3 Етнографія України

ка, діалектика, логіка, арифметика, музика, астрономія. УЛьвові 1585 р. була створена друга в Україні школа вищого типу За статутом Львів­ської школи діяла також братська школа у Луцьку 3 початку 30-х ро­ків XVII ст. Київську братсько-лаврську школу (гімназіон) названо Києво-Могилянською колегією, аз 1701 р. —академією. Братські шко­ли існували в Рогатині, Бресті, Перемишлі, Городку, Комарні, Більсь- ку Протестантські школи були союзниками православ'я проти насту­пу католицизму й існували в Попівцях поблизу Кам'янця, у Крилові на межі Холмської землі, в Кисилині, Гощі й Берестечку на Волині, у Хмі­льнику на Поділлі. Києво-Могилянській академії підпорядковувались школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

Україна на той час мала багато освічених людей, котрі закінчили західноєвропейські університети. Лише в ХУ-ХУІ ст. у Краківському університеті дістали освіту 800 українців. Вихідці з України навчалися в Празькому університеті, Сорбонні, Гейдельберзькому, Віттенберзь- кому, Ляйпцігському, Лейденському університетах, університетах Бо­лоньї та Падуї в Італії. Цей етап розвитку українського народу харак­терний активним процесом розширення і складання сучасної етнічної території, що особливо виявилось у заселенні українцями (за дозволом російського уряду) Слобідської України, в просуванні українського етносу всупереч турецько-татарській агресії у південні степи.

Чимала кількість писемних джерел, у тому числі створених інозем­цями, дають підстави вважати: на цьому етапі склалися і всебічно ви­явили себе "класичні" етнографічні риси українського народу, що по­вно і широко були вивчені етнографічною наукою в ХІХ-на початку XX ст. У другій половині ХУІ-першій половині XVIII ст. чітко викре­слювався той етнографічний поділ України, який не втратив значення дотепер. За Густинським літописом, створеним, щонайпевніше, у 20-х роках XVII ст. вирізнялися такі землі, як Волинь, Поділля, Україна, Підгір'я. Вишенський називав також Покуття. Мініатюри "Учитель­ного Євангелія" дають змогу відтворити українські сільськогосподар­ські знаряддя: колісний плуг, коси, ціпи, лопати, спосіб будівництва двокамерних приміщень та ін.

Тут подана характеристика селянського чоловічого одягу, що скла­дається зі свити, шапки й шароварів. З "Літопису Самовидця" з чис­ленних зображальних джерел дізнаємося про таку ознаку зовнішнього виду українського козака і повстанця часів національно-визвольної війни, як вуса. Коли хтось із міщан, серед яких поширеним був звичай носити бороди, вирішував пристати до війська Богдана Хмельницько­го, то мусив поголити бороду і залишити лише вуса. Про козаків, які брили бороди і хизувалися вусами, писав Павло Алепський. Автор за­значав побожність і благочестя українців, відсутність у їх церквах місць для сидіння, молитовний спів, у якому беруть участь жінки і діти, зага­льну грамотність чоловіків, жінок і дітей, у тому числі сиріт, особливо­сті церковної архітектури й убранства храмів. Він описав побутування в Україні підсічно-вогневої системи землеробства, розвинутого тварин­ництва, городництва і садівництва, льонарства, водяних млинів, про­дукування пива з ячменю, горілки з жита та вина, багато інших ціка­вих етнографічних рис. Гі де Боплан розповідав про традиційну коза­цьку їжу — кашу і борщ. Скурпульозні в нього описи різних народних звичаїв і обрядів, працелюбність і хазяйновитість українців. "У цьому краї, — писав Гі де Боплан в "Описі України", —усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках"

