8. Німецька класична філософія.

В історії світової філософії етап, іменований „німецькою класичною філософією”, звичайно оцінюється як грандіозний період у розвитку людського духу, вершина філософського світорозуміння.

Німецька класична філософія відзначається багатством та розмаїттям ідей. Їй притаманна низка принципів і рис, які й творять її цілісність. Передусім, усіх її представників об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку його культури. Вони вважали, що філософія покликана критично пізнати людську самодіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Філософія бачиться ними як чітко систематизована, але специфічна наука: спираючись на конкретні науки, "живлячись" ними, філософія має передусім гуманістичну спрямованість. По-друге, представники німецької класичної філософії надали їй вигляд широко роздробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій. Німецька класична філософія є високо професійною, надзвичайно абстрактною та узагальненою системою філософського освоєння дійсності. По-третє, німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну систему розвитку. По-четверте, вона вивела певні загальні принципи підходу до проблем історичного розвитку, запропонувавши його досліджувати науково-теоретичними засобами й виділивши певні загальні його закономірності. Й нарешті, розглядаючи проблему людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо гуманістичних цінностей, й насамперед - принципу свободи.

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724-1804). Не тільки у філософії, а й у конкретній науці Кант був глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним гіпотеза походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однієї з фундаментальних, наукових ідей. Крім того, він висунув ідею розподілу тварин за порядком їх можливого походження, а також ідею природного походження людських рас, ідею саморозвитку в природі, тощо.

Філософські погляди Канта істотно мінялися в міру його духовного розвитку. Якщо до початку 80х рр. XVIII в. його цікавили головним чином природничо-наукові питання, то потім його дух занурюється в загально філософські проблеми: буття, пізнання, людини, моральності, держави і права, естетики, тобто всієї системи філософії.

Основним елементом теоретичної філософії Кант вважав гносеологію. Головною її проблемою є пізнання як діяльність, що відбувається за своїми внутрішніми законами. Вперше у філософії як головний фактор сприйняття розглядається не характер і структура субстанції, а суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант у свою теорію пізнання вводить нове гносеологічне поняття - розсудок. Тобто він пропонує три сходинки пізнання - чуттєвого споглядання, розсудку й розуму. Багатоманітність чуттєвого матеріалу розсудок підводить під поняття. Без понять (розсудку) відчуття сліпі, а поняття (утворення розсудку) без відчуттів порожні. Що до розсудку, то Кант вважає його цілком залежним від чуттєвості, трактуючи його як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання й водночас як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Впорядковуючи дані чуттєвого досвіду, розсудок піднімається до категорій, а з них формулює закони. Наукове знання є синтезом чуттєвості й розсудку. Звідси Кант робить такий важливий висновок: закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення. Оцей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот" у філософії, оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю (як вважалось раніше) а дійсність як предмет знання має узгоджуватись із тим категоріальних апаратом, що дасться людині до будь-якого досвіду - апріорно.

У своєму вченні про пізнання Кант велике місце відводив діалектиці: протиріччя розглядається ним як необхідний момент пізнання. Але діалектика для Канта лише гносеологічний принцип, вона суб'єктивна, тому що відбиває протиріччя не самих речей, а тільки протиріччя розумової діяльності. Саме тому, що в ній протиставляються зміст знань і їхня логічна форма, предметом діалектики стають саме ці форми.

Аналізуючи суть людини, Кант розглядає природу почуттів та такі здібності людини, як талант, геній. Говорячи про необхідність самовдосконалення людини, її душі, Кант наголошує: "Розвивай свої щиросердечні і тілесні сили так, щоб вони були придатні для всяких цілей, що можуть з'явитися, не знаючи при цьому які з них стануть твоїми".

Кант негативно відносився до моралі, заснованої на принципах корисності діяльності, на інстинкті, зовнішньому авторитеті і на різного роду почуттях. Ні розсудливість, ні уміння ще не складають моральності. Достоїнство, по Канту, приписується лише тому, хто не тільки які-небудь приватні і випадкові інтереси, але і все благополуччя свого життя безумовно підкоряє моральному боргові або вимогам совісті.

Кант призиває: визнач себе сам, переймися свідомістю морального боргу, дотримуйся йому завжди і скрізь, сам відповідай за свої вчинки. Така квінтесенція кантівської етики, строгої і безкомпромісної. Саме борг перед людством, перед своєю совістю змушує нас поводитися морально.

