2. Пунктуація

Повний перелік норм української пунктуації, яким повинен керуватися редактор, подано у четвертому правописі¹. Проте, користуючись ним, редактор повинен врахо­вувати, що там є лише обов’язкові та частково факультативні розділові знаки. Поза цим переліком залишаються норми для так званих авторських розділових знаків, а також друга частина норм для факультативних розділових знаків.

• До завдань редактора належить контроль лише обов’язкових розділових знаків, їх контроль слід здійснювати на основі правил четвертого правопису.

• Вживання у повідомленні факультативних розділових знаків необов’язкове. їх контроль частково регламентують норми правопису.

• Вживання у повідомленні авторських розділових знаків нормами не регламен­тується. Авторські розділові знаки можна вживати тільки в художньому та публіцистичному видах повідомлень.

Сучасні норми для обов’язкових розділових знаків базуються на трьох принципах: смисловому, синтаксичному та інтонаційному. Редактор може повністю врахувати синтаксичний принцип (наявність у тексті певних синтаксичних об’єктів), частково — смисловий (відповідність ланцюжка слів окремому міркуванню), однак інтонаційний принцип він може врахувати лише мінімально (адже кожен мовець може вимовляти одне й те ж речення з різною інтонацією).

Приклад. В одному повідомленні абсолютно правильними будуть два речення: Ой! Як тут гарно, а також Ой, як тут гарно! — що базуються на інтонаційному принципі пунктуації.

Враховуючи сказане, кожному редакторові для контролю повідомлень доцільно на основі множини пунктуаційних норм утворити уніфіковані шаблони, які в повідомленні вказують на необхідність розділових знаків.

Приклад. Шаблонами можуть виступати:

• сполучник але в середині речення;

• сполучник і (й) перед однорідними членами, повторений два та більше разів;

• сполучник що в середині речення;

• слова очевидно в середині речення і т.д.

Особливу увагу редактор повинен звертати на шаблони: а) в яких висока ймовірність виникнення помилки (до їх числа належить, наприклад, шаблон зі сполучником як, що має близько десятка винятків); б) які допускають варіантне розташування розділових знаків (наприклад, шаблон для двох схожих сполучників тому що і тому, що, в яких кома може стояти як перед сполучником, так і в його середині).

3. Норми для складних синтаксичних конструкцій

Для контролю складніших синтаксичних конструкцій, ніж описано вище,—зворотів, підрядних речень тощо — слід використовувати такі норми.

• Кожне залежне слово в реченні повинно залежати тільки від одного стрижневого слова.

Іншими словами, помилковими є синтаксичні структури, що допускають одночасне підпорядкування одного слова двом стрижневим.

Приклад. Помилковими є конструкції: Після повернення рукопису в редакцію подзвонили; Студенти проходили практику в цеху заводу, який переобладнали.

• Дуги, що описують підпорядкованість між залежними словами в реченні, не можуть перехрещуватися.

Приклад. Помилковими є синтаксичні структури в таких реченнях: Проаналізуємо зроблені зауваження автором проекту; Останнє, на чому слід зупинитися, це на особливостях проекту.

• Однорідні члени речення повинні мати однакові морфолого-синтаксичні харак­теристики.

Приклад. Не можуть виступати в ролі однорідних конструкцій: додаток і підрядне з’ясувальне речення, прикметниковий зворот і підрядне означальне речення, односкладове та двоскладове речення (при переліченнях) тощо.

• Паралельні синтаксичні конструкції повинні мати однаковий порядок слів.

Приклад. Помилковою є така синтаксична конструкція: Іван схопив гвинтівку, а маузера — Дмитро.

• Дієприслівниковий зворот і головне речення повинні мати одного діяча.

Приклад. Помилковою є така синтаксична конструкція: Переходячи перехрестя, Олену зачепив якийсь велосипедист.

• Варіантні сполучники щоб — щоби, хоч — хоча й подібні слід подавати в такій формі, яка забезпечить максимальну кількість відкритих складів.

• Деякі сполучники {завдяки тому, що; через те, що; у зв ’язку з тим, що; внаслідок того, що; для того, щоб; із тим, щоб і т. п.) належать до ділового стилю мовлення.