляхетними мужами» (цзюнь цзи), а не простолюдинами (сяо жень). «Шляхетні мужі» повинні подавати народу приклади гідної поведінки, не допускати між собою розбрату, чвар, помсти, заздрощів. Тоді й народ, який завжди наслідує поведінку еліти, буде поводитися так само. Конфуціанський ідеал управління – велика сила морального прикладу, а не насильство: спонукати до праці, не викликаючи гніву.Не дивно, що конфуціанство з його ідеалом високоморального «мужа» стало ідеологічним фундаментом величезної імперії династії Хань та офіційною теорією, яка визначала духовне життя Китаю понад двох тисячоліть. Треба зазначити, що конфуціанство не могло оминути і тлумачення «дао». Воно розуміється як у вищій мірі розумна, доброчесна і досконала реальність, в якій містяться всі зразки думки й поведінки на індивідуально- му, сімейному та державному рівнях. Наближення до цієї реальності потребує максимальних духовних сил від кожного. Вся конфуціанська мораль має сенс лише в аспекті наближення до «дао». Конфуціанство слід сприймати перш за все як розвинуту духовну систему, яка: 1) руйнувала натуралістично-силове мислення; 2) збалансовувала індивідуальний та соціальний жит- тєві світи; 3) надавала давнім ритуалам оновленого духовно-морального характеру. Таким чином, «дао» – це шлях до досконалого порядку, і коли він досягається, то гармонія світу людей буде діяти «сама собою». 19.Онтологія та етика Даосизму Даосизм (вчення про шлях - дао, засновником якого став Лао-цзы, 6 - 5 вв. до н. э), сходить до релігійних вірувань древніх китайців, передусім до шаманізму. У 6 - 4 столітті до н.е. формується вчення про шлях - дао і благу силу дэ : "школа дао-де" (головний трактат "Дао-дэ дзин"). Поняття дао отримало специфічне тлумачення в даосизмі, де воно виступає як закономірність усього існуючого, закон спонтанного буття космосу, людину і суспільства, початок Вселеної ("мати Піднебесної"), що породжує, передуюче світу оформлених речей, принцип циклічності часу. Дао властива блага сила дэ ("доброчесність"), за допомогою якої воно проявляє себе у світі. До провідних концепцій даосизму відносяться також принципи цзы жань ("самоестественность - спонтанність дао") і у вэй ("недіяння", відмова від довільної целеполагающей діяльності, незгодної з природним світопорядком - заснованим на спонтанності дао). Звідси вчення про "дотримання дао", що призводить до відновлення первинного "сокровенного єднання" і рівності усього існуючого, отримання благоденствування, процвітання, довголіття. Відступ від дао і недіяння веде до катастрофічних наслідків, передчасної загибелі, порушення космічної гармонії і смути. Тому здійснений правитель не повинен намагатися "упорядкувати Піднебесну" штучним способом. Соціальний ідеал даосизму - маленька відособлена країна патріархального типу. У "Дао де цзині" високо оцінена простота і безыскуственность старовина, протиставлена конфуціанської етики ієрархії і ритуалуОдним з найбільш відомих представників даосизму є старокитайський філософ Чжуан - цзы (369-286 до н. э), в центрі вчення якого концепція дао-шляху, неактивного і безформного, існуючого спрадавна, такого, що був початком і основою для самого себе і що породив небо і землю. Чжуан-цзы розвиває діалектичні думки про єдність протилежностей, їх взаємообумовленість і природну взаємозамінюваність, положення про природність і неминучість життя і смерті. Ідеї цього філософа значною мірою вплинули на усі наступні інтелектуальні традиції Китаю. Сам же даосизм з філософського вчення поступово перетворився, подібно до конфуціанства, в релігійний напрям з елементами містики і алхімії (яких не було ще у вищезгаданих представників); основним же прагненням релігійного даосизму стало досягнення безсмертя вже в цьому житті (цьому присвячені різноманітні психофізичні практики, що розробляються їм).