Той же Гі де Боплан подав чимало подробиць з українських весіль­них звичаїв, про прикрашення дівчатами голови вінками із квітів, про звичай обливання дівчат водою у великодній понеділок і хлопців — у великодній вівторок, про дарування дівчиною вишитої хустини хлоп­цеві, про крашения яєць на Великдень. І.Вишенський неодноразово зга­дував про традиційні страви борщ і поливку, купальські обряди. Поль­ський і український автор ХУІ ст. С.Клюкович у праці "Кохоїапіа" дав відомості про голосіння в Галичині. До наших днів дійшли форми ві­тань ХУІ-ХУІІІ ст. "Помагай Біг", "Христос воскрес" "Слава! Сла­ва!" Майже всі іноземці, котрі мали нагоду спостерігати за життям козаків і Запорозької Січі зокрема, зазначали демократизм їх громад­ського укладу Наголошувалося на головних рисах характеру україн­ців — волелюбності, почутті побратимства, невибагливості до умов життя, кмітливості й гуморі, пісенності, відвазі та ін.

ХУІ-перша половина XVII ст. були періодом видатних досягнень української професійної культури. Характеристичні риси виробилися в українському містобудуванні, оборонній і культовій архітектурі. В центрі міста зводилися ратуші з дзвіницями, а навколо них споруджу­вали будинки міської буржуазії. Прикладом такого ансамблю є площа Ринок у Львові. В культовій архітектурі поширеними стали храми три- дільного і п'ятидільного типу, що розвивали давньоруські традиції, але в способі будівництва, формах екстер'єру й оздобленні перебували в органічній єдності з європейськими архітектурними стилями ренесан­су і бароко. Для іконопису властивими стали реалістичні мотиви. В побуті панівних верств все більше уваги приділялося творам світсько­го живопису, зокрема світському портрету Був також поширений за манерою відображення і тематикою народний живопис, що виявився в церковному малярстві, зображенні народних образів козака Мамая, народних музик, обрядів.

Для музичної культури характерною особливістю став хоровий спів, що формувався при братських школах в Острозі, Києві й інших містах.

Від того часу, коли Іван Федоров надрукував у Львові "Апостол" (1574), поширювалось книгодрукування в Україні. На зламі XVI-

XVII ст. тут було 17 друкарень, що видавали книги церковносло­в'янською й українською мовами. Друкарні діяли при монастирях і братських школах. У 1591 р. при Львівському братстві видано греко- слов'янську граматику 3 першої половини XVII ст. провідне місце в книгодрукуванні належить Києво-Печерському монастиреві. Книги видавалися в Дермані, Острозі, Луцьку Школи при братствах харак­теризувалися демократичними статутами, згідно з якими учні цінува­лися не за походженням, а за здібністю, ставленням до навчання. Дія­льність багатьох освітніх закладів сприяла поширенню освіти серед широких народних мас.

Повстання під проводом Б.Хмельницького і національно-визволь­на війна середини XVII ст. засвідчували, що в історичному розвитку України настав новий етап. Народ піднявся до усвідомлення необхід­ності завоювання національної свободи в усій цілісності й утворення національної держави. У цьому полягала основна стратегічна мета на­ціонально-визвольної війни. Але мета не була досягнута. Вирвати Укра­їну з-під гніту феодальної Речі Посполитої самому українському наро­дові, його збройним силам і керівництву не вдалося.

За цих умов Б. Хмельницький звернув свої погляди на Росію, спо­діваючись на її допомогу Однак царський уряд виношував свої плани щодо України. Внаслідок рішення Переяславської ради у січні 1654 р. виявилися не чим іншим, як переходом України з-під польської залеж­ності під "високу государеву руку"