Кант розробив філософське вчення про право і державу, а також про відносини між державами. У своєму вченні про право Кант розвивав ідеї, висунуті французькими просвітителями. Це насамперед визнання необхідності знищення усіх форм особистої залежності, утвердження особистої волі і рівності всіх людей перед законом, ліквідації всіх юридичних привілеїв. Юридичні закони він виводив з моральних, а ті й інші носили в нього апріорний характер, підкорялися чистому практичному розумові.

У своєму вченні про державу Кант розвивав ідеї Ж.Ж. Руссо, зокрема ідею народного суверенітету. Кант вважав, що державний устрій не може залишатися незмінним: ті або інші форми його правління існують доти, поки вони необхідні.

Особливо цінними є погляди Канта на проблеми війни і миру, які пронизані ідеями гуманізму. Він різко негативно відносився не тільки до самої війни, але і до постійної підготовки до неї: тягар озброєнь часто робить світ більш важчим, чим сама війна.

Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) підводить своєрідний підсумок німецькій ідеалістичній традиції, а певною мірою і всій філософії, починаючи від Ренесансу.

Він створив струнку ідеалістичну систему й розвинув діалектичний метод у пізнанні. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. З точки зору філософа, мислення є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, за Гегелем, відчужує своє буття в формі матерії, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

Але абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Перший із них існував до виникнення природи і людини. Тоді ідея перебувала поза простором і часом, у стихії чистого мислення, виступала як система логічних понять та категорій, тобто як система логіки. На другому етапі оце духовне начало - абсолютна ідея - породжує із самого себе природу, яка, за Гегелем, є інобуттям абсолютної ідеї. Третій етап розвитку абсолютної ідеї - це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютний дух залишає створену ним природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Ось ці три етапи і сформувались у Гегеля у самостійні складові його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Першу з них - логіку мислитель вважає найважливішою частиною своєї системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, які досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є сутність усіх речей.

Виходячи з визнання тотожності мислення й буття, Гегель вважав, що діалектика, яку він розвиває, знаходить вияв у всіх сферах світу. "Все, що нас оточує, - казав Гегель, - може бути розглядуване як взірець діалектики". Заслуга Гегеля в тому, що він дав узагальнений діалектичний аналіз найважливіших філософських категорій і сформулював на цій основі три основних закони діалектики: закон переходу кількості в якість, закон взаємопроникнення протилежностей (закон єдності й боротьби протилежностей) та закон заперечення заперечення.

Всі філософські погляди Гегеля пронизані ідеєю розвитку. Він вважав, що неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, що воно зробило у своєму розвитку. У філософській системі Гегеля дійсність представлена як безкінечний ланцюг діалектичних переходів.

Однак гегелівська філософія пронизана глибоким внутрішнім протиріччям. Метод розроблений Гегелем, спрямований на нескінченність пізнання. Оскільки ж об'єктивною основою його є абсолютний дух, а метою - самопізнання цього абсолютного духу, остільки пізнання звичайно, обмежено, тобто система пізнання пройшовши цикл пізнавальних ступенів завершується останньою ступінню — самопізнанням, — реалізацією якого є сама філософія Гегеля. По Гегелю його філософська система — вище одкровення людського і божественного духу, останнє й остаточне слово всесвітньої історії філософії.

Досить цікавим є міркування Гегеля щодо розуміння ним свободи. Він переосмислив це поняття, як воно тлумачилось у попередників - Гоббса (відсутність усяких перепон), Спінози (свобода - необхідність), Шеллінга (необхідна діяльність) і та ін.

Справжня свобода, вважає Гегель, передбачає обмеження, але не яке завгодно, а лише те, що породжене розумом волі, що виключає випадкові потяги та залежність від зовнішнього, випадкового.

Відповідно твердженню Гегеля, всесвітня історія є утіленням волі в реальному житті народів, що представляє собою великий хід світового духу по своєрідних ступенях безперервного історичного процесу. Дійсну історію Гегель зв'язує з державно-правовою організацією життя народу, а прогрес убік розумного державного устрою — з історичним прогресом узагалі. "У наявному бутті народу субстанціальна мета полягає в тому, щоб бути державою і підтримувати себе в якості такої. Народ без державного устрою (нація як така) не має власне ніякої історії, подібно народам, що існували ще до утворення держави, і тим, що ще і понині існують як дикі нації". В остаточному підсумку Гегель прагнув обґрунтувати думка, що саме німецький народ, що нібито вже установив розумний державний устрій і є дійсним носієм всесвітньо-історичного прогресу. Таким чином, історія, представлена як саморозвиток світового духу.

