Хата з дахом на пристінних стовпах (Львівська область, Старосамбірськийрайон, середина хіХст)

значну кількість дощок і балок виготовляли вручну. Найбільших мас­штабів виробництво будівельних дерев'яних матеріалів набуло в райо­нах Східних Карпат і на теренах Полісся, які забезпечували попит на них не лише на внутрішньому ринку, а й на зовнішньому

Серед деревообробних промислів лісової та лісостепової зон Укра­їни чільне місце посідало боднарстео, тобто виготовлення із клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різних форм, боденьтощо. Боднарст- во як самостійна галузь народного промислу особливо було розвинуте на Прикарпатті у зв'язку з транспортуванням на експорт тутешньої солі. Як засвідчують писемні джерела ХУІІ-ХУІІІ ст., місцеві майстри ви­робляли кількох гатунків бочок: скарбові, вендичні та ін.

У Східних Карпатах і на Прикарпатті велике поширення мало ви­робництво покрівельних матеріалів ґонти і драниці, технологією якого володіло майже все доросле чоловіче населення. За день від­повідальний спеціаліст-ремісник міг виробити, наприклад, 5 кіп дов­гих або 6,6 копи коротких ґонтів. Ґонти і драниці продавали на внут­рішньому ринку й експортували їх в Угорщину та до м. Гданська. Зо­крема, наприкінці XVIII ст. лише у Гданськ щорічно відправляли від і 5 до 24 тис. кіп ґонтів. У 1840 р. рікою Дністром до Одеси від­правили 3 615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставно стве-

рджують деякі дослідники, у Схід­них Карпатах щорічно виробляли десятки мільйонів ґонтів.

У Середньовіччі важливе зна­чення мав попіл, який використо­вували для вибілювання полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб тощо. Найбільш масо­вого характеру випалювання попе­лу із деревини набуло на теренах Полісся та Східних Карпат Так, лише зі Східної Галичини до м. Гданська щорічно вивозили 14 000- 21 000 бочок попелу Його також використовували для виробництва поташу, для чого зводились окремі спеціалізовані приміщення. Про зростання виробництва поташу засвідчують такі дані: якщо 1772 р. до м. Гданська було відправлено 21 000 бочок поташу, то 1795 р. уже 140 000 бочок.

Українські селяни випалювали із дерева також деревне вугілля: спо­чатку у незначних кількостях для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої по­ловини XVIII ст. уже масово. Саме випалювання деревного вугілля було складним і трудомістким процесом, який вимагав спеціальних знань і певного виробничого досвіду, а якість вугілля залежала від кон­кретної породи деревини. Найкращими вважалися для цього дерева твердої породи (явір і граб). З них могли випалити більшу кількість якіснішого вугілля, ніж із берези, вільхи, сосни чи смереки. Випалю­ванням вугілля займались передовсім жителі, котрі проживали у роз­ташованих неподалік від залізних гут поселеннях. Наприклад, у 1846 р. на території Прикарпаття та Східних Карпат лише для залізних гут було випалено 868 000 м³ вугілля. З розвитком цього виду деревооброб­ного промислу у віддалених лісових масивах, зокрема на теренах По­лісся й історико-етнографічної Волині, виникли окремі сільські посе­лення Буди.