Загальне уявлення про умовиводи. Класифікація умовиводів.

Основні поняття та категорії: умовивід, структурні компоненти умовиводу, умовивід логічно правильний, правило логічного виводу, логічний аналіз структури умовиводу, умовиводи прості і складні, умовиводи імовірності та достовірності, умовиводи дедуктивні, індуктивні і умовиводи за аналогією (традуктивні).

1. Загальне уявлення про умовивід.

Як вже відомо, перевірка правильності слідування одного судження з інших є задачею формальної логіки. З цією метою вона застосовує особливий формально-логічний апарат, що базується на певних загальновизнаних законах мислення. Однак, формальні аксіоми дії думки у процесі побудови істинного знання завжди пов’язуються з дійсністю, практикою, гносеологічною (пізнавальною) природою умовиводу: людину цікавлять не тільки висновки про істинність (хибність) міркувань, але й послідовність руху мислення до істини, роль отриманих висновків у розвитку наукових теорій тощо. Звідси постає зрозумілою необхідність ретельного дослідження умовиводів, як особливих евристичних проявів думки, що сприяють формуванню нового знання про навколишню дійсність.

1.1. В чому полягає сутність умовиводу як особливої форми мислення?

Яким чином здійснюється перехід думки від понять і суджень до умовиводів?

Поняття і судження можна розглядати у вигляді своєрідних первісних складових мислення, його специфічних одиниць. У поняттях відображається сутність предметів, подій та явищ навколишньої дійсності, у судженнях – щось стверджується або заперечується відносно предмета думки. Але живий процес мислення не обмежується лише поняттями і судженнями і не розглядає їх у вигляді власних ізольованих форм (моментів мислення). Більш того, існує безліч специфічних складних висловлень, які і в ізольованому стані вже містять у собі вказівки на зв’язки, що виходять за межи цих суджень.

Наприклад, якщо судження фіксує дві або більше можливостей, тобто містить у своєму складі диз’юнкцію, воно диктує наступний рух думки до потреби встановити, яка з цих можливостей відповідає дійсності. Інакше кажучи, розподільне (диз’юктивне) судження тут виступає підготовчим ланцюгом у побудові нових висловлень: спочатку категоричного, а потім – аподиктичного.

Відтак, виникає потреба обґрунтування не тільки ізольованих суджень, але й своєрідних зв’язків між ними. Остання операція якраз і здійснюється завдяки умовиводам – формам мислення, що дозволяють виконати логічну операцію конструювання висловлень, у наслідку якої із одних (первісних) суджень утворюються нові судження.

*Умовивід – форма мислення, в якої з одного або декількох суджень, що певним чином пов’язуються між собою, виводиться інше судження.

*При побудові умовиводів потрібно розрізняти:

• сукупність суджень, з яких щось виводиться, – їх називають засновками (або посилками, або гіпотезами);

• судження, яке виводиться з засновків, – його називають наслідком;

• правила логічного виводу, за допомогою яких здійснюється логічний перехід від засновків до наслідку. Саме цей перехід називають висновком умовиводу.

*Засновки і наслідок іноді називають компонентами умовиводу.

*Форма запису умовиводу найчастіше буває такою: спочатку записують засновки, потім під ними проводять горизонтальну лінію і під нею пишуть наслідок. Горизонтальна лінія слугує для вказівки на те, що останнє судження виводиться з попередніх.

Наведемо приклади умовиводів, поки що не вдаючись у правильність їх побудови:

Якщо Шекспір – великий драматург, то його твори ставляться у театрах. Твори Шекспіра ставляться у театрах. Шекспір – великий драматург.

Якщо даний рух – механічний рух, то він або поступальний, або обертовий. Але даний рух не є ні поступальним, ні обертовим. Даний рух не є механічним рухом.

У звичайній українській мові замість горизонтальної лінії, що пов’язує посилки з наслідком, використовують слова «відтак», «отже» та ін.

Ось як характеризує цей перехід Павло Васильович Копнін: «Сутність процесу умовиводу занурюється у відтворення подумки даній речі і умов її існування. Знання про умови існування цієї речі складає посилки умовиводу, знання про нову річ дає наслідок, а знання закономірного зв’язку речей з умовами їх існування обґрунтовує можливість самого процесу виведення речі з умов її існування» [1, 334].

Але ж на відміну від простіших суджень, які висловлюють у мові безпосереднє відношення людини до природи, умовивід є опосередкованою формою цього відношення. Він абстрактно обробляє знання, що були отримані у наслідку досліду, споглядання.

«Правильність нашого розуміння певного явища природи, – пише П.В. Копнін, – доводиться тим, що ми самі його виробляємо, визиваємо із його вимог, підкоряємо його слугувати нашої мети… Правильні зв’язки, шляхи, форми, фігури людської думки закріплюються, отримують характер аксіом, неправильні, що не приводять до істинного знання, що не підкріплюються практикою, відкидаються» [1, 335-336].

*Звідси відразу ж випливає практична значущість умовиводу для людини:

шляхом побудови умовиводів ми виробляємо процеси, що є для нас тимчасово недоступними і споглядаємо за наслідками їх протікання. Основою створення умовиводу як переходу від відомого знання до невідомого є наявність об’єктивних зв’язків між речами, подіями та явищами у природі і суспільстві.