3. Формули

Формула — це символьний запис твердження науки, поданий у двомірному просторі. Формули задають відношення між об’єктами, величинами і т. п. (у матема­тиці, фізиці й технічних науках) або описують будову речовини (у хімії чи біології).

Будь-яка формула складається з трьох компонентів:

• посилання на формулу;

• власне формули;

• порядкового номера (у розділі чи цілому виданні).

Загалом, посилання на формулу не є обов’язковими, оскільки формули часто включають у синтаксичну структуру речень; порядкові номери формул також не є обов’язковими (їх обов’язково використовують лише у складних наукових виданнях).

Із позиції поліграфії формули — це аплікація кількох прямокутників, у кожен з яких вписано потрібний символ. Вказані прямокутники можна “вставляти” один в другий за принципом російської національної іграшки — “матрьошки”.

Прізвище кандидата	Характеристики
	рік народження	ріст, CM	маса, кг
Іваненко	1960	175	72
Петренко	1962	182	78
Сидоренко	1958	176	74

х

в

і

с

т

нумераційний заголовок тематичний заголовок^N_v

s

⁴n ^ Таблиця 12

ч

Фізіологічні хараістеристики кандидатів у космонавти

г о л о в к а

боковик прографки

Рис. 5-7. Структура таблиці

Приклади окремих елементів формул і самих формул показано на рис. 5-8.

Із окремих формул утворюють системи рівнянь, об’єднаних парантезами¹. У цьому випадку всі перелічені елементи системи рівнянь (окремі формули, парантези) також є прямокутниками.

□□□

□Ц]

І— її

а

□[

d

Рис. 5-8. Структура формул а — прямокутник без вписаних символів; б — прямокутники з вписаними символами

5. Структура апарату видання в оригіналі

Крім описаних текстових і нетекстових частин, до видання входить також його апарат: доповнюючі, джерельні та пошукові компоненти.

Доповнюючі компоненти. Завдання цього типу компонентів полягає в тому, щоби доповнювати основний текст, який через відсутність таких доповнень може бути мало чи взагалі незрозумілим для реципієнтів або реципієнти можуть зрозуміти його невірно. До числа доповнюючих компонентів належать:

• примітки і коментарі (внутрітекстові, посторінкові, позатекстові; особливим видом є примітки, що вказують на джерела запозичень; див. про них нижче);

• додатки (передмови, післямови, власне додатки);

• додаткові списки [списки скорочень, списки одиниць вимірювання, списки умовних позначень, глосарії (списки основних використаних термінів та їх означення), списки авторів тощо].

Доповнюючі компоненти, крім джерельних приміток, мають структуру зв’язного тексту. При цьому до них у свою чергу можуть входити будь-які інші компоненти пові­домлення (таблиці, формули, ілюстрації, примітки і т. п.).

Джерельні компоненти. Завдання цієї групи компонентів полягає в тому, щоби вказати джерело (бібліографічний опис) будь-якого запозичення з інших повідомлень, яке є в основному тексті. Оскільки джерельні компоненти є різновидом приміток, їх можна розташовувати у виданні так само, як і примітки, тобто вони можуть бути внутрі- текстовими, посторінковими і позатекстовими.

Усі джерельні компоненти мають будову шаблонних записів, що складаються з окремих полів. Структуру й наповнення цих полів регламентують стандарти на бібліографічні описи.

Пошукові компоненти. Використовують, як правило, у великих за обсягом виданнях з метою забезпечити реципієнтам можливість швидкого пошуку потрібної інформації. До пошукових компонентів належать змісти, покажчики і колонтитули.

Усі пошукові компоненти мають будову шаблонних записів, що складаються з окремих полів. Структуру цих записів регламентують лише видавничі норми.

Кожен запис змісту, покажчика чи колонтитула супроводжують номером сторінки — абсолютною адресою у виданні. Це й допомагає здійснити швидкий пошук потрібної інформації. Пошукові компоненти утворюють у виданні локальну пошукову систему

• * *

Окрім перелічених, до апарату видання можуть входити й деякі інші компоненти (наприклад, епіграфи, присвяти, змісти багатотомних видань тощо), котрі використовують значно рідше, а тому розглядати їх тут не будемо.