20.Етико-політичні вчення маоїзму та легізму: порівняльна характеристика. Моїзм. Це вчення пов’язують з іменем філософа МО-ЦЗИ (приблизно 479–395 рр. до н.е.). За своїм характером, воно соціально-етичне, як і конфуціанство, але складає йому майже повну альтернативу. Перш за все моїсти заперечують конфуціанське розуміння людяності (жень) як пошани молодших до старших. Така гуманність може бути удаваною, нещирою, тоді як справжня людяність – це рівна до всіх любов. «Треба, щоб всі люди, як і Небо, любили всіх людей, всі держави любили всі держави». Якщо конфуціанці виправдовують соціальну нерівність волею Неба, то моїсти засуджують поділ суспільства на «шляхетних мужів» та «простолюдинів». «Такого стану справ, коли народ голодує , а багаті потопають у розкошах, не повинно бути. Мій задум – знищити все це», – писав сам Мо-цзи. Моїсти виступали й проти конфуціанського учення про долю. Якщо існує доля, вважали вони, то всі людські вчинки втрачають сенс, тоді не варто ані вчитися, ані прагнути до чогось досконалого. Всі люди, в тому числі і правителі, мають працювати, бо будь-яка людина саме трудом відрізняється від тварин. Правителі – це теж люди, а не «сини Неба», і тому їх слід цінувати за їхніми справами, за мудрість, а не прирівнювати до самого Неба. Небо завжди буде зразком чистоти й досконалості, а правителі необов’язково є подібним взірцем.Моїсти високо цінували будь-які знання, в тому числі практичні знання ремісників та землеробів. Вони не заперечували авторитету стародавніх книг і традицій, але джерелом знань вважали факти самого життя.Легізм. Якщо конфуціанство і моїзм лише по-різному тлумачили гуманізм та справедливість, то політично-філософська школа «фа-цзя» (або«законники», в європейській версії – «легісти») заперечувала це взагалі. Легісти протиставляли конфуціанському ритуалу «лі» свій принцип «фа», який розуміється суто як покарання за недотримання закону. В системі управління вони відмовилися від морального переконання на користь правового примусу. Совість треба замінити страхом, а виховання – системою покарань. Першим видатним теоретиком і практиком легізму був ГУНСУНЬ ЯН(Шан Ян). Відносини в державі, на його думку, не повинні нагадувати сімейні, де є пошана молодших до старших і піклування старших про молодших. Держава – це перш за все розгалужений чиновницький апарат на чолі з гегемоном. Він є джерелом законів, і для нього не існує ні волі Неба, ні волі народу, ні прикладів предків. Його мета – згуртувати народ, заради могутності держави, відмовившись від таких «надмірностей», як мистецтво, торгівля, ремесло, філософія і взагалі вільнодумство. Землеробство та війна проголошувалися головними засобами існування держави. Легісти прагнули знайти шлях до об’єднання роздробленої китайської імперії. Вони висували концепцію рівних можливостей: посади мають обійматися не за знатністю, не за багатством і не успадковуватися, а – за принципом особистих здібностей. До того ж чиновницький апарат управління повинен був систематично оновлюватися. Порядок в країні забезпечується силою закону, а не силою традицій та ритуалів. Третє століття до нашої ери стало часом реального втілення на практиці ідей школи «фа-цзя» (легізму). 21.Ранньогрецька філософія про першооснову світу,мілетська школа. На відміну від східної філософії, антична філософська думка формується на дещо інших засадах. Греки не мали священних книг, подібних до «Вед» чи «У-цзин», від яких відштовхувалися міркування мудреців. Філософія стародавніх греків спиралася переважно на знання (математичні, астрономічні, метеорологічні, географічні тощо), часто запозичені в інших народів Середземномор’я. Більш того, у греків землеробство ніколи не було провідною галуззю господарства, тому вони майже не відчували себе часткою природи і більш сподівалися не на богів Олімпу, а на власні сили у мореплавстві, рибальстві, скотарстві та виноградарстві. Умови життя формували такий світогляд, де людина з її розумом варта значно більшої поваги (ніж на Сході), і саме цей чинник згодом оформлюється як прагнення підкорити природний світ. Розвиток філософської думки відбувається за умов так званої рабовласницької демократії, що забезпечувала в достатній мірі справжню свободу мислення. А оскільки реально займатися поезією, математикою чи філософією могли лише заможні люди, вільні від фізичної праці, то і їхні міркування швидко набувають споглядального, теоретичного характеру. Філософська думка Середземномор’я вважається колискою всіх точних наук як продукту розуму. Прагнення до мудрості властиве всім людям,втім, у строгому сенсі, філософія є витвором еллінського генію. Першою історичною формою філософування у Давній Греції є так звана натурфілосо- фія, тобто філософія природи. Першим осередком натурфілософії вважається місто Мілет, розташо- ване в області Іонія, що у Малій Азії. Відповідно до цього перший історич- ний тип еллінської філософії називається Іонійською філософією, а пер- шою філософською школою – Мілетська школа. Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважавводу. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський). У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці первооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який в якості початкових приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечіпризводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора у якості причини і рушія змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.Вчення Геракліта Ефесського трактують, особливо з позицій марксизму-ленінізму, як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійськоїнатурфілософії про загальну мінливість усіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу. 22.Давньогрецька атомістична теорія Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдину основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є праці Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; елеати вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке беззупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно з Парменідом, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів відчуттів. 23.Сократівське тлумачення природи Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії. Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Сократ першим здійснив спробу класифікації форм держави. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію і демократію[2]. Правильною і моральною він вважає тільки аристократію, яку він характеризує як владу невеликої кількості освічених і моральних людей. Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

24.Ідеальна держава Платона Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію. Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія). Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди 25.Сенс платоністичного міфу про печеру Міф про печеру Сутність ідей також роз'яснено на прикладі печерної, сонячної та лінійної алегорій. Суть дослідження правди Платон доводить за допомогою печерної алегорії: нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо тих речей — причин тіней. Врешті-решт, одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом із якостями контролера, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів (на відміну від філософії Епікура, який вимагав самоізоляцію індивіда від загального суспільства). Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.