Парне ярмо з "кульбаками

В Середньовіччі важливе значення мало виробництво смоли. Воно було поширене передовсім у тих регіонах України, де росла сосна на Поліссі. Смолу використовували при будівництві суден, а також шевці, римарі, боднарі. Значну частку цієї лісохімічної продукції екс­портували і в західноєвропейські країни. Процес виробництва смоли докладно й образно описав Т.Рутковський: "Величавий нічний вигляд вулкана цього вогню, що бухає з печі, в яку перед тим вложили переваж­но до 465 дерев, а для його погашення приготували 750 фір гною, час­тково торфу Коли починають гасити вогонь (у печі. —М.Г., Ю.Г.), то його червоний стовп перемішується з чорною хмарою диму і набуває

величності, а біля нього скаче у лича­ках 215 робітників, кидаючи у цей во­гонь гній"

У минулому важливим деревооб­робним промислом було стельмаху­вання виготовлення возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Як відомо, впродовж кількох тисячоліть віз та сани становили в Україні основ­ні види сухопутного транспорту В Середньовіччі для селян-стельмахів існувала навіть феодальна "возова" повинність щороку кожних чоти­рьох сільських ремісників давали до замку або до панського помістя одну готову підводу

Найскладнішим за технологією і найтрудомісткішим було виготов­лення коліс. Особливо це стосується виробництва ободів для них, оскі­льки ободи вигинали із суцільної заготівки на спеціальному станку на "бабі" Для цього ж зводили із колод окрему споруду ("парню"), де розпарювали заготівки. Шпари між колодами ущільнювали мохом та обмазували глиною, а дах самої будівлі покривали дошками. Всереди­ні приміщення була піч, над якою встановлювали довгий чан з подвій­ним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димохід. Воду в чан подавали ззовні дерев'яним жолобом. Матеріал, підготов­лений до розпарювання, закладали у камеру парні через вікна, що по­тім старанно замазували. Через добу після того, коли у печі розвели вогонь, можна було вже приступати до вигинання самих обводів для коліс. Існували парні примітивнішої конструкції, які влаштовували у спеціальних ямах.

У традиційному побуті українського селянства до початку XX ст. переважали дерев'яний посуд, діжки, відра, миски, ложки тощо. їх виготовляли також сільські ремісники. У 1886 р. невідомий автор з цього приводу писав: "Колись не раз приглядався, як відбувалися ярмарки в містах на Покутті, на які привозили від 8 до 10 підвод різного дерев'яного посуду і за кілька годин все продавали. 20 ро­ків тому особливо славились тут миски, виточені із явора, клена, ясеня"

"Стелюга

— прилад стельмахів і бондарів

Виробництвом дерев'яного посуду найбільше займались на Гуцу- льщині. Місцеве населення знало про ті недоступні гірські масиви, де росли великі явори, буки та кедри. Взимку двоє-троє гуцулів брали із собою мішок муки, сокири, долота і відправлялись будувати в лісі ко- либу Один з них зрізував дерева та виготовляв відповідні заготівки, інший їх обтесував, а ще інший робив примітивний токарний верстат,

на якому виточував миски, мисочки тощо. Жителі сіл Пістиня та Пече- ніжина на Івано-Франківщині виготовляли з ліщини крісла, столики, дивани і вивозили на продаж на ярмарки.

ОБРОБКА ШКІРИ

З виникненням та утвердженням відтворювальних видів господар­ства в Україні одяг традиційно шили із овечої шкіри, а взуття — зі шкі­ри волів, коней і свиней. Із шкіри цих домашніх тварин виготовляли й інші побутові та господарські речі, що було ремісничою спеціалізаці­єю окремих груп сільських умільців. До XVIII ст. кушнірства і гарбар- ства (чинбарство) як окремих домашніх промислів не існувало: і куш- нірі, і шевці самі виправляли шкіру, з якої потім вони шили взуття, ко­жухи тощо. Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у вимочу­ванні її в настої з дерев'яної (переважно дубової") кори. Лише з 1878 р. почали виправляти шкіру за допомогою мінеральної солі.

В описі майна шевця від 1649 р. згадується таке начиння для гарба- рування: цебер шевський, троє корит, бочки та дубова кора. В одному з корит лежали у воді сирі шкіри для очищення їх від бруду та крові, в іншому шкіри полоскали у квасній воді з висівом муки та ячмінного солоду Крім того, в спеціально вкопаних у землю дерев'яних бочках, де лежали вже очищені шкіри, заливали розчин із дубової кори, добав­ляючи до нього ще березову кору Використовували й інші прилади до гарбарування.