ДОБА ЗАНЕПАДУ НАЦІОНАЛЬНИХ ФОРМ ДЕРЖАВНОСТІ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

Переяславська рада лише на короткий час забезпечила відносно позитивну зміну становища в Україні. Однак після смерті Б.Хмель­ницького козацька старшина швидко відчула суворість "високої госу- даревої руки" і спробувала перекреслити рішення Переяславської ради. З цього на довгі десятиріччя в Україні почався драматичний відступ від ледь не осягнутих вершин національної свободи. У вересні 1658 р. І. Виговський, котрий виконував роль гетьмана при неповнолітньо­му Юрієві Хмельницькому, підписав з Польщею Гадяцькі угоди, за якими Україна отримувала в складі Польщі статус Руського князівст­ва, урівняного з Литовським. Проте через рік Ю.Хмельницький з волі тієї ж козацької старшини, що примусила І.Виговського залишити ге­тьманство, відмовився від Гадяцької угоди і підписав з російським уря­дом нові "Переяславські статті" Але минув ще рік і, за наслідками по­разки російсько-козацьких військ, Ю.Хмельницький Чуднівською уго­дою знову визнав залежність від Польщі. Оскільки на цей час у Києві та низці міст Лівобережжя вже були російські військові загони, то Чу- днівська угода стала практичним кроком на шляху до поділу України на дві частини. В 1663 р. після зречення Ю.Хмельницьким гетьмансь­кої булави відбувся також поділ козацьких адміністрацій на Лівобере­жну з гетьманом Іваном Брюховецьким і Правобережну з Павлом Те­терею на чолі.

У 1664 р. воєвода київський Стефан Чарнецький наглумився над пам'яттю Богдана Хмельницького, викинувши його тіло з могили в Суботові. У всенародних повстаннях проти Польщі (Ставище, Лисян- ка) після втечі П. Тетері серед претендентів на гетьманську булаву пе­реміг Петро Дорошенко, який вдався до союзу з турками і татарами. В січні 1667 р. дійшло до замирення (Андрусівське перемир'я) між Росі­єю і Польщею. Поділ України став доконаним фактом. Запоріжжя ого­лошувалося під подвійною залежністю. Проте і після цього в середови­щі козацтва не припинилася боротьба за возз'єднання України. В 1668 р. П.Дорошенко рушив на Лівобережжя і стратив І.Брюховецького, а сам на якийсь час став гетьманом України. Проте вже через рік лівобереж­не козацтво виступило проти Дорошенка і обрало гетьманом Дем'яна Многогрішного, котрого в ролі наказного гетьмана залишив на Ліво­бережжі П.Дорошенко. Водночас на Правобережжі Дорошенко не при­пиняв боротьби проти Польщі. В серпні 1671 р. він поновив союз з Туреччиною.

Правобережну Україну з краю в край проходили турецькі війська і татарські орди як козацькі союзники. Після поразки Польщі від туре- цько-татарсько-козацьких військ у жовтні 1672 р. був підписаний не­вигідний для Польщі й відносно вигідний для козаків Бучацький мир, за яким Брацлавське воєводство і південна частина Київського воєвод­ства переходили під управління гетьмана Дорошенка. На інших пра­вобережних землях ще управляв гетьман пропольської політики Ми­хайло Ханенко. Таке становище тривало недовго — вже 1673 р. у битві з польськими військами Яна Собеського турки зазнали поразки, а 1674 р. проти Туреччини вирушили через Правобережжя російські війська. Більшість правобережних полків визнала лівобережного гетьмана І.Самойловича. П.Дорошенко залишився без території і в 1676 р. ви­знавши владу І.Самойловича, здавшись на ласку воєводи Ромоданов- ського. На бік росіян перейшов і М.Ханенко, після чого наказним ко­зацьким гетьманом від імені Польщі був призначений Євстахій Гоголь (помер 1679). Потім козацьким гетьманом король іменував Стефана Куницького, Андрія Могилу, Самійла Івановича (Самуся). Турки ж витягли з константинопольського монастиря Юрія Хмельницького і нарекли його "князем України малоросійської" Але кількаразові спус­тошливі походи Ю.Хмельницького закінчувались поразками. У 1681 р. Росія підписала в Бахчисараї мир із Туреччиною. Туреччина визнала за Росією Київ і владу над запорозьким козацтвом. У Ю.Хмельницького було відібрано гетьманську булаву, а 1683 р. його страчено.

