Технологія складання поліської борони

поненти: один або два "полози" ("підошва", "повзун" тощо), наса­джений на передні кінці здвоєних полозів масивний залізний "леміш", дерев'яна "полиця" ("дошка"), яка відвалювала скибу зораного грун­ту, і "гряділь" ("вал" "стріла" тощо). Крім того, знизу в продовбаний посередині гряділя отвір вставлявся залізний різак ("чересло"), а "пі­дошву" з гряділем з'єднував окремий брусок— "стовба" Правили ро­бочою частиною плуга за допомогою двох ручок ("чепіг"). Кожна з них була природним продовженням одного з полозів. Передком укра­їнського плуга традиційної конструкції слугувала одноосьова двоколі­сна "колішня" ("теліжки"), на якій примощувався і кріпився передній кінець гряділя. При оранці плугом його чересло відрізало смугу грунту збоку, леміш підрізав її знизу, а полиця частково чи повністю перевер­тала скибу на бік, утворюючи таким способом борозну В цьому і по­лягала основна функціональна перевага обробітку землі за допомогою плуга, порівняно з її обробітком за допомогою рала, що скибу не вио­рювало, а лише розрізало і розсувало грунт по боках.

Тривалий час традиційний український плуг був цілком дерев'я­ним, за винятком залізного леміша і чересла, тобто був масивним зна­ряддям, в яке запрягали, зазвичай, дві-три пари волів, а при розорю­ванні степових перелогів — спорадично навіть п'ять-шість пар волів. Згідно з архівними писемними свідченнями, наприкінці ХУІІ-початку XVIII ст. українці почали виготовляти із металу й інші компоненти робочої частини відповідного плуга. Однак кількість тяглової сили, котру використовували для приведення цього орного знаряддя в дію, зменшилася лише тоді, як його дерев'яну полицю, стовбу та інші деталі замінили залізними, а також з розповсюдженням в Україні різних мо­делей плуга фабричного виробництва — наприкінці ХІХ-у XX ст.

Поліщуки і жителі окремих регіонів Лівобережної України орали ниву за допомогою сохи. На думку вчених, знаряддя праці такого виду українці запозичили у росіян, білорусів або прибалтійців. Це дуже сум­нівно, хоча б тому, що в лісовій зоні України побутували два різні типи сохи — поліська (українська, чи соха-литовка) та безпередкова з голоб­лями (російська, соха-московка, або плашка). Перша з них фігурує у писемних пам'ятках ще середини XVI ст., друга — у королівських люст- раціях аж першої третини XVII ст. Соха поліського типу побутувала передовсім на теренах Середнього і Західного Полісся, причому до по­чатку XX ст. включно, соха-московка — лише на території Східного Полісся і Лівобережної України (у ХУІІ-першій половині XIX ст. па­ралельно з поліською сохою).Для сохи поліського типу був характерний довгий (до З^л4 м) тягло­вий дишель ("війце", "стебло"). Виготовляли його переважно зі стов­бура дерева з суцільною прикореневою роздвоєною частиною, яка піс­ля відповідної обробки слугувала ручками ("чепігами") знаряддя. При відсутності такого роздвоєння ручки задовбували на задньому кінці дишля окремо. Тут (в іншому отворі) знизу кріпили "розсоху" із дуба, на кожний з кінців якої насаджували пероподібний залізний "сош­ник" Невід'ємними компонентами робочої частини поліської сохи були ще нерухома дерев'яна "полиця" у вигляді лопатки (інколи — відвал у формі дощечки), "підвої" з мотузок, ременя чи гужви (запа­рений у гарячій воді, скручений вручну прут з дерева твердої поро­ди), спорадично — також "стовба" тощо. Тобто, за конструкцією, поліська соха багато в чому нагадувала конструкцію однозубого рала з полозом. Натомість тягловим приладом російської за похо­дженням сохи слугували дві довгі жердини — голоблі ("вобжі", "оглоблі"). Основу її робочої частини становила масивна "плаха" ("розсоха"), яка внизу закінчувалася двома окремими "зубами" на кожен з яких насаджували по одному залізному "сошнику" Розсоху і голоблі з'єднував разом поперечний брусок ("рогаль"), кінці яко­го водночас слугували ручками цього знаряддя. Крім того, від го­лобель до сошника кріпили м'які "підвої", а на самому сошнику на­впроти сошників — "полицю"

У зв'язку з відмінною конструкцією тяглових приладів у соху полі­ського типу запрягали лише пару волів, у соху з голоблями (безперед- кову) — одного коня або вола. Все сказане в сукупності дає змогу припустити, що перший тип описаного орного знаряддя був в Україні автохтонним явищем, а другий принесли російські селяни в процесі їх переселення на терени Східного Полісся і Слобожанщини щонайшвид­ше наприкінці ХУІ-початку XVII ст.

Як розпушувальне знаряддя повсюдно в Україні застосовували борону трьох видів: традиційну, традиційну модифіковану і фабричну. Серед традиційних найдавнішою за походженням і найпримітивнішою за конструкцією вчені вважають волокушу, яку селяни виготовляли із масивної гілляки. У ХІХ-на початку XX ст. за її допомогою українці найчастіше заволочували посіви. Тоді ж на теренах Полісся ще широ­ко побутувала плетена (лісяна) борона, основу конструкції якої стано­вив П-подібної форми "облук" — розколений надвоє стовбурець мо­лодого дуба. До цього "облука" кріпили за допомогою виготовлених із гужви "калачів" березові або лозові прути, що розміщуватися на ньо­му кількома рядами (переважно по п'ять) повздовж і впоперек, причо­му на кожен поздовжній ряд відповідного "снування" борони витрача­ли два прути, на поперечний — три. Відтак на місці перехрещення двох пучків цих прутів забивали дубові "зуби", що утримувалися тут за до­помогою вже згаданих "калачів"

На відміну від Полісся в інших регіонах України у зазначений пері­од найчастіше використовувалися/?ат:ов/, або валкові борони, які були зазвичай траппецієподібної форми. Основу конструкції цієї борони

Соха поліського типу: 1 — вигляд з лівого боку; 2 — вигляд з правого боку; З — спосіб кріплення "плахи ": а — до "ричага"; б — за допомогою "пудвія " та "пужовки"; 4 — вигляд сохи з розмірами. Деталі сохи: 5— "обмулок " (короткаручка); б— "милиця"; 7— "сошники 8— "плаха "; 9 — "пропілок ¹¹; 10— "полиця "; 11—заготівка на плах

установили кілька поздовжніх дерев'яних брусків ("бильців"), на обох кінцях кожного з них видовбували наскрізні отвори. Через останні про­пускали дві поперечні планки ("глиці"), що надавали виробу форму своєрідної рами. Відтак у просвердлені в бильцях отвори вставляли і закріплювали з дерева твердої породи (переважно із дуба) щонаймен­ше півтора-два десятки "зубів" ("чопів").

З початком масового поширення металу в селянському побуті рам­кову борону традиційної конструкції і форми сільські майстри дещо модифікували, зокрема, замість дерев'яних "зубів" вони почали вико­ристовувати залізні.

В господарстві українців широко побутували різні ручні знаряддя обробітку грунту заступи ("лопати", "рискалі", "шуфлі", "городники тощо) ковальського і фабричного виробництва, сапи ("сапки", "тяп- ки", "копачки" "дзюбки" тощо) імотики різних типів та форм. Зокре­ма, сапи і мотики найчастіше використовувалися для міжрядкового роз­пушування ґрунту, з метою кращого збереженя вологи, для обробітку просапних культур і обгортання коренеплодів.

МЕТОДИ ОБРОБІТКУ РІАЛІ. ДОГЛЯД ПОСІВІВ, ЖНИВА ТА ПЕРВИННА ОБРОБКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Обробіток ріллі в Україні споконвіків був справою передовсім чо­ловіків, а на городі поралися переважно жінки.

У більшості регіонів української етнічної території землю орали поперемінно (що другого року) двома способами: в розгін і )> склад. Пер­ший із цих способів (розгін) полягав у тому, що орати починали з краю лану першу борозну прокладали вздовж однієї межі земельної ділян­ки, другу борозну — вздовж протилежної межі, третю — біля першої борозни, четверту — біля другої борозни і т.д. Пройшовши описаним способом усі гони (поздовжні відстані) лану з десяток і більше разів, добиралися до його середини, у зв'язку з чим тут і утворювався розгін (розплуга). Наступного року починали орати вже зі середини земельної ділянки і поступово доходили до її обніжків (вузьких смуг між нивами) або до меж сусідських ланів.

Після оранки скибирозпушували різними методами і різними при­ладами: "ралили" ралом, скородили "драпаком" ("грапою") або боро­ною впоперек і повздовж. Якщо було багато робочої худоби, то боро­нували землю одночасно з оранкою.

Розпушивши ґрунт, хлібороб відразу приступав до сівби. В Україні застосовувалися два способи сівби зернових культур уручну в один сів і у два сіви. В першому випадку селянин крок за кроком ступав по ріллі і сіяв зерно перед собою, а в другому — він, крокуючи невеликими зиг­загами, кидав зерно то трохи ліворуч, то трохи праворуч, тим самим удвічі збільшуючи ширину засіяної смуги.