Овечі шкури просушували, відмочували у звичайній воді в ямах- копанках, потім уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували впродовж 9—12 днів у квасі з висівок. Після вимочування шкіру просу­шували, знизу намазували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали ("ключували") за допомогою дерев'яного "ключа", яким тягли по шкірі. Нарешті шкіру натирали крейдою і знову вичищали від міздрі за допомогою "скафи"

Після обробки шкір кушніри, шевці та римарі приступали до виго­товлення із них відповідних речей. На відміну від полотняного одягу, який шили майже всі жінки, кушнірством займалися сільські чоловіки- ремісники. Були в Україні й мандрівні кушніри, котрі ходили по селах і шили селянам кожухи.

Певна увага приділялась обробці рогів, з яких сільські умільці ви­готовляли ручки, гребінці, ріжки для зберігання мисливського пороху тощо.

ГОНЧАРСТВО

Серед традиційних селянських промислів українців провідне місце посідало гончарство, яке ввібрало багатовікові технічні навички попе­редніх поколінь, виробило національні художні смаки, що корінням ся­гають у глибину віків. Якість керамічного посуду залежала насамперед від якості сировини. Тому гончарне виробництво розвивалось головно у тих регіонах та осередках, де була для нього глина.

Глину видобували звичайним відкритим способом. Видобуту гли­ну зберігали в купах біля хат гончарів або ж у спеціально для цього підготовлених ямах. Потім її піддавали обробці й очищенню били "довбешкою", стругали стругом і дротом, щоб відділити від неї різні домішки. Перед формуванням виробу глину місили як тісто. Посуд ви­готовляли на гончарному крузі, який складався із двох дерев'яних кру­гів нижнього, більшого ("спідняка") і верхнього, меншого ("верх- няка"). Обидва вони з'єднувались спицею або веретеном (спочатку дерев'яним, а пізніше металевим). Нижній круг приводився в рух ногою, а на верхньому крузі, що крутиться, гончар формував руками посуд.

Після просушування сформовані вироби випалювали у спеціальній печі — "горні", що складався з горнила ("комори"), через отвір якого закладали сирий і виймали випалений посуд, і з ями ("пригребиці"), часто закритої зверху дахом, куди ви­ходила пічка. На споді горна була "че­рінь" — долівка з отворами ("юхта­ми"), крізь які проходить вогонь.

Посуд у горнилі для випалюван­ня ставили рядками, а між посудом були глиняні перегородки. Полив 'яний посуд випалювали двічі в сирому ви­гляді та після обливки поливою ("склення").

Всі види керамічних виробів мож­на поділити на чотири основні групи: посуд побутовий, побутово-декорати- вний та декоративний; техніко-деко- ративний; керамічна скульптура та будівельна кераміка.Незважаючи на спільні риси для всієї української на­родної кераміки, все-таки посуд кож­ного етнографічного району і навіть окремих гончарних центрів характер­ний лише для нього властивими ЛО- Гончар (Полтавщина)

кальними особливостями, зокрема художніми, що відрізняло його від аналогічних виробів інших місцевостей. На цій основі історично сфор­мувалися різні оригінальні школи виготовлення та розпису кераміки. Ще в Середньовіччі одна з таких шкіл виникла в с. Опішному на Пол­тавщині. Одним з найбільших осередків традиційного гончарства Опі­шне залишилося дотепер. Наприкінці 80-х років XX ст. на базі цього осередку було створено Державний музей-заповідник українського гон­чарства, який тепер переріс у Всеукраїнський центр дослідження, збе­реження й популяризації гончарної спадщини України.

Характерною особливістю розвитку гончарства на західноукраїн­ських землях було те, що воно зосереджувалося в сільських цехових організаціях гончарів. Про значне виробництво тутешніх гончарних виробів засвідчує і той факт, що на кожному ярмарку в основних тор­гових центрах Східної Галичини завжди було кілька десятків фір з гон­чарними виробами сільських ремісників.

ОБРОБКА МЕТАЛІВ. КОВАЛЬСТВО

В Україні впродовж Середньовіччя виробляли залізо із болотної руди. Як пам'ятки минулого залишились тут відповідні назви населе­них пунктів: Рудка, Рудки, Рудно, Рудавки та ін. Болотну руду випла­вляли примітивним способом у "димарках", біля них будували ще кузні для виготовлення знарядь праці. До речі, наприкінці XIX на початку XX ст. кузня у вигляді однокамерного приміщення була майже в кож­ному селі, споруджувалась вона на вигоні або навіть у центрі самого поселення. Обладнання такої кузні становили горн з уіхом, ковадло, закріплене на дерев'яній колоді, корито з водою та різні ковальські інструменти: щипці, молотки, ножівки, ключі тощо. Перед кузнею обо­в'язково був влаштований навіс і стовп, до якого прив'язували коней під час підковування.