Остаточно, аж на ціле майбутнє століття, доля України була визна­чена підписаним у Москві 1686 р. між Росією і Польщею "вічним ми­ром" Лівобережжя, Запоріжжя і Київ з околицею визнавались за Росі­єю. Спустошені південна Київщина і Брацлавщина оголошувались нейтральною зоною. Решта українських земель на захід від Дніпра визна­валася за Польщею. Після цього наступ польського уряду на елементи української самобутності був безоглядним. У 16% р. прийнято сеймовий закон про вилучення української (руської") мови із судочинства. У 1699 р. Сейм ухвалив рішення про "знищення козаків у Київському і Брацлавсь- кому воєводствах", розпуск козацьких полків упродовж двох тижнів.

Проте козацькі повстання початку XVIII ст. під проводом Семена Палія, Захара Іскри, Андрія Абазина привели до відновлення у 1704 р. козацького устрою на Правобережжі. Це відбувалося в умовах, коли під претекстом допомоги королю Августу II у війні проти шведів на Правобережжя вступили війська гетьмана Івана Мазепи. Однак уже 1711 р. Петро І видав указ про переселення козацьких правобережних полків на Лівобережжя. В дусі "Вічного миру" Польща 1712 р. понов­лювала повноту своєї влади на Правобережжі. Козацтво було постав­лене поза законом. На його місці зародився гайдамацький рух. Мало кращим виявилося становище і перспектива українських земель у скла­ді Росії.

У свій час один з політичних діячів України назвав "возз'єднання України з Росією" зразком для інших окраїнних щодо Росії народів у прагненні свого визволення. Насправді умови, в яких опинилася Укра­їна у складі Росії, не можна назвати "зразком" гідним наслідування. Під впливом російських кріпосницьких порядків поступово нищилися завоювання народних масу роки визвольної війни, а козацька старши­на перетворилася в звичайних кріпосників, які проміняли національну ідею і честь на поміщицьке благополуччя. В 1665 р. за титул боярина гетьман Брюховецький передав у безпосередню економічну залежність російському урядові "всі українські городи" Відбувався наступ на ін­ститути національної державності: систему гетьманату і козацького адміністративного устрою, на запорозьке козацтво.

З українськими гетьманами, якщо вони заявляли про свої права, царизм швидко розправлявся як зі звичайними бунтівниками. їх кату­вали, засилали до Сибіру, відрубували голови. У 1663 р. відрубали го­лову гетьманові Якимові Сомку; 1672 р. мордували у Москві, а потім заслали з родиною до Сибіру гетьмана Дем'яна Многогрішного; в тому ж році заслали запорозького кошового отамана Івана Сірка; у 1687 р. разом із сином Яковом заслали гетьмана Івана Самойловича, а його братові Григорію відрубали голову.

Після переходу Мазепи на бік Карла XII війська О.Меншикова вщент зруйнували гетьманську столицю Батурин, а царський загін під командуванням П.Яковлева зробив те ж із Запорозькою Січчю. Запорожці, котрим пощастило уникнути розправи, пішли вниз по Дніпру під опіку кримського хана і заснували там Олешківську Січ (у районі сучасного Цюрупінська). Лише через 15 років після цього під впливом нових небезпек для Російської держави з півдня запорозь­ким козакам дозволили повернутись у рідні місця. На р. Підпільна за 5 км від Старої Січі було створено Нову Січ, якій судилося проісну­вати ще понад 40 років, щоб у 1775 р. дочекатися своєї остаточної руїни від Катерини II.