Сила гегелівського генія дала йому можливість проникнути в розуміння глибокої сутності праці та її значення для становлення людини і суспільства. Лише шляхом праці, відповідно до Гегеля, людина створює засоби для задоволення своїх потреб. Так виникають економічна система і відносини. Вони ж у свою чергу лежать в основі соціальної диференціації людей.

Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали золотий фонд скарбниці світової філософії.

Гегель і понині в історії філософської думки залишається першорядною величиною. Хоча його погляди і критикують, але його творчість вивчають і схиляються перед його генієм.

Він відіграв величезну роль саме своїм діалектичним методом. Він сформулював основні закони діалектики, що стало важливою методологічною зброєю багатьох мислителів наступних етапів розвитку в філософії.

Людвіг Фейєрбах (1804—1872) — німецький філософ, творець одного з варіантів антропологічного матеріалізму. У молодості — учень і жагучий шанувальник ідей Г. Гегеля, згодом— його непримиренний критик, особливо поглядів Гегеля на релігію. Будучи матеріалістом, він відстоював принцип сходження від матеріального до ідеального, тобто він розглядав ідеальне як щось похідне, від визначеного рівня організації матеріального. Парадокс, однак, полягає в тім, що Фейєрбах, будучи матеріалістом, не вважав себе матеріалістом.

Характерною рисою його матеріалізму був (антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній єдності з нею. Природа - основа духу. Вона ж повинна стати основою нової філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, яку так щедро наділила почуттями, розумом і психікою. Однак "природна" сторона в людині Фейєрбахом гіпертрофувалася, а соціальна — недооцінювалася.

З усіх людських, почуттів Фейєрбах виділяв почуття любові, маючи на увазі моральну любов. Не вникаючи в усі тонкості гносеології, він зосередився на проблемі моральної суті релігії, що знайшло своє вираження в його основній праці "Сутність християнства".

В теорії пізнання Фейєрбах - сенсуаліст, оскільки, вважав він, реальна дійсність дається нам у відчуттях. Проте він не заперечував при цьому взаємозв'язок чуттєвого споглядання і мислення в процесі пізнання. Завдання останнього полягає в тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати й розуміти їх прихований зміст. Але на гносеології Фейєрбаха позначається його вихідний філософський принцип - антропологізм. Так, він стверджує, що поняття об'єкта первісно формується з людського спілкування. Першим об'єктом для людини є інша людина - "Ти".

Зосередившись на людині, на її почуттях дружби і любові, афористично яскраво характеризуючи любов, зокрема в шлюбних відносинах, Фейєрбах прагнув саме на цих морально-психологічних засадах створити теорію творення суспільства, у якому царювали б любов і справедливість.

В якості підсумку, відмітимо, що головне філософське досягнення німецької класичної філософії - це діалектика. Хоча і на ідеалістичній основі, вона була розроблена настільки ґрунтовно, що відкрила перед людською думкою невідомі обрії. Історизм як принцип мислення міцно ввійшов у філософський побут: світ - суперечливе ціле, що розвивається. Новою була і ідея побудови системи взаємозалежних категорій. Тим самим уперше була знайдена специфічна мова філософії як науки. Філософія оперує гранично широкими поняттями, що відбивають не тільки різні сторони дійсності, але їхні взаємні зв'язки, переходи. Такі поняття гнучкі, текучі, переходять одне в одне. Визначити їх можна тільки через їхнє місце в системі.

У німецькій філософській класиці було радикально переглянуте відношення суб'єкта й об'єкта. Усі попередні вчення грішили споглядальністю: процес пізнання представлявся ними пасивним сприйняттям образів, що надходять ззовні. Німецькі мислителі вперше проголосили (хоча й в ідеалістичній формі) активність свідомості, вторгнення суб'єкта в об'єкт і їхню безперервну взаємодію.

Німецької класичної філософії удалося сказати нове слово й у древній філософській науці - етиці. Класичній німецькій філософії ми завдячуємо і появою естетики.

І хоча в німецькій класичній філософії і мали місце певні обмеженості, вона в цілому безумовно являється безперечним досягненням. Перш за все, як діалектика Гегеля, так і матеріалізм Фейєрбаха послужили одним з вихідних моментів виникнення і становлення марксистської філософії та ряду неокласичних течій XX століття.