Кування було холодним і гарячим. У ковальському горні, де горі­ло дерев'яне вугілля, залізо або сталь розжарювали. Полум'я у горні роздмухували за допомогою ковальського міха зі вставленим у ньо­му соплом. Коваль працював переважно з помічником-молотобійцем. Притримуючи кліщами предмет або шматок розжареного металу на ковадлі, коваль ударами малого за розмірами молотка показував мо­лотобійцеві місце, куди він мав бити молотом, щоб надати залізному виробу потрібної форми. Виготовлену таким способом річ загарто­вували у воді, що наливали у корито. Так кували сокири, долота і різці, різні сільськогосподарські знаряддя (лемеші, наральники, сош­ники, мотики, серпи тощо). Ковалі виготовляли також багато елеме­нтів для господарських возів та літнього і зимового виїзного транс­порту

Порівняно з куванням технологія лиття була складнішою. Крім того, відповідний спосіб найчастіше застосовувався для обробки ко­льорових металів. Зокрема, для відливання мідних та олов'яних ре­чей спочатку виготовляли із глини, змішаної із піском, ливарну фор­му Потім у цю форму наливали розплавлений метал, а після його остигнення форму розбирали або розбивали, внаслідок чого отриму­вали бажаний предмет.

Отже, галузева структура селянських ремесел і промислів відпові­дала основним потребам сільського населення у предметах побуту та знаряддях праці. Наприкінці XIX початку XX ст. у середовищі укра­їнського села займалися щонайменше ЗО видами ремісничих спеціа­льностей. У 1857 р. кореспондент "Додатку до Львівської газети", ана­лізуючи різні заняття верховинців Східних Карпат, з цього приводу писав: "Одні з них в лісах, а інші з них у хатах з доставленого взимку дерева виробляють ґонти, які повезуть продавати в міста. Інші (міс­цеві селяни. М.Г., Ю.Г.) займаються бондарством, токарством та стельмахством, виготовляють вози, деякі плуги та жорна. Багато (тутешніх жителів. М.Г._У Ю.Г.) займається взимку іншими ремес­лами: одні з них сидять за верстатами і тчуть полотно, інші тчуть сукно, ліжники, дерги. Є між ними кушнірі, кравці, рушникарі, слю­сарі, римарі, годинникарі. В кожному селі є стільки ремісників, що шукати їх по інших селах немає потреби"

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Еоньковська С.М. Ковальство на Україні (ХІХ-початок XX ст.) — К., 1991.

Будзаи А.Ф. Різьба по дереву в західних областях України. — К., 1960.

Глушко М. Рибальські снасті та способи їх застосування // Полісся України: Матеріали історико-етнограф. дослідження. — Львів, 1999. — Вип. 2: Овруччи- иа. 1995. — С. 19-32.

Горинь Г.И. Шкіряні промисли західних областей України (друга половина ХІХ-початок XX соліття). — К„ 1986.

Гошко Ю.Г. Промисли й торгівля в Українських Карпатах ХУ-Х1Х ст. — К., 1991.

Заглада Н. Із звіту етнографічної експедиції 1934 року / Упоряд., приміт., післямова М.Глушка 11 Зап. Наук, т-ва ім. Шевченка. — Львів, 2001. — Т. 242. — С. 443-505.

Матейко К.І. Народна кераміка західних областей УРСР. — К., 1959.

Моздир М. Один із давніх видів поліського рибальства "на посвст" // Зап. Наук, т-ва ім. Шевченка. — Львів, 1995. — Т. 230. — С. 212-215.

Народні художні промисли УРСР: Довідник. — К., 1986.

Никорак О.І. Сучасні художні тканини Українських Карпат. — К., 1988.

Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. — К., 1993.

Скуратівська В. Кухоль меду. — Львів, 2000.

Українці: Історико-етнограф. монографія: У 2 кн. — Опішне, 1999. Кн. 1. — С. 283-339.

Шевченко Є. Народна деревообробка в Україні: Словник народної терміно­логії. — К„ 1997.