6. Структура вихідних відомостей в оригіналі

Вихідні відомості — це сукупність даних, які служать для однозначної ідентифікації видання і характеризують його за різними ознаками. Вихідні відо­мості — це наче конверт, у який вкладають саме повідомлення.

Основне завдання цієї групи компонентів полягає в тому, щоби забезпечити мож­ливість ідентифікації видання серед інших, що вийшли до моменту його публікування чи будуть опубліковані в майбутньому. Крім того, ці відомості повинні давати зацікавленим особам коротку додаткову інформацію про видання.

Як правило, у вихідні відомості входять:

—дані про осіб, які брали участь у готуванні видання (авторів, укладачів, упорядників, перекладачів тощо);

• заголовок (назва) видання;

• надзаголовкові дані;

• підзаголовкові дані;

• нумерацію (коли вона є);

• вихідні дані;

• класифікаційні індекси;

• знак охорони авторського права;

• міжнародні стандартні номери (ISBN, ISSN);

• випускові дані;

• адреси ЗМІ, причетних до публікування видання.

Для різних типів видань ідентифікуючі компоненти є різними.

Усі ідентифікуючі компоненти складаються із записів, що включають окремі поля. Структуру і наповнення цих полів регламентують стандарти, а також закони.

7. Поліграфічна структура видання

Рис. 5-9. Підпорядкованість поліграфічних елементів структури видання

Видавничий оригінал перетворюють у проект видання за допомогою команд поліграфічного оформлення. У традиційній технології конструювання видань — це вказівки конструктора на полях видавничого оргіналу, а в комп’ютерній — це команди поліграфічної системи, вставлені безпосередньо в саме пові­домлення на комп’ютерному носії інформації. Множину таких команд іноді називають ще “службовою” інформацією видання. Реципієнти ніколи її не бачать. Усю іншу інформацію, яку реципієнти візуально побачать (саме повідомлення), називають “основною” інформацією.

На етапі тиражування з проекту видання утворюють друкар­ську форму, копіюють її на носій інформації (найчастіше папір), брошурують, оправляють і отримують потрібну кількість при­мірників видання. Видання утворюють: знаки, рядки, абзаци, стовпці, сторінки, розділи та власне видання, тобто видання як ціле (рис. 5-9; порівн. з лінгвістичними, композиційними, інфор­маційними та логічними одиницями).

Варто звернути увагу на те, що, незважаючи на частковий збіг, елементи поліграфічної структури (абзац, розділ та видання в цілому) не слід ототожнювати з такими одиницями лінгвістичної структури як НФЄ, блок чи дискурс. Достатньо лише одного прикладу: при наявності в НФЄ переліків ця єдність може містити кілька абзаців.

Поліграфічна структура видання показана на рис. 5-Ю¹. На відміну від елементів авторського та видавничого оригіналів, які переважно є одномірними, усі поліграфічні елементи структури видання є двомірними.

і і

Ь

ВИХІДНІ ДАНІ

ТИТУЛЬНІ

ЕЛЕМЕНТИ

а

Рис. 5-10. Структура видання: а — газети, б — книги (позначення див. на рис. 5-2)

8. Повідомлення як елемент потоку повідомлень

Реципієнти, які користуються послугами ЗМІ, отримують не одне, а цілий потік повідомлень — друковану продукцію, повідомлення електронних ЗМІ (радіо й теле­бачення), комп’ютерні видання. Із позицій такого потоку кожне окреме повідомлення виступає як один неподільний продукт.

Основною характеристикою потоку видавничої продукції виступає така величина як потужність потоку, тобто кількість повідомлень, що надходять до реципієнта за одиницю часу. Чим більша потужність потоку, тим важче реципієнтові вибрати реле- вантні¹ повідомлення. У зв’язку з цим ЗМІ доречно проводити структуризацію потоків повідомлень (наприклад, за окремими темами, рубрикуючи їх).

При надходженні до реципієнта одночасно кількох (у загальному випадку — невизначеної кількості) потоків різної потужності відбувається розсіювання релевантних повідомлень. Воно відбувається згідно з законом, який встановив С. Бредфорд², а далі його уточнили інші дослідники. Цей закон формулюють таким чином:

Т :Т-.Т=1:п:п²,

х 2х Зх ’

де Т_х — число каналів³, які мають х релевантних повідомлень;

Т_2х — число каналів, які мають 2х релевантних повідомлень;

Т_3х — число каналів, які мають Зх релевантних повідомлень; п — будь-яке число⁴, залежне від величини, вибраної для х.

6.

НОРМАТИВНА БАЗА РЕДАГУВАННЯ

1. Поняття редакційної норми

Поняття норми. Будь-яке повідомлення можна передати безконечною кількістю способів. При цьому їх будують, використовуючи певні параметри, списки, шаблони, структури (моделі) та положення. Проте кожне суспільство накладає на повідомлення певні конвенційні обмеження (на мову, композицію, стиль і т. п.). Та й реципієнт сприймає його найефективніше тоді, коли воно має строго визначену одну чи кілька можливих варіантів форми, тобто особливості сприйняття реципієнта також накладають на повідом­лення обмеження. Таким чином, внаслідок наявності перелічених обмежень з усієї безконечної множини варіантів залишають лише якусь мінімальну їх кількість. Ця мінімальна кількість повідомлень є оптимальною. Такі оптимальні варіанти повідомлень вважають нормативними і з них виділяють самі норми. Норма — це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для вираження компонентів їх структури'.

Структура норм. Ще зовсім недавно вважали, що завдання науки — описувати лише те, що є, а не те, що повинно бути. Проте після створення апарату деонтичної логіки та логіки норм така ситуація змінилася. Норми стали рівноправними об’єктами науки.

Як і будь-які інші, норми редагування мають структуру¹, в яку входить:

• агент норми (той, хто встановив норму; наприклад, суспільство, Національна Академія Наук, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники редагування тощо);

• адресат норми (виконавець норми; наприклад, автор, редактор, конструктор, художник);

• зміст норми (дія, яку повинні або не повинні виконати; наприклад, повинні чи не повинні виправити текст);

• 6*

  83

  характер норми (норма зобов’язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії; наприклад, норми зобов’язують подавати вихідні відомості, дозволяють поміщати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати деякі неевфонічні слова);

• умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія; наприклад, умовою заміни прийменників^ на в є лівосторонній та правосторонній контекст — наявність голосних чи приголосних літер у сусідніх до прийменника словах);

• санкції (можливі наслідки невиконання певної норми; наприклад, через непра­вильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим).

Наявність такої структури норм вимагає вироблення єдиного спільного підходу до всіх норм редагування незалежно від їх специфіки.

Види нормативних баз. Норми редагування досліджені й каталогізовані поки що не в повному обсязі. Навіть у довідковій та навчальній літературі часто нема вичерпних переліків груп норм, що їх повинні контролювати редактори. Особлива трудність каталогізації норм редагування полягає в тому, що частина з них взагалі ніде не зафіксована.

У ЗМІ виділимо нормативні бази: а) конкретних видань; б) конкретних ЗМІ; в) об’єднану нормативну базу всіх ЗМІ, що функціонують у конкретний час у конкретному суспільстві (нормативну базу суспільства).

2. Загальні норми (постулати)

У літературі з редагування постулати явно не наводять, хоча під час опрацювання повідомлень ними завжди користуються. Думаємо, що їх фіксація дасть змогу краще усвідомити особливості редагування.

Перелічимо постулати, які, на нашу думку, повинні бути прийняті в редагуванні¹.

• Повідомлення обов’язково повинно містити нову для реципієнта інформацію.

• Повідомлення повинно мати визначену модальність.

• Повідомлення повинно бути адаптоване до часу, місця і ситуації, в яких його сприйматиме реципієнт.

• Автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам.

• Повідомлення повинно бути адаптоване до тезауруса реципієнта.

• У повідомленні повинні бути реалізовані механізми тільки сприймання інформації реципієнтом.

• У повідомленні повинні бути реалізовані засоби, що змушують реципієнта його сприймати.

• Повідомлення повинно бути захищене від потрапляння у нього шумів.

• У повідомленні повинні бути дотримані норми, прийняті в конкретний час у конкретному суспільстві.

Крім цих постулатів, які безпосередньо випливають з аксіом редагування, до їх числа слід додати ще одну.

• Будь-яку загальну (постулат) чи конкретну норму можна порушити, якщо це веде до поставленої мети.

3. Конкретні норми