На більшості території України засіяні ниви обов'язково заволочу­вали боронами. Інколи до сільськогосподарського знаряддя цього виду ще прив'язували невелику дерев'яну колоду ("колодку"), яка втрамбо­вувала ґрунт з метою збереження вологи. Зерно сіяли безпосередньо і по стерні, заволочуючи посів бороною або загортаючи його ралом. Зрозуміло, що в такому випадку ниву не орали.

Значну увагу українські селяни приділяли догляду за посівами. На полях зі сходами пшениці, ячменю, вівса, гороху й інших культурних рослин такі бур'яни, як суріпок, горошок, кукіль виривали руками, а вер­хівки полину й осоту, що виростали вищими, ніж посіви, скошували косою. Руками проривали сходи проса від гірчака, молочаю, сосонки й інших бур'янів. Для захисту проса і конопель від птахів влаштовували по межах та посеред ниви опудала. Крім того, щоб дикі голуби і гороб­ці не висмикували зі землі конопляних сходів, їх обгороджували кілка­ми, між якими натягали довгі нитки. Тут влаштовували також соло­м'яні опудала.

Прокладення першої борозни на ниві та початок засіву відбували­ся завжди урочисто, з дотриманням комплексу звичаїв та обрядів, які, згідно з давніми за походженням народними уявленнями і вірування­ми, мали забезпечити щедрий урожай у поточному році. Початок і кі­нець оранки та сівби обов'язково супроводжувало святкове частуван­ня всіх членів сім'ї, що, на думку українців, також мало забезпечити багатий урожай.

Початок жнив ("зажинки", "зажинщина") вирізнявся урочистістю. Зокрема, майже в кожному селянському господарстві готували до цієї важливої події святковий стіл, а обідати українська сім'я виходила без­посередньо в поле.

У жнива працювали всі дорослі члени родини. Залучалися до вико­нання другорядної роботи (до збору стебел, зношування снопів тощо) і підлітки. Спершу косили або жали озимину, а якщо одночасно поспі­вав ячмінь, то косили його вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно із колосків. Потім збирали овес, яру пшеницю, просо і насамкінець греч­ку — приблизно з ЗО серпня (за старим стилем). Косили збіжжя по- різному під стінку (обкошуючи поле навколо), під п 'ятку (з низькою стернею) тощо. Виконували цю роботу лише чоловіки, а серпами жали жінки, спорадично і чоловіки.

Перші зрізані стебла зернових культур зберігали у кожній селянсь­кій хаті до нового врожаю, щоб родині жилося щасливо і заможно. Скошене чи зжате збіжжя скрізь в Україні, за винятком деяких півден­них регіонів, зв'язували у снопи "перевеслом", тобто скрученим жму

­

том стебел із цього збіжжя. Снопи спочатку клали в п 'ятки (п'ять сно­пів), а надвечір —у хрестики (15 снопів), полукіпки (ЗО снопів) і копи (60 снопів). На теренах Полісся та в гірських районах Східних Карпат, де часто випадають дощі, для просушування збіжжя використовували ще спеціальне пристосування — "остреву" ("стропак"). Це був оголе­ний сухий стовбур смереки, сосни або дерева іншої породи із залишка­ми сучків завдовжки 10-15 см, які й утримували снопи на цьому при­стосуванні. В XX ст. снопи почали підвішувати на спеціальну піраміду, сформовану із трьох двометрових, зазвичай сучкуватих жердин. У пів­денних регіонах України скошене збіжжя не в'язали відразу в снопи, а згортали його у валки, які потім складали в копи.

Після закінчення жнив снопи звозили возом у клуню (стодолу) або на тік. Поблизу току їх складали у стіжки або у скирти. Безпосередньо перед молотьбою снопи іноді ще просушували у клунях (стодолах), а в північних районах Полісся — в "осетях" (у спеціальних господарських спорудах, які опалювалися).

Молотили збіжжя різними знаряддями праці й різними способа­ми, але найчастіше за допомогою ціпа. Для цього на земляному току чи на дерев'яному помості стодоли складали в два ряди нерозв'язані сно­пи жита чи пшениці, зокрема, колос­сям до середини, щоб вони трохи перекривались, з яких і вибивали зерно. Залежно від кількості задія- них осіб-чоловіків, молотили в один ціп, у два ціпи, у три ціпи, в чотири ціпи, а на Лівобережжі України — навіть у п'ять-шість ціпів, притому на кожного молотильника припада­ло щонайменше два-три снопи. Для виконання цієї тяжкої і трудомісткої роботи, яка затягувалася до пізньої осені, селяни-сусіди часто об'єднува­лися у виробничі гурти, особливо якщо не вистачало своїх робочих рук, і молотили кожному з них по черзі.