РОЗДІЛ XIV ХУДОЖНІ РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛИ

Народні художні ремесла та промисли це організаційні форми народного мистецтва, що виникли в період становлення товарного виробництва, розвитку ринкових відносин. Першими з них були домаш­ні художні ремесла. Це виробництво в колі однієї сім'ї речей побутово­го, культового, обрядового характеру, що мали певну ідейно-образну сутність та естетичну вимовність. Вони були призначені для продажу на ринку На ринок працювали і майстри художніх промислів, що ви­никли на пізнішому етапі розвитку суспільно-виробничих відносин. Не останнє місце, зокрема в творенні художніх предметів належить вродженій любові українців до природи, краси взагалі. Географічне положення України, її природні багатства завжди сприяли художній творчості народу Поступово на основі художніх ремесел виникла, зу­мовлена розвитком товарно-грошових відносин, така організаційно- виробнича структура як художні промисли.

Художні ремесла і промисли сільські та міські стали осно­вою для виникнення XIV ст. цехів, а, відтак, у XVII XVIII ст. досконалішої організаційно-виробничої структури, що грунтувало­ся, як і всі попередні, на ручній праці мануфактурі. Джерелом слу­гувало традиційне народне мистецтво. Основи його зародилися ще в системі синкретичного мистецтва на етапі формування первісного суспільства. Позначувалися на них (переважно на художніх виро­бах цехів та мануфактур у XVII XVIII ст.) і впливи професійного мистецтва.

Історично складені форми художньої творчості ніколи не були ізо­льовані бар'єрами: на різних рівнях (наприклад, майстер і колектив, традиційні та нові форми) вони могли переплітатися.

Визначальними рисами художніх ремесел і промислів на всіх ета­пах розвитку були: колективний характер творчості при дедалі зроста­ючій ролі в ній талановитого майстра-творця, відображення світогля­ду, естетичних уподобань певної спільноти, дотриманні традицій при дуже вибірковому, колективно апробованому введенні інновацій, ру- котворність як основа технології творчості.

Життєдайними для народних художніх промислів були процеси, пов'язані з національно-культурним відродженням, піднесенням само­свідомості народу, зростанням його духовності.

У роки тоталітарного режиму художні ремесла та промисли перебу­вали під постійним наглядом панівної ідеології. Це, зокрема, виявляло­ся у підпорядкуванні їх певним державним структурам, забороні тво­рення традиційних речей релігійного характеру, що містили в собі націо­нальні риси, матеріальному та в інших формах стимулювання народних майстрів до створення в руслі так званої "соціалістичної культури"

Здобуття Україною незалежності, глобальні економічні процеси, до яких вона прилучилася, зумовили потребу реструктуризації підпри­ємств, інших організаційно-виробничих форм у всій сфері художніх ремесел та промислів. Про розуміння державою ролі значення цих форм художньої творчості в успішному розвитку суспільства засвідчують заходи, спрямовані на їх розвиток. Основним з-поміж них є Закон Укра­їни "Про народні художні промисли" Він регулює правові, організа­ційні й економічні відносини у галузі народних художніх промислів з охорони, відродження та розвитку народних художніх промислів як важливої складової духовної культури українського народу

До поширених в Україні художніх ремесел належать вишивання, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутництво, художнє ковальство, металірство, камснеобробництво, вироблення ювелірних прикрас, роз­пис тканин, в'язання, мереження, художня обробка шкіри, кістки та рогу, художнє плетіння, прикраси. Виникли вони не водночас, та й зна­чення їх у системі промислів неоднакове.

ГОНЧАРНІ ВИРОБИ (КЕРАМІКА)

Гоичариі (керамічні) вироби ужитковий посуд, культові, декора­тивні речі, елементи архітектури, кахлі для печей, забавки мають в Україні давні традиції. Найпростіші з них, за свідченням археологіч­них знахідок, корчаги (посуд на рідину, страву та ін.) з'явилися в епоху неоліту Всесвітньо відома трипільська кераміка з її характер­ним спіралеподібним орнаментом. Як з'явилися перші гончарні речі, достеменно не відомо, але з-поміж різних припущень найімовірніше те, що все починалося з ліпленого посуду або плетеного кошика, обмаза­ного глиною, які випадково потрапили чи свідомо були поставлені на вогнище. Адже територія України дуже багата на родовища придатної для гончарства глини.