Після смерті Івана Скоропадського в 1722 р. уряд Петра І не дозво­лив обирати нового гетьмана. Призначений наказним гетьманом Пав­ло Полуботок за спроби відстоювати інтереси України був виклика­ний до Петербурга і посаджений в Петропавловську фортецю, де й помер 1724 р. Після смерті Петра І російський уряд ще двічі дозволяв гетьманське правління Данила Апостола в 1727-1734 рр. і Кирила Ро- зумовського в 1750-1764 рр. після чого гетьманат як такий через 110 років після Переяславської ради був ліквідований. У 1783 р. в Україні було поширене кріпосне право російського зразка. В Лівобережній Україні запроваджувався поділ на губернії, властивий для всіх російсь­ких земель. Ще в 1685 р. православну церкву України було підпоряд­ковано московському патріархату Створений Петром І Синод для управління справами церкви заборонив друкувати в Україні будь-які книги українською мовою, в тому числі церковні. Останні дозволялося видавати лише церковнослов'янською або російською мовами. У 1730 р. заборонили навіть українські букварі. Російська імперія стала для укра­їнського народу тюрмою

.Проте порівняно з тією частиною України, яка після "вічного миру" 1686 р. опинилася під Польщею, в Гетьманщині загалом залишилися кращі умови для етнічного розвитку українського народу Хоча залеж­ність Лівобережної гетьманської України від кріпосницької Росії ско­вувала самобутній соціальний розвиток, який за умов незалежності міг би швидше наближатися до буржуазних форм, все-таки на Лівобереж­жі феодальна соціальна структура українського етносу зберігала при­родний характер. На основі козацької старшини тут витворилась еліт­на верства народу, що у XVIII ст. набула рис російського дворянства. Великою мірою ця верства залишалася носієм національно-державної української традиції навіть тоді, коли були ліквідовані найменші зали­шки козацької державності. Важливе значення мало збереження відно­сно чисельної вільної козацької верстви селянського населення, що в умовах кризи кріпосницького ладу аж до 1861 р. була головним носієм етнокультурної традиції. На Лівобережжі сильніші позиції, ніж на ін­ших землях, мав український елемент у структурі міського населення і, на загал, міста за національним складом залишалися, як і села, україн­ськими. Цим факторам належало важливе значення в середині та дру­гій половині XIX ст. коли почалося нове національне пробудження українського народу

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Баран В.Д. Давні слов'яни. — К., 1998.

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.

Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991. — Т. І. До початку XI віка. — С. 1-66.

Етнічні процеси у середньовічному слов'янському світі. Матеріали "кругло­го столу" // Укр. іст. журн. — 2001. — № 3. — С. 3^А17.

Залізняк Л. Від склавінів до української нації. — К., 1997.

Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1973.

Ісаєвич Ярослав. Проблема походження українського народу: історіографіч­ний і політичний аспект 11 Ярослав Ісаєвич. Україна давня і нова. Парод, релігія, культура. — Львів, 1996. — С. 22-43.

Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

Липа Юрій. Призначення України. — Львів, 1992.

Мальчевський Олег. Полонізація української шляхти // Україна в минулому. — Київ; Львів. 1992. — Вип. І., — С. 37-53.

Марченко М.1. Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII ст. — К„ 1961.

Ономастика України першого тисячоліття нашої ери. — К., 1992.

Пахаджание беларусау: дьіскусія працягваецца // Перабудова і міжнацьіяна- льньїе адносіньї. — Мн., 1989. — С. 113-130.

Пеняк СІ. Ранньослов'янське і давньоруське населення Закарпаття VI- XIII ст. — К., 1980.

Рьібаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ ст. — М., 1982.

Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1979.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися Українська нація. — К„ 1991.

Толочко П.П. Древняя Русь. — К., 1987.

Тиводар Михайло. Короткий нарис історії Закарпаття 11 Закарпаття: народо­знавчі зошити. — Ужгород, 1995. — С. 10-30.

Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної істо­рії. — К„ 1990.

Уткин Анатолий. Будущее Запада 11 Свободная мьісль — XXI. — 2003. — № 2. — С. 52-69.

Яковенко Н. Парне історії України з найдавніших часів до кінця XVIII сто­ліття. — К„ 1997.

РОЗДІЛ III