Тисячоліттями гончарство було допоміжним заняттям. Відокреми­вшись від землеробства (це збігається з освоєнням гончарного круга, а

за часом — з початковим етапом Дав- ньокиївської держави), воно мало вели­кий вплив на суспільний прогрес. Посту­пово гончарство створювало солідний пласт народної культури, де відобража­лись економічні, соціальні, світоглядні й естетичні уподобання українського народу

Розвиток виробничо-товарних від­носин привів до виникнення цехів. У Львові цех гончарів був створений уже на початку XVI ст. Найвідомішими О.Бахматюк Гончар. центрами ГОНЧариОГО виробництва на

Фрагмент розпису кахлі 1878р. заході України стали в XVI XVIII ст.

Городок, Яворів, Миколаїв, Старий Самбір, Коломия та ін. Про обсяг по­суду, виробленого з глини, засвідчує той факт, що гончар, який за­безпечував існування сім'ї своєю працею, щорічно вивозив на про­даж до 20 возів власних виробів, переважно посуду Такий посуд був популярний не лише в нижчих і середніх верствах суспільства. На при­йомі у Б.Хмельницького, наприклад, окремі страви подавали у гли­няних розписних мисках. Посуд, як і кахлі для печей, облицьовуваль­ні плитки з розписним, рельєфним декором особливо масово вироб­ляли на території України в XVII XVIII ст. Своєрідним центром ви­готовлення таких кахлів було м. Ічня на Чернігівщині. Відомі й інші місця гончарного промислу на Київщині Васильків, Дибинці, Канів;

на Волині Володимир-Волинський; на Полтавщині Опішня. Хижняки, Хо­мутець, Глинськ, Малі Будища; на Поділ­лі Бубнівка, Смотрич, Бар, на Гуцуль­щині Косів, Пістинь та ін.

У цих осередках водночас працюва­ло чимало гончарів. Наприклад, в Опі- шному 1786 р. їх налічувалося 250, а на початку XX ст. у Чигиринському повіті — понад 800, Канівському 450.

Кахля

За формами, оздобленням, частково і технологією виробництва керамічного посуду, гончарних виробів взагалі в Україні можна визначити окремі зони: наприклад, Наддніпрянщина, Поділля, Покуття, які в свою чергу поділяються на менші. Так, на Наддніпрянщині відрізня­

ються між собою Київська та Черкаська, на Поділлі — східна і західна. Крім цього, неповторністю форм, декором вирізняються й окремі осе­редки, наприклад, Опішне, Смотрич, Косів, а в них у свою чергу інди­відуальним "почерком" — окремі майстри, зокрема О.Бахматюк, В.Шостопалець, П.Цвілик. Перший створив кахлі з неповторними за багатством сюжетами, візерунками, другий — фігурний посуд, а П.Цвілик прославилася багатством створених форм і декором.

В усій Україні здавна побутував керамічний, переважно полив'я­ний, посуд у формі різних звірів, птахів, людей. Особливо поширений був він у XVIII ст. Керамічний фігурний посуд, скульптуру, що при­значалася для прикрашування житла, робили окремі майстри. До най- відоміших належали І. Гончар (1869 1944), О. Желізняк (1904 1963) з Чернігівщини, Ф. Олексієнко з Києва. Окремим видом є глиняна забав­ка, її робили майже всі гончарі, зберігаючи традиційні форми. Давнім центром виробництва глиняних іграшок була Стара Сіль (Львівщина, недалеко від м. Старий Самбір).

Здавна, зокрема на Черкащині, Житомирщині, Львівщині (Гавареч- чина), побутував так званий димлений посуд. Темно-сірий, аж до чор­ного, його колір результат спеціальної технології, суть якої зводи­лася здебільшого до створення безкисневого середовища в печах під час їх випалювання.

Гончарне виробництво в Україні ніколи не припинялося, хоча в різні історичні періоди його роль у забезпеченні добробуту сім'ї майстра була неоднаковою. Технічний прогрес, масовий випуск фабрично-заводсь­кої продукції призвів до того, що в останні десятиріччя такі вироби практично витіснилися з повсякденного вжитку Деякі гончарі свою продукцію лише частково збувають у середовищі, де мешкають, зде­більшого переходять на виробництво свічників, наборів до кави, ваз різного призначення, вазонків, декоративних речей, сувенірів.

ВИШИВКА

Вишивка феноменальне явище в художній творчості українсько­го народу Її витоки сягають глибини віків. Фрагментарні зразки дав- ньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з X XI ст. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу, очевидно, першу на українській землі, у XI ст. організувала сестра Володимира Моно- маха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковно­го вжитку, князівський одяг тощо. У XVI XVII ст. успішно діяли про­мисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці й інших містах. У Львові вишивальний цех створений 1658 р. Численними такі майстерні були в ХУІІІ-ХІХ ст. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали